Я – невидимка.Мені не дають слова на застіллях та у сварках,мене не питають, коли цей божевільний автобус, грюкаючи старим залізом, укотре повертає не туди –пам’ятаєте балони із написом “пропан”,ой, та не так це й важливо.Мої жарти лишають над світом тріскучу порожнечу, в якій – ані тіні сміху.Мені кажуть “як справи? А, ну так!” - і ніколи не зазирають у вічі, ніколи навіть не починають слухати.Але варто мені схибити,я сліпну від прожекторів,я глухну від динаміків,і всі мікрофони наставлені на мене,всі погляди свердлять в мені наскрізні діри, і крізь них видно запилюжені старі декорації: колодязь, хатинка, хмарочос зі скла і бетону, зореліт, грибочок для найменших, ой, він галюциногенний, 18+.І всі бачать, яка у мене всередині порожнеча,і всі бачать, яка стара і недоглянута сцена,і всі бачать, що в цьому театрі погоріломувсі нормальні люди давно вже звільнились.А я стою посеред цієї неочікуваної уваги, хрипнучи від паніки і холодного усвідомлення, що мене почули й побачили.І відчуваю, що крізь наскрізні дірки від людських поглядів потроху росте насіння,заховане в моєму невидимому всесвіті.Воно не питає у них, чи можна.Воно не бере своїх паростків назад, не вибачається.Воно пробиває старі декорації, запилюжені лаштунки, дошку, якою його квапливо накриває завгосп,цеглу,бетон,кристалічну ґратку діаманта.Пророщує мене в мені,щоб я нарешті проклюнулася.