Не тільки цікаво те, що це усе говорить плюшевий пророк, у якого не справдилося жодне пророцтво.Хотілось би звернути увагу на прийом, коли, якщо ти помилився в прогнозі, тре всіх ошелешити ще більшим прогнозом - тоді твій авторитет не зменшиться. а навіть виростеПодібний прийом зветься у народі якщо щось не можна поремонтувати з допомогою ізоленти, треба взяти іще більше ізоленти, також він хорошо описаний в анекдоті мого дитинства про ковбоя і його внутрішній голос.Власне кажучи, саме за цим принципом працювали фінансові піраміди 90-х, бізнесменам тих часів було властиво брати ще більший незабезпечений кредит на погашення попереднього незабезпеченого кредиту.Подібну методу, вочевидь, тоді ж освоїв і Путін, оскільки я із року в рік бачу, як він гасить чергову кризу через створення ще більшої кризи. Тому ймовірність його майбутньої європейської авантюри щоб перекрити українську авантюру я розглядаю як високу. І через те завжди змагаю до пошуку будь-яких способів припинення війни допіру, щоб пришвидшити подібний сценарій у майбутньому.
Що нам допомагає правильне розуміння «чженьмін», так це проаналізувати понятійний зсув, який виник в останні 100-200 років у розумінні політичних ідеологій. Візьмем, наприклад, популярну тезу «лібералізм прогресивний, консерватизм архаїчний». Після чого відкриємо словник української мови (СУМ-11) і подивимося визначення «прогресивний»: 1. політично, суспільно, економічно передовий; який веде до удосконалення, поліпшення чого-небудь завдяки своїм ідеям, настроям, поглядам. 2. Те саме, що новітній Але ж саме в такому ключі консерватизм є прогресивнішим за лібералізм, тому що він виник після лібералізму для того, щоб покращити лібералізм! Популярне уявлення, що до Кромвеля і Французької революції суспільства були консервативними, а потім на зміну прийшли ліберальні революціонери вкрай неправильне: до 18 сторіччя в абсолютних монархіях Європи говорити про консерватизм було так само абсурдно, як, наприклад, в Древньому Єгипті. Ці суспільства були законсервованими, а не консервативними. І саме лібералізм був першою спробою науково перебудувати суспільство, а оскільки він дуже швидко проявив ряд недоліків, консерватизм став спробою відкоригувати суспільні зміни і покращити їх – що і є однозначною ознакою прогресивності. Саме тому, що він був реакцією на суспільні зміни, звідси і пішло слово реакційний, яке з часом набуло однозначно негативних конотацій, хоча первісно означало саме спробу покращити ліберальні експерименти і вживалося на ознаку поступовства. Більше того, коли сучасні неокомуністи, що почали називати себе лібералами, звинувачують у печерній реакційності нинішніх консерваторів вони творять мовознавчу диверсію, тому що сьогоднішній консерватизм фактично змагає до повернення класичного лібералізму 19-го століття, який і дав нині практично згаслий поштовх до цивілізації. Печерні ж теорії повернення до архаїки якраз мали назву романтизм, як уважається, пов’язану із романським стилем в архітектурі раннього середньовіччя, переважно церковній, і протиставлялися раціоналізму. Цей ретроглядний погляд сформований значною мірою книгами Джорджа Байрона, Чарлза Метьюріна та молодого Віктора Гюго, до нього ж з певними застереженнями можна віднести Тараса Шевченко з Адамом Міцкевичем. Від романтизму пішло і слово роман, як літературний жанр Але з іншого боку значення слова романтизм настільки змінилося за двісті років, що із позначення радикально ретроглядної «правої» ідеології воно перетворилось на ознаку чи не футуризму, наприклад, революційний романтизм, що по суті своїй є оксимороном. Зараз би романтистів 19-го сторіччя, певно, назвали б «готами», як себе називає наприклад гурт «Кому вниз», що добре відчуває готику Тараса Шевченка. А ще сучасники Гоголя робити наголоси «ДобчИнський та БобчИнський», а сучасники Чехова вимовляли «Палата номєр шестой». Живіть тепер з цим. А кого цікавить, де я це вичитав, можу адресувати до праць не раз уже згаданого мною Фета, який дуже вплинув свого часу на формування мого світогляду (тут треба ВПН).
Небайдужа молодь з картонками, що я її називаю "радикальні читачі Наталі Забіли", викликала бурю емоцій у певних колах. Їй нагадали Гітлера, ФСБ, російські наративи і напророкували, що з такими нас точно не візьмуть (і слава Богу) до Європи.Все це не тільки нагадало, як за мною полювали за синьо-жовтий прапор на зламі 80-х, ще й називали екстремістом та небезпечним радикалом. Через отаких ось моралізаторів, гадаю, ми й не отримали замінований Чонгар, бо будь-то із словами, що росіяни хочуть нас убивать, одразу ж канселився оцим небайдужим суспільством.Гадаю, що психологічно їх поведінку можна пояснити глобалізацією соціального інстинкту, який, як ми вже знаємо (1, 2), формує наше розуміння справедливості. Сама біохімія підказує нам як поводитись: коли ми відчуваємо справедливість, усякі гормони нам створюють відчуття приємності, коли ми щось трактуємо як несправедливість - дискомфорту.Аж до такого стану, що можна піти убити Фаріон чи там Трампа, лиш би позбавитися від цього гнітючого почуття несправедливості.Я не раз помічав, що дія цього інстинкту схильна до глобалізації, тобто чим більшу групу ви захищаєте від несправедливості ("рятівник" у трикутику Карптмана), тим більшу емоційну винагороду ви отримуєте. Тому зрозуміло, що інтернаціоналізм із включенням великих груп, які потребують захисту, чи то мігранти чи то ЛГБТ буде завжди перемагати над націоналізмом. Навіть якщо націоналісти будуть добре накачані і з битами - не допоможе. Візьмуть ненасиллям.Проблема в тому, що справедливість має ще одну властивість - вона деструктивна. Ось тут ми вже писали, що в деяких випадках свідомість визначає неефективність як маркер справедливості. Бо це фактично офіра - а хіба офіра може бути конструктивною?З іншого боку, націоналізм сприяє поступу за тим же принципом, за яким Токвіль визначав демократію в Америці. Передбачаючи подрібнення людства на багато порівняно ізольованих спільнот він не допускає глобалізації помилок і якщо якийсь народ зробить дурницю, у інших буде шанс її не повторити. Більше того, багато відносно ізольованих громад можуть творити значно більше різноманітних соціальних конструкцій, тобто націоналістичний світ еволюціонуватиме швидше за глобалізований. Тож наступний раз можна приходити без картонок. Книги Наталі Забіли, портрет письменниці - це буде наш таємний расовий код. 1488, однодумці.
Характерною ознакою як класичного більшовизму так і неокомунізму є загальна сірість, як наслідок тенденції «не виділятися із інших». Як доказав товариш Сталін, коли система напродукує забагато яскравих особистостей, вона одразу знаходить спосіб їх виелімінувати. Ось на таку думку мене наводять результати опитувань серед Демократичної партії на 2028 рік – коли там нема жодної яскравішої персони за Хілларі Клінтон, Камалу Харріс та Оказію-Кортес. І примкнувшого до них напівчоловіка з непередаваємим іменем Buttigieg. І тут не можна провести паралелі із українською лівою, зокрема моїми старими друзями – проактивною молоддю з картонками. Спитайте, хто є вашим лідером, хлопаки? Совсун? Гнєзділов? Вони не дадуть відповіді. Що комуняцька система викидає харизматичних лідерів, я помітив ще часів парламентської присутності КПУ, яка як тільки з неймовірними зусиллями просувала кудись чергового спірідона кілінкарова, як тут же починала його скидати. Чим дуже контрастувала з націонал-демократами, які зберігали єдність, перебуваючи при цьому у перманентній боротьбі одне з одним – за такою ж інерційною системою збудовано циганський табір, до речі. Хто відслідковує симулякри російського політичного ландшафту, може помітити, що таким же чином лідер КПРФ Геннадій Зюганов розправився із надміру популярним висуванцем Павлом Грудініним, до речі. Стаття на Бабилонській Бджолі з цього приводу тут.
У відповідь на черговий шабаш небайдужих молодих людей із картонками продовжимо досліджувати природу симпатій та антипатій, що ми її вже почали на прикладі відбору до Євродопобачення.У мене немає жодного сумніву, що ніхто із учасників движу проекту Цивільного кодексу не читав, попри те, що дуже активно проти нього протестує. Причому вочевидь, що при загальній організованості у них беруть участь добровільно, і досить агресивно.Гадаю, науковий експериментатор має задатися у такому випадку питанням: а чи мали б ми такі самі протестні акції проти точнісінько такого самого Цивільного кодексу, якби його автором був не Стефанчук, а, наприклад хтось із активістів ЛГБТ? Чомусь гадаю, що не тільки ні, але ця молодь так само агресивно вийшла б на його підтримку. Про схожий експеримент зокрема згадано тут.Тобто, як і у випадку голосування на Євробаченні за принципом свій/чужий, тут ми бачимо спочатку формування образу Стефанчука, як "чужого", а потім до цього вже прив'язано протести проти кодекса.З іншого боку, ті хто вважає "своїм" Кличка (а я таких бачив на останніх виборах) готові йому пробачити будь-які відверто корупційні діяння, агресивно захищаючи міського голову. Співають романси когнітивні дисонанси.Тут багато чого можна написати про відсутність насправді у людини свободи волі, але, гадаю, що й так написав багато чого заплутаного, а на більш детальний розбір часу нема.
Голосування на Євробаченні, де кожна країна віддавала голоси більш дружній країні ще раз свідчить, що ніяких симпатій та антипатій, тим більше художніх смаків у людей не існує. Людина у своєму виборі орієнтується на ідентичність. Спочатку із усієї глядацької аудиторії обираються "свої", а потім власні вподобання підлаштовуються під їх думку. Також сам виконавець може служити маркером "свій-чужий", як це сталося з ізраїльським виконавцем. Оскільки зараз ставлення до Ізраїлю визначає лівих і правих незгірше за пристрій із фільму "Кін-Дза-Дза", зрозуміло, що його музичні таланти вторинні, коли первинна групова солідарність.Цим, до слова, зловживають усілякого роду мистецтвознавці, які спочатку нав'язують жертвам уявлення про належність до "своїх". а згодом сплавляють їм мазню під виглядом творів мистецтваНБ. Голосування на Євродопобаченні також наочно демонструє, наскільки неефективною може бути тактика бойкоту, якщо його не вдається глобалізувати. Якби п'ять найбільш їбанутих європейських країн (до яких з незрозумілих мені причин долучилась Словенія) не почали бойкотувати той конкурс з антисемітських маркувань, дідька лисого ізраїльтянин зайняв би друге місце - з чим я його від усього серця і вітаю.
Отже я вирішив прочитати детальніше, що таке «фукідідова пастка», про яку кілька раз згадав товариш Сі Цзіньпін за час нинішньої зустрічі з Дональдом Трампом. Тим більше, що товариш Сі не та людина, яка б уживала окцидентальні терміни, він більше любить сам творити аформизми і чимало докладається до того, щоб популяризувати їх серед варварів. Узагалі, гадаю, для східного вождя уміння говорити афоризмами таке саме важливе, як для гоплітів часів вже згаданого Фукідіда уміння складати вірші. Так от щодо «фукідідової пастки», то виявляється, що під неї цілком можна підвести і нашу війну з москалями. Якщо ми візьмемо за концепцію неминучість війни в умовах, коли держава-гегемон (Спарта) відчуває страх перед іншою державою, яка стрімко набирає могутність (Афіни) і загрожує її лідерству, то маємо визнати, що саме такими Афінами щодо путінської Росії була Україна після Революції Гідності. А ще Пелопонеська війна, описана Фукідідом, мені була відома тим, що афіняни під впливом демагогів умудрилися під час воєнних дій стратити усіх своїх стратегів під дурнуватими приводами – навіть попри те, що їх захищати взявся сам Сократ. Згодом афіняни розібралися схожим чином і з Сократом. Не знаю, як вам, але мені це чимось нагадує, як у нас відправили у відставку Резнікова під демагогічні розмови про «яйця за 17 гривень».
До слова той факт, що Мендель була обрана начебто на конкурсі з 4 тисяч претендентів, лише підкреслює, в яку профанацію перетворилися ці конкурси, включно із "конкурсом для послів" МЗС. Заодно такою ж профанацією є "відкриті списки" на місцевих виборах, після чого кияни навіть не знають, хто їх представляє в КиїврадіЗараз от пишуть, що Андрій Єрмак на посаді голови ОП листувався з "Веронікою Феншуй Офіс", і скидав їй дати народження кандидатів на посади, в тому числі Ляшка на міністра охорони здоров'я. Я завжди підозрював, що всі "наукові" програми вакцинації від ковідки теж писала якась подібна Вероніка. До слова, неоднораово помічав, що чим показово релігійніший який громадський діяч тим більше він прислухається до розмаїтих шаманів (варіант: є гомосексуалістом).Геть не здивуюся, якщо і в Епіфанія є персональний астролог.Ось тут можна прочитати про емпіричну межу ефективності, яка б розділяла б відбір кандидатів більш ефектичний за жеребкування через підкидання монетки і менш ефективний.
Дивно, що такий поширений анекдот про заплутаний детектив під назвою «Убійца – садовнік» до цього часу не надихнув жодного з вітчизняних метрів детективного жанру від Василя Шкляра до Андрія Кокотюхи узяти цю назву для якогось свого нового твору. Можливо хіба дещо адаптувавши: у одного було б «Убивця – залишенець» у другого «Убивця – гортикультурист із Сихова». З таким романом можна було б не вкладатися в рекламу, але тунельне мислення не дає побачити потенційну золоту літературну жилу. Але ж сюжет напрошується сам собою: розслідуючи убивство, слідчі Знам'янський, Смілянский, Химко Зв'ягильський та Коломойський розслідуючи злочин, весь час згадують анекдот про детектив «Убивця – садовнік», тим більше, що всі нитки ведуть саме до таємничого садівника в Кончі-Озерній. Потім, правда, виявляється, що садівник – це таємний агент Буданова під позивним «Платосуднов», що полює в околицях за знімальною групою «Бігус Інфо». Вони буквально з полегшенням зітхають і сміються із самих себе, як це вони попали в залежність від анекдоту. Але згодом до кола підозрюваних потрапляє таємний містичний орден гомосексуальних літредакторок на чолі з Ольгою Васильєвою, що впізнають одна одну за паролем «українці кохаються у квітах». І тут все тільки починається.
Уже стільки описано і з усіх боків обсмоктано експеримент Мілгрема щодо підкоряння авторитетові, не кажучи про зняті по ньому фільми, але все рівно на мою думку немає відповіді на питання фундаментальне: яким чином людина визначає, хто над нею авторитет? Тут же мають точно бути якісь механізми. Іноді мені здається, що громада делегує індивіду право бути авторитетом, і його дуже важко буває утримувати. Незрозуміло, що тут первинніше, що курка, а що – яйце. Адже жоден авторитет не може утримуватись, не прислухаючись до думки тої громади, яка йому як-би «підкоряється». Гадаю, в схожій ситуації перебувають лідери громадської думки, оці всі блогери-мільйонники. Наскільки прийнято вважати, що через них можна керувати масами (Порошенко, здається, до цього часу в це вірить), настільки самі авторитети насправді постійно підганяють свої тексти під те, що від них хоче почути аудиторія. Бо крок вліво чи вправо, і ти вже не лідер, а пі... Ну ви пойняли.Тут іще дуже цікаво, чому авторитетом став Сталін, а не більш розумніший Бухарін, чи горлан революції Троцький. Мені здається, тому, що Сталін краще розумів, як треба говорити з народом, всі його праці, які я читав – вони написані мовою простолюду. В той час, як Троцький кричав незрозумілими чорноті гаслами, а Бухарін і вся ця право-ліва опозиція спілкувалися такими термінами, які і самі до кінця не тямили. Цей снобізм із вживанням якихось дивацьких псевдонаукових термінів і сучасній лівій притаманний до речі.НБ. До речі, саме уявлення корейців, що справжній вождь має демонструвати щоденне піклування за народ (на що народ відплачуватиме синівною лобов'ю) примушує династію Кімів до ритуалу "керівництва на місцях", хоча ймовірно їм не дуже й подобається кожен день чимось та й керувати аж до мишей
