Економічний Вісник

Військовий сектор заміняє німецьку громадянську промисловість, що знаходиться в кризіНімеччина прискорено демонтує попередню економічну модель, засновану на експорті цивільної промисловості, і вибудовує нову — з опорою на військове виробництво. Те, що ще донедавна вважалося ядром «німецького дива» — автопром і машинобудування, — тепер стає базою для оборонного сектору.Ключовий фактор — структурна криза індустрії. Зниження глобального попиту, тиск Китаю та зростання витрат призвели до затяжної стагнації: промисловість втрачає близько 15 тис. робочих місць щомісяця, а прибутки автогігантів обвалилися (у Mercedes — майже −50%, у Volkswagen — понад −40%). Вивільнені потужності та кваліфікований персонал не простоюють — вони цілеспрямовано перерозподіляються в оборонні ланцюги.Відбувається не точкова диверсифікація, а системний трансфер галузі. Постачальники автокомпонентів переходять на виробництво двигунів для дронів, систем для бронетехніки та авіації. Компанії на кшталт Schaeffler і Deutz уже інтегровані у військові замовлення, використовуючи наявні компетенції в моторобудуванні та металообробці. Це знижує поріг входу: оборонна галузь не будується «з нуля», а буквально виростає з цивільної індустрії.Автоконцерни, формально дистанціюючись від прямого виробництва озброєнь, тим не менш втягуються в екосистему. Volkswagen обговорює переорієнтацію заводів на військову логістику та транспорт, а також веде переговори щодо передачі потужностей оборонним підрядникам. Один із таких кейсів — можлива продажа підприємства структурам, пов’язаним із виробництвом компонентів для систем ППО, включно з аналогами Iron Dome. Це означає фактичну інтеграцію автопрому у військово-промисловий комплекс через ланцюги субпідряду.Держава тут виступає не спостерігачем, а архітектором процесу, субсидуючи промисловість через держзамовлення. На переозброєння та оборонні програми мобілізовано сотні мільярдів євро (оцінки сягають ~1 трлн), при цьому до 90% європейських інвестицій у defense-tech концентруються в Німеччині. Створюються механізми «зшивання» — платформи, що пов’язують цивільні компанії з військовими замовниками, а також регуляторні послаблення для швидкого перетоку капіталу.У результаті Німеччина фактично перетворює індустріальний спад на ресурс мілітаризації. Заводи, які ще вчора випускали автомобілі, сьогодні або безпосередньо виробляють військові компоненти, або стають частиною логістики та забезпечення оборонної галузі. Це не тимчасовий захід, а стратегічний зсув: від економіки експорту до економіки озброєнь, де машинобудування перестає бути цивільним сектором у класичному сенсі й стає придатком військової машини.В умовах структурного спаду німецької промисловості її перехід у сферу ВПК:робить військові замовлення джерелом прямої економічної вигоди;скорочує залежність від зовнішніх ринків, зміщуючи попит у бік внутрішнього державного замовлення;у підсумку формує відносно замкнений контур економіки, де ключовим драйвером стає військове виробництво.

Образ недоговороздатності США в російському медіапросторі та реальністьУ контексті переговорів Росії та США щодо України та спроб вибудовування дружніх відносин на базі «консервативних цінностей» показовою є позиція російських охоронців та інших лідерів думок крайньо правого спрямування.Вони регулярно звертаються до тем українських атак на російський нафтогазовий сектор і «неджентльменських» методів переговорів Дональда Трампа. Висновок з їхнього боку очевидний — необхідність ескалації, аж до «полювання» на українське політичне керівництво.Москва визнає українську владу не лише ворожою, а й терористичною (Захід перетворив Україну на «терористичну державу»). Ті, хто раніше потрапляв у таку категорію, як правило, піддавалися фізичному знищенню — наприклад, Дудаєв, Радуев, Масхадов.На цьому тлі особливо лицемірно виглядають заяви голови Ради Федерації Матвієнко: «Зеленський не підлягає ліквідації або захопленню для суду, тому що Росія так не діє».Формально це вибудовує сприятливу медіакартину, актуальну передусім для внутрішнього електорату, і відмежовує РФ від методів США (наприклад, захоплення Мадуро). Саме ця демонстративність перебуває в центрі критики російських радикалів. З їхньої точки зору, дотримання міжнародного права (при цьому обґрунтування вторгнення в Україну в його межах не артикулюється) послаблює політичну позицію Росії, тоді як США керуються переважно «власною мораллю», отримуючи з цього вигоди.Саме тут ідеологія та пропаганда вступають у суперечність із матеріальними інтересами. Попри популярну в медіасередовищі ідею про «божевілля» США, орієнтовану на внутрішнього споживача, керівництво РФ продовжує розраховувати на зняття санкцій і досягнення домовленості з Вашингтоном. У протилежному випадку «червоні лінії», окреслені Заходом для Росії, були б відкинуті; однак на практиці Москва значною мірою їх дотримується. Ядерна зброя не застосовується, українське керівництво де-факто визнається, з ним ведуться переговори, і воно не стає прямою ціллю атак, попри пропозиції правих публіцистів і серійні вбивства російських генералів українськими спецслужбами.Таким чином, медіашум про «терористів» у Києві та деструктивність США (який водночас співіснує з тезою про можливий «консервативний союз») фактично орієнтований на внутрішню аудиторію, що відповідає завданню її мобілізації проти України. Безумовно, позиція російського радикального крила підсвічує настрої частини російської еліти та її потенційні кроки у разі реальної ескалації. Водночас на рівні прямих переговорів з американськими представниками Росія зберігає установку на досягнення вигідної угоди та не закриває можливостей для дипломатичної взаємодії.Це зумовлено низкою факторів: прагненням уникнути потенційної участі в американо-китайській війні; залежністю Москви та її нафтогазового сектору від західних технологій; погіршенням стану галузевої експертизи внаслідок переорієнтації на Китай; а також військовим цугцвангом в Україні та невиправданими очікуваннями щодо швидкої перемоги, що посилюються військовим тягарем і економічною кризою.Отже, контраст між деклараціями правих і фактичною дипломатією показує, що переговори все ще залишаються дуже привабливим варіантом для Росії, попри асиметрію в рівні ескалації та поточний переговорний глухий кут.

Несення військової служби має стати загальним обов’язком. Як суспільство ми повинні… вступати в наступну війну лише тоді, коли ризики й витрати ляжуть на плечі кожного.Хоча конкретний противник тут не названий, очевидно, що такі заходи відповідають підготовці до великої війни. Тут слід згадати положення американської стратегічної доктрини. Загалом це відображає американську кризу — внутрішня економічна деградація та ослаблення глобалізації створили загрозу, яку можна стримати лише за умови повної суспільної мобілізації.Більше не існує нескінченного кредитного важеля при дешевих ставках, як і абсолютного домінування, що його забезпечувало. Раніше домінування дозволяло проводити точкові операції проти значно слабших суперників. Нинішня ситуація передбачає масштабну війну з рівним конкурентом, повноцінне економічне й військове протистояння систем. Оскільки використання боргового важеля обмежене через звуження сфери впливу США, військові витрати перекладатимуться на населення.8. Досить покладатися на державні пільги. Будь-який бізнес, який надавав би працівникам такий самий соціальний захист, не зміг би вижити.Інакше кажучи, прямо просувається оптимізація. Вона, до речі, вже поступово проводиться чинною адміністрацією.Як було зазначено в пункті 6, оптимізація (фактичне перекладання витрат на платників податків) є способом фінансування витрат.12. Епоха ядерного стримування завершується, починається нова ера, заснована на штучному інтелекті.15. Післявоєнне стримування Німеччини та Японії має бути припинене. Нейтралізація Німеччини була надмірною, і зараз Європа платить за це високу ціну. Аналогічна штучна відданість японському пацифізму загрожує змінити баланс сил в Азії.Тут варто поставити питання — чому стримування цих країн взагалі було доцільним і чому воно більше таким не є? По-перше, сама формулювання натякає, що США здатні стримувати військову силу Японії та Німеччини і роблять це. По-друге, слід подивитися, коли таке стримування було актуальним.Коротко: демілітаризація ФРН проводилася після 1945 року, але втратила актуальність у протистоянні з СРСР. У 1955 році ФРН вступає до НАТО. Після розпаду СРСР витрати скорочуються, але новий їх ріст починається у 2014 та 2022 роках — як реакція на російську експансію.Японія також була обмежена, але США розміщували там свої бази. Після 2020-х витрати різко зростають, що збігається з новими американськими доктринами, які визначають Китай як головну загрозу.Отже, зростання військових витрат відбувається при появі екзистенційних ворогів США — тоді союзники озброюються.США контролюють значну частину енергетичного ринку Європи та утримують там військову присутність. Попри риторику, це підштовхує Європу до мілітаризації, що вигідно США. Водночас основний виклик для Америки — Азія, що змушує її перерозподіляти ресурси.Європа опиняється перед вибором: або ризик поразки, або нарощування військових витрат. Це веде до перерозподілу ресурсів від виробничих секторів до військових.У цьому контексті Німеччина фактично стає військовим локомотивом Європи, а Японія — аналогічною силою в Азії проти Китаю.20. Необхідно дати відсіч нетерпимості до релігії, що поширилася в певних колах.Захист релігії з боку технологічної корпорації не є парадоксом. Релігія має широку аудиторію і може використовуватися як інструмент політичної пропаганди. Вона також легітимізує існуючий порядок, представляючи його як вищий. Це зручно при мобілізації та оптимізації.Крім того, релігія часто надає нації статус «обраної», що не піддається науковому доведенню, але ефективно працює як ідеологічний інструмент.21. Одні народи досягли передових результатів, інші залишаються відсталими. Усі культури сьогодні вважаються рівними, але ця догма замовчує факт, що деякі культури створили дива, а інші — посередні або шкідливі.Тут чітко простежується ієрархізація націй. Автор фактично натякає, що «видатні» нації мають більше прав. Це відкриває простір для радикальних висновків про нерівність народів.22. Ми повинні протистояти спокусі поверхневого й беззмістовного плюралізму.

Монополія, ескапізм і когнітивна економія: механізми спрощенняЦе небагато, хоча не враховані актуальні дані, не відображена тенденція, яка, оскільки вона є стійкою, суттєво впливає на динаміку суспільних настроїв.У Європі навпаки, 40–42 години проти 37–40 годин, але основне зниження — до 1990-х, після чого також спостерігається уповільнення або стагнація. При цьому, так само як і у випадку зі США, неврахованими залишаються дані за 2020–2025 роки, тобто ефект Ковіду, війни в Україні та енергетичної кризи.При цьому, що вкрай важливо, реальний наявний дохід у США з 1970 або стагнує, або зростає повільно, але нерівномірно. Зростання відбувається в найбільш заможних верствах суспільства, а саме багатство перерозподіляється від бідних до багатих. Так, частка середнього класу в Америці впала з 61% у 1970 до 50% у 2020, хоча американці стали більше працювати.При цьому базові послуги за останні 30 років подорожчали в рази — житло й освіта у 3–4 рази, медицина у 3–3.5 рази, а їжа — у 2 рази.Тобто реальне економічне становище значної частини населення стагнує. У Європі — аналогічні тенденції, але держава стримує різкі обвали та розриви, особливо у сфері медицини й освіти. Зарплати загалом зростають відповідно до інфляції, але окремі сектори, як-от енергія та житло, помітно випереджають зростання доходів. Тим не менш, середній клас скоротився у 2/3 країн ЄС. На тлі кризи обговорюються ідеї щодо збільшення робочого часу.Важливим тут є і контраст із золотим періодом 1960–1990-х, коли дохід зростав, а робочий час здебільшого скорочувався. Зараз же навпаки — робоче навантаження зростає, а умови життя деградують.Усі ці тенденції загострили торговельні війни, енергетична криза, інфляція та дорожнеча кредитів, дуже поширених у західних країнах, де будинок, квартира або їх оренда абсолютною більшістю можуть бути дозволені лише в кредит.При цьому зростає конкуренція на ринку праці, що особливо помітно в таких секторах, де використовується ШІ, як-от ІТ. Усе це разом змушує зосереджуватися на робочих, кар’єрних проблемах, вкладаючи туди дедалі більше сил при зниженні віддачі.У таких умовах неймовірно важко приділяти час чомусь, окрім роботи або боротьби за неї. У більш сприятливих обставинах люди занурюються в прості заняття, оскільки на інше не вистачає сил або часу. Наприклад, у простий масовий продукт, скролінг, примітивні книги або фільми.Описане економічне середовище, а саме — монополізм з одного боку та збільшення робочого навантаження разом із падінням доступності основних послуг — з іншого, формує структуру ринку. Робота вступає у пряму конкуренцію з складним текстом, книгою та саморозвитком загалом, витісняючи наукову літературу й аналітику, а разом із тим і нетривіальне кіно. Цей ефект посилюється через монополізм книжкового ринку, унаслідок якого проста й однорідна література масштабується видавництвами, задовольняючи суспільний попит. Колосальне зростання обсягу інформації на тлі невеликої кількості вільного часу посилило конкуренцію за увагу, яку системно виграють прості повідомлення, оскільки вони найкраще вписуються в специфічний характер суспільного дозвілля з обмеженим часом. Алгоритми утримання уваги та схильність мозку до когнітивної економії посилюють ефект на нейробіологічному рівні — чим більшим є робоче навантаження, тим імовірнішим стає пошук мозком джерел задоволення або відпочинку з низьким енергоспоживанням. Месенджери використовують цей дрейф, вводячи в обіг спеціальні технології, що допомагає захоплювати дозвілля користувача. Оскільки ескапізм є своєрідним клапаном, він укорінюється в суспільній практиці та формує відповідного споживача, який висуває попит на подібний товар.У результаті системного попиту на контент із мінімальним порогом входу ринок реагує через відтворення такого контенту, що є прибутковим і таким чином просуває стандартизовані, однорідні або примітивні формати культурного продукту.

Підсумки та висновки (друга частина)Відповідно до наведених вище даних, проблема співвідношення працівників та пенсіонерів буде поглиблюватися.Згідно з оцінками уряду, у 2030 Україні буде не вистачати від 2 до 4,5 млн кадрів.Це означатиме зростання тиску на пенсійну систему та бюджет, який, до речі, з часом буде отримувати все менше іноземних грошей. Людей похилого віку буде все складніше забезпечувати. Тих, хто має це робити, буде все менше. Вірогідно, самі пенсіонери все частіше будуть працювати, що вже повпливає на рівень життя, їх здоровʼя, а відповідно створить іншу проблему — проблему охорони здоровʼя.Перекази ж від мігрантів не покриють негативний ефект, цей ресурс не має такого потенціалу. Навпаки, він скорочується, люди осідають на нових місцях та перевозять родини.І головне, перекази не замінюють економічну діяльність. Вони не створюють виробництва; не формують податкову базу; скорочують пропозицію на ринку праці; стимулюють імпорт (у бік якого економіка має перекіс).Тож міграція ще мільйона працездатних (хай і не всі з мільйона будуть працездатними - це можуть бути діти або старі. Між тим, діти це майбутні кадри, а пенсіонери ж рідко вдаються до міграції) українців відгукнеться важким тягарем на українську економіку і все суспільство.Не можна застосовувати заспокійливі мантри тут, необхідно уважно слідкувати за питаннями й визнавати обʼєктивний стан речей, щоб приймати правильні рішення та не допустити катастрофи.Які шляхи вирішення проблеми існують?Перше за все треба розуміти причини проблеми, крім, звісно війни. В Україні є дві структурні, які тягнуться з довоєнних часів. Це 1) низький рівень доходів, через що питома частка населення не може позволити собі завести дітей; 2) люди з освітою мігрують або свідомо відмовляються від дітей в умовах, коли брак та діти перестають бути економічною необхідністю та стають «чистими витратами» довгий період часу, що відрізняє капіталізм від феодалізму, де діти додаткові робітники.Щоб вирішити проблему, Україні потрібно вирішити основну економічну проблему - подолати сировинний уклад економіки. Це помʼякшить проблеми низьких доходів та «відтоку мізків». Розрахувати на повне вирішення проблеми складно. Навіть Західноєвропейські країни, незважаючи на високий рівень розвитку, також мають серйозні демократичні проблеми. Це підказує, що окрім високих доходів та роботи, для підвищення народжуваності необхідно надати економічну стабільність й «намалювати» переконливу картину майбутнього. Це, напевно, є ще більш складним, ніж вирішення сировинної проблеми, в силу епохи війн та деглобалізації, в яку ми війшли.Коротше кажучи, рецепт подолання економічної та демографічної кризи залишається незмінним: підвищення продуктивності праці, розбудова передових секторів економіки й соціальна підтримка.В силу накопичених проблем, стрибок від кризи через війну до подолання ключових проблем, які не можуть подали передові країни, неможливий, тож необхідно починати з малого: вирішення проблеми дорогої е/е (добудова Хмельницької АЕС, наприклад) для забезпечення промисловості; пільги для сировинних галузей замінити витратами на науку, освіту, під створення пільгових програм для потенційних промислових інвесторів; забезпечення доступними кредитами галузі з високою часткою собівартості в виробництві (промисловість) через зниження ставки (що має дуже обмежений потенціал зараз через високу інфляцію); є варіант з використанням рекордних резервів НБУ на відповідні цілі, але він ризикований, оскільки має на увазі вивід коштів з юрисдикції США та ЄС.Таким чином, для реалізації доступно небагато кроків, оскільки Україна має велику кількість накопичених барʼєрів.Проте необхідно впроваджувати усі кроки з наведеного вузького діапазону, оскільки, якщо цього не зробити у найближчий час, вікно можливостей буде надалі звужуватися.

“To bring Europe into line”У соцмережах і на пресконференціях президент США прямо й без приховування критикував НАТО, погрожуючи навіть вийти з альянсу.Втім, причин і інтересу добровільно відмовлятися від такої військової дубини, якою є альянс, у Америки немає. Навпаки, вона її використовує — причому в найгрубішому сенсі цього слова.Погрози слід було і слід розглядати в іншій площині, вже типовій для американської політики — у площині шантажу та тиску, в даному випадку на Північноатлантичний альянс.Вступ до передісторії. Військова операція США в Ірані не призвела ні до падіння режиму аятол, ні до розвитку протестного руху, що підтримує шаха Пехлеві, який перебуває у Штатах. Водночас іранський режим завдав суттєвого удару по світовій економіці, зокрема й по американській, заблокувавши Ормузьку протоку. Проведення операції з розблокування дорого обійдеться американському бюджету, тому частину витрат Трамп і Ко мають намір перекласти на союзників по НАТО і, разом із цим, за їхньою допомогою посилити військовий тиск на іранський режим. Що, загалом, неминуче мало настати після провалу плану блискавичного повалення влади, оскільки, окрім військової переваги Китаю на Тайвані (сили США зв’язані в Ірані), блокада Ормузької протоки:а) перервала експортний маршрут для американських нафтових компаній;б) призвела до зростання цін на нафту.Погрози США залишити альянс, примушення країн Європи, що входять до НАТО, до вступу у війну проти аятол сприймаються європейськими столицями, м’яко кажучи, скептично, а фактично — опозиційно, оскільки сам іранський кризис загрожує і може обернутися економічним шоком, а додаткові прямі витрати, які неминуче спричинить війна, вдарять по ослабленій європейській економіці.Європа в даному випадку не хоче платити за війну, оскільки перебуває в кризі та має велику війну на східному кордоні. США ж, також перебуваючи в кризі, навпаки, намагаються витягнути гроші та військові ресурси, оскільки Іран є військовою та економічною пожежею, яку потрібно терміново гасити і, бажано, малою кров’ю (що вже малоймовірно), адже чим більше часу і ресурсів — як військових, так і економічних — Близький Схід витисне зі США, тим вигідніше це Китаю. Саме цим і зумовлена та грубість і безцеремонність, зокрема й офіційної мови.І хоча європейські чиновники на словах висловлюють невдоволення тим, що їх намагаються використати в американській війні, і навіть входять у «м’який клінч», на практиці вони змушені поступатися Штатам.Візит Рютте до Трампа, причиною якого стали ті самі погрози останнього вийти з НАТО, завершився тим, що колишній нідерландський прем’єр погодився на участь альянсу в операції з встановлення контролю над Ормузькою протокою, що означає участь європейських країн у війні.Таким чином, реальне невдоволення і протест у європейських елітах проти свавільної політики США є лише дипломатичними нотами, тоді як на рівні НАТО, від якого вони залежать, їм, елітам, доводиться визнавати цю залежність від американської політики (окрім військової існує й економічна залежність) і приєднуватися до США.Більше того, генсек Рютте, який фактично є представником європейських країн НАТО, прокоментував переговори з Трампом у вкрай доброзичливому та толерантному тоні. Це підкреслює різницю між обуреною і демонстративно непокірною риторикою, що звучить на форумах, і реальною політикою.Один із коментарів Рютте також недвозначно свідчить про те, що європейські союзники вважають операцію проти Ірану законною, а більшість із них — необхідною, що проливає світло на певні неузгодженості в альянсі.Так, наприклад, Європа вважає війну проти Ірану цілком правильною, протест полягає в іншому — у небажанні за неї платити, що, до речі, резонує з реакцією Європи на те, що США також перекладають усі витрати на європейську безпеку і війну в Україні на саму Європу.По суті, весь європейський елітарний протест проти Америки, цей новий політичний мейнстрим, не стосується самої політики, її цілей і характеру, де панує однодумність, а зводиться лише до питання про те, хто оплачує рахунок.

Різниця між республіканцями та демократами якраз і полягає в тому, що перші осідлали цю хвилю вимог змін і отримали підтримку бізнесу, значну частину якого представляють найбагатші люди світу, такі як Маск, Безос, Цукерберг. При цьому обидві партії мають багато спільного і спостерігається помітна спадкоємність. Наприклад, концепція Обами «Великий Близький Схід» зараз реалізується Трампом, раніше цим займалися демократи. Санкції Трампа проти КНР у його першу каденцію були посилені Байденом, концентрація на технологіях штучного інтелекту — спільна лінія. Але головне — політика щодо Китаю, яка стає жорсткішою від однієї адміністрації до іншої, що відображається і у військово-стратегічних доктринах. Демократи не були настільки радикальними, рухалися в тому ж напрямку, лише значно повільніше, але не отримали підтримки, оскільки час працює на головного конкурента.Звідси випливає третя причина — запит на «закручування гайок» і сумнозвісну «залізну руку» (іронічно, що цей запит походить з боку іншої руки — руки ринку, яка вже не така невидима) для різкої мобілізації та агресивного, швидкого вирішення проблем. Не тому, що це помилка чи нова мода, а тому що немає часу на демократію і розгойдування. Завдання республіканців — підготувати Штати до війни з Китаєм, скоротити зайві витрати роздутого держапарату, «оздоровити» (тобто оптимізувати) економіку настільки, наскільки це можливо, для забезпечення потреб армії у війні «або ти, або я», де діє одна доктрина і гасло — «помри ти сьогодні, а я завтра». Це «оздоровлення» неминуче наштовхнеться на опір серед населення, будуть протести (“no kings”) і невдоволення, не уникнути й виступів. Тут уже потрібне те, чим демократи похвалитися не могли, — здатність застосовувати силу: армія, поліція, ICE та інші. Для реалізації такої політики республіканцям необхідно централізувати владу, що вони і роблять, причому успішно. Разом зі скороченням соціальних витрат відбувається спроба вкласти американську економіку у прокрустове ложе військових реформ, уже проводиться дерегуляція для приватного сектору — бюрократія, екологічні та, ймовірно, трудові/соціальні норми будуть руйнуватися.Усе зводиться до однієї, головної причини — Китаю. Це причина виникнення кризи деглобалізації, «звуження» американського світу (ринків), що тягне за собою безліч інших наслідків. Наприклад, після того як США вперлися у межу зростання після освоєння ринків комуністичного блоку, швидка експансія Китаю різко підірвала економічну базу США і загострила проблему держборгу. Корінь проблем саме там, у Піднебесній, і не лише американської кризи — це також причина зазіхання Росії на західні сфери впливу в Європі: не будь Китаю, не було б країни, здатної замістити європейський ринок нафти і газу, водночас надаючи доступ до імпорту техніки і технологій. Це також причина, чому Іран зачіпає інтереси США на Близькому Сході: відсутність можливості торгівлі з Китаєм відрізала б іранський режим від його головного ринку та джерела доходів і підтримки.У підсумку все це відсилає до нової Стратегії національної безпеки США, ухваленої наприкінці 2025 — на початку 2026 року, яку вже назвали «Доктриною Трампа». У ній усе сказано прямо й без двозначностей — Китай є головним ворогом, який не лише прагне, а й здатний «завдати істотної шкоди американським інтересам». Також особлива увага приділяється захисту Тайваню (хоча Америка офіційно й дотримується політики його «невизнання»). Водночас одразу згадується візит Пелосі на острів у 2023 році за президентства Байдена. Крім того, у центрі стратегії так званий «транзакційний націоналізм» — фактична відмова від іміджу «посла демократії» і перехід до неприхованого рекету. Подобається це чи ні — не має значення, адже це не повинно затьмарювати аналіз. Картина така, якою вона є, навіть якщо дехто не готовий це визнавати і продовжує посилатися на божевілля.Такими є причини та наслідки приходу до влади в США нової республіканської адміністрації на чолі з Трампом.📱 Економічний Вісник

Частина друга Проте сама політика військового фінансування Києва виглядає для американської еліти надмірною через відсутність перемоги, наявність платоспроможної Європи, готової платити за Україну, а також через наближення війни на Близькому Сході й у Тихому океані.Звідси й незацікавленість оновленої американської влади в українському проєкті USAID, що навряд чи можливе з огляду на китайське питання.Акценти змінилися: тепер це українські ресурси (угода про видобуток корисних копалин із відрахуванням у фонд США), рідкісноземельні метали, необхідні для ключової галузі в протистоянні Америки та Китаю — штучного інтелекту.Характер цієї угоди має мало спільного з тим набором установок, що просувався до війни. Саме тому, що це було до війни, коли обставини були зовсім іншими й не сприяли такому радикальному повороту праворуч.Нині ж американська еліта має намір використовувати залежність союзників для збору різного роду рент, маючи для цього відповідні інструменти. В Україні, наприклад, усе ще можна використати «Міндичгейт». Водночас медійне покриття не завадило б, хоча організувати його складно. Принаймні у воєнний час, коли будь-яка спроба розхитати український човен, запускаючи внутрішній політичний та електоральний процес із просуванням лояльних кандидатів, може обернутися для Америки втратою східноєвропейської фортеці.Ще однією перешкодою є те, що вирощені на раніше виділені гроші інформаційні мережі не хочуть приймати нову роль, яку відводить їм Вашингтон. Те саме стосується й української політики загалом, як і європейської.Усе це — результат інерції. Попри все вищесказане, республіканське поле смислів усе ж присутнє в Україні, але заповнюється не медіа-майданчиками, а прямим диктатом Вашингтона або дипломатичним процесом — прямими переговорами з тиском на українську сторону.Інформаційний простір буде заповнено тоді, коли це стане можливим — після завершення війни та початку політичного процесу.📱 Підписуйтеся на Економічний Вісник

Люб’язні вмовляння не працюють: Близький Схід береться за зброюОстаннім часом з усіх боків просочується інформація про мирні переговори та успіхи дипломатії — від пов’язаних або просто кишенькових ЗМІ кожної зі сторін.Переважно до тактики медійного фетишу вдаються США, водночас перекидаючи десант до Ірану.Чому говорити про мир не доводиться, може показати все та ж новинна повістка. У ній можна знайти «голку» серед «медійного сіна», якщо добре покопатися.Одна з головних новин — Іран офіційно заявив, що має намір вийти з Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, фактично відмовивши США у виконанні їхньої найважливішої вимоги.Штати понад десять років активно просували цей договір, маніпулюючи зняттям або посиленням накладених санкцій, щоб спрямовувати іранську еліту в потрібне американській політиці русло, наскільки це було можливо.Іран, як периферійний експортер нафти, залежить від збуту на зовнішніх ринках, який Америка намагалася обмежувати за допомогою санкцій. Якщо проводити аналогію, це туго зав’язана краватка, яку іноді можна послаблювати в обмін на бажану поведінку «клієнта».Нині ж санкції втратили вплив, оскільки, по-перше, ціни на нафту значно зросли й підкріпили скарбницю аятол, по-друге, війна вивела напруження на такий рівень, коли подальша ескалація для іранського режиму видається вигіднішою, ніж спроба інтегруватися у світовий ринок і нові рамки.Річ у тім, що нова американська політика закручує гайки на всіх фронтах. Від Ірану вона вимагає односторонніх поступок: припинити розробку ядерної зброї, попередньо посиливши санкції ООН на початку 2026 року, на додачу до міжнародної ізоляції, яка, починаючи з 1970-х років, радикалізувала і без того фанатичний і мілітаристський режим.Оскільки будь-який дипломатичний компроміс у нових умовах неможливий, де, з одного боку, крайні праві американські республіканці, яким не можна відступати через реальну перспективу появи в Ірану ядерної зброї, а з іншого — радикальні релігійні клерики й військові, яким відступати нікуди, залишається шлях до ескалації та дедалі більшого залучення масштабних ресурсів у війну.Штучний переговорний фон затушовує новини з іншим форматом і змістом.Наприклад, Іран запустив кампанію «Жертвую життям» із набору добровольців: мобілізаційний вік знижено до 12 років, підлітків почали залучати до роботи на блокпостах і патрулях. Фактично було проведено мобілізацію — до лав армії призвано понад мільйон осіб.По інший бік барикад, де намагаються приглушити шум транспортних і військових літаків телебаченням і авторитетною думкою колонок, тим часом відбувається перекидання військ: командування ЗС США заявило про 3,5 тисячі солдатів, які прибули на Близький Схід, а також повідомило ще про 1,5 тисячі, що перебувають на підході.The Wall Street Journal повідомляє про можливе задіяння 17 тисяч.Переговори ж працюють як відволікаючий маневр, що раніше вже практикувався Вашингтоном.Інші ознаки того, що це веде до сухопутної війни?Сторони висувають навмисно неприйнятні вимоги. Ця дилема вирішується не на дипломатичному фронті, а на військовому.Так, в ОАЕ вимагають від Ірану репарацій у межах угоди про припинення іранської агресії проти країн регіону, заявив радник президента ОАЕ Анвар Гаргаш. За його словами, політичне рішення має включати гарантії запобігання майбутнім порушенням і зобов’язання Ірану виплатити репарації за удари по цивільних об’єктах і мирному населенню Еміратів.У аятол є свої вимоги до США та союзників, які їм повністю суперечать.Вони включають припинення бойових дій, гарантії неповторення війни, виплату компенсацій, завершення конфлікту на всіх фронтах і визнання суверенітету Тегерана над Ормузькою протокою.Репарації від Ірану перебувають під великим сумнівом, оскільки аятоли не вважають себе агресором.Виконання вимог Ірану також, м’яко кажучи, малоймовірне, оскільки Тегеран зажадав компенсацій, гарантій неповторення війни та визнання його суверенітету над Ормузькою протокою, якою тепер мають право проходити лише союзники Ірану.📱 Підписуйтеся на Економічний Вісник

Чим довше триває війна на Близькому Сході, тим більше США втрачаютьОкрім зростання цін на нафту, блокада Іраном Ормузької протоки спровокувала припинення експорту газу з Катару, який займає 1/5 частку ринку. Окрім газу, країна також виробляє 1/3 гелію — критично важливого для виробництва мікрочипів елемента. Його дефіцит значно підірве бульбашку штучного інтелекту. Фактично, на кону трильйони доларів і перегони з КНР.◽️Тим часом розв’язання конфлікту без використання армії не проглядається: Ізраїль знову вбив високопоставленого іранського чиновника. Під час «переговорів» і перемир’я, оголошених США, Тель-Авів зовсім не припиняв ударів. Сам же Вашингтон готує дивізії для потенційного захоплення аеродромів із подальшою висадкою піхоти, а також військово-морські сили — ймовірно, для атаки на острів Харк, вузол експорту нафти з Ірану.За оцінками Goldman Sachs Group, ризик економічного спаду в США протягом найближчих 12 місяців зріс до 30% на тлі війни в Ірані. Навіть у разі завершення війни аналітики прогнозують, що завдана шкода та інерція утримуватимуть американську економіку на межі рецесії.◽️Якщо Сполучені Штати розпочнуть наземну операцію, намагаючись отримати контроль над Ормузькою протокою для контролю експорту нафти, газу та добрив, то шанси досягти поставлених цілей невеликі. США мають лише обмежений контингент і недостатню щільність сил, а операція на кшталт тієї, що була проведена у Венесуелі, з аналогічним ефектом неможлива — Іран не має фігури, яка концентрувала б таку владу, як Мадуро.Якщо ж американське командування і політична еліта обмежаться продовженням ракетних ударів, ціни на нафту та іранська блокада протоки законсервуються на довгий час, завдаючи додаткової шкоди економіці.◽️Тліючу і вже витратну іранську кризу радикальна республіканська адміністрація намагатиметься вирішити силою, зважаючи на те, що вона використовує радикальні інструменти, адже як політична сила з украй правим керівним ядром є реакцією на радикалізацію самого кризового процесу. До того ж іранський конфлікт загрожує проєктам штучного інтелекту, фондовому ринку, макроекономічним показникам і прибуткам американських корпорацій, які й профінансували цей «радикальний інструмент».Найважливіше полягає в тому, що досі американська влада не мала приводу для тотальної цензури та воєнної мобілізації суспільства, що вкрай необхідно для формування політики скорочення витрат і розгортання повсюдної влади умовних ICE або нацгвардії. Також нова радикальна адміністрація не стикалася ні з чим подібним до, наприклад, війни в Іраку, і тому оцінює наземну операцію в Ірані із суб’єктивним викривленням.«Приземлення», яке може супроводжуватися великими втратами під час наземної атаки, може стати своєрідним casus belli для створення внутрішнього «прокрустового ложа» — приводом до посилення цензури всередині країни.