ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/125265446 від 13.02.2025 у справі № 990/220/24 вкотре наголосила, що завдання адміністративного судочинства полягає в захисті саме порушених прав особи в публічно-правових відносинах, у яких відповідач реалізує владні управлінські функції стосовно заявника. Неодмінною ознакою порушення права особи є зміна стану її суб`єктивних прав та обов`язків, тобто припинення чи неможливість реалізації її права та/або виникнення додаткового обов`язку. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. Водночас процедурні (проміжні) дії та рішення, які за своєю юридичною природою є актами організаційного характеру та які передують прийняттю ВРП рішення про звільнення з посади судді, не можуть бути окремим предметом судового оскарження, оскільки безпосередньо не зумовлюють самостійних правових наслідків. Такі дії є частиною відповідної процедури, що регулюється законом, і лише забезпечують реалізацію процедури дисциплінарного провадження. Отже спір перебуває поза межами юрисдикції адміністративних судів. Під час постановлення ухвали про закриття провадження суд повинен надати правову оцінку характеру спірних правовідносин, належності спору до юрисдикції адміністративних судів та обставинам, які стали підставою для закриття провадження. При цьому, суд повинен обмежитися встановленням наявності або відсутності підстав для закриття провадження, не аналізуючи матеріально-правові аспекти спору та не надаючи оцінку суті спору в процесі вирішення питання про закриття провадження у справі.
В постанові ВПВС https://reyestr.court.gov.ua/Review/125162574 від 22.01.2025 у справі № 335/6977/22 зазначається, що відшкодування моральної шкоди на підставі Закону № 266/94-ВР та статті 1176 ЦК України можливе за існування таких умов: шкода завдана особі визначеними у згаданих вище нормах державними органами (органами, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність; органами досудового розслідування; прокуратурою; судом); шкода завдана особі переліком рішень, дій чи бездіяльності посадових чи службових осіб таких органів. Водночас поліцейський, який складає протокол про адміністративне правопорушення, не є суб`єктом, який здійснює оперативно-розшукову діяльність чи проводить досудове розслідування, тому до таких правовідносин не застосовуються приписи статті 1176 ЦК України та Закону № 266/94-ВР. У підсумку ВПВС дійшла висновку, що у разі закриття справи про адміністративне правопорушення, відповідальність за яке передбачене статтею 124 КУпАП, через відсутність події і складу адміністративного правопорушення відшкодування шкоди особі, відносно якої складено протокол про адміністративне правопорушення, здійснюється на загальних підставах, передбачених статтею 1174 ЦК України, а положення статті 1176 ЦК України та Закону № 266/94-ВР не є застосовними.
Хоча природа як індексації нормативної грошової оцінки, так і індексації орендної плати базується на індексі споживчих цін, обрахованих Державною службою статистики України, проте механізми їх застосування є різними як за правовим змістом, так і за суб`єктами застосування. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/125162571 від 05.02.2025 у справі № 925/457/23 зазначила, що за загальним правилом, індексувати необхідно лише орендну плату, якщо інше не передбачено у договорі оренди. Індексація ж нормативної грошової оцінки має використовуватися, як правило, для визначення розміру земельного податку за відсутності договору оренди земельної ділянки. Якщо обов`язкова індексація нормативної грошової оцінки не визначена у договорі, то обчислення орендної плати відбувається відповідно до частини третьої статті 21 Закону № 161-XIV (індексується лише орендна плата). Водночас у договорі оренди землі сторони погодили, що обчислення розміру орендної плати здійснюється з урахуванням індексів інфляції. Оскільки товариство повністю здійснило оплату місячних платежів з орендної плати, але без урахування індексу інфляції, було констатовано його заборгованість за індексацією, передбаченою умовами договору оренди землі.
Позивач як голова суду на виконання рішення зборів суддів склав та надіслав до ВККС звернення від суду, на виконання рішення зборів цього суду, стосовно проходження суддями кваліфікаційного оцінювання. Водночас кваліфікаційне оцінювання має індивідуальний, персональний характер, оскільки виникає із взаємин, які зачіпають права, інтереси та свободи судді, до якого застосується ця процедура. За законом у процедурі кваліфікаційного оцінювання не беруть участь посередники, треті чи інші зацікавлені особи, які вважають, що можуть набувати правосуб`єктності учасника кваліфікаційного оцінювання або заміняти його чи перебирати на себе (або делегувати собі) певні права, інтереси чи свободи того, хто має проходити кваліфікаційне оцінювання. Учасником кваліфікаційного оцінювання не можуть бути й органи суддівського самоврядування в такій організаційній формі, як збори суддів, навіть якщо в ухваленні рішень, котрі стосуються кваліфікаційного оцінювання, спільно брали участь судді, які окремо є (можуть бути) учасниками процедури кваліфікаційного оцінювання, і рішення, яке вони ухвалили на зборах суддів, відповідає їхнім інтересам в процедурі кваліфікаційного оцінювання. Зазначене вказує на те, що звернення, попри те, що воно сформовано та надіслано головою суду за дорученням зборів цього суду, жодним чином не зобов`язує до того, щоб його розгляд відбувався на підставі норм Закону № 1402-VIII, а не на підставі Закону № 393/96-ВР (не створює в Комісії обов`язку щодо розгляду звернення у пленарному складі). Відповідні правові висновки викладені у постанові ВПВС https://reyestr.court.gov.ua/Review/124904877 від 23.01.2025 у справі № 990/279/24.
ВПВС вже наголошувала на тому (ухвала від 11.09.2024 у справі № 930/191/23), що підписання документа перед його текстом, що зумовлено винятково невмотивованим власним бажанням заявника, а так само підписання процесуального документа у будь-якому іншому місці, але не наприкінці його та надання такому документу юридичної сили (статусу підписаного) не узгоджуватиметься із завданням цивільного судочинства, оскільки викликатиме сумніви щодо його правових наслідків та дійсних намірів автора такого звернення. Зміст ділового і процесуального письма так само підкоряється правилам правопису української мови: у процесуальному законі немає посилання на те, що письмо здійснюється зліва направо і згори донизу, проте є усталеним саме використання правил правопису української мови, що є обов`язковим за замовчуванням. ВПВС не віднайшла суттєвих аргументів на користь розміщення підпису в іншому місці, аніж під текстом документа. Натомість дійшла переконання, що хоча буквально у процесуальному законі немає формалізованої вимоги щодо місця розташування накладення підпису заявника [автора звернення], проте це випливає із його змісту і духу закону. Оскільки немає підстав стверджувати, що відбулася зміна суспільних відносин чи нормативного регулювання, внаслідок чого цей висновок втратив зрозумілість, набув ознак неузгодженості, необґрунтованості, незбалансованості чи помилковості, ВПВС 22.01.2025 постановила ухвалу про повернення справи № 930/771/23 на розгляд ВС.
ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/124809039 від 18.12.2024 у справі № 916/379/23 дійшла висновку, що рішення загальних зборів учасників товариства мають розглядатися як акти ненормативного характеру (індивідуальні акти). У спірних правовідносинах акт приймання-передачі нерухомого майна до складу статутного капіталу ТОВ підписано на підставі рішень загальних зборів учасників двох товариств. Отже, сторони вчинили правочин, внаслідок якого право власності на нерухоме майно перейшло від одного товариства до іншого. Тому може бути оскаржений та визнаний недійсним кінцевий результат комплексу дій з передачі майна - правочин, оформлений актом приймання-передачі нерухомого майна. ВПВС зазначила, що відповідачами було вчинено фраудаторний правочин на шкоду інтересам позивачки, оскільки він був здійснений після виникнення у товариства обов`язку зі сплати позивачці вартості частки як учаснику, який вибув, про що товариство достовірно було відомо. Адже зазначені дії свідчать про його намір товариства позбутись власних майнових активів, завдяки яким воно може виконати грошові зобов`язання з виплати вартості частки учаснику, який вибув. При цьому було враховано відсутність критерію економічної обґрунтованості при вчиненні правочину між повʼязаними особами, більш ніж в 100 разів нижчу, ніж ринкова, вартість переданого майна.
У постанові від 05.10.2022 у справі № 922/1830/19 ВПВС виснувала, що в разі якщо держава вступає у цивільні (господарські) правовідносини, вона має цивільну правоздатність на рівні з іншими учасниками цивільних правовідносин. Держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, зокрема, у цивільних (господарських) відносинах розглядається як поведінка держави у цих відносинах. Тому у відносинах, у які вступає держава, органи, через які діє держава, не мають власних прав і обов`язків, але наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних відносинах. В судовому процесі, зокрема в цивільному, держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах. Отже, під час розгляду спору в суді фактичною стороною у справі є держава, навіть якщо позивач визначив стороною у справі певний орган. У цій справі прокурор пред`явив, зокрема, вимогу про визнання незаконним та скасування наказу ГУ Держземагентства, відповідачем визначив ГУ Держгеокадастру. Отже, позов фактично пред`явлений державою (в особі прокурора) до неї самої (в особі ГУ Держгеокадастру). Зазначене не відповідає ч. 1 ст. 45 ГПК України, оскільки позивач і відповідач не можуть збігатися. Разом з тим позивач може посилатися на незаконність зазначеного наказу без заявлення вимоги про визнання його незаконними та скасування, оскільки такі рішення за умови їх невідповідності закону не зумовлюють правових наслідків, на які вони спрямовані. Констатуючи відсутність необхідності відступлення від цих правових висновків ВПВС 22.01.2025 постановила ухвалу https://reyestr.court.gov.ua/Review/124772984 про повернення справи № 907/801/20 до ВС для продовження розгляду.
Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ, суд «встановлений законом» має бути утворений безпосередньо на підставі закону, діяти в законному складі в межах своєї предметної, функціональної та територіальної юрисдикції. Показовим у цьому сенсі є рішення ЄСПЛ від 20.06.2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України», у пункті 24 якого йдеться про те, що фраза «встановлений законом» стосується не лише правової основи самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Вимога про те, щоб суд був установленим законом, тісно пов`язана з іншими загальними вимогами ст. 6 Конвенції щодо незалежності та неупередженості судової влади, причому обидві з них також є невід`ємною частиною основного принципу верховенства права в демократичному суспільстві. Тобто «закон», про який каже ст. 6 Конвенції, є не просто законодавством, пов`язаним із організацією і повноваженнями судових органів (рішення ЄСПЛ від 28.11.2002 у справі «Лавентс проти Латвії»; від 25.10.2011 у справі «Річерд проти Польщі»; від 12.07.2007 у справі «Йоргич проти Німеччини»), але й будь-якими іншими внутрішньо-правовими нормами, недотримання яких робить неправомірною участь одного чи кількох суддів у розгляді справи. Порядок передачі справи на розгляд ВПВС чітко передбачений у ст. 404 ЦПК України. Оскільки повторна передача справи на розгляд ВПВС, у разі якщо вона попередньо поверталася на розгляд колегії касаційного суду, незалежно від обґрунтування підстав такої передачі, є недотриманням положень ч. 6 ст. 404 ЦПК України, ВПВС в ухвалі https://reyestr.court.gov.ua/Review/124630436 від 18.12.2024 констатувала відсутність процесуальної можливості прийняти справу № 757/55832/21-ц до розгляду, адже у цьому разі ВПВС не може вважатися судом, встановленим законом, для вирішення такої справи.
За змістом рішення ЄСПЛ у справі «Шайков та інші проти України» від 24.10.2024 предметом перевірки Суду були скарги на неналежні умови тримання під вартою та відсутність в національному законодавстві ефективного засобу юридичного захисту (переповненість камери, цвіль або бруд, неналежну температуру у її приміщенні, зараження її паразитами / гризунами, відсутність свіжого повітря, природного освітлення, відсутність або недостатню кількість прогулянок на свіжому повітрі, відсутність або неналежну якість гігієнічних засобів, відсутність або погану якість постільної білизни, відсутність або недостатню кількість продуктів харчування, їх низьку якість, відсутність або обмежений доступ до питної води, гарячої води, до душу, відсутність приватності під час користування туалетом, відсутність туалетних засобів, ненадання належної медичної допомоги, пасивне паління). Тобто встановлені ЄСПЛ порушення конвенційних прав заявника пов`язані з умовами тримання його під вартою, у зв`язку із чим ЄСПЛ присудив відшкодувати моральну шкоду у розмірі 4 600 євро як справедливу сатисфакцію за порушення Україною міжнародних зобовʼязань за статтями 3 та 13 Конвенції. Водночас ЄСПЛ не оцінював судові рішення за результатами кримінального провадження на національну рівні та не робив висновку про порушення права на справедливий судовий розгляд під час розгляду та вирішення по суті кримінальної справи. З урахуванням наведеного ВПВС в ухвалі https://reyestr.court.gov.ua/Review/124630446 від 21.01.2025 дійшла висновку про відсутність правових підстав для відкриття провадження про перегляд за виключними обставинами вироку суду.
В постанові від 30.09.2015 у справі № 3-553гс15 ВСУ виснував, що розширений перелік повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин наведено у ст. 12 ЗК України, згідно з яким виключно до компетенції сільської ради належить розпорядження землями територіальних громад та передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб. Можливості делегування таких повноважень від органів місцевого самоврядування до їх виконавчих органів законом не передбачено. Погоджуючись з таким висновком ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/124662906 від 18.12.2024 у справі № 907/825/22 зауважила, що належним відповідачем у справі за позовом покупця про визнання укладеним договору купівлі-продажу земельної ділянки комунальної власності є територіальна громада в особі органу місцевого самоврядування, що згідно із законом здійснює від імені територіальної громади правомочності власника цієї земельної ділянки. Не змінює складу сторін у такому спорі рішення органу місцевого самоврядування про уповноваження виконавчого органу на укладання (оформлення, підписання) договору, адже в силу цього уповноваження представник не набуває правомочностей власника земельної ділянки. Оскільки позов був заявлений до неналежного відповідача (Департаменту міської ради) та немає визначених процесуальним законом підстав для заміни неналежного відповідача належним, Велика Палата прийняла остаточне рішення про скасування оскаржуваних рішень та відмову в задоволенні позову.
TGLIST.COM.UA
