Якщо терапевт надто поспішає вирішити проблеми клієнта, терапія може непомітно перетворитися на нову форму уникнення.

Клієнт швидко вловлює, чого від нього чекають: наприкінці треба бути спокійнішим, зібранішим і повідомити, що стало легше. Тоді клієнт молодець. І терапевт молодець. Усі молодці, тільки до правди так і не дійшли.

Терапевтичний успіх - то не завжди людина, яка наприкінці чемно посміхається й повідомляє, що їй уже на три бали краще.

Важливіше, чи змогла вона цього разу не втекти від власного досвіду. Чи витримала контакт із тим, що зазвичай уникає або знецінює. Чи змогла розрізнити гнів, сором, страх і безсилля. Помітити, що відбувається з тілом. Дати переживанню слова. Побачити зв’язок між тим, що відчуває, і тим, як діє.

Чи змогла сказати терапевту: "Мені не легше", "Ви мене зараз не розумієте", "Я злюся на вас". Замість чемно продемонструвати очікуваний прогрес.

І чи зміг терапевт це витримати, не рятуючи себе та клієнта наступною технікою.

Бо іноді поспіх заспокоїти клієнта - то спосіб терапевта відрегулювати власну тривогу. Клієнтові ще боляче, а терапевтові вже дуже хочеться знову почуватися корисним.

Після хорошої сесії людині справді може стати легше. А може - сумніше, зліше або болючіше. Бо те, що роками стояло за дверима, нарешті увійшло до кімнати.

І це теж добрий результат.