скільки я там вже за кордоном, майже дев’ять місяців? за цей час мої ровесниці встигають народжувати дітей, а в мені росте лише прірва. прірва неспівпадіння між європейцями та мною — людиною з Житомирської області.не думайте, що я жаліюся — я би ніколи не проміняла своє дитинство на дитинство в умовній Франції. я справді люблю своє село та дотичні спогади більше всіх європ та америк разом узятих. але чим ширше моє коло спілкування (точніше: різноманітніше), тим більше я гублю себе на карті світу.я виросла людиною, що жадібна до всього хорошого. я не сприймаю це як данність. будь-який level-up мого комфорту супроводжується таким же ахуєвшим підйомом на емоційних гойдалках. я не маю золотої середини, все або занадто добре або занадто погано.і коли я проживаю ось це нове «добре» — я проживаю його на 100%. бо мені, блять, є з чим зрівняти)))тут у мене є знайомий зі Швейцарії, я йому часто жаліюся, що європейці взагалі не цінують і не викупають, які вони привілейовані та як їм пощастило.думала, що за цими наріканнями я хвалюся. думала, що в теперішньому моменті саме Я у виграші — бо на контрасті проживати зміни приємніше. ну типу уявіть собі шопінг у Парижі після того, як все життя їздив на базар у Бердичів))мені здавалося, що європейці зажралися і ніколи не відчують того, що відчуваю я з оцим своїм справжнім та непідробним «carpe diem». ну я ж більше excited, мене більше штирить, БУДЬТЕ, ЯК Я, ВІДЧУВАЙТЕ, ЯК Я, ЦІНУЙТЕ, ЯК Ялише з часом я зрозуміла, що більшість моїх нових європейських знайомих просто звикли до хорошого і приймають цю реальність адекватно. знають, що вони заслуговують на це. знають, шо це нормально. що це абсолютно реально.для них більш незрозуміло та незвично, коли я кажу, що ніколи не була в Парижі і ніколи не бачила океан до минулого року.— oh, really?! how come? 😳тому ось такий у мене інсайт. до хорошого ТРЕБА звикати. і постійно наповнювати себе ним. нагадувати, що так і повинно бути. що ти заслуговуєш на хороше. навіть якщо це твоє “вперше”. і треба завжди просити більше.
it’s a beautiful day and I can’t see it(надпис на табличці сліпця, що просить гроші)мені здається, що серед нас теж багато сліпців. помічали, що деякі люди приходять в кавʼярню і все їм не так? музика, персонал, їжа, пінка в капучино…а є люди, що приходять в ту ж кавʼярню, але вбирають там усе можливе прекрасне. у світі одночасно стається багато хорошого та поганого. неймовірні речі можуть приходити до нас в жахливі часи, і болючі події можуть неочікувано пронизувати наше сердечко в часи спокою.те, що я помічаю хороше — це вибір. я обираю помічати хороше. це моє хороше. світ, який я будую сама. завжди буде вонючий мужик, який пісяє біля будинку, коли ти йдеш поряд. незручний стілець. капучино без інстаграмної пінки.але можна перевести погляд і побачити щось інше.наприклад, офіціантів, які закохано дивляться один на одного і спокійно пʼють каву, поки в закладі не багато відвідувачів. сімʼю за сніданком: з чотирьох чоловік та двох песиків, де всі уважно слухають один одного. туристів, які фотографують інтерʼєр та посміхаються, коли проходять повз тебе. дитину, що голосно та сміливо вигукує “awwww”, коли дізнається, що в меню є полуничний мілкшейк. на світ можна дивитися по-різному. коли не бачиш хорошого — треба дивитися по-іншому.🦋
вже довгий час зберігаю в телефоні дуже сумне й водночас надихаюче відео. під пісню coldplay в машині їде сімʼя — чоловік 30 років сидить посередині, плаче й тримає за руку тата, що за кермом. позаду сидять мама та сестри. цей молодий чоловік сьогодні вийшов з вʼязниці, куди потрапив у 16 років.можливо, він зробив щось дійсно жахливе. я не знаю, про що цей чоловік думав усі ці роки. чи жалкував про скоєне, про що мріяв, що йому снилося.я знаю лише, що він багато пропустив. моментів, днів народжень, нових фільмів, зустрічей.уявіть, скільки він пропустив свого життя?!уявіть, як це: бути замкненим від усього світу, відчувати, як тут повільно тече час і, можливо, навіть не рахувати дні до звільнення — так їх багато.уявіть, як це: не мати можливості обирати. цей молодий чоловік їде в машині з людьми, які його чекали та які його люблять. it’s already enough, щоб знову жити життя average human. життя, коли хвилини летять швидше — нагадуючи цим про щоденний вибір. на користь чого — обираєш сам. на користь кого — теж сам. я завжди думала про вибір як про тягар — «оо, єбать, знову треба брати відповідальність за своє життя, ну скільки можна?!». але обирати щось та приймати рішення — це привілегія. давайте будемо відверті: ми можемо приймати хуйові рішення. на щоденній основі чи декілька разів на рік. але в будь-якому випадку це все одно наш вибір і він у нас є. коли ми втомилися, коли ми розлючені, коли ми натхненні, коли ми щасливі, коли ми в кредитах, коли ми з грошима, коли ми у відносинах і коли ми самі.щодня. ми можемо обирати щодня. від моменту, коли вимикаємо будильник до моменту, коли ставимо його на наступний день. якось я ще розповідала своєму психологу черговий «Oops I did it again», а вона запитала мене: «Марін, а може ти сама обрала, щоб так сталося?»звісно, що сама. ахуєнно, що сама! 👌
вранці я чую як встає сонце. чую, як воно котиться — ніби стигла абрикоса, солодкість якої визначає мій настрій.я підхожу до вікна та вдихаю аромат португальського літнього ранку.в одному із безлічі Всесвітів 12-річна Маріна прямо зараз стелить ковдру у затінку біля вишні; приносить книжку з дитячим детективом, яку знайшла в домашній бібліотеці.вдома нікого немає: батьки на роботі, дідусь пішов у гості до свого товариша. є голосні горобці на даху, вишневі кісточки на траві під ковдрою і безкінечні літні канікули, коли час зупиняється.я теперішня підхожу до вікна та вдихаю аромат португальського літнього ранку. він такий самий, як і тоді. вдома нікого немає: батьки на роботі, дідусь вже як шість років не з нами.я не вдома. не чую своїх горобців та не відчуваю вишневі кісточки на траві під ковдрою.я не вдома, але світ досі дивожний — з усіма реальностями, які зі мною стаються. з людьми, яких я полюбила та змогла відпустити. з людьми, які залишаються зі мною. з моментами, які потрохи розчиняються у пам’яті. з моментами «тут і зараз», які я намагаюся жадібно ловити й ховати в кишені від швидкоплинності часу. чи існують такі кишені?знаю лише одне: мій дім завжди зі мною.
у мене завжди багато питань до себе, особливо в плані роботи та карʼєри.але, звісно, варто задавати їх не лише собі. бажано ще й говорити з людьми, які класно розбираюся в ринку праці, знають вимоги компаній до кандидатів, можуть допомогти оцінити вашу ринкову вартість і т.д.а ще*️⃣висвітлити, що ви вже робите класно;*️⃣показати, як можна змінити підхід, коли щось не працює;*️⃣де маєте відпустити контроль або навпаки взяти відповідальність на себе. нещодавно я говорила з таким спеціалістом. Саша більше п’яти років працює HR та проводить кар’єрні консультації.знаю, що не всі готові до таких штук, але зараз є класна можливість спробувати і я не хочу, щоб ви її втрачали. якщо це актуально для вас :)(ну типу якщо ви мучите себе питаннями про зміну роботи, вигорання, отримання фідбеку від керівника, боїтеся просити підвищення, whatever)у Саши є патреон, підписка на нього коштує $2 — ви отримуєте доступ до контенту + 30-хвилинну консультацію, на якій Саша допоможе розібрати ваш запит. або сформувати його, бо ми ж, блін, всі не знаємо, чого хочемо 🫠це не чарівна пігулка, але це справді допомагає — коли експерт об’єктивно дивиться на твій шлях і може дати пораду, яку не може дати друг або бармен.наприкінці своєї консультації я сказала Саші, що раніше я лежала в правильному напрямку, а тепер зможу привстати. круто? круто!щира рекомендація від мене :) ось тут ще youtube Саші.
пʼятниця, 21:15.у мене, як завжди, увімкнений ноутбук і відкритий робочий slack. бачу, що один із розробників-новачків ще в мережі.пишу:— Саш, а чому ти так довго працюєш?— бо я тупий. тому мені треба більше часу😭мій робочий чат так само відкритий о 21:15. Саш, ти навіть не уявляєш, як я тебе розуміюзвісно, я написала йому слова підтримки, які хотіла би почути сама. Саша написав, що скоро відправлятиме звіт й піде нарешті пити пиво — за мене теж випʼє. ну клас, that’s what I need!не памʼятаю чи встигла сьогодні зʼїсти повноцінний обід, але вечеря у мене неймовірна:молоко та чорний хлібчик з маслом і персиковим варенням 🥛🍞🍑це моя сьогоднішня смачна підтримка, а вам нагадування:будь ласка, хваліть себе. не важливо, продовжуєте ви, чи кидаєте, виходить, чи не дуже, швидко, чи повільно. хваліть себе, будь ласка. не забувайте про молоко і хлібчик з улюбленим варенням.наше життя таке безцінне. чому ми витрачаємо його на самоприниження?чому ми не ставимося до себе так, як до тих, кого ми любимо?хваліть себе, будь ласка. ви у себе одні ❗️
в кінці кінців, є лише одна проста істина, про яку говорив чи то Будда, чи то МС Петя:«саме головне залишаться людьми. і кричіть — я ЖИВИЙ, я СИЛЬНИЙ»до таких висновків я дійшла після того, як вперше провела цілий день у буддистському монастирі. як я туди потрапила? приблизно так само, як і тиждень тому потрапила на нудистський пляж. так, нудисти й будисти — це основний напрямок мого руху після початку роботи в ІТ. і якщо чесно, то я й сама не знаю, жартую я зараз чи ні.монастир знаходиться у серферському містечку Ericeira, у лісі. величезна територія, пахучі дерева, чистота, люди, які ходять босоніж та помаранчеві подушечки для медитацій.чи варто говорити, що можна приїхати сюди, щоб побути наодинці з собою? ще й серед людей, які усвідомлюють кордони твого особистого простору краще за тебе — і з радістю вчать їх помічати. чи варто говорити про книги, які можна взяти тут безкоштовно?чи варто говорити про абсолютно розуміючий і підтримуючий погляд від незнайомих людей тут? ніколи раніше я не була близькою до усіх цих духовних практик — не те, щоб я не відчувала потреби, я просто не усвідомлювала, що це насправді може мені дати.але одного дня випадкова людина (don’t forget, що випадковостей не існує) відкрила для мене цілий великий світ. який про мене і для мене.тому я вже подякувала за це і починаю збирати гроші на 4-денний ретрит у буддистському монастирі)))хтось може подумати, що я йобнулась, але як казав чи то Будда, чи то МС Петя:«кричіть — я ЖИВИЙ, я СИЛЬНИЙ»
я тут, у безпеці. прокидаюся в неділю під звуки будильника, надягаю купальник і їду на пляж.в Україні прокидаються під звуки повітряної тривоги.я тут, у безпеці. сиджу в потязі, слухаю музику і дивлюся у вікно, як хтось поспішає на цей же потяг.в Україні поспішають в укриття.я тут, у безпеці. потяг прямує своїм звичним маршрутом, а поряд з ним спортивні і не дуже люди біжать марафон. я бачу, що деяким важко — вони дивляться на годинник і рахують, скільки ще залишилося бігти.в Україні рахують кількість збитих ракет.кожен день люди по всьому світу продовжують жити. обирають одяг, сідають у машину, купують каву, вітаються з колегами, працюють, сідають у машину, вечеряють, лягають спати.хтось обирає ярлик «apolitical», хтось продовжує сперечатися про політичні рішення тих чи інших країн, а хтось читає новини з явним переконанням: правда / брехня / правда / брехня. але чи існує брехня у бомбосховищах?чи існує правда, яку можна пізнати ціною людського життя?я тут, у безпеці.в Україні досі триває війна.
мекнула трішки вина перед сном і пішла слухати музику на балкон. у мене тут є де прилягти і багато подушок (три). в принципі, це моя підаміда Маслоу, інших не знаю.тож я знайшла потрібну пісню і відкрила вікно, щоб вперше за день привітатися з вітром. він виявився настільки сильним, що я дочекалася приспіву й закрила вікно. чи злюся я на те, що вітер сьогодні такий? нє.чи хотіла б я, щоб він був іншим? нє.я просто знаю, що він буває іншим і мені цього достатньо.це його настрій, голос і сила сьогодні. і це нормально, я теж не щодня кружляю метеликом: можу злитися, грубити, забувати про щось важливе.мене заспокоює думка про те, що вітру похуй. він не people pleaser. він не чекає схвалення від інших. йому все одно, що і хто про нього пише в інтернеті.вітру похуй, розумієте?він робить те, що в його силах — і кожен день це виглядає по-різному.ваша мудра п’яна подружка каже вам ось що: ви не маєте нікому подобатися. тим більше кожного дня. ви можете бісити близьких вам людей, можете говорити відверту хуйню, можете забути помити після себе тарілку, відмовити або зробити щось наперекір.але ви все одно залишаєтеся вітром. і вітру похуй — він робить те, що в його силах.your best looks different everyday.
помічали, що є люди, які не дозволяють іншим змінювати свою думку? не дозволяють «перевзуватися». ні, вони не стоять шлагбаумом, вони кажуть: «а ти ж раніше так не робив», «а ти ж казав, шо це крінж», «а ти ж писав, шо не прийдеш»зазвичай прийнято шукати у відповідь якісь пояснення та виправдання — чому навіщо і як ти змінив свою думку. але, якщо чесно, то хочеться смачно й голосно відповісти «ТА ЙДИ НАХУЙ»я, наприклад, постійно всім кажу, що не люблю вино. але це не означає, що я не можу собі дозволити лежати п’яною у фонтані і сьорбати це їбуче вино прямо з пляшки. я м о ж у д о з в о л и т и с о б і в с е щ о з а в г о д н ощось ненавидіти, а у якісь дні обожнювати.казати «ну це не мій вайб», а в один день взяти і зробити цей вайб своїм.думати, що ніколи не буду щось там робити, а через дві години взяти і ЩОСЬ ТАМ ЗРОБИТИ.я м о ж у з м і н ю в а т и с в о ю д у м к уі робити щось всупереч собі вчорашній. якщо я дозволяю собі це, то чому хтось — ні?кажуть, що в інших ми шукаємо своє відображення, а це означає, що ось ця заборона — це більше про заборону для себе. заборону змінюватися. але ж немає нічого сталого. життя — це про постійні зміни. перевзуватися — ок. робити щось всупереч собі вчорашньому — ахуєнно!
