Чи добре я пам’ятаю, що зі мною було? Дуже погано. Змішуються голоси, змазуються кольори веселок і привокзальних туалетів, викладених риготно-зеленими кахлями. Я плутаю дати. Я ніколи не запам’ятовую імена,доки сто разів не почую. Моя пам’ять – короткозорий юнак, що поправляє окуляри, коли бачить найкоханішу дівчину в світі, але не здогадується про це, бо не упізнав її на темних сходах. Може, усі праві, а я помиляюся? Насправді не любила. Не була щира. Підлаштовувалася під тренди. Шукала вигоди. Винна. Винна. Винна. Моя пам’ять – літній злочинець, що губить відмички, і безсилий проти викриття, коли би воно не сталося. Та варто мені заспокоїтись і зупинитися в тиші, біля відчиненого вікна, загубитися у міській колотнечі і довгих намистах фар, що відбиваються у вм’ятинах на мокрій дорозі,я згадую щось важливе. Ви не можете це оскаржити. Ніхто не може це оскаржити. Це – любов, яка ніжно веде мене, коли доля вже грубо тягне,іноді проти течії,іноді – проти мене самої вчора,почасти проти логіки, якою її уявляють нелогічні люди, що видаються собі логічними,завжди – проти відчаю.