Про події в Сихові.З психоаналітичної точки зору, військовий ТЦК став екраном для проєкцій: держави, примусу, несправедливості, страху смерті, страху мобілізації, накопиченої люті.Реальний агресор - недосяжний. На росію не можна перекинути машину. 4,5 роки фрустрації, безсилля, тривоги смерті - ясно, що вся ця агресія шукає досяжний об'єкт. Це не виправдовує дію, але пояснює її енергетику. Люди, які кричать "ганьба", розряджають афект, накопичений не за один вечір.У момент ескалації відбувся психічний зсув: конкретна людина зникла, а на її місце були поставлені “вони”. “Вони забирають”. “Вони принижують”. “Вони мають відповісти”. Так працює розщеплення: свої перестають бути своїми. Любов і ненависть до одного об'єкта нестерпні, тому об'єкт ділиться навпіл. Наразі соціальна лють переходить у руйнування власного захисного контуру. Бо люди довгий час утримують нестерпну амбівалентність: треба воювати / я не хочу помирати, я за армію / я боюся буса.А тепер накладіть на це український трансгенераційний шар: у сімейній пам'яті вже є сцени, коли "приходили і забирали". І хто приходив тоді, і чим це закінчувалося. Фройдівська формула стара, але робоча: те, що не було висловлене - буде відіграно.
Була вчора на майстер-класі.Кілька цікавих тез викладу вам тут.___Фаза циклу, у якій жінка перебувала під час травматичної події, може впливати на те, як ця подія закріпиться в пам’яті. Якщо травма сталася в лютеїновій фазі, ризик флешбеків може бути вищим. Тіло ніби сильніше "записує" травматичний досвід.___У жінок стабільна доза не завжди означає стабільну концентрацію препарату. Естроген впливає на біодоступність ліків і чутливість рецепторів. Тому в різні фази циклу одна й та сама доза може діяти по-різному.___У фазах низького естрогену може знадобитися вища доза антипсихотиків. У фазах високого естрогену - нижча. Також важливо обирати препарати, які не підвищують пролактин, щоб зберігати кісткову масу й фертильність.___Передменструальний дисфоричний розлад (ПДМР) - це психіатричний стан, при якому нормальні гормональні коливання викликають надмірну реакцію мозку. Гормони можуть бути в нормі, але нервова система реагує на них патологічно.___Сексуальні дисфункції частіше зустрічаються у жінок, які пережили окупацію, втрати, руйнування, економічну катастрофу, загрозу життю, травматичний досвід і хронічний воєнний стрес.___Для багатьох жінок сексуальне бажання народжується не з "нічого", а з емоційного контакту, безпеки, ніжності, фантазії, гри, довіри й атмосфери в парі. Тобто бажання - це не кнопка.___Сексуальне здоров’я жінки не можна оцінювати тільки через факт сексу або його відсутності. Важливо дивитися ширше: бажання, збудження, оргазм, лубрикація, задоволення, біль, якість стосунків, емоційна близькість і загальне відчуття сексуального комфорту.___Найважливіша ерогенна зона жінки - не тільки геніталії, а й голова: там народжуються фантазії, емоції, образи, бажання і головне - дозвіл на задоволення.
Іноді людина відмовляється від антидепресантів саме тоді, коли вони починають їй допомагати. Бачили таке в роботі?Коли душевний біль значно зменшується, внутрішня кровотеча зупиняється, але людина відчуває сильну тривогу.Бо свідомо вона звернулася по допомогу. Дійшла до лікаря, отримала призначення. Купила препарат, почала приймати. Тобто ніби зробила все, щоб біль зменшився.А несвідомо - не була готова.Бо біль давно перестав бути просто симптомом. Він свідчив, що сталося дещо важливе.І тепер, коли антидепресант подіяв - є дуже дивне переживання. Ніби забрали не тільки біль, а й останнє свідчення того, що все це справді мало значення.Тепер людині доводиться зустрітися з чимось складнішим. Або з порожнечею. Або з люттю. Або з необхідністю жити далі, невідомо як. Або з питанням: “хто я тепер, якщо не той/та, кому має бути боляче?”.А ще біль може бути формою самопокарання. Бо поки мені болить - я віддаю внутрішній борг провини. А стало легше - борг не сплачений, відсотки накопичуються. Ай-яй-яй.Це все - приклади того, як полегшення від антидепресантів може переживатися як загроза. Бо воно забирає глибшу потребу.Хоча терапевт в цей момент може ну дуже старатися. Танцювати навколо з протоколами, техніками, стабілізацією, когнітивними схемами, щоденниками емоцій, шкалами і домашками.А людина сидить і обіймає свій кактус.Тому в складних випадках питання не тільки в тому, як зменшити симптом. А у тому, що цей симптом тримає і що станеться, якщо людині справді стане легше.
В такі дні, як сьогодні, роботи завжди більше.Клієнти пишуть і телефонують, бо потребують додаткової уваги до своїх станів. Навіть найміцніші горішки.Та я все одно забіжу сюди до вас ще раз і розповім. Як вночі серфила по новому мінісеріалі на Нетфліксі “Blue Therapy" ("Парна терапія”). І що крім дизайнерського інтер'єру та бронзової шкіри, ідеального мейкапу і красивих капсульних луків учасників - спіймала за хвіст кілька технік для сімейної/парної терапії.От що можна взяти в роботу:1. Скажіть партнеру 3 чесні речі у форматі: "Є дещо, що я давно хотів/хотіла, але боявся/боялася тобі сказати…”. І відповідь другого: “Дякую, що сказав/сказала про це. Це дуже важливо для мене”.2. Опишіть ваш повторюваний цикл конфлікту. Те, що між нами знов і знов запускається. Наприклад: я тисну - ти закриваєшся - я тисну сильніше - ти зникаєш - я вибухаю.3. Сядьте обличчям одне до одного.Дуже проста, але сильна тілесна вправа: не дискутувати, а подивитися на живу людину навпроти. Дивитися один одному в очі. Мовчки. Синхронізуйте спільне дихання. Це дозволяє побачити один одного. Бо багато пар роками сваряться не з живою людиною, а з образом ворога в голові.4. Домовтесь про одну маленьку дію на тиждень, яка відновлює довіру. Одна конкретна дія. Маленька. Видима. Повторювана.5. Кожен формулює: “Що я роблю такого, що погіршує наші стосунки?”. 6. Кожен формулює: “Що мені насправді потрібно від тебе, але я прошу це, нападаючи на тебе?”.Для багатьох пар це виявляється складніше, ніж зібрати шафу з IKEA без інструкції.
Сумного ранку п'ятниці.Сподіваюся, ви трохи поспали.День жалоби сьогодні у Києві. Вже 30 загиблих. Розглядаю вцілілі шпалери та міжкімнатні двері на фото зруйнованого будинку. Міркую про те, чи ці люди думали про те, що не прокинуться 2 липня 2026 року. Скоріш за все - ні, не думали. Більшість з нас лягає спати не з думкою "можливо, востаннє", а з думкою про завтра. Про те, що треба купити. Про те, що сказала дитина. Про те, коли забрати посилку.Багато гіркоти в тому. Бо між "звичайним вечором" і "все, кінець" не було нічого. Жодного переходу. Жодного прощання. Жодного шансу завершити незавершене.У психоаналізі є сентенція про те, що ми живемо, витісняючи знання про власну смертність. Це така необхідна умова функціонування. Бо якби ми щохвилини пам'ятали, що можемо не прокинутись, то не змогли б жити.Війна зламала цей механізм.Тепер ми знаємо. І мусимо якось утримувати обидва стани одночасно: жити далі - і знати.Аби все одно прокидатися.Аби зварити свою каву. То вам чорну сьогодні? З квадратиком найтемнішого шоколаду? ☕️☕️☕️☕️☕️
Війна запускає в суспільстві те, що на індивідуальному рівні ми б назвали гіпоманіакальним або маніакальним епізодом.Все набуває надзвичайного сенсу. Бо кожна новина - екзистенційна. Кожен вибір - моральний. Кожна людина або герой, або зрадник. Нейтральне перестає існувати.Прискорення.Бо рішення, які в мирний час займали роки, ухвалюються за тижні. Особисті трансформації, які потребували десятиліть терапії - тепер відбуваються за місяці. Людина, яка довго не могла розірвати стосунки - зараз робить це легко.Грандіозність як ресурс.Бо нація відкриває в собі здатності, про які не підозрювала. О так, це реальне зростання, але воно живиться збудженням. Гіпертонусом.Зниження потреби у сні, їжі, відпочинку.Бо суспільство (та й багато хто з нас) працює понадлімітно і вважає це нормою.Ну і найголовніше, що казав Кукопулос про манію: вона захоплює систему значень і робить їх абсолютно значущими. І тут теж все співпадає: під час війни смерть має сенс, жертва має сенс, страждання має сенс.Все-все-все стає яскравим, важливим і надмірним.Все, як при манії.З маніакальною фазою розібралися.Тепер напишу про депресивну.
Зустріла в новинах термін "бензинова тривожність" і не змогла пройти мимо.Це або прямий переклад "range anxiety" - типу тривога від стрілки бензоміра, яка падає. Або метафора для позначення дифузної тривоги навколо ресурсів як таких: "скільки лишилось?", "де взяти?", "чи вистачить?".Та в будь-якому разі range anxiety активує кілька психологічних механізмів: - втрату контролю, бо неможливо заправитися будь-де, будь-коли; - невизначеність, бо повна передбачуваність; - катастрофізацію з тенденцією уявляти найгірший сценарій.А тепер найцікавіше питання: чому тривога навколо ресурсу (бензин, гроші, їжа) настільки легко досягає рівня тілесної паніки?Бо для людини, що виросла в радянській системі, первинним об'єктом у стосунках зі світом є не людина, а ресурс. Черга по ковбасу. Порожня полиця. Талони. Взуття у єдиному магазині.Система навчала: між тобою і тим, що тобі потрібно, завжди черга, завжди нестача, завжди невідомість. Цінове регулювання у СРСР усувало інфляцію, але натомість породжувало хронічний брак продуктів харчування та товарів широкого вжитку. Що цікаво - пам'ять тут не когнітивна. А соматична, проціпроцептивна реакція: тіло пам'ятає, що відчувало, коли "нічого не було". Як воно, коло спазмуються і скорочуються м'язи.Картки - теж чудовий тригер, бо ритуально повертає первісний об'єкт. Коли держава відновлює розподіл по картках, вона підтверджує найстарішу внутрішню переконаність: нам всього не вистачає, хтось вирішує, скільки тобі дадуть.Наразі рф - ідеальна клінічна лабораторія цього феномену. Через трансгенераційне упізнавання старого, добре знайомого жаху.
Для тих, хто вчора пропустив вебінар про травму батька, розповім про мій улюблений момент.Там було про чашку для гоління.Як одну (унарну) конкретну деталь, через яку батько продовжує жити всередині.Це може бути жест, фраза, манера сміятися. Спосіб заварювати чай. Звичка дивитися у вікно перед важливим рішенням. Улюблена пісня. Вміння ремонтувати речі. Або навпаки - вперте небажання просити про допомогу. Ми часто думаємо про спадок як про щось велике: квартиру, прізвище, медалі. Але дуже часто людина живе далі саме в дрібницях.Іноді людина говорить: "Я майже не пам'ятаю батька". А потім раптом згадує, що досі чистить яблука так, як це робив він.У психоаналізі ми говоримо, що після втрати людина не зникає повністю. Частина її стає внутрішнім об'єктом. Ми носимо її із собою роками, часто навіть не помічаючи цього.Тому в терапії варто шукати не грандіодні історії про героїчні татові вчинки. А саме цю маленьку чашку для гоління. Ту точку, де зв'язок з ним ще може бути живий.Бо навіть дуже недосконалі тати залишають після себе щось ще, крім травми.Бажаю всім нам знайти свою "маленьку чашку для гоління".І залишити її після себе своїм дітям - теж.
До Дня батька в Україні.Подивилася (ну так, не спала, чекала на обстріл, ясний пень) мінісеріал "Свідок".Це реальна історія дворічного хлопчика, на очах якого вбили матір. Його батько за один день став єдиним дорослим, здатним утримати дитину після того, що втримати майже неможливо.Серіал начебто про вбивство.Але насправді про батьківство.Батько, який не вміє говорити про почуття і син, який не почувається почутим. Багато мовчання. Багато гніву. Багато того, що мало б бути сказане, але роками існує між ними обома без слів.У фільмі є цікава паралель.Убивця матері хлопчика теж був колись дитиною у родині, де стосунки з батьком були зруйновані насильством. Він бачив, як батько бив матір. Сам жив у небезпеці, а після розлучення батьків опинився поза родиною.Тобто обидва хлопчики не могли дістатися до свого батька.Обидва злилися, почувалися самотніми та не розуміли, що відбувається у дорослому чоловічому світі.З однією тільки різницею: батько Алекса любив його. І це все змінило.Подивіться, коли буде час.
Ранку п'ятниці. Звичайно ж, потонула я вчора в мемах про зірвану кришечку. Не треба пояснювати, яку саме.Під вечір ще й надивилася доказів того, що кришечку було зірвано власноруч. Тобто ракета агресора зробила піке у свою ж цистерну. Кат, що карає себе самого.Отже, це ще й символічний аутоагресивний акт із виразним суїцидальним компонентом.Коротше, метафора на метафорі сидить і метафорою поганяє.Фройд сказав би, що витіснене завжди повертається, іноді - балістичною траєкторією. Лакан сказав би, що кришка стала об’єктом малого "а": всі дивляться, ніхто до кінця не розуміє, чому відірватися неможливо. Юнг оголосив би архетип Великої Кришки - тієї, що століттями стримувала колективне несвідоме, але не витримала тиску.А я тепер не знаю, як варити дітям компот. Бо на моїй каструлі лежить схожа кришка.Наступного разу хотілося б офіційний вихідний на тлі таких операцій ПСУ. Бо працювати неможливо від такої кількості гигикання.Та нам йти далі.Вам каву кришечкою накрити, щоб не охолола? Чи нехай дихає? ☕️☕️☕️☕️☕️☕️
TGLIST.COM.UA
