Час історій

Гаразд, давайте перевіримо одну штуку. Яка ваша думка щодо такої замітки?Напишіть, що ви думаєте.“Усвідомлення себе людиною як самостійної особистості відбулося з появою якісних дзеркал. Давні поліровані дзеркала з міді чи бронзи відбивали лише близько 20% світла і давали нечіткий силует. Срібні дзеркала були дещо кращими, але їхня ціна була досить високою і тому їх не було в масовій доступності, тож вони і не могли масово нічого змінити. Поява венеційських дзеркал сприяла й різкому прогресу в портретному живописі. Замовник уперше зміг порівняти оригінал із копією. Дзеркала також дали поштовх розвитку жанру автопортрета. Але найголовніше – змінилося ставлення людини до себе. До того люди насамперед сприймали себе як частину певної групи чи спільноти. Саме тому вигнання з громади було настільки серйозним покаранням: людина втрачала все – ідентичність, захист і покровительство (цеху, влади чи Бога), можливість заробітку.А винахід дзеркал уперше дозволив поглянути на себе збоку як на Особистість. Несхожу на інших. Це змінило й ставлення до Бога – з’явилося уявлення про особистий зв’язок людини з Богом. Також відбулася революція в архітектурі: замість спільного приміщення для всієї родини вперше почали з’являтися окремі кімнати для кожного члена родини.”

Оскільки ви все одно не спите - опублікую першу частину текста про Ярослава Мудрого зараз. Історія, з якої не можна вийняти жодного міфу - це вже не історія, а культ. Нас із дитинства привчають складати національне минуле з панегіричних цеглин. Варто торкнутись хоч однієї — й одразу лунає крик про «не чіпайте міфи» та «не важливо чи правда, головне що славетно». Такий вступ необхідний для оцінки князя Ярослава Мудрого, який у 1019–1054 рр формально правив Києвом, і давно перетворився на застиглий образ із монументу: сидить на троні, тримає макет Софії Київської яку він збудував, дивиться вдалечінь - як у відомому памʼятнику на Золотих Воротах.Але за бронзовим образом забувається що він був живою людиною, з усіма своїми достоїнствами й недоліками, яка жила і діяла у бурхливому потоці реального життя. Його хрестоматійний образ насправді мало відповідає історичній правді, якою б ми її не сприймали. Тут я в один з небагатьох разів погоджусь з М.С. Грушевським який казав що вершина ранньофеодальної Русі — князювання Володимира, а правління Ярослава — початок її занепаду. Адже саме Ярослав перед смертю розділив Русь між шістьма синами, що, безумовно, ослабило її.В першу чергу розберемось з його призвиськом “Мудрий”. Зараз вважається що він отримав його за життя, але це не так. В реальності, це призвисько увійшло до свідомості з «легкої руки» історика Карамзіна, який писав свою «Історію держави Російської» на замовлення царського двору, що прагнув утвердити «спадкову мудрість російських государів». Насправді ж, у літописах Ярослава прославляють як людину богобоязну і книжну, яка багато зробила для просвітництва Русі, як будівничого храмів і засновника бібліотеки при Софії Київській. Але немає жодного слова про те, яке прізвисько він заслужив у народі. Звання Ярослава «Мудрим» передусім закріпилося в церковній традиції, звідки й перейшло «в народ».Історики давно помітили, що, на відміну від його батька Володимира Красне Сонечко - героя численних билин, улюбленого народом «ласкавого князя», Ярослава епос не знає. Справжнє прізвисько Ярослава проступає в постійних згадках у літописах про його кульгавість, яку «компенсують» побожністю, розумом і просвіченістю князя. Літописи, зокрема особливо прихильні до Ярослава новгородські, навіть «товаришують» із цим прізвиськом - «Хромець»: коли у 1016 р. Ярослав із новгородцями рушив на Київ, то перед битвою зі Святополком на Дніпрі воєвода Святополка, на ім’я Вовчий Хвіст, вигукнув до новгородців: «точно приплентались із кульгавим, а ви плотники — сущі; а ми приставимо вас рубати хороми». Ярослав був для киян чужаком, прийшлим із Новгорода, де його ще дитиною поставили княжити замість Володимира.

Теодицея — це виправдання існування божественного начала в світі, де присутнє зло. І звісно ж, серед літературних пам’яток Месопотамії також є текст, що цілком відповідає цій філософській концепції.Цей текст побудовано у формі діалогу між учнем і вчителем, які традиційно зображені як «стражденний» (той, хто потерпає від соціальної несправедливості та душевного болю) і його мудрий «друг». Вони по черзі висловлюються: стражденний нарікає на несправедливий світ, де брехуни й нечестивці живуть у розкоші, тоді як праведні люди потерпають у злиднях. Він сумнівається у цінності релігійних обрядів і навіть погрожує зректись усього, піти на злочинну дорогу.Його друг, наставник і порадник, намагається втішити його, нагадуючи про незбагненність божественного задуму: багатство грішників — тимчасове, а справжня нагорода чекає тих, хто зберігає віру. Він закликає не полишати поклоніння богам і зберігати благочестя навіть у скорботі.Особливу увагу привертає витончена літературна форма твору, що демонструє досконале володіння акадською мовою й глибоке знання клинопису. Автор тексту — Есагіл-кінам-уббіб, придворний мудрець (умману) за правління царя Адад-апла-іддіна з другої династії Ісіна (1069–1048 рр. до н.е.).Віршована структура твору також вражає: перші склади кожної з 27 строф утворюють акростих — зашифроване ім’я автора та його титул:«Я, Есагіл-кінам-уббіб, жрець, що прославляє бога і царя» (Anāku Saggil-kīnam-ubbib, mašmašu kāribu ša ili u šarri).Кожна строфа складається з 11 рядків, і кожен рядок у межах строфи починається одним і тим самим знаком, який, завдяки багатозначності клинопису, міг мати різне фонетичне прочитання. Це було не лише вправою в поетичній майстерності, але й формою інтелектуальної гри, властивої освіченим шумеро-акадським книжникам.Цей текст відомий в асиріології як «Вавилонська теодицея», і є одною з найдавніших літературних спроб осмислити проблему зла у світі — ще за понад тисячу років до біблійної Книги Йова. Він демонструє глибину моральних і філософських роздумів Вавилону XI століття до нашої ери — суспільства, що прагнуло знайти сенс у стражданні, не втрачаючи віри у справедливість богів.

Змії вже прокидаються а люди ні. Так, я про наших реальних, холоднокровних, абсолютно нешкідливих сусідів — вужів. І ще про гадюк, мідянок, полозів та інше повзуче товариство, яке раз на рік стабільно викликає хвилю паніки, і нажаль, безглузду «військову кампанію» з сапками, лопатами і криками «бігом, вона отруйна!».Тож коротко, поки ця весна не стала черговим сезоном безглуздих вбивств:— Вужі (ті, з жовтими вушками) — повністю безпечні. Не отруйні. Людей не кусають. Їдять жаб, рибу, комах, іноді мишей.— Мідянки — теж не отруйні. Їх ще частіше плутають із гадюками. Не треба.— Гадюки — отруйні, але не агресивні. Просто оминай. Вони не кидаються на людей, їм це не потрібно.— Полози — найбільші наші змії. Не отруйні, полюють на гризунів. Дуже корисні, особливо біля господарств.Всі ці змії — частина екосистеми, і вони реально допомагають вам: знищують мишей, щурів, комах, які переносять хвороби і шкодять полям. У прямому сенсі захищають територію краще за деяких сторожових псів.І найголовніше: всі змії в Україні — під охороною законом, бо вони вимирають. Вбивство змії — це не геройство, а порушення природоохоронного законодавства.Тому якщо ви десь на подвір’ї чи в лісі побачите змію — просто відійдіть. Вора боїться вас значно більше ніж ви її. Вона не хоче вас кусати. Вона хоче сонця, тепла, і щось маленьке на обід.Не чіпайте змій. Навіть якщо у вас сапа, хоробрість і фейсбук — залиште їм шанс просто жити. Це не вороги. Це просто ті, хто прокинувся раніше за вас.Вибачте що не по темі каналу, але справді, дуже шкода безглуздо вбитих змій. Дякую за увагу.

Секуляризація — це коли ти вже не приносиш жертви богам, а розумієш про електричний струм, опір, переміщення електронів, закон Ома й оце все.Це коли душа автомобіля — вигадка, ніяких демонів не існує, і навколо тебе лише наука та технічний прогрес.Ми, як цивілізація, пройшли довгий шлях: від шаманів із бубнами — до діагностичних сканерів, МРТ, ультразвукової діагностики й 3D-друку металом.Вірування перетворилися на інституції, інституції — на формальність, формальність — на культурний спадок.Давні боги віддалилися, і для них більше немає місця.Але варто лише твоїй машині несподівано згаснути світлом просто посеред нічного шосе —і ти розумієш: секуляризація — це крихка річ.Бо в глибині душі ти більше не довіряєш логіці.Ти починаєш просити. Обіцяти. Присягатися.І якщо двигун раптом заводиться — дякуєш.Кому? Неважливо. Просто дякуєш.І навіть коли механік каже:— Все зроблено, проблем не буде! —ти погоджуєшся, але ще довго проводиш внутрішній ритуал і підсвідомо просиш машину не злитися й не підводити тебе.

Релігія проникає в усі аспекти життя цивілізацій: від державності (божественні царі) до мистецтва і моралі. Але політеїстичний світогляд все ще прив’язаний до конкретних народів і місць, він недостатньо універсальний. Тому з часом визріває ідея єдиного Бога і єдиної істини. Монотеїстичні релігії приносять із собою осмислення єдності людства під верховенством Творця, виробляють високі етичні імперативи. Релігійна свідомість поглиблюється: окрім обряду, акцент переходить на віру, почуття, особисті взаємини людини і Бога. У світових релігіях накопичується величезний шар духовної культури – теологія, містицизм, богослужбова традиція, які формували людські спільноти протягом понад двох тисячоліть.Здобутки і напруження цієї духовної епохи привели до народження секулярної сучасності. Раціоналізм і наука кинули виклик релігійним монополіям на істину. Відбулося переосмислення сакрального: багато його функцій перебрала на себе світська сфера (мораль – на філософію, пояснення природи – на науку, управління смислами – на ідеології). Та водночас духовний пошук не зник – він лише трансформувався. XX–XXI століття явили нам яскравий калейдоскоп нових вірувань і фанатичних квазірелігійних рухів, повернення до давніх культів і створення зовсім нових синтезів. Людина постмодерну, озброєна всім багажем попередніх епох, фактично конструює свій духовний шлях індивідуально, нерідко еклектично поєднуючи елементи різних традицій.Отже, шлях релігійних уявлень – це еволюція і одночасно колообіг. Еволюція – бо зростала складність і рефлексивність віри, розширювався горизонт (від духа дерева – до Бога всього буття, від племені – до вселюдської спільноти). Колообіг – бо багато мотивів повертаються на новому рівні: сучасні люди, розчарувавшись у холодному раціоналізмі, знову шукають «магії» в житті; глобальний гуманізм відроджує міф про єдність землян, схожий на архаїчні тотеми єдності, тільки тепер у масштабі планети. Релігія, попри всі зміни, залишається невід’ємною частиною людської культури, лише її форми стають іншими. Від шаманського бубна до готичного собору, від жертвоприношення Зевсу до медитації у буддійському монастирі – всюди людина намагається встановити зв’язок із сакральним виміром. Історія цих прагнень – не просто каталог вірувань, а відображення самої історії людства, його страхів і надій, творчості й пізнання себе у всесвіті.Дякую вам за те що прочитали цей цикл, який справді доволі складний для пересічної людини. Також дякую вам за підтримку - вона справді важлива.

Релігія почала виконувати виразну соціальну функцію: забезпечувати згуртованість, передавати знання, підтримувати порядок через систему табу і звичаїв. Одночасно ускладнюється і сам світ надприродного: пантеон духів стає більш організованим (є духи роду, духи природи, з якими «працює» шаман), з’являються перші міфологічні сюжети про тотемних предків, про походження племені. Ці міфи поки що локальні, прив’язані до конкретного роду чи місцевості. Але вони вже задають структуру, яка в подальшому дозволить сформувати більш універсальні, міфологічні релігії. Підсумовуючи, тотемізм і шаманізм можна розглядати як перехідний етап від розрізнених анімістичних вірувань до цілісного релігійного світогляду племені. Наступним кроком на цьому шляху стане розширення масштабів релігії – від общинного до цивілізаційного, коли виникнуть багаті пантеони богів і розгорнуті міфології великих культур.Хочу окремо подякувати вам що цікавитесь історією. Бо саме розуміння розвитку та причинно-наслідкових зв’язків і дає розуміння майбутнього. Також, якщо ви хочете підтримати мене - реквізити в закріпленій публікації. Ваша допомога важлива, дякую.

Дурість і невігластво явище позачасове та інтернаціональне. Ось на прикладі подій 8-го століття, про які пише Сноррі Стурлусон у книзі 13-го сторіччя «Коло земне»Дуже багато хто втік зі Швеції, будучи оголошений Іваром поза законом. Вони чули, що в Олава Лісоруба у Вермаланді гарні землі, і до нього пішло так багато народу, що земля не могла всіх прогодувати. Стався неврожай і почався голод. Люди вирішили, що винен у цьому конунг, бо шведи зазвичай вважають, що конунг – причина як урожаю, і неврожаю. Олав конунг нехтував жертвопринесеннями. Це не подобалося шведам, і вони вважали, що звідси й неврожай. Вони зібрали військо, вирушили в похід проти конунга Олава, оточили його будинок і спалили його в будинку, віддаючи його Одинові і приносячи його в жертву за врожай.Ті зі шведів, що розумніші, бачили: голод через те, що народу більше, ніж земля може прогодувати, і конунг тут ні до чого. Було вирішено рушити з усім військом на захід через ліс Ейдаског і зненацька з'явитися в Солейяр. Там вони вбили Сельві конунга і полонили Хальвдана Біла Кость. Вони зробили його своїм вождем і надали йому звання конунга. Тоді він підкорив Солейяр. Потім він рушив із військом у Раумарики, воював там і підпорядкував собі цей край силою зброї.

Американська служба доставки UPS викинула скам'янілості віком 380 мільйонів років через борг Університету Вільяма Патерсона, повідомляє NBCПалеонтолог Мартін Беккер подав до суду на Університет Вільяма Патерсона, в якому працює: у позові вчений стверджує, що близько 80% його колекції морських скам'янілостей девонського періоду опинилося на звалищі через недбалість поштового відділення університету. Беккер витратив «сотні й сотні годин», збираючи скам’янілості морських безхребетних девонського віку в районі Хай-Маунтін у Вейні, штат Нью-Джерсі, йдеться в позові. Беккер розповів, що запакував приблизно 200 скам'янілостей у 19 окремих ящиків, вагою від 9 до 30 кілограмів і відправив до університету, щоб заклад потім доставив їх колезі вченого у Флориді, з яким він збирався написати монографію. Пізніше цей колега повідомив, що скам'янілості не прибули.З'ясувалося, що голова поштового відділення університету передав вантаж у службу доставки UPS, але вона затримала посилку, оскільки університет не сплатив потрібні квитанції, і рахунок анулювали. Потім «посилки були викинуті на невідоме сміттєзвалище десь у Нешвіллі, штат Теннессі, або в його околицях», йдеться в позові.

Скандинавське суспільство раннього середньовіччя значно відрізнялося від сусідніх культур, зокрема ширшими правами жінок. Вони могли не лише самостійно обирати собі чоловіка, але й подавати на розлучення, виступати відповідачем у суді, володіти майном, землею, вести господарство, керувати виробництвами та навіть брати участь в управлінні державою. Це підтверджується численними археологічними знахідками, серед яких найкраще збережене поховання на найбільшому знайденому кораблі вікінгів – Озеберзькому кораблі, виявленому у 1904 році в Норвегії. За даними дендрохронологічного аналізу, його побудували приблизно у 820 році, а поховання відбулося близько 834 року. Усередині знайшли рештки двох жінок: одна з них, старша, ймовірно була знатною особою або жрицею, а друга, молодша, також мала високий статус. Разом із ними поховали віз із багатим різьбленням, три сани, жертовних тварин, текстиль, прикраси та безліч побутових речей. Це поховання підтверджує, що жінки у вікінгському суспільстві могли мати вагомий вплив, керувати людьми й володіти значними багатствами. Озеберзький корабель сьогодні зберігається в Музеї кораблів вікінгів в Осло і залишається чудовим прикладом суднобудування епохи.В свою чергу скажу, що ви можете підтримати мене в моєму «суднобудівництву», бо як завжди на Донбасі, старі машини сипляться і в магають постійної уваги. Реквізити в закріпленій публікації. Дякую що допомагаєте.