Продовження історії гостинності. Частина восьма.

Отже, ми нарешті дісталися до власне гостинності. І перше, що варто зрозуміти: гість - це не просто людина, якій дали поїсти та дозволили переночувати. Це окремий соціальний статус, причому доволі дивний.

Гостинність не робить чужинця своїм. Людина, яка прийшла з іншої громади, не стає членом твоєї родини, не отримує прав на твою землю і не перетворюється магічним чином на друга. Вона залишається чужою. Водночас щодо неї перестають діяти правила, за якими зазвичай поводяться з чужими. Між «своїм» і «чужим» виникає третя категорія. Гість.

Але перш ніж чужинець міг отримати цей статус, залишалася проблема, з якою ми вже частково зустрічалися в попередніх частинах. Коли людина залишала власну громаду, разом із нею далеко не завжди подорожував її статус. У себе вдома вона могла бути видатним мисливцем, головою великої родини, людиною, якій довіряли десятки інших людей. Для чужої громади все це могло не означати абсолютно нічого. Перед нею стояв незнайомець, про якого потрібно було скласти власну думку. І тому в багатьох суспільствах між появою чужинця і його прийняттям існував ще один етап - випробування.

Один із найцікавіших прикладів описав Франц Боас у праці «Центральні ескімоси», опублікованій наприкінці 1880-х років за матеріалами його арктичної експедиції:

«Якщо з візитом прибуває чужинець, невідомий мешканцям поселення, його зустрічають святкуванням великого свята. У південно-східних племен тубільці шикуються в ряд, один чоловік стоїть перед ним. Чужинець підходить повільно, склавши руки на грудях і схиливши голову вправо. Потім тубілець щосили б’є його по правій щоці і, своєю чергою, схиляє голову, чекаючи удару незнайомця. Поки це відбувається, інші чоловіки грають у м’яч і співають. Так вони продовжують обмінюватися ударами, доки один із бійців не буде переможений. Церемонії вітання серед західних племен подібні до церемоній східних, але, крім того, мандрівники, які відвідували їх, згадують бокс, боротьбу та випробування сили. У протоці Девіса після прибуття незнайомця грають у гру, під час якої двоє чоловіків сідають на велику шкуру, оголюють верхню частину тіла, і кожен намагається витягнути зігнуту руку іншого. Ці ігри іноді небезпечні, оскільки переможець має право вбити свого супротивника; але зазвичай свято закінчується мирно. Церемонії західних племен вітання незнайомця викликають великий страх у їхніх східних сусідів, тому між ними спілкування дещо обмежене. Значення дуелі, за словами самих тубільців, полягає в тому, що двоє чоловіків, які зустрічаються, хочуть дізнатися, хто з них кращий».

Найцікавіше, однак, не те, що люди били гостей по обличчю. Боас записав пояснення самих учасників: зустрівшись, двоє чоловіків хотіли з’ясувати, «хто з них кращий». Саме цей епізод через багато десятиліть привернув увагу антрополога Джуліана Пітт-Ріверса. Він побачив тут значно ширшу проблему, ніж дивний арктичний звичай. Головна ідея полягає в тому, що чужинець починає з нуля.
Його становище вдома може бути яким завгодно, але нова громада не зобов’язана його визнавати. Вона повинна сама оцінити людину, перш ніж визначити її місце серед себе. Проста логіка ескімоського звичаю, за формулюванням Пітт-Ріверса, очевидна: за відсутності ширшого суспільства та ієрархії соціального статусу цінність людини не перевищує буквальної сили її правої руки.

Пітт-Ріверс окремо звертав увагу й на страшну частину Боасового опису - право переможця вбити переможеного. Ми не знаємо, наскільки часто ним справді користувалися і чи користувалися взагалі. Але для роботи самого механізму це навіть не обов’язково. Достатньо, щоб чужинець вірив у реальність такого права. Випробування тоді було не спортивним змаганням заради розваги, а цілком серйозною перевіркою того, чи буде незнайомець прийнятий.

Перед нами механізм перетворення невідомої людини на людину, місце якої можна хоча б приблизно визначити. Арнольд ван Геннеп назвав би подібний процес обрядом включення - одним із різновидів обрядів переходу, під час яких старий соціальний статус втрачається, а новий набувається.