Сумного ранку п'ятниці. Сподіваюся, ви трохи поспали. День жалоби сьогодні у Києві. Вже 30 загиблих. Розглядаю вцілілі шпалери та міжкімнатні двері на фото зруйнованого будинку. Міркую про те, чи ці люди думали про те, що не прокинуться 2 липня 2026 року. Скоріш за все - ні, не думали. Більшість з нас лягає спати не з думкою "можливо, востаннє", а з думкою про завтра. Про те, що треба купити. Про те, що сказала дитина. Про те, коли забрати посилку. Багато гіркоти в тому. Бо між "звичайним вечором" і "все, кінець" не було нічого. Жодного переходу. Жодного прощання. Жодного шансу завершити незавершене. У психоаналізі є сентенція про те, що ми живемо, витісняючи знання про власну смертність. Це така необхідна умова функціонування. Бо якби ми щохвилини пам'ятали, що можемо не прокинутись, то не змогли б жити. Війна зламала цей механізм. Тепер ми знаємо. І мусимо якось утримувати обидва стани одночасно: жити далі - і знати. Аби все одно прокидатися. Аби зварити свою каву. То вам чорну сьогодні? З квадратиком найтемнішого шоколаду? ☕️☕️☕️☕️☕️