Час історій

Ну і трохи про тактику, щоб ви розуміли наскільки інноваційною вона була на той час. У британському керівництві 1803 р. обов'язки стрільців викладалися наступним чином: «Пильність, активність і кмітливість є особливо необхідними… повинні знати, як скористатися перевагами або недоліками ландшафту на будь-якій ділянці поля бою, що допоможе їм турбувати і тривожити ворога, не створюючи для себе небезпеки… В одних ситуаціях вони повинні ховатися від ворожих очей простим нахилом, в інших — повинні ставати на коліна або навіть лягати на землю… правильно заряджати і точно стріляти з будь-якого положення… основним результатом їхнього навчання має бути вміння стріляти рідко, але завжди результативно…»Згідно зі статутами, у лінії стрільці мали перебувати на відстані приблизно двох футів один від одного. Стрільці майже завжди діяли парами, ведучи вогонь по черзі. Поки один солдат стріляв, другий заряджав штуцер. Лінія зазвичай складалася з двох шеренг, з одним солдатом із кожної пари в кожній шерензі. Солдати тилового ряду стояли в пів кроку праворуч, щоб мати можливість вести вогонь через проміжки в передньому ряду. Зробивши постріл, солдат тилової шеренги плескав по плечу свого товариша, що стояв попереду, даючи зрозуміти, що той може стріляти, а сам у цей час перезаряджав штуцер. Коли ж солдат із тилової шеренги бачив, що його напарник перезаряджає рушницю, він стріляв у свою чергу.Альтернативною побудовою була «стрілецький ланцюг», що використовувався для відтіснення ворожих застрільників. Вона формувалася з трьох чвертей особового складу частини, а решта складала резерв, що знаходився позаду на відстані 50–120 кроків. Ланцюг складалася з груп по чотири особи кожна. Солдати в групі вишиковувалися у два ряди. Відстань між групами дорівнювала десяти крокам. Поки стрій рухався вперед, резерв слідував позаду, підтримуючи встановлену дистанцію. З відкриттям вогню правофланговий солдат кожної групи робив три кроки вперед, здійснював постріл і повертався в групу, після чого другий солдат чинив аналогічним чином, за ним - третій і далі четвертий. За цей час перший солдат устигав перезарядити рушницю. Таким чином у ланцюгу підтримувався безперервний вогонь. Або ж солдати першої шеренги могли стріляти одночасно, поступаючись потім місцем другій шерензі.Джон Кінкейд із 95-го полку записав: «Ми робили перший і останній постріли майже в кожній битві, облозі та перестрілці, в яких армія брала участь».95-й полк був найзнаменитішою стрілецькою частиною епохи наполеонівських воєн. «Ура першому, хто з'являється на полі бою, і останньому, хто залишає його, - дев'яносто п'ятому, що б'ється!».Також можу додати, що полк постійно відчував на собі нападки з боку британського командування, яке вважало, що: 1.штуцери занадто дорогі і мають нижчу скорострільність, а отже, безглузді; 2.важлива не точність стрільця, а щільність вогню роти - тому використовувати роту, яка використовує природні укриття і розсипалася на місцевості, дурня; 3.і найважливіше - вони неохайно виглядають у своїх зелених мундирах!!

Важливим кроком є створення єдиного освітнього простору та стратегії інформаційної безпеки, щоб подолати вплив ворожих наративів. Політична нація в Україні має будуватись на принципі «надетнічної» культури, де спільні цінності демократії та суверенітету стають важливішими за спільних предків. Державна політика має стимулювати таку інтеграцію через спрощення процедур легалізації для тих, хто довів свою вірність Україні ділом.Україна сьогодні перестає бути територією «для своїх по крові» і стає світовим ідеологічним центром свободи. Ми бачимо, як «етнічна сировина» минулого перетворюється на суверенне спільне майбутнє. У сучасному світі дія - підтримка мови, участь у волонтерстві, служба в армії - важить більше, ніж походження. Українство стало «політичним іспитом» глобального масштабу. Людина, яка вчить українську мову в Японії чи Британії, щоб підтримати наш спротив, сьогодні більше впливає на майбутнє України, ніж формальний громадянин, готовий продати її інтереси за власний комфорт. Ми стаємо інклюзивною нацією, де критерієм приналежності є не «право крові», а спільна відповідальність, спільні жертви, та спільні перемоги.

Так, просто нагадаю, що якщо звернутися до історичних джерел, стає очевидно: ні Новгородська республіка, ні Московське царство не вважалися частиною Русі в тому значенні, яке це слово мало за часів Києва.Попри свою економічну силу та розвинену культуру, Новгород довгий час існував окремо від руського політичного ядра. Це добре видно з берестяних грамот, де широко вживаються вислови на кшталт «поїхати в Русь» або «повернутися з Русі». Якби Новгород сприймався як Русь, такі формулювання не мали б сенсу. Для новгородців Русь була сусідньою, близькою, але все ж окремою країною.У ранніх джерелах назва «Русь» зазвичай стосувалася не всіх східнослов’янських земель, а лише Середнього Подніпров’я - насамперед Київщини, Чернігівщини та Переяславщини.Московське царство виникло значно пізніше. Воно не стало прямим продовженням Київської Русі, а сформувало власну політичну систему, яка за своїми принципами суттєво відрізнялася від київської моделі державності. Переломним моментом стало захоплення Новгорода Москвою у 1478 році. Після цього місто втратило не лише незалежність, а й свої традиційні політичні інститути. Замість місцевого самоврядування, виборності та звичного правового устрою Москва запровадила жорстко централізовану систему влади, засновану на ідеї необмеженого правління монарха.Одним із символів цієї зміни стало знищення новгородського віча. Вічовий дзвін, який скликав народні збори, вивезли до Москви, а значну частину місцевої знаті депортували. Так було ліквідовано політичну систему, що формувалася в Новгороді протягом століть.Ну і звісно, на формування Московського царства вплинула політична та адміністративна культура Золотої Орди. Багато рис московської державності - жорстка централізація влади, підпорядкування еліт правителю та особлива роль самодержця - суттєво відрізнялися від політичних традицій, які існували в Києві та інших землях Русі.У результаті Московське царство не продовжило політичну традицію Русі, а використало саму назву «Русь» як інструмент для обґрунтування своїх претензій на спадщину Києва.

Канзі продемонстрував надзвичайні результати у розумінні інструкцій - зокрема, він виконував складні прохання, що містили до трьох послідовних операцій (наприклад: «візьми м’ячик і поклади його в коробку, а потім закрий кришкою»). Проте і він не продемонстрував самостійного ініціювання діалогів, спрямованих на отримання невідомої інформації. У найкращому випадку його поведінка вказувала на бажання або емоційний стан, але не на пізнавальну активність такого типу.Ці приклади стали підставою для численних критичних переосмислень самих підходів до вивчення мови у тварин. Стівен Пінкер у своїй праці «Мовний інстинкт» (1994) акцентував на тому, що здатність до побудови питань є однією з найсильніших відмінностей між людською мовою та всіма відомими формами тваринної комунікації. Пінкер наголошував, що за десятиліття експериментів не було переконливо продемонстровано здатність людиноподібних мавп самостійно формулювати питання. Навіть якщо тварина здатна повторювати жести чи комбінації символів, вона не демонструє здатності до справжньої граматичної продукції, яка включає зміну порядку слів, утворення питальної інтонації або граматичної конструкції.Когнітивіст Майкл Томаселло, автор численних праць із порівняльного аналізу мислення людини та приматів, також підкреслював, що тварини не демонструють тієї форми спільної інтенціональності та кооперативної комунікації, яка лежить в основі людського обміну знаннями. Його експерименти з розподіленим знанням, зокрема ті, де один експериментатор щось ховає, а другий цього не бачить, показали, що діти віком від 14 місяців уже розуміють контексти знання-невідання, тоді як мавпи - ні. У зв’язку з цим Томаселло дійшов висновку, що саме ці особливості людської соціальної когніції є необхідною передумовою для формулювання запитань.Питання має не лише лінгвістичну форму, а й когнітивну структуру: суб’єкт має усвідомити нестачу знання, оцінити наявність джерела, яке це знання може надати, сформувати запит у відповідному каналі комунікації, і врешті інтерпретувати відповідь. Жоден із цих компонентів не був переконливо продемонстрований у людиноподібних мавп. Навіть у випадках, коли мавпа стояла перед об’єктивною ситуацією невизначеності (наприклад, наявність кількох однакових контейнерів, один із яких містив їжу), вона не демонструвала активної ініціативи на кшталт «який?» або «де?». Її поведінка зводилась до вгадування або повторення попередніх патернів, що вже були позитивно підкріплені.Ці результати не применшують інтелекту приматів як такого. Вони здатні до планування, використання знарядь, соціального навчання, емпатії та розв’язання складних задач. Проте формулювання питань, як виявилось, є настільки глибоко людською здатністю, що переконливих прикладів її прояву не спостерігається навіть у тварин, які наближаються до людини на рівні 96-98% ДНК. Саме ця особливість сьогодні розглядається багатьма дослідниками як одна з найважливіших меж між людською мовою та комунікацією інших приматів.

Додам невелике розʼяснення до допису про погоду. Дивіться яка штука - 20-ті чи 70-ті роки, це не означає що посуха буде саме в 1020 чи 1970. Це означає що вона набирає пік в ці проміжки. Так наприклад масштабна посуха в совку, відбулась в 1972Окрім того, погодні цикли не можна розглядати як лінійний графік. Бо в реальності на погоду впливають:Цикл Брюкнера - 35 років (в реальності може коливатись від 25 до 50 років);Цикл Швабе-Вольфа - 11 років (сонячна активність яка ймовірно викликана припливами Землі, Юпітера та Венери);Цикл Хейла - 22 роки (по суті подвійний цикл Швабе-Вольфа);ЦиклГлейссберга - 70-100 років (сонячна активність);Цикл Зюса - де Вріє - 200 річний цикл сонячної активності;Цикл Холлстатта - 2300 років;А ще є цикл в 6000 років, і ймовірно є і більш довгі. Окрім того, існують ще мінімуми Маундера, мінімум Шперера, мінімум Дальтона, та ще багато інших про які я не знаю, і ще якісь які ми ще не відкрили. І вони всі впливають один на одного, взаємно підсилюючись чи навпаки послабляючись.

Кожного літа мені доводиться публікувати цей текст, і це літо - не є виключенням. Отже, дивіться. Є 1500 річний цикл Бонда, 1470 річні осциляції Дансгора-Ешгера, які у свою чергу складаються з циклів в 87 і 210 років, до цього додаємо ще 1800 річний цикл місячних припливів, а також окремі аномалії. Про одну аномалію розповім трошки детальніше.6200 до н.е. в атлантичний період температура і вологість були вищими ніж зараз і це викликало танення Північноамериканського льодовикового покрову на території Гудзонової затоки, в результаті чого прорвалась льодовикова дамба що призвело до спуску озера Агассіс (залишки якого ми знаємо як Великі Озера в США) та інших прилідникових озер і надходження в Гудзонову протоку від 163 до 200 тисяч км3 (саме так - кілометрів кубічних), холодної прісної води менш як за 100 років. Це, у свою чергу змінило характер термохалінної циркуляції скоротивши перенесення тепла в північній Атлантиці з низьких у високі широти, що у свою чергу викликало похолодання хоч і не тривале, всього на 500 років, але більш суворе, ніж у середньовічний малий льодовиковий період і призвело до зникнення деяких культур. Наприклад на Кіпрі населення взагалі зникло на 1500 років. І так – це ж похолодання викликало в Африці посуху яка у свою чергу підштовхнула до винаходу та розвитку іригаційних каналів, що в свою чергу дало нам цивілізацію.І це ми ще не говоримо про сонячні цикли, орбітальні цикли, про накладання одних циклів на інші що може в свою чергу як і підсилювати зміни так і гасити їх. Ну і само собою цілком можуть існувати певні цикли які занадто розтягнуті в часі щоб ми могли усвідомити їх перебіг. В реальності в кліматичних змінах розбирається 1,5 людині в світі які ще й розуміють що в умовах популяризації певних ідей і практики «canseling culture» дуже легко втратити фінансування на дослідження та і загалом можливість працювати якщо випадати з «повісточки дня». Тож я дуже спокійно ставлюся до криків з приводу глобального потепління/похолодання. Ну і тим більше дуже сміюсь коли чую що кліматичні зміни відбуваються виключно через антропогенний фактор. Чи впливає антропогенний фактор на клімат? Так. Чи є він визначальним? Звісно ні. І знаєте що саме смішне в цій історії? Ми не знаємо що саме викликає льодовикові періоди. Ми знаємо, що орбітальні параметри (ексцентриситет, прецесія, нахил осі за Міланковичем) створюють умови для зниження літньої інсоляції, але самих цих змін недостатньо для переходу системи в стан льодовикового максимуму. Незрозуміло, який саме поріг має бути пройдений, щоб почалося стійке накопичення снігової маси в північних широтах, яка не тане протягом десятиліть. Без цього розуміння, будь-які кліматичні моделі - це лише спроба екстраполяції поточних даних, яка не враховує момент фазового переходу системи. Ми намагаємося зрозуміти динаміку, не маючи навіть базового опису тригера.

На початку XXI століття, коли цифрові технології дедалі глибше входили в життя канадської Арктики, перед носіями інуїтських мов постало цілком практичне питання: як називати інтернет власною мовою. Найпростіший шлях був очевидний - просто взяти англійське слово internet і пристосувати його до місцевої вимови. Так зазвичай і відбувається: нова річ приходить у комплекті з чужою назвою, а далі ця назва вростає в місцеву мову майже без змін.Але для невеликих мов запозичення іноземних слів, створює велику проблему. Якщо сучасний світ описується тільки чужими словами, рідна мова поступово перестає бути мовою сучасності. Вона ще може залишатися мовою дому, спогадів, фольклору чи побуту, але вже не мовою новин, техніки, науки, політики й цифрового життя. А це один із найнадійніших шляхів до повільного витіснення мови з реального вжитку.Саме тому в інуїтському середовищі, зокрема в Нунавуті, намагалися не просто калькувати англійську лексику, а шукати для нових понять слова, вкорінені у власній мовній і культурній традиції. Так і з’явився термінikiaqqivik. У традиційному інуїтському контексті ikiaqqivik пов’язують із практикою ангакука - шамана, духовного посередника, який у стані трансу здійснює подорож за межі звичайного людського досвіду. Не в сенсі абстрактної поетичної метафори, а в межах цілком конкретного традиційного світогляду: ангакук міг рухатися крізь простір, час і невидимі пласти реальності, щоб отримати знання, знайти відповідь на важливе питання, дізнатися причину лиха, відновити порушений баланс між людьми, тваринами та силами навколишнього світу. Тобто це була подорож за межі безпосередньої фізичної присутності заради знання, яке перебуває десь «по той бік» видимого. І саме тому це слово виявилась найбільш придатним для опису інтернету.Бо якщо прибрати технічний жаргон, то що таке інтернет? Це теж спосіб, не встаючи з місця, дістатися до того, чого поруч немає. Отримати знання, яке фізично розташоване деінде. Зазирнути в архів, бібліотеку, базу даних, чужу розмову або новину. І тут є окрема іронія. Для більшості людей інтернет - це просто нескінченна стрічка новин, чужих фото, дурних коментарів, реклами й мемів. Але якщо подивитися на нього крізь історію слова ikiaqqivik, він раптом знову стає тим, чим мав би бути в ідеалі: способом пройти крізь шари світу в пошуках знання, якого тобі бракує.Ми звикли що модернізація працює за простою схемою: приходять нові технології, разом із ними - чужа мова, а місцева традиція стискається до фольклору чи музею. Але історія з ikiaqqivik показує що існує і інший шлях. Це хороший приклад того, як традиційна культура намагається не капітулювати перед модерністю, а перекласти її на власну мову - буквально і концептуально.

Окрім Афродіти, в місті шанували Деметру, Кору, Зевса та Дионіса, що вказує на синкретичний характер релігійних уявлень та збереження тісних культурних зв’язків із метрополією. Соціальна структура населення хори Ніконія та сусідньої Ольвії в період архаїки та класики була переважно грецькою за етнічним складом, попри тривалі дискусії щодо «варваризації» архітектури (землянки) та керамічного комплексу (ліпний посуд). Сучасні дослідження сільських некрополів підтверджують, що підкурганні поховання, які раніше вважалися скіфськими, насправді належать заможним прошаркам іонійських колоністів, що відображає соціальну стратифікацію, а не етнічну неоднорідність. У перші століття нашої ери Ніконій продовжував існувати як важливий пункт у системі дочерняхівських пам’яток, демонструючи значну елінізацію навіть серед осілого пізньоскіфського населення Буджацького степу. В цей період у місті фіксується присутність римських культурних стандартів, що підтверджується знахідками унікального скляного посуду, виготовленого в техніці видування у форму в майстернях Сидону або Кіпру, зокрема чаш із грецькими написами-побажаннями «Радуйся, поки існуєш». Наявність таких артефактів, а також бронзових фігурок орлів на сусідніх пам’ятках (Березань, Тіра), може свідчити про безпосереднє перебування римських військових підрозділів у Нижньому Подністров’ї в період експедиції Плавтія Сильвана. Таким чином, історія Ніконія - це багатогранний процес адаптації античної цивілізації до умов причорноморського фронтиру, де грецькі інституції поліса, економічні мережі та релігійні культи трансформувалися під впливом постійної взаємодії з варварським світом, зберігаючи при цьому свою еллінську ідентичність протягом майже тисячоліття.

Греттір перемагає, відрубавши драугу голову, і забирає з кургану чудовий короткий меч, який стає його улюбленою зброєю на довгі роки.Проклятий меч Тюрфінг («Сага про Хервьор та Гейдрека»)Цей епізод унікальний тим, що героєм виступає жінка. Діва-войовниця Хервьор дізнається, що її батько, могутній берсерк Ангантюр, похований на острові Самсей разом із Тюрфінгом - магічним мечем, викуваним гномами. Коли Хервьор прибуває до кургану, її супутники відмовляються наближатися до нього через надприродний страх. Вона сама викликає дух батька і змушує його віддати меч. Ангантюр попереджає, що Тюрфінг принесе загибель її роду, але Хервьор усе одно приймає спадщину. У цьому сюжеті здобуття зброї перетворюється на акт прийняття власної долі.Меч Скофнунг короля Хрольва Кракі («Сага про Кормака» та «Сага про людей з Лососевої Долини»)Скофнунг вважався найкращим мечем північних земель і належав легендарному данському королю Хрольву Кракі. За переказами, через багато поколінь після смерті короля ісландець Скеггі з Мідфьорда вирушив до Данії та розкопав його курган. Усередині він зіткнувся з надприродними охоронцями поховання і зрештою заволодів знаменитим мечем. У пізнішій традиції Скофнунг набув численних магічних властивостей: його не можна було оголювати за певних обставин, а завдані ним рани потребували особливого лікування.Меч Містільтейн («Сага про Хромунда Силу Гріпа»)У цій легендарній сазі герой Хромунд спускається в курган короля-чаклуна Траїна. Мрець сидить усередині в повному озброєнні та охороняє свої скарби. Після словесної перепалки між живим і мертвим починається двобій, у якому Хромунд перемагає свого надприродного супротивника. Його нагородою стають скарби та меч Містільтейн - одна з найвідоміших чарівних реліквій скандинавського героїчного циклу.У всіх цих історіях курган виступає не просто місцем поховання, а своєрідним випробувальним порогом між світом живих і світом легенд. Герой, який насмілюється увійти до нього, ризикує життям, але натомість отримує щось значно цінніше за матеріальний скарб - зв’язок із героїчним минулим та підтвердження власного права стати частиною цієї традиції. Саме тому для героїв саг найціннішим трофеєм часто стає не золото з кургану, а меч, який уже має власне ім’я, історію та місце в пам’яті поколінь.

Отже, чому демократія - форма правління, яку вважають найкращою, - часом приводить до влади популістів, здатних ухвалювати катастрофічні рішення? Головна загроза будь-якого народовладдя полягає в ризику того, що доля країни опиниться в руках людей, відірваних від реальності й відповідальності. Але давні греки, які створювали перші демократичні системи, добре усвідомлювали цю небезпеку.У більшості полісів повноцінне громадянство було тісно пов’язане з військовим обов’язком. Політична спільнота фактично складалася з тих, хто був готовий захищати її зі зброєю в руках. Це, звісно, не означало, що кожен громадянин автоматично ставав наймудрішим, найчеснішим чи найбільш далекоглядним політиком. Але така система створювала важливий механізм відповідальності: рішення ухвалювали люди, які знали, що наслідки цих рішень можуть безпосередньо торкнутися їх самих.Коли народні збори голосували за війну, податки чи зовнішню політику, значна частина громадян чітко усвідомлювала: за кілька днів або місяців саме їм доведеться ставати в стрій гоплітської фаланги, сідати на кораблі чи фінансувати оборону полісу. Такий механізм не усував популізм повністю - античні демократії також ухвалювали помилкові рішення - але значно зменшував спокусу підтримувати красиві, проте безвідповідальні обіцянки, перекладаючи наслідки на когось іншого.Окрім того, військова служба формувала практичний досвід взаємозалежності. Стоячи пліч-о-пліч у фаланзі, де життя буквально залежало від дисципліни та щита сусіда, громадяни засвоювали просту, але важливу істину: спільний інтерес часто важливіший за приватний егоїзм.Саме тому в античному світі зневажливо ставилися до тих, кого називали «ідіотами» (ἰδιώτης) - тобто людьми, замкненими виключно на приватному житті й байдужими до справ громади. Первісно це слово не означало дурня в сучасному сенсі, а радше позначало людину, яка не бере участі в політичному житті полісу.Антична демократія не сприймалася як безумовний привілей чи безкоштовний бонус за фактом народження. Вона розумілася як своєрідний суспільний контракт, де політичні права були нерозривно пов’язані з обов’язками - передусім із готовністю захищати громаду, частиною якої ти є.