Тор та одна пенсіонерка- І чого б то тобі пручатися? Ліс рубають, тирса летить,якщо хтось мене переможе, то це точно будеш не ти,підступає зима до фортець, темна крига будує мости,і по ним іде порожнечі пекельне військо, позачасся, депра і встид. Засинай, не пручайся, внученьку, та голівоньку поклади. От сюди, сюди. Над тобою у ніч безпам’ятну проливаю свої меди,Щоби світ назавжди застиг. Він мовчить, і біліють скроні, набухає мотуззя жил. В серединних похмурих землях і в горішньому диво-житі,хто не бився без сил останніх, той як слід, уважай, не жив,та вчувається – він марніє, він виходить, мов річ, з ужитку,він скидає останні шкури, мов морський безпритульний змій,завмирають усі бенкети, всі нічні божевільні траси поступово блякнуть самі...- Озирнись на своїх товаришів, на скарби свої озирнись. Всі, хто поруч і всі, хто мариться, беззмістовні, порожні, ниці,Всі присяги тобі позламано, зрада – черви у їх очницях,тільки бляклий і хворий щербатий місяць над руїнами сонно нипає. Все зотліє, усе розсиплеться, все іржею піде, згорить. Відчуваєш ритм? Це на судні із нігтів мерців повсякчас ударяють в ринду. Не очікуй його, тони… Він вмикає в квартирі світло, в стіну гатить його сусіда,щось у вікнах таке – не ранок, а ерзац, крижаний і сірий,і картаті і злі новини, мов шакали, його обсіли,темні погляди їх, холодні, і читається в них “не сіпайся”,і її безугавний голос – мов реклама, з кожної праски,він і чує її, й не чує, та дійшло до того, що й тиша – наче смерть узяла і трапилась.- Все поглинула мла, не віриш? На всі боки однакові нетрі. Він падає на одне коліно. Лише на одне.