Завжди кажуть, що війна буде короткою.Бо не можуть це уявити,бо не хочуть це уявляти,бо а якби уявили, то що?Завжди кажуть, що коли закінчується терпіння,коли вичерпуються останні сили,починається справжня витривалість.А якщо не починається, то що?Завжди наводять приклад бабусь, які народжувалися в полі,народжували полі,помирали в полі,і нічого, окрім цього, з ними не сталося.(А що сталося, про те вони воліють нікому не розповідати,і світ хотів би, аби так і лишалосяповіки-віки-амінь).Завжди кажуть, що предки тобою пишатимуться.Я хочу почути це від них, але я поки жива.Що б завжди не казали,кожен лишається в цій темряві сам.Зі списком загиблих,з переліком запчастин,з болем і втомою,з ранами, які болять на погоду,з пам’яттю, яка дуже псує картинкубудь-чого,будь-яку,бо картинка має влазити в рамку, а це не влазить.Дратує.Кожен лишається з власною прірвою,що шепоче про помсту,що волає про полегшення,і ніколи не заспокоїться, поки.Я хочу вірити, що знайду у цьому мороці твої змерзлі пальці.Що я все ще зможу торкнутися їх.Навіть якщо це буде єдине, що ми зможемо після всього.Навіть якщо це нічого не змінить,це змінить дещо.Це як винести щось із пожежі (до речі, пожежа перестала бути просто пожежею, просто лихом, яке сталось саме собою, у пожеж давно є імена, не такі різноманітні, як у торнадо, у них там взагалі немає фантазії).Це як берегти щось у кишені, і куртка зотліє, а це перекладуть у нову, щоб у світу лишався хоч якийсь сенс.Це як бути найзаповітнішою мушлею у дитинстві.Це як мати каву у стіку.Це як варити варення на руїнах, бо яблука ж дозріли,і куди їх тепер.#темрявавмені