Економічний Вісник

“To bring Europe into line”У соцмережах і на пресконференціях президент США прямо й без приховування критикував НАТО, погрожуючи навіть вийти з альянсу.Втім, причин і інтересу добровільно відмовлятися від такої військової дубини, якою є альянс, у Америки немає. Навпаки, вона її використовує — причому в найгрубішому сенсі цього слова.Погрози слід було і слід розглядати в іншій площині, вже типовій для американської політики — у площині шантажу та тиску, в даному випадку на Північноатлантичний альянс.Вступ до передісторії. Військова операція США в Ірані не призвела ні до падіння режиму аятол, ні до розвитку протестного руху, що підтримує шаха Пехлеві, який перебуває у Штатах. Водночас іранський режим завдав суттєвого удару по світовій економіці, зокрема й по американській, заблокувавши Ормузьку протоку. Проведення операції з розблокування дорого обійдеться американському бюджету, тому частину витрат Трамп і Ко мають намір перекласти на союзників по НАТО і, разом із цим, за їхньою допомогою посилити військовий тиск на іранський режим. Що, загалом, неминуче мало настати після провалу плану блискавичного повалення влади, оскільки, окрім військової переваги Китаю на Тайвані (сили США зв’язані в Ірані), блокада Ормузької протоки:а) перервала експортний маршрут для американських нафтових компаній;б) призвела до зростання цін на нафту.Погрози США залишити альянс, примушення країн Європи, що входять до НАТО, до вступу у війну проти аятол сприймаються європейськими столицями, м’яко кажучи, скептично, а фактично — опозиційно, оскільки сам іранський кризис загрожує і може обернутися економічним шоком, а додаткові прямі витрати, які неминуче спричинить війна, вдарять по ослабленій європейській економіці.Європа в даному випадку не хоче платити за війну, оскільки перебуває в кризі та має велику війну на східному кордоні. США ж, також перебуваючи в кризі, навпаки, намагаються витягнути гроші та військові ресурси, оскільки Іран є військовою та економічною пожежею, яку потрібно терміново гасити і, бажано, малою кров’ю (що вже малоймовірно), адже чим більше часу і ресурсів — як військових, так і економічних — Близький Схід витисне зі США, тим вигідніше це Китаю. Саме цим і зумовлена та грубість і безцеремонність, зокрема й офіційної мови.І хоча європейські чиновники на словах висловлюють невдоволення тим, що їх намагаються використати в американській війні, і навіть входять у «м’який клінч», на практиці вони змушені поступатися Штатам.Візит Рютте до Трампа, причиною якого стали ті самі погрози останнього вийти з НАТО, завершився тим, що колишній нідерландський прем’єр погодився на участь альянсу в операції з встановлення контролю над Ормузькою протокою, що означає участь європейських країн у війні.Таким чином, реальне невдоволення і протест у європейських елітах проти свавільної політики США є лише дипломатичними нотами, тоді як на рівні НАТО, від якого вони залежать, їм, елітам, доводиться визнавати цю залежність від американської політики (окрім військової існує й економічна залежність) і приєднуватися до США.Більше того, генсек Рютте, який фактично є представником європейських країн НАТО, прокоментував переговори з Трампом у вкрай доброзичливому та толерантному тоні. Це підкреслює різницю між обуреною і демонстративно непокірною риторикою, що звучить на форумах, і реальною політикою.Один із коментарів Рютте також недвозначно свідчить про те, що європейські союзники вважають операцію проти Ірану законною, а більшість із них — необхідною, що проливає світло на певні неузгодженості в альянсі.Так, наприклад, Європа вважає війну проти Ірану цілком правильною, протест полягає в іншому — у небажанні за неї платити, що, до речі, резонує з реакцією Європи на те, що США також перекладають усі витрати на європейську безпеку і війну в Україні на саму Європу.По суті, весь європейський елітарний протест проти Америки, цей новий політичний мейнстрим, не стосується самої політики, її цілей і характеру, де панує однодумність, а зводиться лише до питання про те, хто оплачує рахунок.

Різниця між республіканцями та демократами якраз і полягає в тому, що перші осідлали цю хвилю вимог змін і отримали підтримку бізнесу, значну частину якого представляють найбагатші люди світу, такі як Маск, Безос, Цукерберг. При цьому обидві партії мають багато спільного і спостерігається помітна спадкоємність. Наприклад, концепція Обами «Великий Близький Схід» зараз реалізується Трампом, раніше цим займалися демократи. Санкції Трампа проти КНР у його першу каденцію були посилені Байденом, концентрація на технологіях штучного інтелекту — спільна лінія. Але головне — політика щодо Китаю, яка стає жорсткішою від однієї адміністрації до іншої, що відображається і у військово-стратегічних доктринах. Демократи не були настільки радикальними, рухалися в тому ж напрямку, лише значно повільніше, але не отримали підтримки, оскільки час працює на головного конкурента.Звідси випливає третя причина — запит на «закручування гайок» і сумнозвісну «залізну руку» (іронічно, що цей запит походить з боку іншої руки — руки ринку, яка вже не така невидима) для різкої мобілізації та агресивного, швидкого вирішення проблем. Не тому, що це помилка чи нова мода, а тому що немає часу на демократію і розгойдування. Завдання республіканців — підготувати Штати до війни з Китаєм, скоротити зайві витрати роздутого держапарату, «оздоровити» (тобто оптимізувати) економіку настільки, наскільки це можливо, для забезпечення потреб армії у війні «або ти, або я», де діє одна доктрина і гасло — «помри ти сьогодні, а я завтра». Це «оздоровлення» неминуче наштовхнеться на опір серед населення, будуть протести (“no kings”) і невдоволення, не уникнути й виступів. Тут уже потрібне те, чим демократи похвалитися не могли, — здатність застосовувати силу: армія, поліція, ICE та інші. Для реалізації такої політики республіканцям необхідно централізувати владу, що вони і роблять, причому успішно. Разом зі скороченням соціальних витрат відбувається спроба вкласти американську економіку у прокрустове ложе військових реформ, уже проводиться дерегуляція для приватного сектору — бюрократія, екологічні та, ймовірно, трудові/соціальні норми будуть руйнуватися.Усе зводиться до однієї, головної причини — Китаю. Це причина виникнення кризи деглобалізації, «звуження» американського світу (ринків), що тягне за собою безліч інших наслідків. Наприклад, після того як США вперлися у межу зростання після освоєння ринків комуністичного блоку, швидка експансія Китаю різко підірвала економічну базу США і загострила проблему держборгу. Корінь проблем саме там, у Піднебесній, і не лише американської кризи — це також причина зазіхання Росії на західні сфери впливу в Європі: не будь Китаю, не було б країни, здатної замістити європейський ринок нафти і газу, водночас надаючи доступ до імпорту техніки і технологій. Це також причина, чому Іран зачіпає інтереси США на Близькому Сході: відсутність можливості торгівлі з Китаєм відрізала б іранський режим від його головного ринку та джерела доходів і підтримки.У підсумку все це відсилає до нової Стратегії національної безпеки США, ухваленої наприкінці 2025 — на початку 2026 року, яку вже назвали «Доктриною Трампа». У ній усе сказано прямо й без двозначностей — Китай є головним ворогом, який не лише прагне, а й здатний «завдати істотної шкоди американським інтересам». Також особлива увага приділяється захисту Тайваню (хоча Америка офіційно й дотримується політики його «невизнання»). Водночас одразу згадується візит Пелосі на острів у 2023 році за президентства Байдена. Крім того, у центрі стратегії так званий «транзакційний націоналізм» — фактична відмова від іміджу «посла демократії» і перехід до неприхованого рекету. Подобається це чи ні — не має значення, адже це не повинно затьмарювати аналіз. Картина така, якою вона є, навіть якщо дехто не готовий це визнавати і продовжує посилатися на божевілля.Такими є причини та наслідки приходу до влади в США нової республіканської адміністрації на чолі з Трампом.📱 Економічний Вісник

Частина друга Проте сама політика військового фінансування Києва виглядає для американської еліти надмірною через відсутність перемоги, наявність платоспроможної Європи, готової платити за Україну, а також через наближення війни на Близькому Сході й у Тихому океані.Звідси й незацікавленість оновленої американської влади в українському проєкті USAID, що навряд чи можливе з огляду на китайське питання.Акценти змінилися: тепер це українські ресурси (угода про видобуток корисних копалин із відрахуванням у фонд США), рідкісноземельні метали, необхідні для ключової галузі в протистоянні Америки та Китаю — штучного інтелекту.Характер цієї угоди має мало спільного з тим набором установок, що просувався до війни. Саме тому, що це було до війни, коли обставини були зовсім іншими й не сприяли такому радикальному повороту праворуч.Нині ж американська еліта має намір використовувати залежність союзників для збору різного роду рент, маючи для цього відповідні інструменти. В Україні, наприклад, усе ще можна використати «Міндичгейт». Водночас медійне покриття не завадило б, хоча організувати його складно. Принаймні у воєнний час, коли будь-яка спроба розхитати український човен, запускаючи внутрішній політичний та електоральний процес із просуванням лояльних кандидатів, може обернутися для Америки втратою східноєвропейської фортеці.Ще однією перешкодою є те, що вирощені на раніше виділені гроші інформаційні мережі не хочуть приймати нову роль, яку відводить їм Вашингтон. Те саме стосується й української політики загалом, як і європейської.Усе це — результат інерції. Попри все вищесказане, республіканське поле смислів усе ж присутнє в Україні, але заповнюється не медіа-майданчиками, а прямим диктатом Вашингтона або дипломатичним процесом — прямими переговорами з тиском на українську сторону.Інформаційний простір буде заповнено тоді, коли це стане можливим — після завершення війни та початку політичного процесу.📱 Підписуйтеся на Економічний Вісник

Люб’язні вмовляння не працюють: Близький Схід береться за зброюОстаннім часом з усіх боків просочується інформація про мирні переговори та успіхи дипломатії — від пов’язаних або просто кишенькових ЗМІ кожної зі сторін.Переважно до тактики медійного фетишу вдаються США, водночас перекидаючи десант до Ірану.Чому говорити про мир не доводиться, може показати все та ж новинна повістка. У ній можна знайти «голку» серед «медійного сіна», якщо добре покопатися.Одна з головних новин — Іран офіційно заявив, що має намір вийти з Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, фактично відмовивши США у виконанні їхньої найважливішої вимоги.Штати понад десять років активно просували цей договір, маніпулюючи зняттям або посиленням накладених санкцій, щоб спрямовувати іранську еліту в потрібне американській політиці русло, наскільки це було можливо.Іран, як периферійний експортер нафти, залежить від збуту на зовнішніх ринках, який Америка намагалася обмежувати за допомогою санкцій. Якщо проводити аналогію, це туго зав’язана краватка, яку іноді можна послаблювати в обмін на бажану поведінку «клієнта».Нині ж санкції втратили вплив, оскільки, по-перше, ціни на нафту значно зросли й підкріпили скарбницю аятол, по-друге, війна вивела напруження на такий рівень, коли подальша ескалація для іранського режиму видається вигіднішою, ніж спроба інтегруватися у світовий ринок і нові рамки.Річ у тім, що нова американська політика закручує гайки на всіх фронтах. Від Ірану вона вимагає односторонніх поступок: припинити розробку ядерної зброї, попередньо посиливши санкції ООН на початку 2026 року, на додачу до міжнародної ізоляції, яка, починаючи з 1970-х років, радикалізувала і без того фанатичний і мілітаристський режим.Оскільки будь-який дипломатичний компроміс у нових умовах неможливий, де, з одного боку, крайні праві американські республіканці, яким не можна відступати через реальну перспективу появи в Ірану ядерної зброї, а з іншого — радикальні релігійні клерики й військові, яким відступати нікуди, залишається шлях до ескалації та дедалі більшого залучення масштабних ресурсів у війну.Штучний переговорний фон затушовує новини з іншим форматом і змістом.Наприклад, Іран запустив кампанію «Жертвую життям» із набору добровольців: мобілізаційний вік знижено до 12 років, підлітків почали залучати до роботи на блокпостах і патрулях. Фактично було проведено мобілізацію — до лав армії призвано понад мільйон осіб.По інший бік барикад, де намагаються приглушити шум транспортних і військових літаків телебаченням і авторитетною думкою колонок, тим часом відбувається перекидання військ: командування ЗС США заявило про 3,5 тисячі солдатів, які прибули на Близький Схід, а також повідомило ще про 1,5 тисячі, що перебувають на підході.The Wall Street Journal повідомляє про можливе задіяння 17 тисяч.Переговори ж працюють як відволікаючий маневр, що раніше вже практикувався Вашингтоном.Інші ознаки того, що це веде до сухопутної війни?Сторони висувають навмисно неприйнятні вимоги. Ця дилема вирішується не на дипломатичному фронті, а на військовому.Так, в ОАЕ вимагають від Ірану репарацій у межах угоди про припинення іранської агресії проти країн регіону, заявив радник президента ОАЕ Анвар Гаргаш. За його словами, політичне рішення має включати гарантії запобігання майбутнім порушенням і зобов’язання Ірану виплатити репарації за удари по цивільних об’єктах і мирному населенню Еміратів.У аятол є свої вимоги до США та союзників, які їм повністю суперечать.Вони включають припинення бойових дій, гарантії неповторення війни, виплату компенсацій, завершення конфлікту на всіх фронтах і визнання суверенітету Тегерана над Ормузькою протокою.Репарації від Ірану перебувають під великим сумнівом, оскільки аятоли не вважають себе агресором.Виконання вимог Ірану також, м’яко кажучи, малоймовірне, оскільки Тегеран зажадав компенсацій, гарантій неповторення війни та визнання його суверенітету над Ормузькою протокою, якою тепер мають право проходити лише союзники Ірану.📱 Підписуйтеся на Економічний Вісник

Чим довше триває війна на Близькому Сході, тим більше США втрачаютьОкрім зростання цін на нафту, блокада Іраном Ормузької протоки спровокувала припинення експорту газу з Катару, який займає 1/5 частку ринку. Окрім газу, країна також виробляє 1/3 гелію — критично важливого для виробництва мікрочипів елемента. Його дефіцит значно підірве бульбашку штучного інтелекту. Фактично, на кону трильйони доларів і перегони з КНР.◽️Тим часом розв’язання конфлікту без використання армії не проглядається: Ізраїль знову вбив високопоставленого іранського чиновника. Під час «переговорів» і перемир’я, оголошених США, Тель-Авів зовсім не припиняв ударів. Сам же Вашингтон готує дивізії для потенційного захоплення аеродромів із подальшою висадкою піхоти, а також військово-морські сили — ймовірно, для атаки на острів Харк, вузол експорту нафти з Ірану.За оцінками Goldman Sachs Group, ризик економічного спаду в США протягом найближчих 12 місяців зріс до 30% на тлі війни в Ірані. Навіть у разі завершення війни аналітики прогнозують, що завдана шкода та інерція утримуватимуть американську економіку на межі рецесії.◽️Якщо Сполучені Штати розпочнуть наземну операцію, намагаючись отримати контроль над Ормузькою протокою для контролю експорту нафти, газу та добрив, то шанси досягти поставлених цілей невеликі. США мають лише обмежений контингент і недостатню щільність сил, а операція на кшталт тієї, що була проведена у Венесуелі, з аналогічним ефектом неможлива — Іран не має фігури, яка концентрувала б таку владу, як Мадуро.Якщо ж американське командування і політична еліта обмежаться продовженням ракетних ударів, ціни на нафту та іранська блокада протоки законсервуються на довгий час, завдаючи додаткової шкоди економіці.◽️Тліючу і вже витратну іранську кризу радикальна республіканська адміністрація намагатиметься вирішити силою, зважаючи на те, що вона використовує радикальні інструменти, адже як політична сила з украй правим керівним ядром є реакцією на радикалізацію самого кризового процесу. До того ж іранський конфлікт загрожує проєктам штучного інтелекту, фондовому ринку, макроекономічним показникам і прибуткам американських корпорацій, які й профінансували цей «радикальний інструмент».Найважливіше полягає в тому, що досі американська влада не мала приводу для тотальної цензури та воєнної мобілізації суспільства, що вкрай необхідно для формування політики скорочення витрат і розгортання повсюдної влади умовних ICE або нацгвардії. Також нова радикальна адміністрація не стикалася ні з чим подібним до, наприклад, війни в Іраку, і тому оцінює наземну операцію в Ірані із суб’єктивним викривленням.«Приземлення», яке може супроводжуватися великими втратами під час наземної атаки, може стати своєрідним casus belli для створення внутрішнього «прокрустового ложа» — приводом до посилення цензури всередині країни.

Для всього цього є підстави — Пентагон запросив додаткові 200 млрд доларів, ізраїльська The Jerusalem Post тим часом пише, що США можуть почати наземну операцію із захоплення іранського острова Харк, — він є головним центром експорту іранської нафти — 90% сировини звідти йде до Китаю.Поки ж США несуть збитки, доходи Ірану від нафти мають тенденцію до зростання через стрибок цін, аятоли придушили протест і зберегли за собою право мати ядерну зброю, яка може бути використана проти Ізраїлю. Таким чином, жодне з протиріч не було вирішене, вони лише загострилися. Причому як зовнішні, так і внутрішні — демократи претендують на перемогу в конгресі. Більше того, додалося нових — нафтовий кризис і оперативна перевага Китаю, причому як економічна, так і військова — КНР не бере участі у воєнних конфліктах. Це не залишає республіканській адміністрації можливих варіантів діяти м’яко або, тим більше, «здавати назад». Їм необхідно здобути перемогу якомога швидше й малою ціною, але час показав, що це неможливо. Усе це причини очікувати нової хвилі ескалації. Крім усього вищезазначеного, Іран заперечує не лише укладене перемир’я, а й сам факт переговорів. Що, як я бачу, на тлі перекидання американських амфібійних дивізій до Ірану означає, що Трамп намагався 1) маніпулювати біржею та збити ціну на нафту (успішно); 2) США готуються до наземної операції в Ірані.◽️Подальша бездіяльність коштуватиме втрати влади над парламентом, зросте інфляція на тлі блокади згаданої протоки. Тим не менш, швидка операція обмеженим контингентом, а інша операція неможлива, не може бути успішною, але може бути дорогою в усіх сенсах. Це призведе до жорсткішої й реакційної політики. Тривала операція в будь-якому разі буде дорогою. Це призведе до загострення настроїв, подібних до тих, що спостерігаються зараз в армії, і в результаті — до жорсткішої політики «go all in» у внутрішній і зовнішній політиці.Оскільки Штати не можуть дозволити собі вести повноцінну наземну війну, вони неминуче тиснутимуть на союзників у регіоні, щоб ті вступили у війну.

Державний борг як фундамент економічної моделі в розвинених країнах Фактично державний борг перетворився на системний механізм: • згладжування криз; • підтримання фінансових ринків; • стабілізації попиту; • запобігання різкому падінню прибутків та інвестицій.◽️Ці ризики мають постійний характер — змінюється лише інтенсивність тиску, яка останніми роками зростає. Особливо це стало помітно після пандемії.Тривалий час розвинені країни мали перевагу. У США, Японії та низці країн Європи боргова модель працює завдяки глибокій фінансовій системі, статусу резервних валют і можливості утримувати відносно низькі ставки. Показовий приклад — Японія, де борг перевищує 200% ВВП, але значна його частина перебуває всередині національної фінансової системи.Однак із початком війни в Україні та загостренням глобальної кризи ставки центральних банків різко зросли, що підвищило вартість обслуговування боргу.◽️У Китаї зростання боргу має іншу природу. Після світової фінансової кризи влада зробила ставку на масштабне кредитне стимулювання — інфраструктуру, будівництво та промисловість. Це підтримало високі темпи зростання, але спричинило накопичення зобов’язань на всіх рівнях.На відміну від західних економік, де борг підтримує споживання і фінансові ринки, у Китаї він значною мірою обслуговував інвестиційний цикл. Однак уповільнення зростання ВВП робить боргове навантаження дедалі важчим, оскільки економічна база розширюється повільніше за зобов’язання.◽️Криза 2007–2009 років стала переломним моментом. Темпи економічного зростання почали знижуватися з структурних причин, і модель агресивного розширення державного боргу поступово наблизилася до своїх обмежень.◽️Подальше зростання боргу можливе лише за трьох умов: • стабільно низький рівень інфляції; • зростання ВВП швидше за зростання самого боргу; • довіри до фінансових інститутів — тобто, платоспроможність ЦБ, надійність, стійкість валюти та ринку.Сьогодні всі ці умови послаблюються. Інфляційні очікування залишаються нестабільними, темпи зростання економіки у багатьох розвинених країнах відстають від темпів накопичення боргу, а політичні конфлікти підривають довіру до фінансових інститутів.У результаті з 2007 року державний борг у розвинених країнах і Китаї перестав бути тимчасовим антикризовим інструментом і перетворився на постійний елемент економічної архітектури.◽️Його зростання відображає структурне уповільнення світової економіки, необхідність підтримання попиту та залежність фінансової системи від державної підтримки. Це не випадкова аномалія, а наслідок трансформації механізмів функціонування сучасної економіки.Водночас розвинені країни мають певну перевагу: значна частина їхнього боргу перебуває в руках внутрішніх інвесторів. У США, наприклад, резиденти володіють приблизно 75% державного боргу.Однак після зростання ставок і інфляції процентні виплати дедалі сильніше тиснуть на бюджет. У перспективі це може призвести до жорсткої оптимізації соціальних витрат на користь обслуговування боргу або військових видатків у нових умовах геополітичного суперництва.

Як змінюється економічна політика з приходом індустріального тренду в розвинених країнахУ медійному середовищі нерідко висловлюється теза, нібито новий індустріальний поворот у розвинених країнах відкриває вікно можливостей для решти світу: мовляв, тренд на державну промислову політику в розвинених країнах буде імплементований у країнах третього світу, і такі держави зможуть брати приклад та копіювати досвід розвинених економік. Проте при цьому не враховується, що ліберальні практики в минулому сприяли економічному зростанню в розвинених країнах, але не мали аналогічного ефекту в багатьох інших державах. Чому ж новий тренд, що виник і формується в специфічних умовах розвинених економік, повинен мати подібний ефект у країнах, що розвиваються? Навпаки.Інша інтерпретація — що «симуляція передових практик у відсталій країні приведе її до рівня розвинених держав» — ігнорує фундаментальну різницю між умовами країн центру та периферії світової економіки.◽️Сьогодні ми спостерігаємо розворот розвинених держав — передусім США та Європи — до активної промислової політики, що супроводжується впровадженням протекціонізму та посиленням державного регулювання. Однак цей тренд має діаметрально протилежні наслідки для різних груп країн. Якщо для центру він означає консолідацію промислового потенціалу та технологічного суверенітету, то для країн периферії протекціоністський курс фактично закриває доступ до передових технологій і залишає їх у нерівному матеріальному становищі на користь розвинених держав, що не дозволяє їм наздогнати США, Європу та Китай.У період глобалізації та вільної торгівлі, символом якої виступала система Світової організації торгівлі, економічна нерівність відтворювалася через саму архітектуру міжнародного поділу праці. Країни центру мали технологічну перевагу й контролювали передові галузі, тоді як держави периферії інтегрувалися у світову економіку як постачальники сировини або товарів із низькою доданою вартістю. Їхня залежність від технологічного імпорту та ринків збуту розвинених країн лише закріплювала цей розрив.◽️Інакше кажучи, протекціонізм не просто фіксує наявний розрив в економічному розвитку — він його поглиблює. Такі країни, як Росія, Мексика, Нігерія, Бразилія та Україна, значною мірою будуть відрізані від технологій у межах своїх економічних блоків, отримуючи їх лише в межах необхідності. Наприклад, Китай постачає до Росії промислові товари в таких обсягах і такої структури, що це не дозволяє здійснити технологічний стрибок, зберігаючи залежність Москви.Загальне «затягування пасків» призведе до посилення бар’єра входу до такого рівня, коли він перетвориться на майже непрохідну фортецю. Причина цієї трансформації — деглобалізація та загострення конкуренції, що змушує держави «закручувати гайки» як усередині, так і назовні, трансформуючи свої економічні периферії у донорів промисловості та ресурсів (якщо такі ресурси існують).◽️Однією з таких країн-донорів, на жаль, є Україна. Навіть поява кількох військових заводів, на які вона може розраховувати завдяки програмам мілітаризації Європи, не змінить ситуацію докорінно. Ключові технологічні потужності, як правило, залишаються всередині країн центру.У результаті формується нова конфігурація світової економіки — більш фрагментована, більш протекціоністська та більш ієрархічна.Саме ця тенденція — посилення економічних блоків, технологічна консолідація центру та закріплення периферійних ролей — сьогодні визначає довгострокову динаміку світової економіки. Тобто переформатування ринків і посилення бар’єрів надовго закріплюють структуру світової економіки, доки боротьба за глобальне панування не розставить усе по нових місцях.

Зростання популярності «індустріальної економіки», новий мейнстрим і УкраїнаНа даний момент великі держави потребують потужної промислової бази. По-перше, для забезпечення потреб національного військово-промислового комплексу, по-друге — це дає державам можливість захищати існуючі ринки та боротися за нові. Конкуренція з 2008 року, а також з кожною новою кризою, стає дедалі жорсткішою, і разом із нею посилюється економічна гонка. Розвинені країни використовують тарифи для закріплення контролю над внутрішніми ринками та зміцнення промислового ядра. Це створює конкурентні переваги для експансії, що і є кінцевою метою.◽️Саме тут лежать витоки нового економічного мейнстриму, який набирає популярності — ізоляціонізму та «індустріальної економіки». Його підхоплюють і в українському медіасередовищі, однак ця тенденція часто сприймається у спрощеному вигляді: із загального контексту запозичується лише сама ідея «індустріальної економіки», тоді як її структурні причини та історичні передумови залишаються поза межами аналізу.Принцип «економічного суверенітету» неможливо побудувати на гаслах або окремих законопроєктах. Більше того, механічне копіювання та подальше застосування американських чи німецьких практик неможливе в українських реаліях.◽️По-перше, для цього має існувати відповідний виконавець. Між тим українська еліта послідовно дотримується іншої логіки — логіки сировинної моделі. Українська еліта — це кадри, що сформувалися і були навчені керувати сировинною економікою, тому вони не придатні для вирішення завдань масштабу «економічного ривка». А саме цього потребує подолання проблеми примітивної економіки. За плечима еліти — 35 років імплементації та підтримання «економіки свободи від технологій». Десятиліття знадобилися, щоб прийти до поточного стану речей, і десятиліття знадобляться для того, щоб змінити курс або «відмотати плівку назад».Причому деіндустріалізація української економіки почалася не в момент розпаду СРСР, а значно раніше.Для того щоб упроваджувати передові промислові практики інших держав, необхідно мати під ногами аналогічний економічний ґрунт. Україна і, наприклад, США, Південна Корея чи Китай мають принципово різну економічну базу.◽️Україна інтегрована у торгівлю з розвиненими країнами на правах сировинного придатка. Експорт сировини та імпорт технологій є умовою виживання країни. Доступ на експортний ринок Європи для України відкритий доти, доки вона імпортує європейські товари з високою доданою вартістю. Запровадження тарифів, масштабних субсидій або політики імпортозаміщення призведе до примусової дезінтеграції України з європейського ринку, а реалізація експортної продукції стане вкрай ускладненою.◽️Запровадити програми «під копірку», навіть на концептуальному рівні, неможливо. Економічна програма відображає якість економіки та інтереси правлячої групи. Сировинний олігархат означає відсутність повноцінної програми та орієнтацію на біржові ціни — або створення симулякрів. Наприклад, таких як програма «Кешбек».Звідси випливає висновок: американський, європейський або будь-який інший план не може бути перенесений в українську реальність. Концепція такого умовного плану може виглядати привабливою і містити перспективні ідеї, але вона не буде придатною.Тому будь-який план подолання сировинної економіки, натхненний іноземною практикою, але такий, що ігнорує міжнародні економічні відносини України та її внутрішню структуру економічної і політичної влади, буде або непридатним, або популістським. Будь-яка індустріалізація чи економічний стрибок неможливі без зміни структури влади та місця країни у світовій економіці.

Зв’язок мовлення і мислення — один із базових фактів психології та філософії. Мова не просто передає думку; вона формує її структуру. Як показував Лев Виготьский, думка не існує в готовому вигляді до слова — вона здійснюється у слові. Людина мислить тими засобами, які надає їй мова. Тому бідний словниковий запас, шаблонні фрази та примітивні конструкції зазвичай означають обмежений інструментарій мислення. Мовлення — це своєрідна робоча поверхня свідомості. За тим, як людина говорить, можна досить точно побачити, якими категоріями вона взагалі здатна мислити.◽️Звідси стає зрозуміло, чому дешеві інтернет-жарти, беззмістовні ніки, постійні мемні репліки та примітивні «ахаха-формули» не є нейтральними. Коли подібна форма мовлення стає основною, вона показує структуру мислення: короткі імпульси замість міркувань, реакції замість аргументів, кліше замість понять. Це не просто стиль спілкування — це рівень інтелектуальної обробки реальності.◽️Форми мислення виробляються соціальним середовищем. Масова культура сучасного капіталізму зацікавлена не в розвитку складного, критичного мислення, а в управлінні увагою. Це спрощує мислення, а отже й потреби, і формує величезну аудиторію, яка піде до магазинів після такого ж простого, але тому ефективного маркетингу. Економіка цифрових платформ побудована на коротких, швидких і легко споживаних сигналах: мемах, кліпах, простих жартах, миттєвих реакціях. ◽️Складна думка потребує часу і концентрації — а це погано монетизується. Мислити складно, а суспільство схильне обирати найлегший шлях — менше витрат. Тому простий або емоційний «клік-контент» продається краще.Тому культурне середовище дедалі більше заохочує спрощення мови. Чим простіша мова — тим простіші мисленнєві операції, тим легше людина піддається потокам інформації та емоційним стимулам. Цей процес добре аналізував Герберт Маркузе у книзі One-Dimensional Man. Він показував, що індустріальне суспільство виробляє «одновимірну свідомість» — тип мислення, нездатний до складної критики та глибокого аналізу. У такій свідомості мова поступово вироджується: аргументи зникають, їх місце займають гасла, кліше та реакції.◽️Тому дешеві жарти й беззмістовні ніки самі по собі не є трагедією. Гумор може бути потужною інтелектуальною формою — достатньо згадати сатиру Марка Твена. Але існує принципова різниця між інтелектуальним гумором, який грає з ідеями та суперечностями, і рефлекторним мемним шумом, який підміняє мислення.Коли людина систематично будує свою мову з примітивних мемів і кліше, це вже не просто форма розваги. Це показник того, що її мислення обмежене короткими реакціями і не виходить на рівень абстрактних понять. Мовлення в такому разі справді стає дзеркалом свідомості.Схожу думку висловлював Лев Толстой, який стверджував, що ясна думка потребує ясного вираження. Але тут важливе розрізнення: Толстой говорив про простоту як результат глибини, коли складна ідея виражається точно і ясно.◽️Тому зв’язок між мовленням і мисленням очевидний. Мова показує не лише рівень освіти людини, а й горизонт її свідомості. Якщо мислення оперує історією, причинністю, соціальними структурами та суперечностями, мовлення стає точним, розгорнутим і логічно вибудуваним. Якщо ж мислення складається з коротких емоційних імпульсів, мовлення неминуче перетворюється на потік мемів, вигуків і беззмістовних жартів.У цьому сенсі дешеві приколи — не безневинна дрібниця. Вони можуть бути симптомом глибшої речі: звуження інтелектуального простору, у межах якого людина здатна сприймати й осмислювати світ.