Економічний Вісник

США контрабандою доставили протестувальникам в Ірані кілька тисяч терміналів Starlink, — The Wall Street Journal.«За даними газети, до країни ввезли близько 6 тисяч пристроїв. За останні місяці Держдеп США закупив приблизно 7 тисяч терміналів, більшість — у січні».По-перше, якщо є канал доставки старлінків, отже є прямий вихід на організацію. По-друге, для постачання такого обсягу контрабанди через іранський кордон, що жорстко контролюється, потрібна широка і налагоджена інфраструктура. Після перевезення вантажу через кордон його потрібно доставити до точок організованого протесту, що ще складніше з огляду на щільний контроль силового апарату Ірану над країною. Наявність таких каналів для постачання значить, що окрім супутників можна доставити фахівців або агентів відповідних абревіатур (ЦРУ, наприклад, для координації протесту).Крім того, доставляти старлінки в одну точку — марно. Отже, їх доставили в різні точки по всій країні, у різні осередки організації протестувальників, для забезпечення зв’язку між учасниками. Тобто, це не епізод, а система розгортання фактично підпільного звʼязку. Це додає нових штрихів до попереднього абзацу — іранська контррозвідка провалила роботу, тоді як американські спецслужби фактично створили елемент контрольного впливу.Інакше кажучи, США знають ситуацію всередині Ірану й усередині протестувальників не гірше, ніж сам Іран і протестувальники. Шляхи доставки вантажів/кадрів через периметр та по внутрішній території Ірану дозволяють активувати агентів - для координації, направлення руху протестів або збору інформації. Контроль над інтернетом, єдиним джерелом доступного дистанційного звʼязку в руках протесту, фактично надає США контроль над ним (в умовах відсутності інших видів звʼязок, крім недоступного протесту радіозвʼязку, — інші канали аятоли «заглушили» завдяки технологіям, переданих РФ).

Диспозиція сил усередині блоку розвинених країнЗа нефінансовими компаніями сукупний прибуток розвинених країн (блок НАТО та AUKUS + Ізраїль) становив 3,2 трлн дол. Із них 1680 млрд, або 52,5%, припало на США, за якими йдуть: Японія — 348 млрд, Тайвань — 117,4 млрд, Велика Британія — 114,7 млрд, Південна Корея — 108,2 млрд і Франція — 106,4 млрд. Німеччина не увійшла до списку, маючи показник нижче 100 млрд дол.Уже сама структура розподілу прибутку показує: йдеться не про рівноправний союз, а про систему з виразним центром. Крос-фондування (система циркуляції капіталу між державами — від чистих кредиторів, як Німеччина, до чистих позичальників, як США) спрямоване до Америки. Поточні ставки там вищі, ніж у Європі, що ринковими механізмами витягує капітал з європейських країн. Гроші рухаються туди, де вища дохідність.Це не win-win модель, а жорстка асиметрія. США отримують структурну перевагу, тоді як Європа втрачає темпи накопичення капіталу. Європейські інвестори реінвестують прибуток у нові американські облігації (через вищу дохідність і масштаб ринку — потреби США постійно зростають), залишаючи кошти у фінансовому контурі долара. Формально це ринковий обмін. По суті — структурний перерозподіл на користь центру. Якщо раніше надприбуток забезпечувався через пряму експлуатацію рабської праці, то зараз він забезпечується відсотковою різницею. При цьому ефект не змінився: відтворення розриву між центром і периферією.Отже, операційний прибуток розвинених країн становив 5 трлн дол., з яких близько половини знову акумулюють США - 2,5 трлн доларів, за ними Японія та Великобританія з 459,1 та 273,7 відповідно. Відношення чистого прибутку в операційній США становить 2/3, а Японії 3/4, у Тайвані ще більше - 85%. При цьому у Великій Британії становить 42%, у Франції – 45%, у Німеччині – 43%, у Канаді – 56%, Італії – 58%, Іспанії – 52%.Частка чистого прибутку в операційному у США вища, ніж у більшості європейських країн. Рентабельність на Старому Континенті помітно нижча, велика різниця зі США. Це робить Штати привабливішими для європейських інвесторів. Виникає подвійний магніт: виробничий та борговий. В результаті частина прибутку, створеного поза США, повертається до американського фінансового контуру через купівлю облігацій та інвестицій у корпорації.Після 2022 року спред дохідностей різко зріс, що посилило відтік європейського капіталу до США. Закон «Про зниження інфляції», промислова політика, податкові пільги та субсидування високотехнологічних галузей створили умови, за яких інвестиції в американську юрисдикцію виглядають раціональнішими. Капітал діє за логікою максимальної дохідності — і тим самим відтворює домінування центру.Чому Європа відстає? Високе податкове навантаження та значні соціальні витрати знижують норму прибутку корпоративного сектору. Податки мають функцію перерозподільника вартості від корпорацій до споживачів. Простіше кажучи, накачують населення грошима через виплати. Це підтримує попит економіки в рамках спроби боротися з уповільненням економіки після 2008 року. Але стагнація світової економіки різко підточила європейський потенціал, а високі податки стали просто тягарем. Трамп діє інакше - звільняє корпорації від податків, а витрати перекладає населення. Тобто посилює геп між ЄС та США на користь останніх.Звідки високі витрати Європи? Головний чинник – це торговельна війна з РФ та втрата дешевого нафтогазу. Це підняло собівартість по європейській економіці. При цьому вона не має перед американською ні технологічної, ні фінансової переваги. Більше того, ЄС донор для економіки США, що затискає його в клешні детермінованої економіки.Інакше кажучи, економічний базис західного блоку вибудуваний по вертикалі.США — центр капіталу й технологічного циклу.Європа — залежний контур, вбудований у систему американського накопичення.Це не питання моралі, а питання структури. Капітал по лінії максимальної дохідності, — і тим самим формує ієрархію всередині формально єдиного блоку.

Обсяг тіньової економіки в Україні перевищує 1 трлн грн, — заявив Гетманцев.За його словами, причинами є: контрабанда, зарплати «в конвертах» та маніпуляції з ПДВ через дроблення великого бізнесу на мережі ФОПів.Скільки причин насправді назвав Гетманцев? Жодної. Усе перелічене вище — лише наслідки першопричин, які оратор старанно намагається приховати.Справжня причина того, що тіньова економіка в Україні займає левову частку ВВП, позбавляючи військовий (!) бюджет частини доходів, — це низький рівень розвитку самої економіки. Проблема виникла не під час війни, а формувалася роками, що сьогодні відчувається особливо болісно.Значна частина української економіки — це прості, сировинні виробництва; частка сировини в експорті з року в рік становить близько 74%. У таких секторах рентабельність критично залежить від витрат на працю, тобто на заробітну плату.У структурі собівартості витрати на працю зазвичай високі відносно інших складових, але в абсолютному вимірі (гривні, долари, євро) — це невеликі суми.Зарплати «в конвертах» і дроблення великого бізнесу на мережі ФОПів — це наслідок високого податкового навантаження на примітивну економіку, але аж ніяк не причина розростання тіньового сектору.Оскільки податки, особливо під час війни, є достатньо високими, для збереження конкурентоспроможності підприємства виводять частину обороту з легального поля в тінь. Це не означає, що окремі підприємці є «поганими», на відміну, наприклад, від «білих бізнесменів» із відповідного клубу. Це лише означає, що система «конвертів» вигідніша за повну сплату податків. Проста економічна арифметика.Водночас, попри важке становище малого та середнього бізнесу, найбільші компанії, передусім аграрний сектор, держава щороку субсидує на сотні мільярдів гривень. Наприклад, повернення ПДВ аграріям за 9 місяців 2025 року перевищило 75 млрд грн.Поки малі компанії виживають або, принаймні, змушені забезпечувати працівникам украй погані умови праці через високі витрати, великий бізнес користується заступництвом влади, перебуваючи у тісних відносинах із політико-економічним прошарком.У результаті гроші викачуються знизу. Хоча після початку війни під «гарячу руку» того ж Гетманцева потрапили й великі компанії. Але це радше витрати війни: великому бізнесу також доводиться «скидатися», аби захищати власність.Згаданий неодноразово пан відволікає увагу від проблем і питань, за які відповідає він сам та його колеги. Чому? Усе просто: це спроба зняти з себе відповідальність за економічну кризу (а 1 трлн грн у тіні — це вже сама по собі криза).Як «рішення» нам пропонують евфемізми — «клуб білого бізнесу» та косметичні реформи — замість якісної трансформації економіки країни. Причина також очевидна: кадри, які будують економіку зерна й кіоску, не здатні будувати економіку чипів та штучного інтелекту. Українська еліта десятиліттями послідовно вибудовувала саме таку модель, яка зрештою й привела до 1 трлн грн у тіні. Вірити, що щось зміниться миттєво або за кілька реформ, — політична сліпота.Чому Гетманцев говорить про ФОПів, контрабанду та «конверти», але не про 30-річну деградацію? Тому що його інтерес як чиновника — зберігати чинний порядок речей і формувати лояльну медійну повістку.Отже, що ми маємо в підсумку? В українській економіці фіскальне навантаження лягає на працю та малий бізнес, тоді як витрати великого капіталу компенсуються через повернення ПДВ, пільги та субсидії — саме це і намагається прикрити Гетманцев.Замість структурних змін пропонуються моральні кампанії та косметичні реформи. Це не змінює економічної бази й тому лише посилює «тінь», яку водночас оголошують «однією з головних бід».Насправді ж тіньова економіка — це спосіб виживання сировинної периферії під фіскальним тиском, а не моральний дефект окремих людей.

Обговорення мовного питанняВ українському середовищі існують два поширені погляди щодо російської мови. Перший, домінуючий і ретельно поширюваний державною машиною, стверджує, що від російської потрібно абстрагуватися і вирвати її з коренем із культурного поля.Другий звучить тихіше — культура не є лінгвоцентричною. Українська культура повинна (культура нікому нічого не повинна — прим.) поширюватися за принципом «пиши, головне — правда».Щодо абстрактного поширення культури. Насамперед, культура не є чимось постійним. Українська культура за 60 років пройшла трансформацію від глибоко радянської до «конвергенційної», а потім і перебудовної у 80–90-х, після чого відбулося ще два різкі повороти — у 2014 та 2022 роках.Ідеї та побут, які просувала й відображала культура, радикально змінювалися протягом цього часу. Як і ставлення до російської мови та самих росіян у відповідності з економічними тенденціями: інтеграція у радянську економіку, потім перебудова на Захід, пізніше — розрив коопераційних зв’язків із РФ та початок війни. Причина — наслідок, світ — його відображення на екрані та в пресі.Отже, культура лише відображає масові явища в економіці та суспільстві. Мова — частина цієї культури.Мова також є інструментом пропаганди, бо сама культура — це поле, де ведуться битви ідеями. Баталії відбуваються між соціальними групами і всередині них.«Словом можна врятувати, словом можна вбити, словом можна повести полки за собою».Наприклад, руйнування промислової бази, що призвело до деградації науки та освіти, посилило контраст між нашою країною та Заходом, куди ми прагнемо, приймаючи статус ресурсного придатка.Економіка «зерна і кіоску» не може створювати привабливі для населення, а тим більше для молоді, ідеї. Працювати на полі «нецікаво» і невигідно, а от вивчити англійську, стати дизайнером або програмістом і поїхати на Захід — цілком реально.Культурний вплив Заходу йде саме від економіки. Тому повсюдно популярний сленг, який значно спрощує нашу мову, а отже й мислення. Але він також показує домінуючу культуру, і вона — не наша. Це та культура, за якою стоять авіаносці, передова промисловість і наука. Інструкції для авіаносців і передові наукові праці — все європейськими мовами.Тому наші уми не належать нашій країні, особливо найкращі — економіка «порівняльних переваг» пропонує лише кіоск і поле. А освічені кадри бачать своє застосування лише у складанні умовних авіаносців та промисловості.Враховуючи все сказане, немає жодної різниці, якою мовою українські ЗМІ будуть вести мовлення для внутрішнього споживача. Для світового культурного резонансу Україні потрібні прориви у космосі, у технологіях, чіпах тощо. Це відгукується в серцях будь-якої нації. Наразі ми маємо лише 107 місце у рейтингу доходів на душу населення світу у 2021 році та відсутність емпатії до української мови і культури. Тому й сенсу перебирати між російською та українською немає: російськомовний простір не буде слухати, а світу це нецікаво.Мова — лише інструмент, сила якого залежить від базису, що стоїть за нею.Перейдемо до питання російської мови в Україні.Мова також є інструментом пропаганди та культурного розмежування. Наприклад, поширеність англійського сленгу працює на США та частину європейських країн.Через це нинішня українізація, особливо після 2022 року, — процес не культурний, а політико-економічний. Це не розвиток культури, а механізм заперечення попереднього культурного поля, тобто форма культури скасування.Подібні процеси не є унікальними. Вони супроводжують зростання протекціонізму. Кожна сторона в цих умовах шукає винного і маркує його не лише економічно, а й культурно. Звідси — тиск на мову, історію, символи. Це можна спостерігати в Казахстані та Прибалтиці.Тому спір «якою мовою говорити» — другорядний і по суті хибний. Російськомовний простір Україну вже не чує, а світовій спільноті мова України поза контекстом війни байдужа. Світ слухає тих, у кого є наука, флот і технології.

Терміни завершення війниВійни закінчуються не тоді, коли від них втомилися, а тоді, коли вони перестають бути вигідними. Усе інше — ілюзії для внутрішнього споживання.Зроблю ремарку щодо переговорів між Україною та РФ. Переговори не означають прагнення сторін до миру.Спостережуваний переговорний процес має три цілі: 1. з’ясувати, чи можливо досягти власних цілей мирним шляхом; 2. пошук нового релевантного договору щодо сфер впливу та торгівлі (стосується і США, і Росії); 3. перекроїти світові альянси на свою користь, використовуючи протистояння між США та Китаєм, торгуючи собою в надії вибити кращі умови (стосується РФ).Фактично це торг: сторони (не враховуючи Україну) домагаються власних інтересів, які не змінилися ні до, ні після початку війни.Нині війна зайшла в глухий кут, коли досягати цілей на полі бою стало складно, а переговори в такій ситуації є менш затратним способом врегулювання конфлікту. Але вони вимагають поступок, тоді як ані США, ані Росія не змогли повністю реалізувати свої завдання. Росія не «обвалилася» в кризу під санкціями, а лояльна ліберальна опозиція не мала жодних шансів захопити владу — що відповідало б інтересам США та Європи, які змогли б освоювати російський ринок і ресурси без конкурентів та без страху репресій чи жорстких регуляцій.Україна ж залишається мілітаризованим опорним пунктом НАТО на російському кордоні. Це заважає просуванню Росії у Східній Європі, де досі зберігається виробнича база та сектори промисловості радянських часів, цінні для російських металургійних, нафтогазових олігархів, харчових і машинобудівних корпорацій.Поступатися сторони не збираються — конкурент сприймає це як безхарактерність і слабкість. Світ увійшов в епоху «понятійної розмови».Компромісне рішення за визначенням не передбачає реалізації завдань жодної зі сторін, а отже лише відкладає розв’язання протиріч.Не кажучи вже про те, що мирного рішення може не бути знайдено взагалі, зважаючи на те, що жодна зі сторін, як би гучно про це не заявляла, прагне не миру, а продавлювання власної позиції.Які ж інтереси мають США та Росія після війни (Україна не може самостійно на це впливати, тому її не розглядаємо)?Одразу відсікаю всі паралелі з Ялтою — це не Ялта, інтереси сторін і диспозиція інші. Найближча історична паралель — Лондонська конференція 1912–1913 років. У Ялті були переможці; ті, хто не сидів за столом, опинилися в меню. В українському випадку переможців немає — як і на Лондонській конференції. Переможці були визначені лише на Паризькій мирній конференції 1920 року.Отже, інтереси РФ на переговорах — домогтися спільних контрактів із США, зняття санкцій на експорт та імпорт у Європу, щоб оживити стагнуючий нафтогазовий сектор. Головна політична мета — «сісти на два стільці» й балансувати, намагаючись відв’язатися від необхідності воювати за один із блоків і пересидіти. Російське керівництво вважає, що, розторгувавши свій нейтралітет у протистоянні Китаю та США, зможе залишитися спостерігачем. В обмін воно просить поступок на європейських ринках.США, навпаки, хочуть витягнути Росію з альянсу з Китаєм, але без поступок по Європі. Вашингтон виставляє Москві жорсткі обмежені рамки, що логічно з огляду на американську перевагу. Це — Європа з трильйонними програмами переозброєння, які можуть (поки що зарано) звести нанівець потребу домовлятися.Російське керівництво це розуміє, тому не поспішає рвати з Китаєм: Сі вже був на параді перемоги, а Путін — у Пекіні на демонстрації ЗС Піднебесної.Трамп також розуміє, що поступатися, «вірячи на слово» («нас надули»), не можна, тому форсує європейську мілітаризацію, збираючи з неї прибуток і водночас залишаючи американський континент у Європі.Простими, або «понятійними», словами: сторони намагаються один одного «кинути», як і перед Першою світовою війною (Італія тричі змінювала сторону).Те, що відбувається зараз, зокрема й на полі бою, — це торг.Миру не шукають і не пропонують. Війна триває не за інерцією, а тому, що наразі вона вигідніша за поступки.

Чи справді українці підтримують ідею так званої «соціальної держави»Саме так — так званої, бо сам термін є ефемерним. По-перше, незрозуміло, що саме мається на увазі: перевантаження соціальними витратами чи орієнтація на більшість населення? І в інтересах якого соціального шару має діяти держава?Тут повна плутанина. Будь-яка держава повинна працювати в інтересах абсолютної більшості населення — лише тоді це можна вважати прогресивним.Запит же на «соціальну державу» — це не ідеологія, а реакція населення на 30 років деіндустріалізації.На каналі вже був текст про деградацію промислової бази в Україні, наведу звідти дані.Так, станом на кінець 1990 року кількість робітників в УРСР становила 7,1 млн осіб, тоді як у 2022 році — лише 1,8 млн. Після деградації та згортання промисловості розпочався відтік населення.Насамперед тому, що на батьківщині були втрачені робочі місця. По-друге, обвал промисловості скоротив внутрішній попит. Інші сектори економіки також просіли, що позначилося на загальному рівні життя.Інші дані: на початку 1990-х років промисловість забезпечувала близько 30–40 % ВВП, тоді як у 2020 році — лише 8–9 %. Частка машинобудування за той самий період скоротилася з 31 % до 14 %.Це призвело до падіння державних доходів і, як наслідок, до скорочення соціальних видатків. Відлуння цього процесу відчувається й досі.Крім того, деіндустріалізація зробила вітчизняну освіту непотрібною з ринкової точки зору. Тобто вона стала нерентабельною, а отже — зайвою в логіці ринку.У результаті доходи населення знизилися навіть у порівнянні з 1990 роком: за паритетом купівельної спроможності, скоригованим на інфляцію (у цінах 2010 року), у 1990-му вони становили 3112 доларів, а у 2020-му — 2344 долари.Фактично це є провалом ліберальної пострадянської моделі. Саме тому ліберальні реформи, уособленням яких є будь-яка українська влада, втрачають популярність.Більше того, внаслідок деіндустріалізації та падіння державних доходів влада проводить «оптимізації»: підвищує ціни на газ і електроенергію, запроваджує додаткові податки. Ціни на продукти та зазначені послуги зросли й уже досягли європейського рівня, тоді як зарплати залишаються щонайменше вдвічі нижчими.Цілком закономірно, що у населення формується запит на так звану «соціальну державу». А точніше — на гідний рівень життя. Економічна політика «зерна і кіоску» призводить до латання бюджетних дір за рахунок оптимізацій. Це б’є по добробуту населення й породжує внутрішній спротив лібералізації, а натомість — попит на соціальний захист.Тим більше з огляду на сильну соціальну політику в Європейському Союзі, вступ до якого підтримує абсолютна більшість — саме через високі соціальні стандарти, що, зокрема, активно пропагувалися українською владою. Це різко контрастує із затягуванням пасків під прапором ліберальної оптимізації й викликає ще більше відторгнення з боку значної частини українців.Жодного запиту на «радянщину» не існує, а якщо щось подібне й спостерігається, то виключно як наслідок дій самої влади. У підсумку запит на соціальну політику — це не ностальгія за минулим, а інстинкт виживання суспільства, зруйнованого ліберальною деіндустріалізацією. Масам байдуже, що це антилиберально, бо їм потрібна не ідея, а повний холодильник.

Громадянська війна в республіканських лавах?У заголовки потрапила історія співробітників Heritage Foundation, які перейшли до команди фонду Пенса. Масові звільнення пов’язані зі зсувом аналітичного центру від поміркованих позицій до крайніх трампістських.Тут The Hill «рубає» — мовляв, розгоряється внутрішній конфлікт. Але видання не зчитує підтексту: ще одна велика інституція пішла шляхом USAID, функції якої передали іншій, радикальній організації республіканців-трампістів.Тобто в політичному тренді нині саме крайні праві, які поступово підпорядковують собі порядок денний.Безглуздо заперечувати спротив — він існує, але має косметичні відмінності, тобто є формальним.Пенс, як і Трамп, трактує Китай як ворога номер один, підтримує військові союзи США в Тихоокеанському регіоні, що оточують Піднебесну кільцем.Росії відведено другорядну роль подразника. Інструмент боротьби — санкції. Тут уже є відмінність: Трамп вийшов за межі санкцій, розпочавши захоплення російських танкерів.Саме це відрізняє політику радикалів від поміркованих республіканців — останні відстають від часу.Світ перебуває в кризі, буква закону більше не є аргументом, суперечки вирішують авіаносці та наземні дивізії.Це відбивається навіть у кейсі Heritage Foundation: організація системно дрейфує вправо на тлі структурної кризи. Тобто відбувається лише ідейна трансформація пропагандистської машини, за підсумком якої вона стане зручною для нових замовників.Сам конфлікт — це класична внутрішньопартійна розбірка за контроль над контрактами та державним апаратом. Громадянська війна — міф. Це суперечка щодо інструментарію розв’язання кризи.Ідеологічних відмінностей між учасниками немає: традиційні цінності, пільги для великих корпорацій, посилення військової присутності США у світі — усе це співзвучні тези програм обох сторін.Відмінності між ними лише методологічні:помірковані — це форма неоліберального адміністрування, м’якшого й формалізованого, як у період розквіту американського лібералізму, тобто після 1991 року.Радикальні республіканці — це реакція на розпад того самого порядку, встановленого після краху СРСР, тобто відкат до Холодної війни та управління жорсткою рукою,яка підпорядковує союзників власному курсу, запроваджує цензуру й мобілізує внутрішню громадськість у спробі розв’язати кризу власної системи.Моралізаторству тут місце в заголовках обох сторін; у реальності ж існує лише боротьба еліт із спільним курсом, але різними методами.

Про американську ідеологіюІдеологія не керує світом. Світом керують інтереси, а ідеологія лише робить їх законними та звичними.Лібералізм не вигадали в Америці. Він існує майже стільки ж, скільки й капіталізм.Прижився він у більшій частині світу тому, що США перемогли СРСР у холодній війні та закріпили світове панування.Після 1991 року так чи інакше обирати ідеологію було неможливо — принаймні антиамериканську.Як винятки існують, наприклад, Іран і Куба, але у світі глобального капіталізму з гегемонією Штатів їхній розвиток обмежений.Існує теорія, що для глобального домінування ідеологія має бути «адаптованою» для всього світу.Ідеологія нікому нічого не винна.У глобальному світі будь-який претендент на панування має глобальну ідеологію, адже сфери його інтересів — уся земна куля.Теза про те, що у світі існує лише дві ідеології, які можна експортувати до третіх країн, є хибною.Існують ісламська ідеологія Туреччини та російська ідеологія, скомпільована з культурних уламків СРСР, Російської імперії та «дикого російського капіталізму».Усе це — інструменти для просування інтересів правлячих еліт відповідних держав.Ідеологія існує завжди й у всіх — прогресивна або убога. Це залежить від того, який економічний устрій має держава.Держава — це правлячі еліти з певними інтересами. Якщо інтереси полягають у вивезенні сировини за кордон і передачі внутрішнього ринку на відкуп іноземцям, ідеологія продаватиме саме це.Прибутково для еліти, убого за суттю.Еліта — це гроші, а гроші — це влада. Влада — це право нав’язувати свою волю іншим.Така еліта нав’язуватиме убогу ідеологію, бо вона їй вигідна.Звідси висновок: ідеологія — це набір шаблонів, вигідний правлячій еліті.Саме тому ідеології не адаптують.Американський лібералізм після поразки Радянського Союзу сам по собі став універсальним.Це вільний ринок і свобода особистості як основа для вільного ринку.Працює він у різних місцях по-різному. США та Європі вільний ринок вигідний — вони мають тотальну технологічну й промислову перевагу.Їхні товари завойовують ринки більшості країн, залишаючи на місцях лише сировинні або прості виробництва.Тому одна й та сама «ідеологія» свободи для одних є способом підтримання панування, а для інших — консервацією бідності.Успіх США та тотальне інформаційне домінування перетворили ідею «вільного підприємця» на об’єкт бажання по всьому світу — від Африки й Латинської Америки до Азії та уламків Союзу.Криза американської гегемонії призвела й до кризи американського лібералізму.Економічна стагнація та зростання боргового навантаження на тлі посилення Китаю підірвали позиції США.Цьому сприяє й накопичення протиріч на периферіях: такі країни, як Росія, Іран, Колумбія, невдоволені гегемонією Штатів, орієнтують торгівлю на Китай, укладають союзи, зокрема військові, з метою переділу активів і ринків гегемона.Після краху Радянського Союзу ідеологи Заходу були впевнені у «кінці історії». Капіталізм остаточно переміг, і здавалося, що далі буде лише зростання.Однак криза 2008 року призвела до уповільнення, а згодом і до стагнації світової економіки, особливо розвинених країн, що вийшли на пік розвитку.На тлі цієї стагнації Китай лише підбирається до піку, перерозподіляючи світову економіку на свою користь.Це визначає поточне протистояння за світове панування між Америкою та Китаєм і посилює ідейну, культурну й економічну кризу.Шаблони претендентів відрізняються лише косметично. У центрі стоїть особисте благополуччя.І хоча принципової різниці немає, світ занурений у проксі-війни, що ще більше загострює економічну й особливо ідейну кризу людства.Кінець «кінця історії» показав просту річ: ідеології змінюються, а боротьба за владу — ні.

Отже, результати опитувань…45% читачів каналу дотримуються ліберальних/ринкових поглядів, ще 45% — соціально-ринкових. Серед них затесався один кейнсіанець.Моя думка щодо так званої «соціально-ринкової економіки» — соціальна політика при домінуючому ринку завжди або його інструмент, або його наслідок. Для справді багатої соціальної політики в рамках ринку потрібне поєднання великої кількості обставин: від рівня розвитку економіки та її потужностей до специфіки ринкової моделі в конкретній країні і обʼєктивних історичних причин.Наприклад, у Європі розвинута соціальна політика багато в чому зумовлена необхідністю підтримувати попит, бо десятиліттями Європа живе в умовах стагнації виробництва.Первинна причина — гонка з СРСР.Але ринок працює і в інший бік. В Україні він руйнує соціальну політику, звідси й 57% тих, хто проголосував за модель «соціальної держави».Але в Європі саме специфіка капіталізму сформувала соціальну політику. В Україні «корекція ринку» та посилення соціальної політики не приведуть до аналогічного результату. Це спроба відповідати західним стандартам, але західні стандарти побудовані не на цьому.Яку модель економіки читачі вважають найбільш ефективною для України?35% проголосували за вільний ринок і мінімум держави. Майже половина, 48%, — за вільний ринок, але з частковим державним регулюванням. Ще 9% — за ринкову економіку з високим рівнем присутності держави.Чисті ринковики у меншості.На питання, чи правильно економічну політику веде українська влада, 63% відповіли, що курс неправильний, ще 28% — що курс правильний, але уряд робить багато помилок.Отже, 91% підписників оцінюють економічну політику країни негативно.Виділю протиріччя.Хоч Україна веде ліберальну політику, а 83% підтримують ринок у тій чи іншій формі, при цьому 91% незадоволені економічною політикою. Явний когнітивний розрив: 91% незадоволені курсом, але продовжують триматися за модель, яка цей курс і породжує.Ліберальний і народний дискурс критикують різне, але сходяться в одному — результат неприпустимий.Ще один дисонанс: незадоволені всі — і це не криза управління, а криза уявлень.Ітоги. Ринок підтримують навіть ті, хто системно ним незадоволений. Мислення аудиторії щодо економічної моделі країни розійшлося у протилежні боки. Незадоволені всі.Питання про самоосвіту. 90% аудиторії каналу позитивно ставляться до всебічного розвитку.Майже половина, 48%, не мають на це часу, 10% обрали варіант «навіщо це потрібно», а 42% мають бажання та час для саморозвитку.У рамках саморозвитку 70% читачів цікавить фінансовий аналіз, 46% — історична тематика, 44% — публіцистика та суспільна аналітика, 23% — культура, огляди кіно та його тенденцій, ще 31% висловили інтерес до оглядів соціальної ситуації.Перша частина опитування показала кричущі протиріччя — це і є український ідейний тупик. Я буду працювати з його причинами та розбирати це протиріччя — без ілюзій.

Застій російської економіки в межах циклічностіУ 2023–2024 роках економіка РФ увійшла в цикл підйому та зросла на 9–10% відносно довоєнного рівня.Основні інструменти досягнення зростання — низька реальна ставка в поєднанні з державними витратами.До середини 2024 року економіка вийшла на плато екстенсивного зростання. Подальший розвиток без підвищення продуктивності праці став неможливим.Високі державні витрати та монетарна стимуляція призвели до максимальної завантаженості потужностей і дефіциту кадрів.Військові витрати формують широкий платоспроможний попит, який не покривається пропозицією в цивільному секторі.М’яка грошово-кредитна політика в умовах дефіциту кадрів посилює інфляцію. База для розширення виробництва за рахунок кредитних коштів відсутня, гроші витрачаються на ринку праці. Це ще більше загострює проблему структурного дефіциту кадрів і прискорює інфляцію за механізмом «зарплати–ціни».У підсумку реальна ключова ставка в Росії понад рік становить близько 10%, попри її стабільне зниження, оскільки паралельно з нею знижується й інфляція.Це новий структурний стан російської монетарної політики, довгостроковий тренд.Очікувати запуску нового циклу розширення та QE не доводиться.Попри те, що реальна ставка є найвищою серед великих країн, бізнес задушений жорсткою грошово-кредитною політикою, а інфляція наближається до цільового рівня.Інфляційний імпульс у РФ — це відставання пропозиції від попиту. Розв’язання проблеми лежить виключно в площині якісного збільшення виробництва, тобто підвищення продуктивності праці.Щоб забезпечити зростання продуктивності праці, необхідно запустити інвестиції, новий цикл розширення. Але інвестиції задушені жорсткою грошово-кредитною політикою.Держава теоретично здатна провести технічне переоснащення, але бюджет Росії перевантажений військовими витратами. І, судячи з усього, надовго: Мінфін планує дефіцит на наступні 17 років.Тому наразі будь-яке пом’якшення грошово-кредитної політики призведе до прискорення інфляції, а згодом — до жорсткішого циклу її стримування.Це означає, що жорстка монетарна політика в Росії надовго, а отже наступний ривок у нинішній економічній конфігурації неможливий.Армії праці, профіциту робочої сили, в РФ немає і не буде ще тривалий час з огляду на негативний демографічний тренд.Залишаються технологічні обмеження через санкції. Крім того, внутрішні ресурси перетікають у державний сектор і ВПК, через що страждають цивільні галузі.Головне обмеження — технологічне. Для інтенсивного зростання, за рахунок більш продуктивного використання землі, праці та капіталу, Росії потрібні західні технології, особливо в передових сферах чипобудування та ШІ.Водночас рівень промисловості РФ не досягає навіть передостаннього технологічного рівня, як у Німеччині.І знову ж таки, інвестиції в науку придушуються високою ключовою ставкою, тоді як доступ до західного ринку закритий.У підсумку Росія після «розширення» 2023–2024 років надовго застрягла в зоні економічного й технологічного плато.З одного боку, це стримує її потенціал, з іншого — економічна криза завжди загострює суперечності й підштовхує до війни, що важливо в контексті протистояння з НАТО.