Час історій

Торвальд Кондранссон, відомий як Мандрівник, є першою зафіксованою постаттю місіонера християнства ісландського походження. Основним джерелом щодо його діяльності виступає Kristni saga. За сагою, Торвальд був уродженцем Ісландії, охрестився у Німеччині (саксонському місіонерському середовищі) - і близько 980–981 року повернувся на батьківщину з наміром проповідувати нову віру. На відміну від пізніших місіонерів, пов’язаних із королівською владою Норвегії, Торвальд діяв без політичної опори й у конфронтаційній манері, насміхаючись над язичництвом та місцевою знаттю, що швидко призвело до відкритих конфліктів. Невдовзі він вбиває двох людей (не відомо чи під час самооборони, чи ні), після чого Торвальд був оголошений поза законом. Як наслідок, Торвальд залишив Ісландію, дістався земель Русі і завершив життя в монастирі; конкретне місце не уточнюється.Ось що таке місіонерство в турбо-режимі. До речі, Русь як місце вигнання чи втечі від відповідальності, це дуже розповсюджений сюжет в скандинавських сагах. Але це тема окремого допису. Ну і як завжди, нагадаю - якщо вам подобаються мої тексти, ви завжди можете мене підтримати. Зараз було б ну дуже доречно.Реквізити в закріпленій публікації, дякую.

Парадоксально, але на початку залізної доби, після утвердження ізраїльської державності, археологи фіксують нове зростання споживання свинини - зокрема в містах північного царства і навіть у самому Єрусалимі. Свинячі кістки трапляються в заможних кварталах, що свідчить: табу ще не було ані повсюдним, ані суворим. Саме на цьому етапі відбувається принциповий злам. Те, що раніше було практикою або культурною інерцією, починає оформлюватися як норма. Заборона на свинину виникає не в момент її зникнення з раціону, а значно пізніше - тоді, коли реальне життя вже не відповідало ідеалізованому образу пасторального минулого. Життя в містах почало відволікати людей від ідеї «жити як наші предки, і саме тоді починає вчергове формуватись заборона вже в священицькому середовищі, з метою демонстрації якими «мають бути» правильні спільноти. Табу стає способом законсервувати певний спосіб життя в умовах, коли він уже не є основним.Саме тому поширені пояснення біблійної заборони виглядають непереконливо. Табу на свинину не можна звести ані до клімату, ані до гігієни, ані до страху перед паразитами. Свиней розводили в цьому регіоні тисячоліттями, зокрема в умовах посух і перенаселених міст. Інші види м’яса не були безпечнішими з точки зору хвороб, а альтернативи на кшталт курятини поширилися значно пізніше. Заборона не вирішувала практичну проблему - вона формулювала ідеологічну межу.Римська епоха остаточно перетворила свинину з харчового продукту на інструмент символічного тиску. Для римлян свиня була майже ідеальною твариною: її швидке зростання, всеїдність і висока калорійність робили свинину основою міського раціону. Свиней регулярно приносили в жертву, кабан був емблемою окремих легіонів, а в римській культурі свинина асоціювалася з достатком, святом і цивілізованим життям. Коли Рим у I столітті до н. е. анексував Юдею, разом із легіонами сюди прийшли великі породи свиней, і їхнє розведення знову стало економічно вигідним у регіоні.Для юдейських спільнот це створило принципово нову ситуацію. Відмова від свинини перестала бути просто культурною звичкою чи спадком пасторального минулого - вона стала формою опору. Римські автори І століття н. е. не лише фіксували це табу, а й відверто глузували з нього, ставлячи в один ряд із обрізанням і дотриманням суботи. У відповідь у рабинській традиції свиня дедалі більше перетворюється на образ насильства, жадібності й моральної корупції, з якими ототожнювався Рим. Історії про людей, убитих за відмову їсти свинину, закріплюють її статус не просто забороненої їжі, а символу чужої влади. Саме в римську добу свинина остаточно перестає бути нейтральним продуктом і стає знаком підкорення або спротиву - межею, яка відділяє «свій» світ від імперського.У підсумку історія свинини на Близькому Сході - це не історія «нечистої» тварини і не наслідок санітарної мудрості давніх. Це історія про те, як їжа стає мовою соціального конфлікту. Свиня спершу була зручною міською твариною, їжею перших урбаністів і маргіналів одночасно, а згодом - маркером небажаного способу життя. Її поступово витіснили не тому, що вона була шкідливою, а тому, що вона не вписувалася в економіку контролю, обліку і спадкової ієрархії. Коли ж політичний і культурний конфлікт із зовнішнім світом загострився, саме свинина стала зручним символом межі між «нами» і «ними». У цьому сенсі історія свинини показова - це приклад того, як економічна практика з часом перетворюється на сакральну норму: спосіб життя, що зник, але був законсервований у вигляді табу.Ось такий свинячий шлях від жертви прадавнього Гетьманцева, до релігійної доктрини.

Так званий «Легендарний життєпис Саргона» відомий нам не з часу самого Саргона (XXIII ст. до н.е.), а з пізніх клинописних табличок неоассирійської та нововавилонської доби (VIII–VI ст. до н.е.). Це важливо: перед нами не автобіографія і не сучасний хронікальний запис, а ідеологічний текст, створений через понад тисячу років після описуваних подій. Він стилізований під розповідь від першої особи і виконує цілком зрозумілу функцію - легітимацію царської влади через божественне заступництво та «обраність».(Текст перекомпоновано з двох неоассирійських табличках і ще одній нововавилонській).«Я Саргон Шаррум-кен (справжній цар) цар Аккаду. Моя мати була верховною жрицею і я не знав свого батька (текст із династії Ісін, 2000-1817, називає батька Саргона Лайбуум). Брати мого батька любили пагорби (область Амурру, ймовірно). Моє місто - Азупірану (Азупірану - аккадська назва, що означає «місто шафрану». Також Гведолін Лейк зазначає, що назва є лише загальною назвою для гірської місцевості на півночі, де ростуть трави азупірану.), на березі Євфрату. Моя мати, верховна жриця, зачала мене й народила. Вона помістила мене в очеретяний кошик і смолою заклеїла його отвори. Вона посадила мене в річку, яка не повстала проти мене. Річка принесла мене до Аккі, що ллє воду. Аккі, ливник води, вивів мене, коли він занурив своє відро в річку. Аккі, ливник води, прийняв мене як свого сина і виховав мене. Аккі, ливник води, призначив мене своїм садівником. Поки я був садівником, Іштар подарувала свою любов до мене (Іштар, шумерська Інанна, верховна богиня рясних врожаїв, родючості і кохання, пізніше стала богинею перемоги, врожаю, правосуддя, покровителькою сімейного життя. Вона отримує задоволення від роботи садівників, як зазначено в Поемі Гільгамеша VI 64). І я служив королівською особою [п’ятдесят]шість років. Я керував і правив людьми чорноголових. Бронзовими сокирами я гори могутні підкорив, піднявся на гори верхні, перетнув низи [до Лівану і Тавру, включаючи Марі.]. Тричі я відвідував країни [за] морем [Кіпр, Перська затока]. [Моя рука] перемогла Ділмун [шумерський Едем. Можливо, Бахрейн]. Я піднявся до Дер, Магни [Бадра, в Ірані], і я завоював його. Я знищив Казаллу [на захід від Кіша] і (...) будь-якого короля, який стане моїм наступником, якщо він хоче бути паралельним зі мною, нехай спрямовує свої кроки туди, де я спрямував свої. Нехай він керує народом чорноголових, хай він здобуде могутні гори бронзовими сокирами, хай підійметься на вищі гірські хребти, хай перетне нижні хребти, хай тричі проїде через країни за морем, хай його рука завоює Ділмун, нехай він підійметься до Дер, Магни, і завоює її, [...] мого міста, Аккад [...]»Ну а ось життєпис Моісея, з Біблії, книга Вихід 2:1 І пішов один муж з дому Левія, і взяв собі за жінку дочку Левієву.2 І завагітніла та жінка, та й сина вродила. І побачили його, що він гарний, та й ховала його три місяці.3 Та не могла його більше ховати. І взяла йому папірусову скриньку, і виасфальтувала її асфальтом та смолою, і положила до неї дитину, та й поклала в очереті на березі Річки.4 А сестра його стояла здалека, щоб довідатися, що йому станеться.5 І зійшла фараонова дочка купатися на Річку, а служниці її ходили понад Річкою. І побачила вона ту скриньку серед очерету, і послала невільницю свою, щоб узяла її.6 І відчинила, та й побачила дитину, ось хлопчик плаче. І вона змилосердилася над ним, та й сказала: Це з єврейських дітей!7 І сказала сестра його до фараонової дочки: Чи не піти й не покликати тобі жінку-мамку з єврейок, і вона годуватиме тобі дитину?8 І сказала їй дочка фараонова: Іди. І пішла та дівчина, і покликала матір дитини.9 А дочка фараонова сказала до неї: На тобі цю дитину, та й годуй її для мене. А я дам тобі заплату. І взяла та жінка дитину, і годувала її.10 І підросло те дитя, і вона привела його до фараонової дочки, і він став їй за сина. І вона назвала йому ймення Мойсей, і сказала: бо з води я витягла його.

Здавалося б, їх десятки тисяч, але, розтягнувшись на сотні кілометрів, від холодного моря до хвилястої рівнини, вони не бачать одне одного і лише по фотографіях у соціальних мережах помічають відмітки, що накладає час.Вони не бачаться наживо роками і лише волею випадку у них збігаються відпустки або вони просто опиняються в межах фізичної досяжності, щоб зійтися на хвилини й знову роз’їхатися.І сьогодні, як і щоночі до цього, і ще багато ночей після, вони знову створять диво. Спостерігаючи посадки, перебуваючи біля чергових вогневих засобів, вслухаючись у радіозв’язок, топлячи буржуйку, живучи під землею, чекаючи свого часу в ППД, вдивляючись у монітор тепловізійних прицілів, тримаючи в руках пульт UAV, вони щоразу віддають свій час іншим, дозволяючи жити у мирі тим, хто за їхніми спинами. Це і є те саме справжнє: «…смертю смерть подолав,і тим, що в гробах, Життя дарував!»З прийдешнім усіх тих чоловіків і жінок, хто в цю, як і багато інших ночей, що були до цього і будуть після, несе свою службу, щоразу творячи нове диво. Диво життя. Дякую вам, і залишайтеся живими.

Бурислейф налетів зі своїм військом на місто з лісу; побачивши святкове вбрання жінок, він прийняв це за добру ознаку, гадаючи, що, ймовірно, звістка про його прибуття вже дійшла до них. Вони помчали швидко, у військовому строю, не звертаючи ні на що уваги; багато їхніх людей упали в рів і там загинули. Конунг Бурислейф, який ішов позаду війська, побачив це нещастя. Він сказав:- Мабуть, тут ми не так легко впораємося, як нам здавалося: ці нормани - кращі рядники!Тут він почав міркувати, звідки краще чинити напад, а тим часом усе святкове вбрання, що раніше миготіло, зникло. Він помітив, що всі ворота зачинені, крім двох, але й до тих нелегко було приступитися, бо за ними не бракувало сильного знаряддя й численного війська. Негайно вдарили у військовий заклик, і городяни вишикувалися до бою: обидва конунги, Ярислейф і Еймунд, стали кожен біля своїх воріт. Почалася люта битва, і багато ратного люду полягло. Там, де начальствував конунг Ярислейф, приступ був такий страшний, що через ті ворота сталося вторгнення, і конунг був тяжко поранений у ногу, але ворог зазнав величезних утрат, перш ніж опанував ворота.Конунг Еймунд сказав:- Тепер справа пішла на невдачу, коли наш конунг поранений! Вони вбили у нас багато людей і вже вриваються в місто. Роби, Рагнаре, що хочеш, - продовжив він, - захищай ці ворота або йди до нашого конунга й веди до нього людей на допомогу.Рагнар відповів:- Я триматимуся тут; ти ж іди до конунга, бо там треба рядити.І так Еймунд пішов туди з багатьма людьми: він побачив, що б’ярмійці вже проникають у місто. Тут він завдав їм великої й страшної поразки й убив безліч людей конунга Бурислейфа, чинячи сильні напади з великою запальністю та ревно підбадьорюючи своїх мужів: ніколи ще така жорстока битва не тривала так довго. Б’ярмійці кинулися тікати з міста - всі, хто ще стояв на ногах; але Еймунд зі своїми людьми переслідував їх аж до самого лісу. Вони вбили хоругвоносця Бурислейфа, і знову пішов поголос, ніби й сам конунг загинув. Була здобута велика перемога, і конунг Еймунд дуже прославився в цій битві.Потім нормани отримали відпочинок. Вони користувалися великою пошаною в конунга й честю у всіх мужів країни; але платня знову надходила важко й несвоєчасно, так що не все відпускалося їм за договором.

У Римській імперії теракотові лампи з рельєфними сексуальними сценами перебували в обігу від кінця I ст. до н. е. до кінця IV ст. н. е. Вони виготовлялися за допомогою багаторазових форм, що забезпечувало масове виробництво й відтворення ідентичних іконографічних схем на значній кількості предметів. Технологія формування рельєфів сприяла стандартизації образів і їх швидкому поширенню по всій території Імперії.Сексуальні мотиви не були статичними. У різних регіонах вони змінювалися й адаптувалися до локальних історичних та культурних контекстів. Проте через брак системних досліджень у науковій традиції часто неявно припускалося, що репертуар таких ламп залишався незмінним, а саме явище - імітаційним і другорядним. Такий підхід значною мірою є наслідком пізніших моральних оцінок, а не реалій античного споживання.Поява сексуальних сцен на лампах належить до ранньоімперського періоду - часу формування специфічного римського стилю сексуального мистецтва та загальної стандартизації матеріальної культури. Після римських військових походів ці лампи поширюються в провінціях і вже в I ст. н. е. виготовляються локально. Хоча такі вироби залишалися в обігу до IV ст. н. е., після II ст. н. е. сексуальна іконографія зникає з репертуару ламп у латиномовних регіонах, водночас зберігаючись у грецькомовному Сході.Музейні колекції демонструють значну кількість ламп з сексуальними сценами, однак ці предмети часто були вилучені зі своїх археологічних контекстів і класифіковані як «непристойні». Унаслідок цього сучасні зібрання відображають радше практики модерного колекціонування, ніж реальні моделі використання в античному побуті.Іконографія ламп не була ізольованою. Ті самі схеми простежуються на виробах terra sigillata (стандартизований тип римського посуду що виготовлявся методом штампування), у настінному живописі та навіть у нумізматиці. Це пояснюється як спільними виробничими майстернями, так і тривалою циркуляцією популярних візуальних мотивів. Деякі дослідники припускали існування ілюстрованого «підручника» коїтальних поз, однак сталість сюжетів протягом кількох століть радше свідчить про тяглість художніх традицій, ніж про єдине канонічне джерело.Таким чином, сексуальна іконографія на римських лампах є не курйозом і не маргіналією, а повноцінною частиною масової візуальної культури Римської імперії, що відображає механізми виробництва, поширення та адаптації образів у межах античного світу.

До речі, ті з вас хто дивився мій улюблений фільм «Пропала Грамота» - точно чув символ віри. Власне козак Василь, з своїм побратимом промовляють його під час сцени з стрільбою:Вірую в Єдиного Бога, Отця, Вседержителя, Творця неба і землі, всього видимого і невидимого...І в Єдиного Господа Ісуса Христа, Сина Божого, Єдинородного, що від Отця народився перше всіх віків. Світло від Світла, Бога істинного від Бога істинного, рожденного. несотворенного. Єдиносущного з Отцем, що через Нього все сталося. Він для нас, людей, і для нашого спасіння зійшов з небес, і тіло прийняв від Духа Святого і Марії Діви, І став людиною. І розп'ятий був за нас при Понтії Пилаті, і страждав, і був похований. І воскрес на третій день, як було написано. І зійшов на небо і сидить праворуч Отця. І знову прийде у славі судити живих і мертвих, і Царству Його не буде кінця. І в Духа Святого, Господа Животворчого, що від Отця походить, що Йому з Отцем і Сином однакове поклоніння і однакова слава, що говорив через пророків. В Єдину, Святу, Соборну і Апостольську Церкву. Визнаю одне хрещення на відпущення гріхів. Чекаю воскресіння мертвих і життя будучого віку. Амінь.

У теорії цей набір заліза на фото мав би показувати, як держава й народ шанують свого військового - за службу, за вчинки, за відкладене життя.Але є те що говорить краще за будь-який метал.Говорить те, як ви масово ховаєтесь від армії, а держава удає, що це нормально.Говорить те, як ви ковтаєте російську пропаганду й просите ще, бо так зручніше, ніж брати відповідальність.Говорять ваші розповіді про «окрему форму для ТЦК» замість готовності підтримати тих, хто тримає фронт.Говорять порожні бюджети, у яких на армію «немає грошей», але на все інше - дивом знаходяться.Говорить відсутність реального захисту військових у тилу, де вони щодня стикаються з байдужістю й ворожістю.Говорить поліція, яка заплющує очі на злочини проти військових, бо так спокійніше системі.Говорить ваша готовність приректи одних і тих самих людей на безстрокову службу - щоб ви могли назбирати політичних балів на виборах, до яких вони не доживуть.Оце і є ваше справжнє ставлення.І оце - ваше привітання тим, хто воює замість вас. Тож не пишіть фальшивих слів. Їх і так забагато.Старший сержант, Морської Піхоти України, Іван Костенко.

Кожен раз, коли мені закидають про «борода ознака московита», я хотів би щоб люди нарешті, хоч трохи, почитали історію. Наприклад Геродота, «Історія» Книга четверта, Мельпомена. (Розділи 76–80)Коли Скул (Скіл) царював над скіфами, він зовсім не любив спосіб життя свого народу. Через отримане ним виховання цар був значно більш прихильний до еллінських звичаїв і робив, наприклад, так: коли йому доводилося разом із військом входити до міста борисфенітів, він залишав свою свиту перед міськими воротами, а сам один заходив усередину й наказував замкнути ворота. Потім Скіл знімав своє скіфське вбрання й одягався в грецьку одежу. У цьому вигляді він ходив ринковою площею без охорони та будь-яких супутників (а ворота охороняли, щоб ніхто зі скіфів не побачив царя у такому вбранні). Цар не лише дотримувався еллінських звичаїв, але й приносив жертви за еллінськими обрядами. Він залишався у місті місяць або навіть довше, а потім знову одягав скіфську одежу й залишав місто. Такі відвідини повторювались не раз.І ось цар Скіл забажав прийняти посвяту у таїнства Діоніса-Вакха. Коли ж він, нарешті, прийняв цю посвяту, один борисфеніт, звертаючись до скіфів, насмішливо сказав:«Ось ви, скіфи, смієтеся з нас за те, що ми служимо Вакху і нас у цей час охоплює божественне шаленство. А тепер і ваш цар охоплений цим богом: він не лише проходить посвяту у таїнства Вакха, а й шаленіє, як одержимий божеством. Якщо не вірите — ходімо, я вам це покажу!»Скіфські старійшини пішли за борисфенітем. Він непомітно провів їх на міську стіну й посадив на башту. Побачивши Скіла, який проходив повз у натовпі вакхантів у вакхічному шаленстві, скіфи прийшли в страшне обурення. Спустившись із башти, вони розповіли про побачене всьому війську.Після цього, коли Скіл повернувся додому, скіфи підняли проти нього повстання і проголосили царем Окспамасада, сина дочки Терея. Дізнавшись про повстання та його причину, Скіл утік до Фракії. Октапасад же, почувши про це, виступив походом на фракійців. На Істрі (Дунаї) його зустріли фракійці. Війська вже готувалися до бою, коли Сіталк послав до Октапасада таке звернення:«Навіщо нам нападати один на одного? Адже ти — син моєї сестри, а в твоїх руках перебуває мій брат. Віддай мені його, а я віддам тобі твого Скіла, і не будемо взаємно наражати війська на небезпеку».Це послання Сіталк передав через глашатая. Оскільки у Октапасада справді переховувався брат Сіталка, Октапасад прийняв пропозицію й видав йому свого дядька по матері, а взамін отримав Скіла. Сіталк прийняв свого брата і пішов із військом, а Октапасад негайно наказав відтяти Скілу голову.

Хвиля за хвилею неквапно накочується на берег.З першого погляду у цьому немає нічого дивного чи загрозливого. Звична пульсація моря, його вічний подих. Але вода завжди бере своє.Там вона тихо розсипається бризками штормової хвилі. Там - непомітно пересуває кілька пісчинок, ледь-ледь змінюючи малюнок узбережжя. Перекочує маленький камінець, грається ракушкою. І цей безкрайній дрібний рух, що здається неважливим, раптом обертається стихією.Море накопичує силу. Те, що здавалося дріб’язком, лише легким торканням води, одного дня перетворюється на удар. Берег обвалюється, руйнуються мости, дамби, яким довіряли свої життя цілі міста, поступаються натиску. Море збирає свою данину: човни, кораблі, їхні екіпажі - усе, що опинилося на шляху того, що колись видавалося лише легкою хвилею, що грайливо торкалася піску.Але все має свою ціну.І Морська Піхота платить найвищу - платить кров’ю. Ворожою, але й своєю теж.Кров’ю тих, хто зумів підвестися й піти наперекір смерті, хто знайшов себе, поборовши страх; тих, для кого честь та вірність - не пусті слова.16 листопада - день пам’яті полеглих Морських Піхотинців.Тих чоловіків і жінок, хто смертю смерть подолав. Хто, не вагаючись, віддав найдорожче заради того, щоб інші могли повернутися додому. Хто закрив собою Україну.Честь вам, браття і сестри.Навіки в строю.