У середньовічній Англії ми бачимо вже цілком формалізовані правила прийому: гостя потрібно гідно зустріти, але настільки ж важливим ритуалом стає його від’їзд - звідси чудова формула «вітай того, хто приходить, і сприяй від’їзду того, хто йде».

А в ісламській традиції межа сформульована ще чіткіше. У хадисі право на особливу гостинність обмежується трьома днями; усе, що господар дає після цього, вже вважається добровільною милостинею. І поруч міститься не менш важливий обов’язок самого гостя - не залишатися настільки довго, щоб поставити господаря у скрутне становище.
І якщо нам потрібна історія про те, що трапляється, коли друга половина цього договору перестає працювати, її подарувала нам та ж «Одіссея».

Женихи Пенелопи - карикатурне втілення поганого гостя. Поки Одіссей відсутній, вони роками перебувають у його домі, ріжуть його худобу, п’ють його вино, залицяються до його дружини, розпоряджаються в господарстві й зрештою планують убивство Телемаха. Їхній злочин полягає не просто в тому, що вони занадто багато їдять. Вони поступово стирають межу між гостем і господарем. Саме тому історію повернення Одіссея можна читати не лише як історію помсти чоловіка суперникам. Фактично вся «Одіссея» значною мірою є історією про правильні й неправильні способи поводження з чужинцем.

Але можливість зловживати гостинністю нікуди не зникла разом із гомерівськими героями. Навпаки - щойно суспільство стало ієрархічнішим, виникла ще цікавіша ситуація. Що відбувається, коли гість має значно вищий статус за господаря і господар фактично не може попросити його піти?

У середньовічній та ранньомодерній Європі гостинність могла перетворюватися на цілком матеріальний політичний обов’язок. В англосаксонській Англії існували pastus і feorm - форми обов’язкового утримання короля або його представників за рахунок підлеглих земель. Історик Альбан Готьє тому застерігає від романтичного уявлення про середньовічну гостинність як винятково добровільну щедрість: вона могла бути обов’язком, чітко обмеженим звичаєм і пов’язаним із владою.
За Тюдорів ця логіка набула майже театрального масштабу. Король або королева вирушали в подорож країною не самі, а разом із двором, слугами, чиновниками, кухарями, охороною та сотнями коней. Отримати монарха в гості було величезною честю. А ще - чудовим способом дуже швидко дізнатися, скільки насправді коштує честь.

Коли Генріх VIII 1539 року зупинився у Вулфголлі сера Едварда Сеймура, господареві довелося переобладнати комору для розміщення слуг. Першого вечора він давав вечерю для сімдесяти людей. Наступного дня - для восьмисот. А протягом наступних двох днів - уже для приблизно півтори тисячі гостей.

За Єлизавети I королівські прогреси стали настільки дорогими для господарів, що перспектива королівського візиту могла викликати не тільки гордість, а й цілком справжній жах. Сер Генрі Лі 1600 року, дізнавшись про можливість такого візиту, писав Роберту Сесілу, що прийняв би королеву з великою честю, але його статки просто не витримають цього без його розорення.
І тут стародавня проблема гостинності набуває майже химерної форми - звичайний гість повинен знати, коли йому час піти. Але спробуй сказати королеві, що вона у тебе засиділася.

Механізм, який колись дозволяв безпечно прийняти чужинця, тепер міг бути використаний самою владою. Обов’язок господаря бути щедрим нікуди не зник, але можливість гостя зловживати цією щедрістю стала прямо пропорційною різниці в статусі між ними.
Саме тому гостинність ніколи не була просто історією про добрих людей, які люблять гостей. Це система взаємних обмежень.

Господар зобов’язується годувати, дати притулок і захист. Гість зобов’язується визнавати владу господаря в його домі, не зазіхати на його майно, не використовувати його щедрість безмежно і зрештою піти. Поки обидві сторони виконують свою роль, абсолютно чужа людина може заснути серед незнайомців і бути впевненою, що прокинеться.
Усі ці правила чудово працюють, доки люди погоджуються їх виконувати.