“Що мені зробити, – питає, – аби тобі не боліло?”. Ми ладні на все, щоби чужий-свій-найближчий біль припинив тиснути на наш власний. Не переживай, все буде добре. Тримайся там. Думай про хороше. Що б там не було, хай там як, все тільки на краще, ти ще зустрінеш, ти ще народиш, ти ще танцюватимеш,вдар лихом об землю,бо я хочу тебе вдарити. Я хочу вдарити тебе,їх,цей світ, недосконалий і хворий,зробити що-небудь, щоб це припинилося. Це не припиняється. Люди – кришталеві сосуди із мовчзним задушеним криком,крихкі,прозорі,квапляться на роботу,бояться розбитися,тамують свої тріщини, що загрожують розірвати дзвінку оболонку і вихлюпнути нестерпне у всесвіт. Найважче у цьому – перестати ховатися. Найнестерпніше у цьому – знати, що ти нічого не можеш зробити, аби це припинилося. Найважче у цьому – спитати, що я можу зробити, аби твій біль триваві не знищив тебе, поки не настане полегшення. Знати, що, можливо, відповіді немає, але ти принаймні спробуєш. Я просто побуду тут,доки сідає сонце,доки триватиме ніч,доки крапля тепла, яку вдалося зберегти у кришталі зі здушеним болемпримножується, якщо розділити її із кимось.