Час історій

Не випадково багато таких знаків живуть саме в субкультурах із підвищеним запитом на ідентичність, де члени не знайшли себе реальних в реальному житті. Цей процес дуже подібний до жанру ісекай: переходу в інший світ, де головний герой отримує нову роль, нову силу, новий сенс. Але тут цей світ - не уявне майбутнє, а уявне минуле. Це ретро-утопія, побудована з уламків справжніх історій, але насичена вигаданим змістом. Символ переможеного стає сильним саме тому, що він втратив опору в реальності. Він стає чистим носієм значень, які проектуються новими поколіннями. Він не обмежений фактами. У нього немає офіційного представника, що міг би сказати: «Це неправда». І тому він відкритий до нескінченного перетворення - у знак стилю, протесту, відчаю або героїзму.І саме тому в кожному поколінні з’являються нові «мертві армії», що живуть далі - через шеврони, гасла, татуювання, символи. Їхня поразка - це їхня перемога в культурному сенсі. Чому носять знаки тих, кого більше нема — відповідь не в історії, а в уяві. Тому що ці знаки відкривають можливість сказати: я міг би бути іншим. У кращому, яскравішому, сильнішому сюжеті.І саме тому міф поразки ніколи не зникає. Він не тримається на документах. Він тримається на потребі - потребі іншого життя. І ця потреба буде існувати завжди.Поразка, якщо її не заміщено домінантним державним наративом, перетворюється на відкрите поле для інтерпретацій. На символічну можливість. Людина, яка вдягає шеврон зниклого батальйону або татує на собі знак неіснуючої армії, не завжди намагається прославити конкретний історичний підрозділ. Частіше вона шукає в ньому інший спосіб бути, іншу історію, іншу себе.

Він відтворює сцени з «Кабарії» у реальному житті: публічні церемонії, синхронні вигуки, символіка уніформи, архітектура жесту. Фіуме проіснувало лише трохи більше року, але символічний арсенал д’Аннунціо був перейнятий фашистською партією Італії. Жест - разом із «римськими» термінами, архітектурою та імперським пафосом - стає частиною репертуару. У період після «Маршу на Рим» (1922) жест активно використовується в мілітаризованих підрозділах фашистів - насамперед у «чорносорочечниках». Із середини 1920-х він закріплюється в державній символіці. У 1933 році - водночас із приходом Гітлера до влади - італійський режим офіційно оголошує «римський салют» державною формою привітання. Цей жест демонструють на публічних заходах, у школах, державних установах. Його виконання несе не лише ритуальне, а й політичне значення: це акт ідентифікації з режимом.Жест із витягнутою рукою з’являється в середовищі NSDAP на початку 1920-х. Уже до 1923 року (час Мюнхенського путчу) деякі його варіації використовуються на мітингах. Однак лише в 1926 році партія офіційно приймає його як стандартне привітання, з обов’язковим супроводом голосовим супроводом. Формулювання варіюються, але жест фіксується. І тут варто розуміти, що навіть сам Рудольф Гесс - особистий секретар Глітера, його ж наступник на посаді лідера НСДАП, людина без підпису якої або Глітера жодне розпорядження і жоден наказ не мав сили - визнавав, що італійська модель вітання мала вплив, хоча й намагався підкреслити «самобутність» німецької версії. Насправді, вся структура вітання, включно з уніфікованістю виконання, походила саме з італійської практики.Далі все відомо і банально. Після смерті Гінденбурга (1934) привітання “Heil Hliter!” із жестом стає неофіційною нормою — а згодом і фактичною вимогою. Всі державні службовці, вчителі, військові повинні його використовувати. У 1937–38 роках на рівні партійних і адміністративних інструкцій виходять директиви щодо того, як саме жест має виконуватись: рука піднята під кутом 135 градусів, пальці разом, долоня звернена вниз, супровідний вигук - обов’язковий. Жест стає механізмом дисципліни, а також способом виявлення політичної нелояльності: його публічне ігнорування могло розцінюватися як саботаж.Незмінним залишилось лише одне - він ніколи не мав відношення до «тисячолітніх традицій», як і «тисячолітній рейх» не проіснував і 13 років.

Оскільки в мене зʼявився час на приведення до ладу старих записів, то давайте вже добʼєм цей міф до кінця. Одним із найбільш вкорінених історичних міфів є уявлення, що книга Malleus Maleficarum («Молот відьом») — це підручник Іспанської інквізиції, а полювання на відьом в Європі були її наслідком. Однак, насправді цей трактат, написаний у 1486 році німецьким домініканцем Генріхом Крамером, не лише не був офіційним посібником інквізиторів Іспанії, а навіть піддавався різкій критиці з боку самої інституції. Книга створювалась у межах німецького контексту, де Римська інквізиція майже не мала впливу, і де питання відьомства швидко набуло характеру масової істерії, зокрема у протестантських та частково автономних католицьких регіонах Священної Римської імперії.«Молот відьом» описував жінку як «з природи ближчу до диявольської омани», стверджував, що відьма може викликати бурю, наврочити худобу або викликати безпліддя, і приписував жінкам схильність до сексуальних угод з дияволом. У ньому містились докладні поради щодо тортур і примусу до зізнання, без гарантій справедливого розгляду - що в межах інквізиційного суду Іспанії було неприйнятним. Вже через два роки після першого видання, факультет теології Кельнського університету офіційно засудив книгу як таку, що суперечить канонічному праву й логіці судового процесу, сам же Крамер був відсторонений від діяльності інквізитора в Тиролі незабаром після публікації.Найбільш парадоксально, що саме Іспанська інквізиція - інституція, яка в пізній історіографії ототожнюється з крайньою жорстокістю - насправді виступала ПРОТИ масового полювання на відьом. У 1526 році Вища рада інквізиції в Мадриді (Suprema) видала інструкцію, в якій заявлялося, що звинувачення у чаклунстві мають базуватися лише на перевірених доказах, і забороняла покладатися на доноси, примхи або зізнання, отримані під тиском. Більше того, у найвідомішому іспанському процесі — трибуналі в Логроньо у 1610 році — інквізитори, вивчивши численні доноси про нібито шабаші й літаючих відьом, дійшли висновку, що більшість обвинувачень є плодом страху, марновірства і сусідських сварок. Було визнано, що масове переслідування «відьом» не приносить очищення, а породжує хаос. Тому замість страти інквізиція закликала до каяття, реабілітації, а в деяких випадках - звільнення обвинувачених і покарання наклепників.Статистика лише підкреслює контраст. У всій Іспанії між XV і XVIII століттями інквізиція винесла кілька сотень вироків, пов’язаних із чаклунством, з яких лише мала частина завершилася стратою. Натомість у німецьких князівствах, протестантських кантонах Швейцарії, а також у Франції, Англії й Скандинавії - там, де Malleus став впливовим джерелом - сотні, а іноді й тисячі жінок були засуджені й страчені без жодної спроби встановити справжній намір чи доведеність вини.Таким чином, поширена думка, що Іспанська інквізиція стояла на чолі полювання на відьом, є історично неточною. Навпаки, вона — парадоксальним чином — була однією з небагатьох інституцій, що в умовах ранньомодерного страху зуміла стримати судову істерію, яку сам Malleus так активно розпалював. Її архіви не стали хронікою шабашів і чаклунських польотів, а залишилися історією більш раціонального, хоч і суворого, богословського судочинства.Отже, асоціація між Молотом відьом і Іспанією — це результат пізнішого змішування понять, історичного непорозуміння і, почасти, результат «чорної легенди» — навмисної пропагандистської стратегії, спрямованої на очорнення Іспанської імперії в очах Європи. Іронічно, але саме Іспанська інквізиція — символ нібито темного релігійного фанатизму — була однією з перших інституцій, яка побачила в масових звинуваченнях у відьомстві не духовну загрозу, а суспільну хворобу, яку треба було лікувати — не вогнищем, а розумом.

Отже продовження оповіді про Едуарда ІІЗдавалось би, ця подія мала би вразумти короля та ж ні. Едуард II тримав тіло свого фаворита П’єрса Гевестона протягом тривалого часу після страти, перш ніж дозволив поховати його належним чином. Цей факт був дуже промовистим і сильно вплинув на сприйняття короля сучасниками. Лише у січні 1315 року, через більше ніж два роки після страти, тіло Гевестона було поховано в абатстві Ґлостера з великою урочистістю — на державному рівні, із процесією, присутністю єпископів і навіть фінансуванням із королівської скарбниці. Це також посилило відчуження короля від аристократії, адже тіло страченого зрадника, якого вони всі вважали загрозою державі, отримало почесті, гідні святого.Наступною хвилею стали Діспенсери — спочатку батько Г’ю-старший, а згодом і Г’ю-молодший. Молодший Діспенсер став фактичним співправителем, займав землі, набирав борги, позбавляв спадкових прав баронів Валлії. Багато хто вважав його причиною розпаду влади. Його зростання було стрімким і безпрецедентним: упродовж кількох років Г’ю Діспенсер Молодший з посади камергеру перетворився на головного розпорядника королівської волі. Він не лише супроводжував Едуарда II під час походів, а й видавав від імені короля накази, укладав судові вироки та здійснював управління землями, що перейшли до корони внаслідок конфіскацій. Зокрема, він отримав у своє володіння значну частину маєтків, що колись належали графу Глостеру, якого було вбито в битві при Баннокберні. У 1314 році Едуард ІІ вирушив у похід проти шотландців під проводом Роберта Брюса. Битва біля Баннокберну стала принизливою поразкою. Король утік із поля бою, кинувши війська, а його військова репутація була знищена, і тут ще й землі барона який фактично загинув через втечу короля, забирають собі Діспенсери. Найбільше ненависті він викликав у валлійських баронів — і не лише через своє розширення володінь на захід. Діспенсер втручався у спадкові суперечки, перекуповував борги, анулював надані раніше права, що мали юридичну силу. Він укладав договори на свою користь, погрожував конфіскаціями, підкупом і ув’язненнями примушував до поступок. Його методи викликали не тільки протест — вони ставали основою юридичних позовів, які потім і лягли в основу рішень баронських рад.До 1320 року стало очевидно, що присутність Діспенсера при дворі — це не тимчасове явище, а системна проблема. Барони, що ще недавно виступали проти фаворитизму Гавестона, тепер єдналися в новій опозиції, цього разу спрямованій не лише проти радника, а проти самого короля. Реформи, накреслені ще в Ordinances of 1311, прямо забороняли монархові призначати радників без згоди ради, а також накладали обмеження на конфіскації та перерозподіл маєтків без згоди парламенту. Діспенсер же порушував усі ці положення демонстративно.У 1321 році коаліція лордів Марчії, зокрема Роджер Мортімер і Гамфрі де Богун, зібрала військову силу та висунула ультиматум: Діспенсери мають залишити двір. Під тиском цієї сили Едуард II змушений був погодитись. Г’ю-старший і Г’ю-молодший вирушили у вигнання — але ненадовго.Вже наступного року, мобілізувавши сили на півночі, Едуард повернув їх, розбив опозицію при Бороубриджі (1322), і особисто наказав стратити Гамфрі де Богуна, а Мортімера — ув’язнити. З цього моменту правління Едуарда II остаточно перетворилося на двовладдя: король і Діспенсер правили як одне тіло. Решта англійських лордів були усунені від впливу, їхні скарги — ігноровані, а багато хто — страчені, вислані або розорені через суди, які виносили рішення в інтересах корони.Роджер Мортімер зміг втекти з Тауера до Франції, і загалом 1326-й рік став початком кінця правління Едуарда II.

Є такий давній жарт про:— Яка вірогідність зустріти динозавра на вулиці?— 50%! Або зустріну, або ні!Ви вже дорослі, і настав час дізнатись правду - насправді вірогідність зустріти динозавра майже 100%. Бо вони нікуди не зникли. Вони літають. І їдять хліб біля зупинки.Голуб - це нащадок тероподів, хижих динозаврів, таких як велоцираптор або дейноніх. Птахи - це не просто родичі динозаврів, вони буквально є динозаврами, науково класифіковані як пташині динозаври (Avialae) всередині групи Theropoda. Це єдина гілка динозаврів, яка вижила після масового вимирання 66 мільйонів років тому, коли впав астероїд і зникли всі інші динозаври - і трицератопси, і тиранозаври.Пір’я? Було у багатьох тероподів задовго до птахів. Теплокровність? Її підтверджують аналізи кісток і будова кровоносної системи. Порожнисті кістки, грудна кістка, система повітряних мішків - усе це з’явилось у динозаврів ще в юрському періоді. Археоптерикс - знаменитий “півптах” з Баварії - жив 150 мільйонів років тому і вже тоді поєднував у собі риси птаха і хижака: пернаті крила, зуби, хвіст і кігті на передніх кінцівках.Тому наступного разу, коли побачите голуба, згадайте: ви щойно зустріли динозавра. Просто трохи менш драматичного, ніж у “Парку юрського періоду”. Але цілком справжнього.

Ми ніколи не прощаємось.Ми тиснемо одне одному руки, ділимося цигарками, травимо одне одного чия черга варити каву, хто «зашарився», і хто косить від війни бо в нього поранення.В нас жорсткі жарти, ми не жаліємо нікого, бо не жаліємо себе. Ми та сама затичка в кожні дірці, але ми Морська Піхота, і ми пишаємось цим, хоч це не дає для нас ніяких прівілей, крім як піти першими на штурм чергового села, чи відбиття позицій. Тільки в нас фраза «ти що - контужений?» звучить як жарт, бо всі контужені не по одному разу, і для нас це смішно. Чому? Щоб зрозуміти цей жарт, вам треба пройти наш шлях, хоча я б цього особисто і не радив би. Ми не зручні, ми нарвані, для нас не має ні прівілеїв, ні посад, не має іншого авторитету ніж той що ти здобув в бою. Нас не люблять за те що де ми, там війна. Ми як перший вершник апокаліпсису. Але. Так ми втрачаємо кращих з людей. Ми втрачаємо морпіхів. Ми втрачаємо тих хто знаходить в собі сміливість йти крізь вогонь в прямому сенсі цього слова і тих хто знав куди він йшов. Ми втрачаємо тих, хто потрапив до нас не за велінням душі, а за розподілом військкомату, але встиг стати морпіхом. Як я і казав - ми Морська Піхота Збройних Сил України. Ми злобні, ми жорсткі і ми незручні. Але ми саме ті, кого ви сподіваєтесь бачити поруч коли все погано, і небо падає на землю. Бо Морська Піхота, не звикла нікому, нічого прощати. Зі святом вільні! Честь та памʼять загиблими.

А сьогодні, давайте спробуємо розібратись з черговим міфом - в Європі не мились. І для цього знову звернемось до документів. Так, у своїй «Regula Benedicti» (Правилі святого Бенедикта), написаній близько 530 року, святий Бенедикт Нурсійський приділяє особливу увагу догляду за хворими монахами, і серед іншого — чистоті. Найбільш пряме формулювання цього міститься в гл. 36 «Про хворих братів»:“Хворим братам слід служити з усякою терпеливістю та турботою, бо в них служать самому Христу. Нехай їм надається особлива турбота і увага, і — залежно від стану — дозволяється купання, частіша зміна білизни, і нехай їм готують їжу в окремому посуді…”«Institutio Canonicorum Aquisgranensis» (Інструкція каноніків Ахена) — це нормативний документ, ухвалений на Ахенському соборі 816 року за ініціативи імператора Людовика Благочестивого. Він регламентував життя каноніків у Франкській імперії, відокремлюючи їх від монахів та встановлюючи правила для їхньої спільноти.Balneis utantur in communi, cum consuetudo loci permittit, saltem in sabbato. Lavatio manuum ante cibum et post cibum observetur a singulis.Нехай користуються лазнями спільно, коли це дозволяє місцева звичка, принаймні в суботу. Обмивання рук перед і після їжі нехай дотримується кожним.Antequam ad mensam accedant, manus suas lavent.Перед тим як сісти за стіл, нехай миють свої руки.Cubilia eorum mundissima sint, et stramenta frequenter renoventur.Їхні спальні повинні бути дуже чистими, а підстилки часто оновлюватися.Facies eorum quotidie lavetur, ut munditia corporis custodiatur.Їхні обличчя повинні щодня митися, щоб зберігати чистоту тіла.Capitula Abbonis — це збірка нормативних актів, укладена Аббоном Флері (Abbo Floriacensis), абатом монастиря Флері, у X столітті. Ці капітули були спрямовані на реформування монастирського життя та дисципліни.In dormitorio ordo teneatur et mundities; non iaceant sordida vestimenta nec ordinem perturbet clamor aut turba.У спальнях має зберігатися порядок і чистота; брудний одяг не повинен лежати навколо, і порядок не повинен порушуватися шумом або натовпом.Excerptum ex regula cuiusdam patris — це фрагмент монастирського правила, що зберігся в збірці Concordia regularum, укладеній Бенедиктом Аніанським на початку IX століття. Цей текст містить приписи, спрямовані на підтримання дисципліни в монастиряхPeregrinis balneum non negetur, maxime si aegrotant.Подорожнім не слід відмовляти в лазні, особливо якщо вони хворі.У капітулярії Capitulare de Villis vel curtis imperii, що датується близько 800 року, Карл Великий надає вказівки щодо управління королівськими маєтками. У цьому документі згадується мило як один із продуктів, які повинні вироблятися на королівських землях.Так а звідки зʼявився міф, що церкви були проти миття? Насправді церкви були не проти лазень, вони засуджували розврат який в тих лазнях відбувався. А вже потім, це все було спотворено в рамках міфу про «темні страшні часи, не то що в наше розвинуте 18-19 сторіччя»

У Британському музеї зберігається Білий обеліск — великий кам'яний моноліт заввишки майже три метри, знайдений на півночі Іраку в стародавньому місті Асірія Ніневія. Він був висічений у XI – IX ст. до н. е.На обеліску зображені військові кампанії, релігійні обряди та дозвілля ассирійського царя (якого саме точно невідомо). І на цьому барельєфі можна знайти найдавніше у світі зображення торта або страви, вкрай на нього схожого. Так, все вірно торт формою нагадує зіккурат. Ну а яку ще форму ви чекали від ассирійців? Цар підносить його богині Іштар як жертвопринесення. В іншій сцені той же «торт» з'являється на бенкеті. Вважається що перед нами ритуал reḫāti - вживання їжі, яка залишилася від дарів богам царем і його слугами.Ми точно не знаємо, що це за страва, але деякі історики припускають, що це був саме солодкий хлібний десерт, тобто торт чи кекс. У Месопотамії такі десерти точно готували — відомо багато рецептів десертів, у яких у пишне тісто на молоці та олії додавалися сухофрукти, горіхи та спеції.

Тут в коментарях згадали Толочко, а для мене це червоний прапор. І я зараз поясню чому. Колись на Поштовій площі знайшли Київську Русь. І вирішили її закатати.У 2015 році під час реконструкції Поштової площі в Києві археологи виявили фрагменти дерев’яної вулиці XI століття, залишки садиб, господарські споруди, культурний шар Русі. Повноцінний фрагмент середньовічного Подолу — зі збереженим плануванням, цілісним контекстом і дерев’яними конструкціями. Це було найкраще, що траплялося з київською археологією з часів розкопок Десятинної церкви.Реакція? Спочатку захват. Потім — лють забудовника. Бо на цьому місці мав бути ТРЦ.У 2018 році мер Києва Віталій Кличко публічно пообіцяв зберегти унікальну археологічну знахідку і створити музей. Київрада ухвалила відповідне рішення: передбачалось розірвання договору з забудовником, створення комунального підприємства, залучення міжнародних експертів. Протягом кількох місяців про «музей на Поштовій» говорили депутати, КМДА, Мінкульт.Перемога. У тому ж 2018 році Археологічна рада при Інституті археології НАН України, під головуванням академіка Петра Толочка, дала негативний висновок:«Об’єкт не має музейної цінності, унікальності не виявлено, доцільності музеєфікації немає».Це сказав той самий Толочко, який десятиліттями писав про «велич Києва» і «справу давньоруської держави». Але коли ця велич буквально виходить з-під землі — виявляється, що вона «не має значення». Зручно? Дуже.Бо саме завдяки цьому висновку забудовник затягує зобов’язання, а КМДА тихо змиває руки.Усі, хто обіцяв музей, зникають з інформаційного поля. Обіцянки — десятки. Виконання — нуль.У травні 2019 року історичну частину Поштової площі офіційно визнали пам’яткою археології та історії національного значення. Формально — перемога.А тепер — реальність на 2025 рік:– Музею немає.– Проєкту немає.– Комунальне підприємство існує, але не має бюджету.— академія це легітимізує— чиновники імітують активність— а дерев’яна вулиця XI століття лежить у воді, в темряві, під бетонною стелею, без музею, охорони, перспективи.І ніби вже немає Орди. А все одно все одно княжий Київ продовжує знищуватись.

Давайте поговоримо про вампірів, і звідки взагалі цей міф взявся в європейській культурі. І одна з версій, це тлумачення вампіризму як міфологізованого упередження проти людей, які страждали на хвороби з моторошними симптомами. Серед версій - сказ, туберкульоз, порфірія, а також пелагра. От її і розберемо. Пелагра - це дефіцит ніацину, або вітаміну B3, і в звичайних умовах, заробити пелагру надзвичайно складно - ніацин міститься в безлічі продуктів. Єдиний реальний спосіб захворіти — харчуватись виключно кукурудзою — рідкісною культурою, у якій ніацин не вивільняється при звичайному приготуванні. Уникнути пелагри можна, якщо додати до такої кукурудзяної дієти олію або різнаманітнити свій раціон фруктами, наприклад яблуками.У XVII–XVIII століттях дуже проста в обробітку й врожайна кукурудза поширилась Південною та Східною Європою, ставши основою раціону бідноти, і часто вона була єдиною їжею в той сумний весняний час, коли тогорічні продукти вже закінчились, а нові ще не зʼявились.І саме на початку XVIII століття в європейській літературі зʼявляються перші згадки про вампірів — і переважно йдеться про Східну Європу.Цікаво, що слово «вампір» уперше зафіксовано в англійському словнику 1734 року — а перший медичний опис пелагри зʼявляється вже наступного року, в Іспанії.Пелагра — системне захворювання, що уражає різні органи. Вона вбивала не швидко — зазвичай протягом 4–5 років. І найпоширеніші симптоми пелагри: • фотодерматоз — шкіра запалюється під дією сонячного світла, тож люди уникають його і стають дуже блідими; • агресія, деменція, безсоння; • м’язова слабкість і параліч кінцівок; • глосит — запалення язика, який стає яскраво-червоним; • потріскані, запалені, іноді кривавлять губи; • діарея та розлади травлення, що призводять до виснаження.А ще пелагра може викликати піку — патологічний голод і бажання їсти неїстівні речі.Гадаю багато хто з вас чув історії про те як діти або вагітні, люблять їсти крейду або навіть побілку - ось це воно і є.Можна уявити, яке враження справляв на угорського селянина його сусід, який раптом почав уникати сонця, не спить ночами, облизує закривавлені зуби, скаржиться на голод, який не втамувати звичною їжею, і періодично марить у нападі агресії.Ви могли б поставити цілком логічне запитання: якщо вампіри — це люди, які страждали на пелагру, то чому цей міф зʼявився саме у Східній Європі, а не в Америці, де кукурудза була основним джерелом вуглеводів упродовж тисячоліть?Відповідь — у тому, що корінні американці розробили процес нікстамалізації: обробку кукурудзи лужними речовинами, зазвичай вимочуванням і варінням з вапном або золою. У Європі цей спосіб був невідомий.Луг вивільняє ніацин і триптофан, а також знищує мікотоксини — отруйні продукти життєдіяльності грибків. До того ж, лише з нікстамалізованої кукурудзи можна зробити борошно, яке тримає тісто. Найдавніші свідчення нікстамалізації датуються 1500 роком до н.е., хоча цілком можливо, що її знали значно раніше. Чому ж так не робили в Європі? Бо ніхто не подумав про те щоб спитати у мезоамериканців «а навіщо ви її так обробляєте»