Отже продовження оповіді про Едуарда ІІЗдавалось би, ця подія мала би вразумти короля та ж ні. Едуард II тримав тіло свого фаворита П’єрса Гевестона протягом тривалого часу після страти, перш ніж дозволив поховати його належним чином. Цей факт був дуже промовистим і сильно вплинув на сприйняття короля сучасниками. Лише у січні 1315 року, через більше ніж два роки після страти, тіло Гевестона було поховано в абатстві Ґлостера з великою урочистістю — на державному рівні, із процесією, присутністю єпископів і навіть фінансуванням із королівської скарбниці. Це також посилило відчуження короля від аристократії, адже тіло страченого зрадника, якого вони всі вважали загрозою державі, отримало почесті, гідні святого.Наступною хвилею стали Діспенсери — спочатку батько Г’ю-старший, а згодом і Г’ю-молодший. Молодший Діспенсер став фактичним співправителем, займав землі, набирав борги, позбавляв спадкових прав баронів Валлії. Багато хто вважав його причиною розпаду влади. Його зростання було стрімким і безпрецедентним: упродовж кількох років Г’ю Діспенсер Молодший з посади камергеру перетворився на головного розпорядника королівської волі. Він не лише супроводжував Едуарда II під час походів, а й видавав від імені короля накази, укладав судові вироки та здійснював управління землями, що перейшли до корони внаслідок конфіскацій. Зокрема, він отримав у своє володіння значну частину маєтків, що колись належали графу Глостеру, якого було вбито в битві при Баннокберні. У 1314 році Едуард ІІ вирушив у похід проти шотландців під проводом Роберта Брюса. Битва біля Баннокберну стала принизливою поразкою. Король утік із поля бою, кинувши війська, а його військова репутація була знищена, і тут ще й землі барона який фактично загинув через втечу короля, забирають собі Діспенсери. Найбільше ненависті він викликав у валлійських баронів — і не лише через своє розширення володінь на захід. Діспенсер втручався у спадкові суперечки, перекуповував борги, анулював надані раніше права, що мали юридичну силу. Він укладав договори на свою користь, погрожував конфіскаціями, підкупом і ув’язненнями примушував до поступок. Його методи викликали не тільки протест — вони ставали основою юридичних позовів, які потім і лягли в основу рішень баронських рад.До 1320 року стало очевидно, що присутність Діспенсера при дворі — це не тимчасове явище, а системна проблема. Барони, що ще недавно виступали проти фаворитизму Гавестона, тепер єдналися в новій опозиції, цього разу спрямованій не лише проти радника, а проти самого короля. Реформи, накреслені ще в Ordinances of 1311, прямо забороняли монархові призначати радників без згоди ради, а також накладали обмеження на конфіскації та перерозподіл маєтків без згоди парламенту. Діспенсер же порушував усі ці положення демонстративно.У 1321 році коаліція лордів Марчії, зокрема Роджер Мортімер і Гамфрі де Богун, зібрала військову силу та висунула ультиматум: Діспенсери мають залишити двір. Під тиском цієї сили Едуард II змушений був погодитись. Г’ю-старший і Г’ю-молодший вирушили у вигнання — але ненадовго.Вже наступного року, мобілізувавши сили на півночі, Едуард повернув їх, розбив опозицію при Бороубриджі (1322), і особисто наказав стратити Гамфрі де Богуна, а Мортімера — ув’язнити. З цього моменту правління Едуарда II остаточно перетворилося на двовладдя: король і Діспенсер правили як одне тіло. Решта англійських лордів були усунені від впливу, їхні скарги — ігноровані, а багато хто — страчені, вислані або розорені через суди, які виносили рішення в інтересах корони.Роджер Мортімер зміг втекти з Тауера до Франції, і загалом 1326-й рік став початком кінця правління Едуарда II.