Чи добре я пам’ятаю, що зі мною було?Дуже погано.Змішуються голоси, змазуються кольори веселок і привокзальних туалетів, викладених риготно-зеленими кахлями.Я плутаю дати.Я ніколи не запам’ятовую імена,доки сто разів не почую.Моя пам’ять – короткозорий юнак, що поправляє окуляри, коли бачить найкоханішу дівчину в світі, але не здогадується про це, бо не упізнав її на темних сходах.Може, усі праві, а я помиляюся?Насправді не любила.Не була щира.Підлаштовувалася під тренди.Шукала вигоди.Винна.Винна.Винна.Моя пам’ять – літній злочинець, що губить відмички, і безсилий проти викриття, коли би воно не сталося.Та варто мені заспокоїтись і зупинитися в тиші, біля відчиненого вікна, загубитися у міській колотнечі і довгих намистах фар, що відбиваються у вм’ятинах на мокрій дорозі,я згадую щось важливе.Ви не можете це оскаржити.Ніхто не може це оскаржити.Це – любов, яка ніжно веде мене, коли доля вже грубо тягне,іноді проти течії,іноді – проти мене самої вчора,почасти проти логіки, якою її уявляють нелогічні люди, що видаються собі логічними,завжди – проти відчаю.