Винахід бронзи був одним із ключових моментів у розвитку людства, і греки, не маючи знання хімії чи геології, інтуїтивно намагалися освятити цей прорив міфом, і ключову роль тут відіграє Кібела. Її культ зародився у Фрігії, але пізніше глибоко інтегрувався в еллінський світ. У грецькому й малоазійському міфологічному просторі Кібела постає як велика богиня-матір, первинна сила природи, уособлення самої землі, гір, родючості та тваринного інстинкту життя, вона джерело всього, джерело самої матерії всесвіту. Кібелу ніхто не народжував, бо вона сама є матірʼю всього існуючого, в тому числі богів. І коли вона народжувала Зевса на горі Іда, під час родових перейми вона встромила пальці в землю, і так на світ зʼявилось десять дактилів - пʼять жіночих з лівої руки і пʼять чоловічих з правої. Саме дактіли винайшли обробку металів - спочатку міді, потім бронзи, а згодом і заліза, і це не дивно, бо трьох з них зовуть Кельміс (буквально, плавити), Дамнаменів (оковувати) та Акмон (ковадло). Вони першими почали кувати бронзові знаряддя, виготовляти зброю, відкрили силу плавлення руди - таємницю, яка сполучає землю (метал) і вогонь (ковальський горн). Саме дактіли відкривають людям таємницю вогню, металу та ремесла. Більше лютого - за деякими міфами саме вони навчають Гефеста ковальському ремеслу. Окрім того дактіли з Фригії винайшли «ефесські письмена», що давали чудову силу тому хто носив їх, та музичний ритм. Таким чином, Кібела - не лише прародителька життя, а й - покровителька технології, що виходить із її нутра: руда, як частина її тіла, бронза - як результат містичної трансформації. У цій міфології обробка металів - не просто ремесло, а ритуальний акт, у якому людство вступає в союз із божественним: перетворює матерію на впорядковану форму - меч, сокиру, дзеркало. Кожна плавка — це повторення космогонічного акту, де форма народжується з хаосу.Саме тому бронзова доба у грецькому уявленні - це священна доба, доба героїв, яких викували боги, які носили бронзові обладунки, створені на межі людського і надлюдського. На відміну від залізної доби, яку Гесіод назве «веком праці і скорботи», коли ремесло стало буденним, а боги відступили, бронза - це пам’ять про епоху, де технологія мала душу, де меч був більше, ніж знаряддя - він був частиною священного дійства.І от тепер розуміючи міфологічний фон, буде простіше зрозуміти ті чи інші вчинки, звичаї та традиції народів бронзового віку, про які ми будемо говорити. Так, фактично це все був лише вступ :)
Коли перші ковалі енеоліту понад 7000 років тому почали виплавляти мідь у печах Балкан і Кавказу, вони навряд чи здогадувалися, що їхній метал доживе до нашого часу. Та за оцінками геологічних і металургійних служб, близько 80% усієї міді, яку коли-небудь видобуло людство, досі перебуває в обігу - у вигляді дротів, труб, монет, електроприладів та брухту.Мідь практично не втрачається: вона не горить, не розкладається, і легко переплавляється без втрати якості. Ще в античності бронзові мечі й котли перековувалися в наконечники списів чи фібули, і так - з покоління в покоління. У кожному сучасному дроті чи платі - мікроскопічні сліди тієї самої первісної міді, злитої у тиглях перших металургів. Але скільки?Загалом людство виплавило близько 700 млн тонн міді, з яких приблизно 80% (560 млн тонн) досі перебуває в обігу. Уся мідь епохи енеоліту (5500 - 3000 до н.е.) - приблизно 30 000 тонн припадає на Старий Світ, і якщо припустити, що майже вся вона згодом була переплавлена й потрапила в загальний металургійний обіг, то сучасна мідь містить у середньому близько 0,0054% первісної міді - тобто приблизно 54 грами на тонну, тобто у кожному сучасному кілограмі міді може бути пів грами найдавнішої міді в світі.Тож цілком можливо, що частинка вашого ноутбука чи телефону містить атоми з першого мідного злитку в світі. Так, ви вірно зрозуміли - і його міді теж :)
Буквально кілька розповідей про Стару Гвардію Наполеона. Ну і з понеділка буде продовження про лінійну тактику. Під час відступу з Росії, через небезпечну обстановку, один із скарбників Імператорської гвардії без розписок (з цілком зрозумілих причин поспіху) передав велику суму (2 мільйони франків) пішим гренадерам Старої гвардії, щоб переправити її через Березину. У результаті всі гроші було повернуто, не вважаючи деякої незначної частки, що потонула разом з одним гренадером під час переправи через річку.Коли після битви при Ватерлоо, останньої битви наполеонівських воєн, в один із шпиталів прибув емісар Людовіка XVIII, пропонуючи допомогу пораненим, один унтер-офіцер, ветеран гвардії, якому щойно ампутували руку, кинув її в посланця: - Іди звідси геть і передай тому, хто тебе послав, що в мене залишилася ще одна рука, щоб вірно послужити імператору і далі!В 1845 році, молодший лейтенант 1-го полку піших гренадер Старої гвардії Клод-Шарль Нуазо, на власні гроші поставив Наполеону бронзовий пам'ятник роботи відомого у Франції скульптора Ф. Рюда в рідному місті Фіксені (біля Діжону). Напис на пам'ятнику говорив: "Наполеону - від Нуазо, гренадера, і Рюда, скульптора". Після смерті, за заповітом гвардійця, його поховали стоячи, за кілька ярдів від пам'ятника, щоб він міг вічно охороняти свого імператора.
Текст якому три роки. Перше що ви маєте усвідомити - жоден, нормальний військовослужбовець, НІКОЛИ не розскаже як НАСПРАВДІ у нього справи. НІКОЛИ. У нього завжди все буде «нормально» та «нічого такого». Бо він нормальний, бо він розуміє що ось ця інформація що сьогодні було двое загиблих та п’ять поранених, а вчора троє поранених та п’ять загиблих, а позавчора невдалий штурм, а перед тим ще чотири невдалих, а завтра ми йдемо знову - НІЧОГО ВАМ НЕ ДАСТЬ. Геть нічого. Ви не почнете краще розуміти «тактичну ситуацію» бо ви не знаєте реальну ситуацію по «силам та засобам» в тому чи іншому підрозділі. Ви не почнете краще розуміти стратегічні задуми, і це гарна новина - бо якщо ви їх почнете розуміти, то ворог точно буде знати про них. Це «знання» не дасть вам нічого хорошого, а от погане може зробити, бо «що знають двоє - знає свиня». І так, саме тому вам ніколи, ніхто не роскаже як насправді. Бо вас оберігають від війни. Ну дізнались ви про кількість загиблих, і? Що далі? Почнете молитись в двічі частіше, чи оморфом всіх накриєте? Ні. Почнете тільки сіяти паніку. Так само і зворотня ситуація - якщо ви живете в світі іллюзій, що все не надовго, що ще буквально трошки, що може ще тиждень, місяць, або два , і все знову стане добре - ви просто ведете себе як інфантильні діти, які живуть в світі іллюзій, та чекають поки «прийдуть дорослі, та вирішать всі проблеми». Ні не прийдуть. Ні не вирішать. І коли хтось каже що «ось є мама/тато якому/якій 90 років і вона відмовляється виїзджати, тому ми залишаємось» - це лише ваше намагання відійти від відповідальності. Бо це було не ваше рішення, це було рішення людини яка вже не здатна адекватно сприймати ситуацію і діяти відповідно до неї. А ви просто піддались тому впливу, бо простіше сказати «вона вирішила, а що я їй скажу?». А потім коли війна почне безпосередньо стукати в ваші двері снарядами, виявиться що ви нічого не можете. Ні вберегти людину, ні забезпечити її ліками, ні харчами. Але ж це «вона вирішила». Так, вона, бо у вас не вистачило духу взяти повну відповідальність на себе. Саме тому ви так болісно сприймаєте будь які погані новини. Бо кожна така новина, розбиває ваш «кришталевий палац» віри в те що «зараз ми трохи перебудемо і все буде норм». Розбиває вашу віру в те що вам не доведеться жити по іншому, що не доведеться змінювати роботу, місце проживання, навчатись, та найголовніше БУТИ МОРАЛЬНО ГОТОВИМ, до того що завтра, у будь який момент може прилетіти ракета, і виживання вашої близької людини, якій відірвало ногу, буде залежати ВИКЛЮЧНО ВІД ВАС. Але ж ви ніколи за 8 років війни, не намагались пройти курси з медицини, бо «з вами ніколи не трапиться нічого поганого». Бо ви не розумієте що світ не добрий та не пухнастий, і інколи вас наздоганяє зло, просто тому що може. Не в залежності від того як ви себе вели в житті. Просто так сталось. Просто тому що може.Але звісно краще спочатку вимагати якісь цифри по втратах, потім нити що щось йде не так ніж ви хотіли, а потім нити що вам розповіли як воно буде насправді, але вас це вам не подобається. Я розумію що людська психіка влаштована так щоб відкидати від себе погане. Розумію що для багатьох це якщо і не серіал, то інтерактивне шоу про війну, де сьогодні повоювали, а завтра набридло і включили інший канал. Так от - ставайте вже дорослими. Дитинство скінчилось. Репости про ту чи іншу ситуацію на фронті, в 99% випадків, не допомагають а шкодять. Завтра будь кого з вас, чи ваших рідних, можуть вбити. Післязавтра ви можете залишитись без води, світла, та й взагалі дому. Вітаю вас у реальному світі, як він є, без прикрас.
Альтамурська людина - справжнє неандертальське диво, що датується періодом від 128 000 до 187 000 років тому. Цей унікальний скелет було виявлено у 1993 році поблизу міста Альтамура в Апулії, на півдні Італії, у вапняковій печері Ламалунга. Він є одним із найповніших палеолітичних останків, знайдених у Європі: практично весь скелет зберігся в анатомічному порядку, включно з крихкими кістками носа - що є неймовірною рідкістю для таких древніх решток.Тіло неандертальця, судячи з усього, провалилось у вузьку вертикальну тріщину печери, де і залишилось назавжди. Завдяки мінералізації та ізоляції вапнякової печери, кістки залишались недоторканими тисячоліттями, покриті товстим шаром кальциту, що забезпечив їхнє збереження, але водночас ускладнив дослідження.Лише з розвитком новітніх технологій дослідникам у 2015 році вдалося відібрати кісткову пробу з плечової кістки без руйнування всієї структури. У цій пробі було виявлено найстарішу з коли-небудь виділених ДНК неандертальців - знахідку, яка зробила справжній прорив у палеогенетиці. Генетичний аналіз показав, що Альтамурська людина належала до пізніх неандертальців, але зберігала архаїчні риси, що може свідчити про ранні фази формування цього виду.Ця знахідка має надзвичайне значення для розуміння еволюції неандертальців, їхньої анатомії, екології, а також генетичного зв’язку з сучасною людиною. Зокрема, збережені кістки черепа, зуби, частини таза і кінцівок дозволяють точно реконструювати зовнішність та фізіологію неандертальця, без необхідності покладатися виключно на фрагментарні рештки. Вперше дослідники отримали повне «тіло» з середнього палеоліту, що стало унікальним «вікном» у глибоке минуле людства.Сьогодні дослідження тривають. Групи антропологів, генетиків та археологів з Італії, Німеччини та інших країн об’єднали зусилля, щоб не лише відновити повну ДНК-послідовність Альтамурської людини, а й краще зрозуміти середовище її життя. Увага приділяється також вивченню мікрофлори, геохімічних умов печери та потенційних причин смерті цієї особини (так ми ще не знаємо як саме він потрапив у печеру).
Це означало стрімке розширення функцій військової адміністрації: створення постійних казарм, інтендантських служб, арсеналів, навчальних центрів, системи постачання продовольства й амуніції. Армія перестала бути кампанійною й сезонною - вона стала постійною структурою, яка існувала у мирний час як інструмент не лише оборони, а й державного управління. Держави, що не змогли організувати подібну військову машину - з централізованим фінансуванням і логістикою - втрачали конкурентоздатність на полі бою.Ключовою інновацією цього періоду стало впровадження системи стандартів: уніфікація калібрів, довжини рушниць, шаблонів маневру. Пруссія, Франція та Британія випередили інших завдяки впорядкованому виробництву й навчальному процесу. У Пруссії під командуванням Фрідріха Вільгельма I було створено систему рекрутських округів (Kantonsystem), яка дозволяла комплектувати армію з місцевих мешканців, підтримуючи чисельність і контроль. Такі системи дозволяли зберігати величезні лінійні масиви в боєздатному стані навіть за умов відсутності війни.Окрім цього, лінійна тактика висувала нові вимоги до комунікації та оперативного управління: офіцерський корпус мав бути не просто носієм соціального статусу, а висококваліфікованим елементом команди. Саме в цей період розвивається культура військового картографування, польових зв’язків, шифрування і планування маршів за годинниковим принципом. Лінія не терпіла ініціативи знизу - її сила була у цілковитій керованості.Таким чином, лінійна тактика не просто вимагала реформ - вона формувала державу нового типу: централізовану, дисциплінарну, фіскально спроможну до утримання постійної армії, орієнтованої не на харизму генералів, а на системність. Армія перестала бути групою воїнів і стала технічною структурою - військовою машиною у буквальному сенсі слова.Далі буде…Також нагадаю що при бажанні ви можете підтримати вихід цих текстів, реквізити в закріпленій публікації.
Навіщо ловити картеч обличчям.Частина перша. У військовій історії розвиток тактики завжди був безпосередньо пов’язаний із технічними інноваціями. Це правило особливо виразно проявилось у XVI–XVII століттях, коли поява вогнепальної зброї докорінно змінила структуру європейських армій.Упродовж Середньовіччя бойове домінування належало важкоозброєній кінноті - соціально-престижній вершині армії. Лицарі, захищені сталевими обладунками, були не тільки символом військової еліти, а й основною ударною силою на полі бою. Тактичні побудови підпорядковувалися потребам кінноти: піхота виконувала допоміжні функції, артилерія ще не була мобільною, а масштабних вогнепальних загонів просто не існувало.Поява аркебузи в XV столітті, а згодом і мушкета, докорінно змінила поле бою: можливість ураження добре захищеної цілі на відстані, без необхідності вступу в рукопашний бій, як арбалет тільки краще, дешевше і з гарантованим пробиттям обладунків. Незважаючи на технічні недоліки перших зразків - повільне заряджання, низьку точність, нестабільну якість пороху - ключовою перевагою аркебузи стала її пробивна здатність. Дослідження показують, що кульовий удар на близькій дистанції був здатен пробити більшість пластинчастих обладунків, особливо на суглобах і відкритих ділянках (наприклад, в обличчя, шию, пах). Як наслідок, важка кавалерія втратила монополію на рішальний удар. Битви на зразок Павії (1525), де аркебузири завдали нищівного ураження французькій кінноті, підтвердили цю зміну. Фактичний результат - інверсія бойової ієрархії: піхота, зокрема вогнепальна, стала центром тактичної доктрини.Упродовж середньовіччя тактичні рішення базувалися на домінуванні важкої кінноти, захищеної бронею й озброєної холодною зброєю. Лицар що тренувався до війни з дитинства, був настільки кращий за звичайного селянина на полі бою, що зараз це складно уявити. Проте з появою аркебуз і мушкетів ситуація змінилася - броня більше не гарантувала захисту, а елітні лицарі втратили перевагу над піхотинцями, що володіли порівняно дешевою, але ефективною зброєю. Цей перехід від якісної (індивідуально сильної) до кількісної (масово озброєної) тактики призвів до трансформації бойових формацій - до нових тактик, де комбінувались пікінери (захист від кавалерії) та стрільці (ударна сила). Цей гібрид і став основою для формування терції — нового символу боєздатності модерної армії.Терція виникла як відповідь на необхідність поєднання мобільності, вогневої потужності й захисту від кавалерії. Вона стала першим великим інструментом масового використання вогнепальної зброї в поєднанні з холодною. В цьому контексті фраза «тактика йде від озброєння» не є абстракцією, а описує основну закономірність військової трансформації XVI–XVII століть.Продовження буде…P.S. Нагадаю що в закріпленій публікації є реквізити за якими ви можете мене підтримати. Буде дуже доречно, дякую.
Не випадково багато таких знаків живуть саме в субкультурах із підвищеним запитом на ідентичність, де члени не знайшли себе реальних в реальному житті. Цей процес дуже подібний до жанру ісекай: переходу в інший світ, де головний герой отримує нову роль, нову силу, новий сенс. Але тут цей світ - не уявне майбутнє, а уявне минуле. Це ретро-утопія, побудована з уламків справжніх історій, але насичена вигаданим змістом. Символ переможеного стає сильним саме тому, що він втратив опору в реальності. Він стає чистим носієм значень, які проектуються новими поколіннями. Він не обмежений фактами. У нього немає офіційного представника, що міг би сказати: «Це неправда». І тому він відкритий до нескінченного перетворення - у знак стилю, протесту, відчаю або героїзму.І саме тому в кожному поколінні з’являються нові «мертві армії», що живуть далі - через шеврони, гасла, татуювання, символи. Їхня поразка - це їхня перемога в культурному сенсі. Чому носять знаки тих, кого більше нема — відповідь не в історії, а в уяві. Тому що ці знаки відкривають можливість сказати: я міг би бути іншим. У кращому, яскравішому, сильнішому сюжеті.І саме тому міф поразки ніколи не зникає. Він не тримається на документах. Він тримається на потребі - потребі іншого життя. І ця потреба буде існувати завжди.Поразка, якщо її не заміщено домінантним державним наративом, перетворюється на відкрите поле для інтерпретацій. На символічну можливість. Людина, яка вдягає шеврон зниклого батальйону або татує на собі знак неіснуючої армії, не завжди намагається прославити конкретний історичний підрозділ. Частіше вона шукає в ньому інший спосіб бути, іншу історію, іншу себе.
Він відтворює сцени з «Кабарії» у реальному житті: публічні церемонії, синхронні вигуки, символіка уніформи, архітектура жесту. Фіуме проіснувало лише трохи більше року, але символічний арсенал д’Аннунціо був перейнятий фашистською партією Італії. Жест - разом із «римськими» термінами, архітектурою та імперським пафосом - стає частиною репертуару. У період після «Маршу на Рим» (1922) жест активно використовується в мілітаризованих підрозділах фашистів - насамперед у «чорносорочечниках». Із середини 1920-х він закріплюється в державній символіці. У 1933 році - водночас із приходом Гітлера до влади - італійський режим офіційно оголошує «римський салют» державною формою привітання. Цей жест демонструють на публічних заходах, у школах, державних установах. Його виконання несе не лише ритуальне, а й політичне значення: це акт ідентифікації з режимом.Жест із витягнутою рукою з’являється в середовищі NSDAP на початку 1920-х. Уже до 1923 року (час Мюнхенського путчу) деякі його варіації використовуються на мітингах. Однак лише в 1926 році партія офіційно приймає його як стандартне привітання, з обов’язковим супроводом голосовим супроводом. Формулювання варіюються, але жест фіксується. І тут варто розуміти, що навіть сам Рудольф Гесс - особистий секретар Глітера, його ж наступник на посаді лідера НСДАП, людина без підпису якої або Глітера жодне розпорядження і жоден наказ не мав сили - визнавав, що італійська модель вітання мала вплив, хоча й намагався підкреслити «самобутність» німецької версії. Насправді, вся структура вітання, включно з уніфікованістю виконання, походила саме з італійської практики.Далі все відомо і банально. Після смерті Гінденбурга (1934) привітання “Heil Hliter!” із жестом стає неофіційною нормою — а згодом і фактичною вимогою. Всі державні службовці, вчителі, військові повинні його використовувати. У 1937–38 роках на рівні партійних і адміністративних інструкцій виходять директиви щодо того, як саме жест має виконуватись: рука піднята під кутом 135 градусів, пальці разом, долоня звернена вниз, супровідний вигук - обов’язковий. Жест стає механізмом дисципліни, а також способом виявлення політичної нелояльності: його публічне ігнорування могло розцінюватися як саботаж.Незмінним залишилось лише одне - він ніколи не мав відношення до «тисячолітніх традицій», як і «тисячолітній рейх» не проіснував і 13 років.
Оскільки в мене зʼявився час на приведення до ладу старих записів, то давайте вже добʼєм цей міф до кінця. Одним із найбільш вкорінених історичних міфів є уявлення, що книга Malleus Maleficarum («Молот відьом») — це підручник Іспанської інквізиції, а полювання на відьом в Європі були її наслідком. Однак, насправді цей трактат, написаний у 1486 році німецьким домініканцем Генріхом Крамером, не лише не був офіційним посібником інквізиторів Іспанії, а навіть піддавався різкій критиці з боку самої інституції. Книга створювалась у межах німецького контексту, де Римська інквізиція майже не мала впливу, і де питання відьомства швидко набуло характеру масової істерії, зокрема у протестантських та частково автономних католицьких регіонах Священної Римської імперії.«Молот відьом» описував жінку як «з природи ближчу до диявольської омани», стверджував, що відьма може викликати бурю, наврочити худобу або викликати безпліддя, і приписував жінкам схильність до сексуальних угод з дияволом. У ньому містились докладні поради щодо тортур і примусу до зізнання, без гарантій справедливого розгляду - що в межах інквізиційного суду Іспанії було неприйнятним. Вже через два роки після першого видання, факультет теології Кельнського університету офіційно засудив книгу як таку, що суперечить канонічному праву й логіці судового процесу, сам же Крамер був відсторонений від діяльності інквізитора в Тиролі незабаром після публікації.Найбільш парадоксально, що саме Іспанська інквізиція - інституція, яка в пізній історіографії ототожнюється з крайньою жорстокістю - насправді виступала ПРОТИ масового полювання на відьом. У 1526 році Вища рада інквізиції в Мадриді (Suprema) видала інструкцію, в якій заявлялося, що звинувачення у чаклунстві мають базуватися лише на перевірених доказах, і забороняла покладатися на доноси, примхи або зізнання, отримані під тиском. Більше того, у найвідомішому іспанському процесі — трибуналі в Логроньо у 1610 році — інквізитори, вивчивши численні доноси про нібито шабаші й літаючих відьом, дійшли висновку, що більшість обвинувачень є плодом страху, марновірства і сусідських сварок. Було визнано, що масове переслідування «відьом» не приносить очищення, а породжує хаос. Тому замість страти інквізиція закликала до каяття, реабілітації, а в деяких випадках - звільнення обвинувачених і покарання наклепників.Статистика лише підкреслює контраст. У всій Іспанії між XV і XVIII століттями інквізиція винесла кілька сотень вироків, пов’язаних із чаклунством, з яких лише мала частина завершилася стратою. Натомість у німецьких князівствах, протестантських кантонах Швейцарії, а також у Франції, Англії й Скандинавії - там, де Malleus став впливовим джерелом - сотні, а іноді й тисячі жінок були засуджені й страчені без жодної спроби встановити справжній намір чи доведеність вини.Таким чином, поширена думка, що Іспанська інквізиція стояла на чолі полювання на відьом, є історично неточною. Навпаки, вона — парадоксальним чином — була однією з небагатьох інституцій, що в умовах ранньомодерного страху зуміла стримати судову істерію, яку сам Malleus так активно розпалював. Її архіви не стали хронікою шабашів і чаклунських польотів, а залишилися історією більш раціонального, хоч і суворого, богословського судочинства.Отже, асоціація між Молотом відьом і Іспанією — це результат пізнішого змішування понять, історичного непорозуміння і, почасти, результат «чорної легенди» — навмисної пропагандистської стратегії, спрямованої на очорнення Іспанської імперії в очах Європи. Іронічно, але саме Іспанська інквізиція — символ нібито темного релігійного фанатизму — була однією з перших інституцій, яка побачила в масових звинуваченнях у відьомстві не духовну загрозу, а суспільну хворобу, яку треба було лікувати — не вогнищем, а розумом.
TGLIST.COM.UA
