Правильне визначення ворога є головною передумовою перемоги у війні, учив товариш Кім Ір Сен. Неважко помітити, що головні розходження між «лівими» та «правими» у Південній Кореї стосуються на стільки соціальних питань, скільки геополітичних. «Праві» вважають за головного ворога Китай, через що бачать своїм другом Сполучені Штати, орієнтуються на Республіканску партію і шукають шляхи порозуміння з Японією. Причому «ліві» бачать головним ворогом саме японський реваншизм та японського союзника США, проти якого вони готові об’єднуватись з Китаєм та Росією. Також до цієї групи долучаються південнокорейські прихильники ідей чучхе, що останнім часом виросли у серйозну політичну силу. Так як в результаті політичної кризи і з сумнівною легітимністю допіру до влади прийшли «ліві», це має сумні наслідки для українсько-корейської співпраці, зокрема згортання всіх планів військової допомоги. Не думаю, що на даний момент такий прогноз актуальний, але практично впевнений, що вже через кількадесят років після припинення війни в нас політичні сили також орієнтуватимуться по ворогам: одні будуть стояти за те, щоб разом з Євросоюзом протистояти Росії, інші будуть шукати шляхи співпраці з Росією й Китаєм, аби ударити по Польщі. Як це в принципі і було в часи визвольних змагань 1919-1920 років. Причому я геть не знаю, на чиєму боці опиняться З’єднані Стейти у зв'язку з усе більшим впаданням в маразм європейської спільноти.
Поведінка поляків як зразок кризи ідентичності: вони реально готові дружити з Путіним, який не проти увійти на танках до Варшави, проти українців, які їх захищають від Путіна. Якби я був учителем історії, то ілюстрував би поляками оту історію візантійської еліти, для якої османське завоювання здавалося меншим злом, ніж Флорентійська унія в обмін на військову допомогу Заходу. Причому ж за легендами, отому чуваку, який казав «краще побачити в місті турецький тюрбан, ніж латинську тіару», носії тюрбанів згодом відрубали голову. Але суть не в тому. Україна, як завжди, стоїть на роздоріжжі, чи нам потрібно ставати ще більшими націоналістами за поляків, чи ще більшими космополітами за європейців. Якщо ви пам’ятаєте, я колись говорив про те, що нам потрібен власний Орбан із дзеркальною політикою щодо сусідів. На жаль, український уряд очевидно схиляється до європейського вектору з толерацією злочинів проти українців на ґрунті ксенофобії взамін на примару євроінтеграції. А значить, що в обставинах пиздецю українці мають брати справу в свої руки і опановувати нішу низового європейського криміналу. По-перше, справа пограбування чи насильства над поляками набуде тоді національно-визвольного контексту і буде сприйматися не як правопорушення, а як відплата. Опришки в законі. По-друге, немає кращого способу зберегли солов’їну мову, ніж використовувати її як злодійське таємне арго. Український етнічний кримінал у Європі може навіть викрасти редакторку Васильєву й використовувати її для шифрування текстів, як-то американські військові використовували індіянців племені Навахо. Або ж використовувати як лінгва-франка у спілкуванні між китайськими тріадами та латиноамериканськими кокаїновими картелями – подібним чином різні субетноси циган використовують мову домарі. «Фазаньіх курочєк бєрєгітєсь» (С)
Знову ж таки, я не буду давати оцінку професійним якостям Михайла Драпатого через уже описані мною причини: я зовсім не розбираюся у військовій стратегії, а також не знаю реального стану справ ні на фронті, ні в тилу. Тому все, що я говорю – це лише про сприйняття українцями об’єктивної реальності і про вплив медіа на формування громадської думки. Як я писав позавчора, все суспільне уявлення про професіоналізм Драпатого сформовано лише його медійною впізнаваністю. А медійна впізнаваність, у свою чергу сформована кадрами БМП Драпатого у Маріуполі. Однак, уже сам цей факт з часом розширюється і починає формувати уявлення про «прогресивного» генерала, на противагу «совковому» Сирському. При цьому про-федорівські медіа сформували два посили: а) «Скеля» - це улюблене дітище Сирського (я буквально цитую підзаголовок «Бабеля») і б) жодна порядна людина (а небайдужа молодь, звичайно, зараховує себе до порядних) не буде підтримувати «Скелю». Тобто фактично українцям підмінили аналіз ситуації пошуком ідентичності. Феноменально іще те, що багато українців всерйоз упевнені, що БМП Драпатого входило до Маріуполя, хоча піднявши дані тих днів неважко помітити, що війська на зйомці якраз покидають місто, яке пізніше узяв «Азов». Це не тільки засторога, чому колективній думці ніяк не можна довіряти, але і наочний приклад мандела-ефекту по-українські.👇👇👇 ілюстрації нижче
Колеги, давайте домовимося, що я тут не агітую за Сирського чи проти Федорова, як дехто вирішив. Насправді, я є самий чесний блогер, з яким вам доводилося зустрічатися. Лише я один вам скажу, що я абсолютно не розбираюся в компетенціях Сирського, оскільки не маю ні жодних знань про воєнну науку, ні доступу до внутрішнього життя керівництва ЗСУ, які б мені дали можливість зробити достатньо аргументований висновок. І ще моя вам дружня порада: абсолютно стовідсотково хочу сказати, що всі лідери громадської думки, включно із тими що мають доступ до найтаємничіших інсайдів і у яких брат/сват служить у самому Генштабові, коли вони вам говорять, що знають, який нам головнокомандувач потрібен – вони брешуть. Але гадаю, що я таки розбираюсь у медіа і мене цікавить, за якими законами жанру розвивається інформкампанія, з якою ми допіру зіштовхнулись. Наприклад, учора я питав у багатьох пабліках, на кого б протестувальники готові були б поміняти Сирського. Усі ці люди, що, певно, претендують на компетентність, відповідали мені приблизно так: Залужний, Наєв, Муженко, Драпатий. У мене немає під рукою цифр, але, гадаю, якщо ми візьмемо частоту згадок про генералів у ЗМІ, то там побачимо ті самі прізвища. Тобто, очевидно, уявлення про компетентність прямо корелює з медійною пізнаваністю того чи іншого генерала. Навіть попри те, що Залужний частіше згадується зараз через його колонки в The Economist, а Драпатий запам’ятався свого часу ефектним виїздом з Маріуполя. От генерал Кривонос кудись зник з інформполя, і його вже ніхто не згадує, як кандидата га командувача ЗСУ. Хоча медійна упізнаваність зовсім не означає професійності! Незрозуміло тоді, чому не пропонують поставить на чолі армії якусь світську левицю чи, наприклад, Віталія Портнікова? На цьому тлі я зовсім не бачу чисто фахової оцінки діяльності Сирського, тому що щоб її оцінити фахово, аудиторія повинна принаймні а)мати базову військову освіту, б)мати доступ до закритих звітів про ситуацію на фронтах. Замість цього нам підкидають фейковий силогізм із двох посилань «Сирський має зв’язок зі Скелею» та «Жодна порядна людина не може мати зв’язку із Скелею». Але ж це, знову ж таки не про компетентність. Яку ви так само не можете оцінити, як і я.
От ми вважаємо дикунством середньовічний «хрестовий похід дітей» і разом з тим апелюємо до вкрай політично незрілої молоді з картонками, що сама не дуже здатна пояснити логіку власних дій. Це швидше конкурс на дотепність слоганів, аніж політичний протест. Молодість стає ознакою сакральності. Колись вважали, що дітям Бог допоможе взяти Єрусалим через їх безгрішність. Зараз уважається, що що молодь нібито не зашорена, не корумпована і більше думає про майбутнє – а значить здатна генерувати неспростовні істини. Тим часом бунт дітей проти батьків обумовлений генетично. До якогось віку дитина беззаперечно переймає настанови батьків, але потім раптом стає їхнім рішучим критиком в усьому – адже суспільство може потребувати вже нових, не передбачених батьками навичок. Більшість потім повертаються до батьківських настанов. Дуже цікаво цей молодіжний протест подавляють аміші. Але як тільки старше покоління дозволяє диктувати свою волю молодшому, як це сталося на Заході в 1968-му, суспільство починає деградувати.
Не пам’ятаю, хто це казав: абсолютно тотожний чин, що у виконанні чорної сотні називався «погром» і загалом засуджувався, у виконанні більшовиків уже чомусь звався «музикою революції» і оспівувався поетом Олександром Блоком. Оце теж чомусь звернув увагу, що твори Стругацьких, у яких на зміну людям приходить більш розвинута розумова формація «людени», то це передова радянська фантастика. А абсолютно така самісінька теорія приходу «юберменша» авторства Ніцше – так то чомусь махровий фашизм.А ще я думаю, що глобалізація соціального інстинкту генетично запрограмована ще тоді, коли австралопітек, вибираючи між двома стадами вирішив, що потрібно приставати до більшого. Чим більше людей обіцяє врятувати якась суспільна теорія, тим більше фанатизму буде у її прихильників. Тільки цим я можу пояснити наявніть рухів штибу «ЛБГТ за Палестину» — це не буде здаватися таким абсурдним, якщо ми виходитимемо з того, що носії цього гасла (тятівники за Карптманом) значно збільшили базу потенціальних ними порятованих. А будь-які теорії, що ставлять наперед аристократію чи будь-яку обмежену групу (нагадаю, що і «олігархія» первісно означала лише «владу небагатьох», а не Пінчука з Ахметовим), будуть сприйматися рятівниками всього людства максимально вороже.
Дискусія довкола «Скелі» є зустріччю світу реальності із світом ідеологічних конструкцій. Тривожно трохи, що конструкції беруть верх. Тут от дуже справедливо зазначають, що ситуація з метадонщиками в армії приблизно нагадує ситуацію з «аватарами» часів АТО – яких теж саджали до ям та іноді вживали фізичних методів впливу, оскільки алкоголізм реально впливав у боєздатність армії. Причому у боротьбі з зеленим змієм були досягнуті певні успіхи. Принаймні я знаю два випадки, коли люди пішли до армії, щоб кинути пити – і досить успішно. Кажуть, що у Росії адептом такого роду лікування був Євгеній Ройзман Кажуть, що таким чином позбавляє від залежності легендарний київський піп із Катюжанки. Його ефективність настільки висока, що самому неодноразово доводилось чути «відвезу тебе у Катюжанку» членам родини-пиякам. Саме така колективна Катюжанка потрібна Збройним Силам замість гендерних уповноважених. Цікаво, чи в «Скелі» є гендерний уповноважений_ця? Зауважу, що дієвість метадонової терапії є дуже сумнівна. Як на мене це винахід західної бюрократії для того, щоб збільшувати кількість наркоманів, які є знову ж таки соціальною базою лівих політиків через свою залежність від державного постачання наркотиків. Відступаючи від теми, зауважу, що згідно теорії інтерсекціонізму, наркоман, що хоче позбавитись залежності, взагалі розглядається як зрадник свого пригнобленого статусу, а бажання позбавлення залежності – як бажання набути привілеїв ненаркоманів. У Радянському Союзі 20-30-х таких називали «підкуркульниками». В теоретичному світі сучасного лівого дискурсу наркомани саме через свою належність до пригноблених та ще й під батутою учасників Київпрайду (Гнєзділов) без сумніву поставлять раком армію цисгендерних білих москалів із їх «традиційними скрєпами». З цієї точки зору, якщо щось і заважає нам увійти наразі в Москву – так це буяння у ЗСУ мізогії, сексизму, менспредингу і об’єктивації жінок на плакатах «Азову». Сама ідейність боротьби за світле європейське майбутнє мала б робити наркомана зразковим членом суспільства та ідеальним штурмовиком. Я бачу тут повну аналогію із більшовицькою теорією, за якою працівники зажирують, вигнавши капіталістів із своїх підприємств, наберуться ідейності та відповідальності, і навіть антисуспільні кримінальники перевиховаються працею («Республіка ШКІД»). У підсумку ж робітники порозкрадали «свої» підприємства і тут же пропили, а весь «соціально близький» кримінал тероризував населення СРСР, аж до його зникнення. Коли ж сурова реальність увійшла в конфлікт із світом теоретичних побудов, когнітивні дисонанси одразу ж підказали вихід – звичайно ж, у всьому були винні «шкідники», які попролазили в усі сфери. Очевидно, що зараз так само будуть призначені винні з числа якихось традиціоналістичних груп, учасників маршів за сім’ю тощо. Подібним же чином, коли неврожаї в середні віки не виходило пояснити тим, що молитви у церквах неефективні, довелося вигадувати відьом, що нищать врожай.
Неважко помітити, що риторика усіляких Шаріїв, часопису «Страна», та й мого піддослідного Любарського у принципі тизерна. Спочатку вони костєрять Путіна, якого досить справедливо називають фашистом, агресором і вимагають його судить. А далі починається відверта путінська пропаганда. Можна припустити, що в основі цього те, що ніяких переконань у людини не існує. Людина в першу чергу ідентифікує іншого як «свого», і тільки потім уже підлаштовується під його погляди: усі протиріччя будуть згладжувати когнітивні дисонанси, а протилежна думка буде викликати дискомфорт і агресію, оскільки «чужий» буде сприйматися, як конкурент на кормову ділянку. Тому доказавши, що ви «свій» через більш широку тезу «Путін – хуйло», потім можна втирати своїй жертві будь-яку лабуду. Всіх опонентів, очевидно, піддослідний буде вже трактувати, як «путіністів». Так само, як багато порохоботів заговорили спочатку, що Зеленський із орденом «Білого орла» грає на руку Путіну, але потім затихли, як Порошенко сам відправив свого ордена «Укрпоштою». Правда, оскільки «Укрпошта» не бере, за словами Смілянського, до пересилки державні нагороди, ожна припустити, що дядька збрехав. Але оскільки для порохоботів екс-президент є «своїм», таке питання у них просто не виникне. У принципі, політики саме тому так часто ручкаються із випадковими людьми на вулицях, бо кожне таке потискання робить політика для сторонньої людини «своїм», блокуючи його критичне сприйняття. Те саме із значками, прапорцями, помаранчевими стрічками та іншою атрибутикою. Ми вже раніше розбирали, що ніщо так не маркує корупціонера, як вишиванка. Приписувана Геббельсу фраза, що дезінформація має містити 80% правди (число Паретто, зауважу) має ті самі корені, гадаю.
У тому, що американці не розуміють, як грати в «соккер», мене переконав один представник американської діаспори, якого ми свого часу посадили дивитися якийсь черговий чемпіонат. Було добре видно, що він намагається підтримувати компанію, але при цьому зовсім не вдупляє, що відбувається на екрані. Він лише сканував наші емоції й постійно повторював «дуже потужно». Хоча, здавалося б, що там такого загадкового у тому «соккері»: бери м’яч і пиздяч (як казав один мій мандатоносний працедавець). Ага. Це для нас так. Це я веду до того, що ми не уявляємо, наскільки складним є якісь набуті навички, які ми вважаємо чимось мало не органічним. Ось, наприклад, ходьба – здавалося б, що може бути елементарнішим, хіба що серцебиття та дихання. Але ті ж космонавти заново учаться ходити після скількохось днів у космосі. Ба більше, я сам помітив втрату навичок ходьби лише після 3,5 діб сидіння у поїзді з Москви до Іркутська. Також зі мною погодяться ті, хто вчиться – не те, що ходьбі, але навіть рухати пальцем – у кабінетах фізіотерапії після зростання різноманітних переломів. Причому такі самі навички є не лише набуті, але генетично вроджені – через що спроби навернути до європейської цивілізації, наприклад, представників кочових народів закінчуються для них як правило маргіналізацією і зникненням. Цього, звичайно, не розуміють заражені прокрустовим соціалістом європейці, які намагаються переробити усіх під свій стандарт. Наприклад, усі радянські експерименти із об’єднання циган у колгоспи закінчилися повним пшиком. Тому що навики заняття городництвом у українців вироблялися тисячоліттями, а у кочового народу вони не сформувалися на рівні генотипу. Українцю здається, що нема нічого простішого за посадити у землю картоплю і хай вона собі росте, тільки жуків збирай. Так само, як у нашому випадку ми думали, що нема нічого простіше ніж пояснити правила гри у футбол. Насправді, для цигана це незрозуміле дійство, у них на ділянках не тільки нічого не висаджується, там навіть дерев не росте. Те саме, до речі, сталося з американськими індіанцями, частина з яких жило полюванням, частина з війни і грабунку. І коли колоністи спробували поставити їх на плантації, виявилось, що індіанці на рівні генотипу не здані до подібної роботи. Це пояснювалось тоді гордістю, і багатьох нещасних забатожили до смерті, намагаючись поставити до збору бавовни. Але потім просто махнули на це рукою і почали завозити африканських землеробів-банту, які досить ефективно заміняли комбайни на плантаціях Конфедерації. А от з воїнами-зулу було трохи важче, може ми ще до них якось повернемось ще.
Не я один звернув, певно, увагу на такий пасаж з листа завідувача Літературно-меморіального музею М. Булгакова Людмила Губіанурі, що «наші співробітники, як би вони не любили або ж не критикували (є й такі) письменника Булгакова чи його музей»; з нього можна було б зробити висновок, ніби якась частина персоналу музею меморіалізує Булгакова, не люблячи при цьому Булгакова. Наче оті миші з анекдоту, що плачуть, але продовжують їсти кактуса. Тим більше, наскільки я знаю ці музеї, там рівень зарплати такий, що працюють в них переважно ентузіасти. Однак навіть якщо булгакознавець Губіанурі вдалася до певного перекручення, багато українців і не помітили тут нічого дивного. Бо ж, насправді, такий підхід є органічним для суспільства, де:▫️державу будують якісь пройдисвіти, які її ненавидять▫️бізнес полягає в купівлі радянського підприємства й доведення його до ручки▫️держслужбу деякі сприймають як систему відкотів▫️і, судячи з певних медійних осіб в керівництві «Укрпошти» чи «Укрзалізниці», підприємствами керують люди, які не мають елементарної уяви, як воно все працює. Фактично, ми зустрічаємось із явищем системного характеру, коли некомпетентність є нормалізованою, оскільки вона здатна впливати на суспільство рівно настільки, наскільки суспільство дозволяє їй це робити. Якщо самий читающий в світі народ, що заряджав згодом воду від телевізора, формує своє світобачення під впливом лікаря Комаровського – то чого іще від нього чекати?