Konkretyka

Що вміють протести на майдані і чого не вміють. Рекурентність руської шляхетської традиції.Якщо проаналізувати політичну мову майдану інструментарієм дослідника республіканізму професора Покока, то майдан говорить мовою гідності й спротиву свавіллю, і це республіканська нота.Але на цій ноті мова здебільшого й уривається, бо в ній є лише протест і гасла, за якими не стоїть і не народжується процедура, здатна ті гасла сповна впровадити.Повна версія вступної публікації циклу “Чому руська шляхетська традиція потрібна сучасній Україні. Що таке рекурентність?” доступна на Substack.Сам масовий протест майже завжди починається проти свавілля. І 2004-го, і 2013-го саме воно вивело громадян на вулиці. Але потім політичні лідери, які очолюють майдан, самі опиняються в скандалах, подібних до тих, у які потрапляли їхні попередники.Найчастіше протест лише змінює або переставляє людей у владі на тих самих умовах, без змін, які торкалися б підзвітності обранців та бюрократії (хоча 2014-го вимога повернутися до Конституції 2004 року бодай формально змінила баланс сил між гілками влади).Літо 2025-го дещо змінило. Коли влада одним законом підпорядкувала антикорупційні органи генеральному прокуророві, громадяни вийшли на їхній захист, і це був один із найінституційніших виступів за роки. Однак далі досягнутої мети справа не пішла. До посилення спроможностей антикорупційних інститутів не дійшло, а «план Качки-Кос», десять пріоритетних реформ, які уряд у грудні, після липневої кризи, письмово пообіцяв ЄС, за перші пів року виконано заледве на 10-15%.Чому так відбувається? Одна з причин у тому, що мить, коли виборці справді мають вплив, зводиться до однієї доби на весь електоральний цикл (час виборів). Після неї обранець фактично полишений сам на себе і фактично до кінця строку може не зважати на виборця. Саме тому ухвалюються закони, за якими ті, хто за них голосує, самі не живуть і найголовніше за це не звітують. Звідси так багато безглуздих державних процедур і буквальної сваволі, адже обранець відірваний від реальності громадян.До чого тут шляхта? На відміну від нашої доби, вона мала цілий ланцюг, у якому кожна ланка тримала наступну. Спершу сеймик, регулярне місцеве зібрання шляхти. Там ухвалювали інструкцію, письмовий перелік вимог, з якими обраний посол їхав на Сейм. Посол був нею буквально зв'язаний і не міг голосувати на власний розсуд. Після повернення він звітував перед шляхтою за кожен довірений пункт, а зібрання оцінювало, чи зробив він усе можливе, аби реалізувати інструкцію.Важливо: Ця система не є ідеальною і вона станова, але за своєю ідеєю вона могла б бути більш ефективною за сьогоднішню, якщо доопрацювати її дизайн.Різниця між сьогоднішньою практикою і волинським сеймиком XVI століття стає відчутною, щойно поглянути на протести останніх десятиліть. Якби їх очолював сеймик, він у жодному з цих випадків не обмежився б вимогою просто когось замінити, призначити або скасувати закон. Він вписав би до інструкції своїх послів (депутатів) пункти, які вимагали б розширити досягнуті зміни і зробити їх незворотними. Та найголовніше, якби послам не вдалося цього досягти (через відсутність підтримки), сеймик повертався б до інструкції щороку, доки вимоги не виконають. Це добре видно на прикладі того, як волинська шляхта боронила руське право, руську мову та православну церкву.Простими словами, майдан уміє обороняти статус-кво і навіть впливати на рішення влади. Однак він не вміє встановлювати правила, бо це роблять лише інститут і процедура, і саме їх нашій політичній мові бракує найбільше. Поки їх не створено, протест лишатиметься спалахом без пам'яті, здатним зупинити свавілля, але не здатним зробити владу підзвітною.До слова, у шляхти теж був свій майдан, і звався він рокошем. Коли король посягав на шляхетські привілеї, шляхта мала право на бунт.З днем незалежності Україно, тобі вже 35.

Українські республіканські традиції. Права й вольності це робота.5 жовтня 1570 року в луцькому земському суді слуга холмського підкоморія подає королівський лист: його пана не можна позивати до суду, поки той на службі в Короля. Проте суд відмовляється брати його до уваги, бо написаний польською, а за привілеєм листи з королівської канцелярії на Волинь мають писатися руською. Підкоморія визнають таким, що до суду не з'явився, і він програє справу.І це не бойкот суду проти монарха. Це застосування привілею, який вимагав відхилити лист, до речі, адвокат Ледницький, який апелював до того, що лист не руською, був поляком за походженням.Спробуйте уявити таке в тогочасній Франції чи Московії. Тому виникає питання: звідки в луцького суду це право і чому воно справді працювало?Повна версія другої частини: Волинська шляхта або справжня руська еліта, яка боронила своє право, мову й церкву.Третя частина: Руська шляхта, як істинний образ громадянина. Республіканська чеснота це постійна робота.У першій частині Ви могли прочитати, як волинська шляхта 1569 року перетворила нав'язане приєднання до Польської Корони на договір і сама написала привілей, скріплений присягою Сигізмунда Августа за себе й за всіх наступників. Головних пунктів там було три: руська мова як офіційна на їхніх теренах, Другий Литовський статут як власний кодекс і права православної церкви.Однак, незважаючи на таке підтвердження все ж сила привілею стояла не на папері. Вона трималася на людях, готових постійно нагадувати про договір, а в крайньому разі боронити його збройно: таке повстання проти короля звалося рокошем, і шляхта вважала його законним правом вільних громадян, якщо їхні права порушені.Масштаб роботи «нагадування» про привілей показує історія одного лише мовного пункту до якого сеймики поверталися 1577, 1627, 1630, 1632 і 1638 року. Спершу просто нагадували королю, бо канцелярія знову писала польською. Потім зажадали руського писаря при канцелярії. А врешті й права обирати того писаря самим. Шістдесят років тиску заради одного пункту договору, який починали одні, дотискали вже їхні онуки.Саме цю готовність робити цю неоплачувану й часто безрезультатну громадську роботу тодішня політична мова називала чеснотою.Найкраще шляхту характеризує один епізод. 8 липня 1570 року посли Волинського, Київського та Брацлавського воєводств зажадали від короля виправити в привілеї одне формулювання. Написано було: права надано «із приводу повернення» їхніх земель до Корони. Посли наполягали: «згідно з усіма їхніми вольностями».🧩 «із приводу повернення» означає дар, а значить його колись можна і відібрати.🧩 «згідно з усіма їхніми вольностями» означає визнання того, що належало цим землям і до короля. Проте того дня посли програли, формулювання їм не виправили. І тоді вони попросили в короля письмовий доказ власної поразки, а саме окремий лист про свій демарш, «для ліпшої віри та свідчення у братії», щоб показати його вдома на сеймику, де звітували перед виборцями (шляхтою). Бо виборці вимагали від посла не перемоги, програти на сеймі можна й чесно, а підтвердженої боротьби. Що було тому шляхтичу, що не поїхав послом або відмовився звітувати? Єдиною карою була втрата доброї слави в очах спільноти (шляхетських родів). А ті самі родини обирали на сеймику послів і земських урядників, сиділи в суді й свідчили в його справах. У них же позичали гроші, з ними ж сватали дітей. Добра слава була перепусткою до всього цього одразу.Шляхтич жив у спільноті, члени якої постійно демонстрували один поперед одного свою честь.Н. Старченко. Українські світи Речі Посполитої. 2021. С. 135Найкраще це видно по тому, як мирилися після тяжкої образи. Кривдник публічно перепрошував скривдженого і добровільно погоджувався на ув’язнення в замковій вежі, а скривджений був зобов’язаний виявити милосердя.Тому втратити честь означало втратити все, що тримається на чужій готовності мати з цим шляхтичем справу.Епілог. Шляхта захищала свої привілеї дією. І саме тому вона й досі є образом громадянина, який не просто має права, а того, хто їх щодня боронить.

Якими мають бути податки воюючої країни? Що таке мобілізація капіталу?«З початку часів розкіш надто часто прокладала націям шлях до розбещеності та остаточного знищення…»Це сказав Дуайт Ейзенхауер, республіканський президент США, у Детройті 1960 року - перед залою найбагатших промисловців країни. Для тих США розкіш була не приватною справою багатіїв, а загрозою республіці: вважалося, що суспільство, де верхівка живе окремим життям, програє. Ці аскетичні мотиви перетворив на політику ще президент-демократ Франклін Рузвельт: у розпал Другої світової він підняв верхню ставку податку на доходи до 94%, щоб ніхто не багатів, поки країна воює. Ейзенхауер, хоч і з іншої партії, цю віру поділяв: усі вісім років його президентства ставка трималася на рівні 91%.Одразу уточню, мова про маржинальну ставку прогресивної шкали. Її брали не з усього заробітку, а лише з тієї частини доходу, що перевищувала дуже високий поріг - приблизно 92 середні річні доходи, понад 6 мільйонів у сьогоднішніх доларах. Усе, що нижче, оподатковувалося за звичайними ставками - цілком співмірними з нинішніми.Як ця система вплинула на нерівність - читайте в новій публікації: Велике вирівнювання. Конфіскаційна роль податків США в добу війни та післявоєнний період.Звідки в Америці взялися конфіскаційні податки? У Другу світову країна призвала до армії мільйони громадян. Тоді ж народився принцип, який сучасники назвали «призовом багатства». Звідси й формула Рузвельта: тягар має розподілятися так, «щоб меншість не наживалася на жертвах більшості».Так постала система з трьох податків: ставки до 94% на надвисокі доходи, корпоративний податок (половина кожного долара прибутку), на спадщину - до 77% (на переході статків між поколіннями). А у воєнні роки до них додавався й четвертий: податок на надприбутки. Уряд визначив, скільки бізнесу «нормально» заробляти - до 8% на вкладений капітал, а все понад цю планку вважав наживою на війні й оподатковував за ставками до 80%.При цьому менш заможних система оберігала: федеральний податок із продажів (умовний аналог нашого ПДВ) був відхилений саме через те, що він ударив би по бідних, а малі й середні доходи вивели з-під високих ставок.Сама конфіскаційна ставка майже нічого не збирала: у 1960 році під неї потрапило лише 306 родин на всю країну. Бо мета була не наповнити бюджет, а вбити стимул, до мільйонних контрактів й наддивідендів. Неотримані ж наддоходи лишалися в компаніях і йшли різними шляхами: звичайними дивідендами всім акціонерам, зарплатами (профспілки прямо використовували великий нерозподілений прибуток як аргумент на переговорах) та інвестиціями і тп. Результатом політики стало те, що частка найбагатших 0,01% у національному доході впала з 4% до 1,3% - історичного мінімуму. Епілог. Зазначу, щодо справделивості прогресивних податків, бо вона тут все ж двовимірна. Прогресивна шкала вирівнює частки: без неї бідні, які витрачають увесь дохід, віддають державі більший його відсоток, ніж багаті, що більшість доходу заощаджують. Але в абсолютних сумах найбільше платять саме багаті. Тож «що справедливіше» - питання радше цінностей конкретного суспільства.Також існує своєрідна суперечка про податки й майно в умовах війни й вона довіль непроста для України. Майно найбагатшого відсотка громадян сьогодні охороняється зокрема тим, що хтось через «добровільно-примусовий» обов'язок віддає на війні життя, поки еліта тим чи іншим способом примножує капітал. США 1940-х назвали свою відповідь на цю асиметрію «призовом багатства», у нашому випадку, можливо, доречніше говорити не про призов капіталу, а про його перерозподіл (бо армія не контрактна) - через податки на спадщину чи на багатство (способів безліч від передачі частини майна в трасти і тп.). Однак наскільки ця конструкція підходить Україні і як не дійти до ідей більшовизму - питання відкрите.Повна публікація включно з переглядом даних Пікетті його опонентами: Доступна тут.

4-денний робочий тиждень. Лінь чи небезпечна вигадка лівих?У попередній публікації, я згадував, що політична пасивність далеко не завжди є питанням байдужості. У класичному дослідженні «Beyond SES: A Resource Model of Political Participation» (джерело публікаціі) автори показали, що реальна політична участь вимагає трьох ресурсів: вільного часу, грошей та громадянських навичок. Однак, доходи це окрема тема, напрацювання громадянських навичок може залежати від особистого досвіду та робочого місця, але в будь-якому випадку ці дві компоненти не піддаються швидким змінам. Натомість робочий час може бути змінений законом або колективним договором і це єдина компонента цієї моделі, яка піддається умовно «простому рішенню».Звідси й виникає ідея про 4-денний робочий тиждень. Зокрема, у 2022 році організація 4 Day Week Global провела наймасштабніший на той час експеримент із чотириденним робочим тижнем. Вони зібрали 33 компанії та 900+ працівників у США, Ірландії та кількох інших країнах, які на шість місяців перейшли на скорочений тиждень без зменшення оплати. Фактичне скорочення становило в середньому шість годин: з 40,8 до 34,8 години на тиждень.Дослідження проводила команда з Boston College, University College Dublin та Cambridge University. Автори підкреслюють, що не отримували фінансування від організаторів, опитування були конфіденційними й недоступними роботодавцям, а заміри проводилися тричі - до старту, в середині та наприкінці. Що ж вони зафіксували:🧩 Вигорання знизилося з 2,74 до 2,30 бала за п'ятибальною шкалою. 🧩 Зменшився робочий стрес, тривожність і втома, самооцінка ментального здоров'я зросла з 3,03 до 3,33, фізичного з 3,17 до 3,35. 🧩 Частка тих, хто спить менше 7 годин, скоротилася з 41% до 35%.🧩 Загальна задоволеність життям з 6,64 до 7,53 з десяти.🧩 Найбільший стрибок - у задоволеності власним часом (те що людина любить робити): з 5,39 до 7,38 бала.Як витрачали додатковий день? Люди присвячували 4,9 години дозвіллю, 3,5 - домашнім справам, 2,6 - собі/хобі. Проте час на волонтерство зріс всього з 1,54 до 1,68 години. Цікаво, але виручка компаній за півроку зросла ~8%, звільнення й лікарняні дещо знизилися, і жодна з компаній, що заповнили фінальне опитування, не схилялася до повернення п'ятиденки. Однак, варто зазначити, що у вибірках експерименту брали участь переважно малі фірми з ІТ та сервісні фірми (консалтинг, маркетинг тощо), тому результати є далекими від універсальних для всіх галузей економіки. Тим не менш, минулого року основні результати пройшли рецензування і стаття тієї ж дослідницької команди була опублікована в Nature, де учасники знову підтвердили зниження вигорання і покращення задоволеності роботою, ментального та фізичного здоров'я. Однак, скорочення робочого часу не всюди окупається, подекуди вона провокує додаткові витрати на персонал. Для прикладу, експеримент у шведському Гетеборзі, але з шестигодинним днем для медсестер будинку престарілих, дав схожі результати для здоров'я працівниць і скоротив лікарняні (також зросло задовлення самих пацієнтів), однак закладу довелося найняти сімнадцять додаткових працівників.Епілог. 4-денний тиждень не стане панацеєю від пасивності і тому автоматичного зацікавлення громадян політикою він не гарантує, і експеримент це показав. Проте він показав значне покращення психічного здоров'я, вищу задоволеність життям і, найголовніше отриманий вільний час. Частина цих годин може в перспективі піти на самоосвіту чи громадянську участь, особливо якщо будуть створені відповідні стимули. Проте в еліт, які здатні і впровадити 4-денний тиждень і стимулювати громадянську активність немає для цього стимулів. Втім, глобальне опитування Deloitte (близько 23 тисяч респондентів у 44 країнах) показує, що баланс роботи й життя очолює критерії вибору роботодавця для зумерів і міленіалів, випереджаючи вигоди та статус, а 44% зумерів уже відмовляли роботодавцям через відсутність підтримки цього балансу. Тому, ризикну припустити, що 4-денний тиждень питання часу…

Українські республіканські традиції. Волинська шляхта і принцип недомінування.У сучасному дискурсі свободу зазвичай розуміють у ліберальному ключі: держава просто не має втручатися в приватне життя. Але є інша, республіканська оптика/лінза. Вона ставить питання інакше: чи є над людиною пан?Повна версія публікації у відкритому доступі: Українські республіканські традиції. Волинська шляхта і принцип недомінування.Для республіканця свобода - це не коли особу з ласки сьогодні не чіпають. Свобода - це коли ніхто не має над особою свавільної влади: не може зачепити її за власним розсудом, безкарно й коли заманеться. Квентін Скіннер і Філіп Петтіт називають це недомінуванням. Замало, щоб влада не чіпала, - вона має бути зв'язана й підзвітна, не вільна вчинити свавілля.Щоб зрозуміти, як цей принцип працював на наших землях, погляньмо на Люблінський сейм 1569 року.Нагадаю: саме на ньому Польська Корона й Литва домовляються злитися в Річ Посполиту. Посеред цього торгу Корона забирає собі Волинь і Київщину - без згоди місцевої еліти, королівським універсалом, під загрозою конфіскацій у разі непокори. Та волиняни обертають цей нав'язаний крок на свою користь: користуються нагодою, щоб виторгувати власні права.Тому, замість простої покори обставинам (Фортуні), князі Богуш Корецький та Костянтин Вишневецький висувають зустрічну умову: “ми присягнемо, лише якщо ви присягнете нам навзаєм”.Чому ця вимога є надзвичайно важливої для традиції? На перший погляд це звичайнісіньский гонор і суперечка про церемоніал. Насправді ж це зіткнення за саму природу не лише влади, але й правил.🧩 Одностороння присяга - означає, що права волинян фактично залежать від королівської милості. 🧩 Взаємна присяга робить владу договірною. Король більше не пан, що милує зі своєї ласки, а сторона договору, яка має зобовʼязання. (У самій публікації - докладніше про незвичний статус короля в Речі Посполитій)Однак, не зважаючи на спротив та під жорстким тиском конфіскацій волинянам довелося поступитися формою і присягнути. Але в обмін на цю “капітуляцію” вони вирвали головне: право самостійно написати привілей про своє приєднання.Ба більше, цей привілей був скріплений присягою Сигізмунда Августа, який це зробив не лише за себе, а й за всіх своїх наступників. Важлива примітка, чи був привілей для всіх? Як зазначає польська дослідниця Анна Ґжешковяк-Крававіч, Річ Посполита була аристократичною республікою, але лише для політичної нації, себто шляхти (6-8% населення). Ця свобода була привілеєм шляхти, тоді як селяни залишалися безправними.Проте привілеї вмирають разом зі станами, а принцип, що за ними стояв, лишається — і навіть воскресає. Сама вимога зв'язати владу договором пережила шляхетський світ. Згодом її перейме і почне впроваджувати козацька старшина: від договірних статей з монархами/царем до Конституції Пилипа Орлика, яка обмежувала вже власного гетьмана. На відміну від Атлантичної республіканської традиції, у нас не було безперервного інтелектуального ланцюга. Цей принцип не передавали і не успадковували, але він щоразу відроджувався, коли спільнота опинялася сам на сам зі свавільною владою.Продовження циклу незабаром...

Чому я не думаю про Римську імперію. Деградація політичного життя Риму.Свого часу римські сенатори настільки вразили Кінея, радника царя Пірра (ІІІ століття до н.е.), що той, йому доповів: Сенат видався йому зібранням царів (Плутарх, Життєпис Пірра, 19). Кожен сенатор тримався з такою непохитністю, що рівню їм довелося б шукати в колі монархів. Однак з приходом імперії все змінилося. Той самий Сенат, що колись вразив Кінея, тепер викликав у власного імператора саму лише зневагу. Виходячи із курії, Тіберій казав про сенаторів на еллінській мові так: «О люди, створені для рабства!»Нова публікація: Римська республіка очима її ворогів доба Пірра у порівнянні з добою Югурти.Куди ж із часом зникли сильні голоси сенаторів? Звісно, багато представників еліти й за доби імперії досягали вершин, проте, згодом замовкли всі. Причина не лише в новій нормальності, за якої закон належить тому, у кого легіони (що проявлялося вже в пізній Республіці), а й у смерті самої політичної конкуренції. І її демонтаж почався одразу ще за видатного імператора Августа (його реформи тої ж податкової системи і самоуправління міст заклали міцний фундамент).🧩 Закон lex Valeria Cornelia 5 р. н.е. запровадив нову процедуру: десять спеціальних центурій, сформованих із сенаторів та вершників, попередньо "відбирали" кандидатів у консули й претори ще до голосування ширших зборів. Формально це ще не було остаточним обранням, але політично такий фільтр різко звужував реальну конкуренцію. Якщо додати ще й кандидатів, "рекомендованих" імператором, і бачимо не прямо смерть виборів, але їхнє повільне перетворення на формальність.🧩 Август також створив небезпечний прецедент у сфері "свободи слова": він першим застосував закон про образу "величі" римського народу до наклепу. Тацит пов’язує це зі справою оратора Кассія Севера, який гостро атакував знатних чоловіків і жінок. Водночас Август ще зберігав маску поміркованості: він часто терпів різкі жарти, памфлети й сенатську зухвалість, формально зберігаючи образ "першого серед рівних".Наступний римський імператор, Тіберій, довершив те, що Август лише почав: 🧩 Найперше він остаточно вбив вибори. При ньому саме обрання магістратів перейшло до Сенату, і голос народу, який вже був зведений до формальності взагалі більше нічого не важив.🧩 “Наклеп на владу”, тепер карали: за критику імператора, памфлети та навіть трактуванні історії. Показовою стала справа історика Корда: його судили не за вчинок, а за слова, у своїй історичній праці він похвалив Брута й Кассія, убивць Цезаря. За Тіберія через розквіт інституту донощиків Сенат сам перетворився на орган розправи (Тіберій умисно віддав йому суди аби зобразити “незалежність” Сенату), намагаючись догодити імператору.Як наслідок політичне життя в Римі фактично стало церемонією. Тому, не дивно, що в подібних умовах вже не висувались на політичні керівні посади кращі з кращих, тепер аби мати просування треба було не виграти вибори в політичній боротьбі, а правильно полестити імператора або повести легіони на Рим.Епілог. Звісно, сама Римська республіка мала чимало вад в свою пізню добу, а заперечувати здобутки імперської доби було б безглуздо. Імперія на певний час все ж принесла правовий порядок, що дав світові великих юристів, а зрештою і загальне громадянство (едикт Каракалли в 212 році н.е). Імперія розширила спадок Риму у вигляді інфраструктури та культури.Але найголовніше в цьому не памятки, а дещо зовсім інше, що вся стабільність, дороги та певні права були даром володаря наданим з його доброї волі. А залежати від доброї волі правителя, хай яка вона лагідна не була, означає бути рабом доброго господаря, а не вільним громадянином...

Новий голова ФРС - Кевін Ворш. Чи варто турбуватись за долар? ТАК!Саме на каденцію нового голови ФРС Кевіна Ворша припадає 2029-й, сторіччя біржового краху, який став передвісником Великої депресії.Однак у його випадку тривожать не символічні дати, а його специфічне наступництво. Зокрема, церемонія присяги Ворша відбулася у Білому домі. Востаннє голову ФРС приводили там до присяги у 1987-му. І тоді цим головою був Алан Ґрінспен. Під час промови Ворш підкреслив цю паралель:Як і Алан, я маю намір виконувати роль голови з енергією та цілеспрямованістю — саме так, як це робив голова Ґрінспен, залишаючись вірним місії та найкращим традиціям ФРС.Символічно, що новий голова публічно у своїй промові згадує не Бернанке, який переміг «Велику рецесію», а людину, яка посприяла своїми рішеннями кризі 2008 року. В двох словах, епоха Ґрінспена стала синонімом сліпої віри у саморегуляцію ринків. Його проблема була в переконанні, що фінансові інститути (банки і тп.) здатні самі контролювати власні ризики, бо цього нібито вимагає їхній природний «інстинкт». Проте, в реальності виявилось все інакше, банки потонули в банальній максимізації прибутку і загралися з іпотечними деривативами, як в казино. Тому, в матеріалах Комісії з розслідування фінансової кризи 2008 року було зазначено:Віра у здатність фінансових інституцій і ринків самостійно себе регулювати виявилася помилковою. Брак ринкової дисципліни у поєднанні з відсутністю ефективного нагляду та регуляторними прогалинами виявився фатальним.Звісно, це не означає, що Ворш буквально скопіює політику Ґрінспена. Однак його філософія невтручання в ринки може зіграти злий жарт напередодні сторіччя Великої депресії, яка буде відбуватись на тлі перегрітих акцій ШІ-індустрії.Але крім потенційно перейняття грінспенового «філософського спадку», є ще й політичні ризики для незалежності ФРС. Ворш одружений із Джейн Лаудер, донькою мільярдера Рональда Лаудера, давнього друга Трампа. І у своїй же промові Ворш звертається до Трампа не просто максимально компліментарно (він ще й уникнув відповіді на питання про "фальсифікацію" виборів в 2020, підігнавши Трампу), що з одного боку логічно через его президента, але й з акцентом на його підтримку «нової ери процвітання», яку просуває Трамп і тому потенційні реформи ФРС несуть ризики:Ворш виступає проти практики «forward guidance»: коли ФРС заздалегідь сигналізує ринкам про можливий напрямок монетарної політики. Він вважає, що надмірна комунікація робить ФРС заручницею власних прогнозів і обмежує її свободу дій. Цим кроком він намагається посягнути на спадок Бернанке, який ввів практику абсолютної прозорості в комунікації ФРС з ринками.Ще один самий ключовий аспект його реформ: зміна підходу ФРС до розрахунку інфляції. Ворш критикує традиційні індикатори (PCE) за фактичну фіксацію минулого і пропонує альтернативну метрику: trimmed mean.На практиці: цей метод відсікає з розрахунку екстремальні цінові стрибки. Це дозволить ФРС ігнорувати інфляційні шоки на кшталт нових митних тарифів Трампа чи подорожчання енергоносіїв. У результаті "офіційна" інфляція стане суттєво нижчою за ту, яку люди реально відчувають у гаманцях.Разом з цим Ворш просуває й монетаристську (Мілтон Фрідман) "природу інфляції", де інфляція має лише монетарний характер. Зокрема, у своїй статті він закликав відкинути «догму», що швидкий ріст економіки та зарплат розганяє ціни. На його думку, інфляцію породжують лише урядові витрати та друк грошей. До того ж він переконаний, що розвиток ШІ сам по собі є сильною дезінфляційною силою, яка здешевлюватиме товари в майбутньому, а значить зменшувати інфляцію.У разі реалізації цих змін (що поки не факт), його ФРС може мати ідеальний привід знизити ставки. Саме цього відкрито вимагає Трамп: здешевити гроші та сильніше розігнати економіку аби мати красиві цифри.Епілог. Новий голова ФРС не є царем монетарної політики, адже рішення там ухвалюються колегіально. Але на тлі своїх попередників він не виглядає технократом, до яких звик світ за часів Бернанке, Єллен чи Пауелла (він лишився в ФРС і буде в опозиції до Ворша).

Коли мігранти замінять українців? Де маніпуляція, а де економічна реальність.Цей текст складається з двох частин: економічної та "концептуальної".Оновлена публікація: Атлантична республіканська традиція.Почнемо з економіки та найбільшого страху: трудові мігранти не демпінгуватимуть заробітну плату і не витіснятимуть місцеве населення з ринку праці. Це зазначає нобелівська лауреатка Естер Дюфло та колега, узагальнюючи значну емпіричну літературу, тому страхи щодо масового падіння зарплат через міграцію зазвичай перебільшені.Новіші дослідження по США це підтверджують. У роботі Майкла Клеменса та Ітана Льюїса (NBER): "Дані спостережень свідчать, що в округах США протягом років, коли роботодавці подають запити на більшу кількість працівників за візою H-2B, не спостерігається вищого рівня безробіття чи нижчих зарплат у середньому серед місцевих мешканців, зайнятих у відповідних сферах послуг із низькою кваліфікацією". Аналізуючи рандомізовану урядову лотерею віз, автори доводять, що залучення мігрантів не зменшує попит на місцеву робочу силу:🧩 мігранти та місцеві працівники з низькою кваліфікацією є дуже слабкими замінниками один одного і виконують різні функції.🧩 штучне обмеження найму іноземців не захищає громадян. Воно або взагалі не впливає на зайнятість місцевих, або спричиняє її скорочення, особливо в сільських регіонах, де доступ до праці мігрантів прямо стимулює зростання зайнятості місцевого населення (як правило більш кваліфіковане).🧩 дозвіл на найм іноземців дозволяє компаніям розширювати діяльність. Натомість відмова у доступі до таких кадрів змушує бізнес скорочувати доходи та згортати інвестиції.Звісно, досвід США не можна механічно переносити на Україну. Проте попит українських компаній на іноземців здебільшого зосереджений у будівництві, агросекторі, логістиці і інших секторах (в більшості це низькокваліфікована робоча сила, але не завжди), де є висока потреба у низькокваліфікованій праці. Заміщення українців тут неможливе через відсутність конкуренції та колосальний дифіцит робочих рук (за різними даними мова йде про млн. працівників). Примітка: дослідження ОЕСР щодо впливу українських біженців на ринок праці ЄС також не виявило негативних наслідків для зарплат місцевих працівників.Однак трудова міграція вирішує проблему дефіциту кадрів лише ситуативно. У довгостроковій перспективі це означає зміну структури населення.Навіть без урахування наслідків війни, наприкінці століття нас могло залишитися 10-15 мільйонів. Для масштабів Європи та сусідства з РФ це «демографічний вакуум» (територія на якій бракує людей).Проте, очікувати миттєвого напливу мільйонів мігрантів немає сенсу: наразі цьому перешкоджають адміністративні та економічні бар’єри (що підтвердить будь-хто з реального сектору), а бізнесу потрібен час на адаптацію до нових практик найму. Проте в перспективі, щойно з'являться перші масштабні кейси успішного залучення іноземців, ця практика за підтримки уряду (спрощення процедур) почне стрімко масштабуватися.Саме тому суспільне обурення чи петиції про заборону роботи мігрантам є боротьбою з вітряками. Вони не дадуть жодного результату, адже елітам фундаментально байдуже, хто саме генеруватиме їм прибуток. Їхнє ставлення до українського проєкту чітко ілюструє динаміка ВВП на душу населення, який стагнував ще до 2014 року порівняно з іншими пострадянськими країнами. Замість структурних реформ, найм мігрантів може стати для них найпростішим інструментом компенсації демографічної кризи та збереження ренти.З огляду на це, вимагати від демографічно виснаженої держави виконання ролі постійного військового щита європейської безпеки у довгостроковому протистоянні з РФ абсурдно. Для самого народу це прямий шлях до фізичного зникнення, яке судячи по прогнозам ООН більш ніж ймовірне вже у ХХІІ столітті.

Гней Помпей Великий. Ілюзія Рубікону: хто насправді вбив Римську республіку?Республіка не помирає в день військового перевороту, а диктатура не починається в ту мить, коли узурпатор переходить Рубікон. Реальність складніша й небезпечніша: у 49 році до н.е. Юлію Цезарю вже майже нічого не довелося руйнувати. Республіка була смертельно отруєна раніше - і зробили це передусім її власні еліти.Ще в добу Союзницької війни (90 рік до н.е.), значною мірою спровокованою боротьбою сенатських фракцій та вершників за свої привілеї, стало очевидно: система втрачає здатність до саморегулювання. Вона більше не знала, коли саме приватні інтереси повинні поступатись публічним.Нова публікація - це розбір самогубства республіканського Риму. У центрі історії - Гней Помпей Великий. Талановитий полководець, який не прагнув бути тираном і щиро хотів урятувати Республіку. Але саме його прагнення посісти символічне місце «першого громадянина» запустило ланцюг подій, що наблизив падіння держави.Про це - у новій публікації, одній з останніх у циклі про римські еліти та загибель Республіки:Помпей Великий. Війна за любов Сенату: як жага визнання знищила правила.Також у відкритому доступі - переписані й доповнені:Атлантична республіканська традиція: від Античності до Флоренції. Частина IНевідома сторінка античності. Перше в історії зіткнення “європейців” з Китаєм, або забута війна за “небесних скакунів”Поступовий розпад римських інститутів відбувається у своєрідні чотири етапи:🧩 Виправданий прецедент: правила вперше порушують «заради порятунку держави».🧩 Делегування відповідальності: еліта, поглинута приватними інтересами таі апатією, добровільно передає владні функції «сильному лідеру» аби той розібрався з проблемою.🧩 Спроба повернути контроль: коли криза минає, та сама еліта починає мститися «рятівнику» через страх перед його силою та навіть заздрість.🧩 Хаос: загнаний у кут лідер ламає систему, а суспільство, виснажене народженим елітою хаосом в міжфракційній боротьбі, добровільно віддає свободу автократу в обмін на порядок.У цій публікації ви побачите:📌 як 23-річний юнак із приватною армією змусив диктатора відступити;📌 як недалекоглядність Сенату породила Перший тріумвірат;📌 і чому найтяжчого удару інститутам завдають не завжди їхні відкриті вороги, а ті, чий авторитет змушує систему добровільно зректися власних правил.

Забутий звіт Рокфеллера: "Криза демократії". Чи є конспірологія у втомі громадян від політики? Як нерівність стала інструментом управління.У 1975 році на замовлення комісії, заснованої самим Девідом Рокфеллером вийшла доповідь "Криза демократії". У ній була виказана думка, шо ефективне функціонування демократичної системи насправді вимагає певної міри політичної апатії та маргіналізації населення.Публікація у відкритому доступі: Забутий звіт Рокфеллера: «Криза демократії». Чи є конспірологія у втомі громадян від політики? Як нерівність стала інструментом управління.Причина в тому, що коли у 1960-х роках нові соціальні групи масово долучилися до політики, вони почали вимагати соціальних гарантій та перерозподілу благ. Це стало прямою загрозою для прибутків великого бізнесу.Оскільки відкрито скасувати виборче право було неможливо, корпоративний сектор зосередився на лобіюванні вигідних для себе змін - зокрема, на системному послабленні профспілок. На цьому тлі виникла популярна конспірологічна теорія, ніби озвучена політологами ідея стимулювати громадян до "самоусунення" від політичних вимог була ретельно продуманою хитрою стратегією еліт.Однак реальність складніша за таємні змови. у новій публікації на основі масиву академічних досліджень (Science, American Sociological Review, The American Political Science Review) Ви побачите, чому політична пасивність сучасної людини - це наслідок сучасної економічної системи, який не можливо змінити.Про що ви дізнаєтесь із матеріалу:🧩 Розгром інститутів колективної сили. Як цілеспрямоване знищення профспілок у 1980-х роках деполітизувало ринок праці та позбавило найманих працівників інструментів колективного тиску.🧩 Когнітивне перевантаження бідністю. Нейробіологи довели: фінансова тривога погіршує розумові функції (ефект дорівнює втраті 13 балів IQ). У людини, що вирішує проблеми виживання, мозок фізично не має "когнітивних ресурсів" для аналізу політики.🧩 Дефіцит часу та навичок. Будь-яка реальна політична дія вимагає вільного часу, грошей та комунікативних навичок. Сучасна рутинна та понаднормова праця систематично позбавляє більшість громадян доступу до цих ресурсів.🧩 Емпірично доведене безсилля впливу громадян на політику (з минулої публікації). Дані за останні десятки років підтверджують: коли воля звичайних виборців розходиться з інтересами топ-10% найбагатших, держава майже завжди ухвалює рішення на користь еліт.Тому, сучасна політична пасивність мільйонів - це не лінь і не байдужість. Це наслідок поточної системи, яка в силу своїх обставин, а іноді і прямих налаштувань просто конфіскує час і ресурси громадян.