Теодицея — це виправдання існування божественного начала в світі, де присутнє зло. І звісно ж, серед літературних пам’яток Месопотамії також є текст, що цілком відповідає цій філософській концепції.Цей текст побудовано у формі діалогу між учнем і вчителем, які традиційно зображені як «стражденний» (той, хто потерпає від соціальної несправедливості та душевного болю) і його мудрий «друг». Вони по черзі висловлюються: стражденний нарікає на несправедливий світ, де брехуни й нечестивці живуть у розкоші, тоді як праведні люди потерпають у злиднях. Він сумнівається у цінності релігійних обрядів і навіть погрожує зректись усього, піти на злочинну дорогу.Його друг, наставник і порадник, намагається втішити його, нагадуючи про незбагненність божественного задуму: багатство грішників — тимчасове, а справжня нагорода чекає тих, хто зберігає віру. Він закликає не полишати поклоніння богам і зберігати благочестя навіть у скорботі.Особливу увагу привертає витончена літературна форма твору, що демонструє досконале володіння акадською мовою й глибоке знання клинопису. Автор тексту — Есагіл-кінам-уббіб, придворний мудрець (умману) за правління царя Адад-апла-іддіна з другої династії Ісіна (1069–1048 рр. до н.е.).Віршована структура твору також вражає: перші склади кожної з 27 строф утворюють акростих — зашифроване ім’я автора та його титул:«Я, Есагіл-кінам-уббіб, жрець, що прославляє бога і царя» (Anāku Saggil-kīnam-ubbib, mašmašu kāribu ša ili u šarri).Кожна строфа складається з 11 рядків, і кожен рядок у межах строфи починається одним і тим самим знаком, який, завдяки багатозначності клинопису, міг мати різне фонетичне прочитання. Це було не лише вправою в поетичній майстерності, але й формою інтелектуальної гри, властивої освіченим шумеро-акадським книжникам.Цей текст відомий в асиріології як «Вавилонська теодицея», і є одною з найдавніших літературних спроб осмислити проблему зла у світі — ще за понад тисячу років до біблійної Книги Йова. Він демонструє глибину моральних і філософських роздумів Вавилону XI століття до нашої ери — суспільства, що прагнуло знайти сенс у стражданні, не втрачаючи віри у справедливість богів.