мій офіс знаходиться у kind of французькому районі Лісабону, Campo de Ourique. тут частіше чути англійську та люди ходять у якісному дорогому взутті. окрім 35 (?) річного чоловіка, що сидить у позі лотоса навпроти супермаркету та читає книжки. він не просить гроші, але очевидно, що сидить там заради них. завжди думаю: читання більше для привернення уваги до себе чи для відведення своєї ж уваги від становища?біля мого офісу є невеличка індо-пакистанська frutaria. як завжди, там: солодощі, чіпси, вино, тютюн та різнокольорові запальнички. відколи я почала ходити в офіс, продавець цього магазинчику — мій емігрантський пункт незламності. щоранку він розкладає товар і коли проходжу повз (або навіть через дорогу) — отримую радісне й усмішне вітання з добрим ранком. bom dia!поруч йдуть туристи, які приїхали у місто на відпочинок, і мені від того ще тепліше — бо та посмішка з привітанням ніби валідує мою присутність тут та хоч якусь перманентність.мене знають.це ж про дім, правда?у будинку поруч живе пара емігрантів — ну те щоб знаю їх, просто впізнаю. однакові чорні кросівки on, білосніжний лабрадор. не впевнена, чи впізнають вони мене — але їхньої присутності на моїй мапі достатньо. зустрічаю їх в улюбленому парку Estrela. тому самому, у який вперше прийшла 20 грудня 2022 року і заплакала від того, як мені було добре. сьогодні вранці йшла на роботу, нюхала тут квітучу весну і відчувала все те ж саме. дім, який хоч і не тут, але й тут теж.з того, що я нажила за три роки: прозора парасолька, дощовик, парасолька для пляжу, кравчучка, купа книжок, які я довго не наважувалася купувати, бо “ну а як з ними переїжджати”, б/у блендер, плакат із пташками, який купила на блошиному ринку, три покривала на пляж, — два з яких залишили мої короткотривалі сусідки по квартирі, аеропрес для кави, тарілки з червоним ободочком…це ж все про дім, правда?вже ввечері сиджу в цьому ж парку і чекаю на друзів. вони прийдуть з песиками, київським тортом з дня народження і черешнями у целофановому кульочку. я знайшла їх вже тут, це мої люди.це теж про дім, я впевнена.усе — дім.
кожні наступні місячні емоційно даються все важче й важче.думаю: ну клас! дякую, Всесвіт, що дав жінкам спокійно пожити до 12 років. потім вже починається цей гормональний клубок несуразності (репродуктивності), перименопауза, менопауза і постменопауза, коли ти нарешті знову емоційно стабільніший.(хоча теж не факт…)окрім дисменореї (офіційна назва болючих місячних, коли в тебе й спазми, й нудота, й діарея, й головний біль одночасно), є ще ПМДР — предменструальний дисфоричний розлад, — він вже більше про емоційну йобку, не просто ПМС. допоки я не дізналася про цей термін, думала, що то я просто йобнута. що у мене по приколу стабільно зносить дах і хочеться вдарити себе кожною шеферинкою цього даху.за свій стан та поведінку. за кожну агресивну фразу чи жарт, за кожне переїдання, конфлікт, безсоння, втрату інтересу до всього та ось це непідвладне відчуття «на межі».здається, що фізичний біль можна хоч якось виміряти. кількістю знеболювальних таблеток, прикладених грілок до живота, sick leaves, та клубочків, у які ти скручуєшся від болю.емоційно хуйовий стан важко перевести у щось матеріально відчутне. важче описати його для інших.хіба що порахувати сльозинками, які залишаються перед сном на подушці і перед ранковим миттям голови.інколи думаю: це мені зараз по-справжньому хуйово чи це місячні?ніби біль через місячні не рахується, так і повинно бути, you’re born to suffer. мені шкода усіх жінок за те, що ми по дефолту приречені на страждання. хтось менше, хтось більше, комусь можуть розбити губу вдома, а хтось ще й обирає народжувати дітей. але особливо мені нас шкода в моменти, коли чую жарти про місячні від чоловіків.так і хочеться повернутися, посміхнутися і ніжним голосом сказати: ше раз так пожартуєш, уєбу з ноги❤️❤️❤️як каже Ліна Костенко: люди, будьте взаємно красивими!жінки, до вас питань нема, просто будьте 🤙🏼
невротичне виживання і фісташковий круасан, ч. 1говорила з чатом жпт про невротичне виживання в епоху пізнього капіталізму (ага, я йому не лише свої чати з воцапу кидаю, аби він проаналізував чи мене не забагато для людини, якій на мене похуй).невротичне виживання — це коли ми намагаємося пристосуватися до ненормального світу, аби виглядати нормально. один з його проявів — капіталізація особистості. коли ВСЕ перетворюється на інструмент продуктивності. досвід, емоції, цінності — все має приносити якусь вартість. соціальну, емоційну, професійну чи фінансову.ну знаєте, да? коли робиш щось в задоволення, кайфуєш від процесу, а всі навколо кажуть: бля, чому ти ще на цьому не заробляєш? роби блог, виставки, майстер-класи, знімай відео, продавай своє задоволення.*ремарка: хотіти отримувати гроші за щось — це ок. гроші — це енергія, концерти, матча на кокосову молоці, поїздки в нові міста, і ще багато чого прикольного.але щоб любити щось і робити щось, не обовʼязково це монетизувати. не обовʼязково робити з цього вебінар, історію чи подкаст. не обовʼязково бути в цьому найкращим. не обовʼязково ділитися цим, якщо не хочеш.якщо хочеш - клас! але не завжди треба поєднувати цінність цього досвіду з чимось матеріальним. ти так само можеш робити щось в задоволення, а потім йти на серйозну роботу і розбиратися у гугл-таблицях (будемо чесні, level of joy will be different).цінність фісташкового круасану (підставте своє) не зменшується, якщо ви його просто зʼїсте. без сторіс, тредсу в інстаграм чи упакованого веб-сайту.amen!
кіт, з яким я живу, постійно жує шнурки від моїх кросівок. придумала жарт, що це він від життя зі мною хоче на них повіситися)))купила йому нову іграшку, мишу. на етикетці корявим перекладом на російську написано: эта игрушка прочная, но не несокрушимая. думаю: тю, та це ж про мене. невже я миша?!читаю опис шампуню: with tea tree shampoo, invigorating ingredients rejuvenate each tress while washing away the previous day. you're left with something rich, something clean, something incredibly stimulating for hair and mind. think about it.ну так, ще над чарівними властивостями шампуню я не думала. мені ж треба просто помити голову, а не змивати вчорашній день. але можливо треба й його змити також. шо ж там мєлочитися, прожили вже…замовляю кавомашину мамі на день народження. майже впевнена, що нею не будуть користуватися. як і пароваркою, мʼясорубкою, блендером і усіма штуками, які я купувала радше для свого спокою. кожного року запитую «що тобі подарувати?» і кожного року чую «нічого, у нас все є». думаю: та це ж було вже. ну й мене не проведеш, я була у вас вдома 😆там є мої щоденники за всі шкільні роки, сумочка, з якою я ходила в літній табір в четвертому класі, сервант з купою посуду, яким ніхто не користується, непрацюючі навушники та зарядки зібрані за все життя й телефони усіх членів родини… бо «ну може пригодиться, хай лежить»думаю: це ж треба, як мінімалізм та максималізм поєднується у батьках. давньогрецькі філософи зламали б голову, якби трохи пожили у моєму селі. а потім почали би палити свої трактати у грубі, щоб хоч трохи зігрітися взимку. але я читала десь, що потреби не ієрархічні, а контекстуальні. я от в цих контекстах лише і живу, мені піраміда маслоу до одного місця. вже другий рік відкладаю момент консультації з бухгалтером щодо єбучих португальських податків, але ніколи не відкладаю задоволення від свіжозмеленої оверпрайсд кави.думаю: ну ти, Маріночка, якби каву не пила, то думала би про податки вже на своїй віллі на березі океану.минулого тижня я прийшла в офіс в настільки жахливому моральному стані, шо мені сказали не приходити аж до наступного тижня. Аліночка питає: «відчуваєш, що цей тиждень відпустки тобі щось дав?»а я думаю: та що він мені міг дати, якщо навіть шампунь забирає у мене вчорашній день. хто мені може щось дати, окрім мене самої?у світі успішного успіху якось не прийнято говорити, що у тебе немає сил витерти дзеркало в кімнаті та випрати постіль.виходиш на вулицю і таке відчуття, ніби у всіх все нормально, всі справляються. і тільки ти не можеш вдягнути ковдру в пододіяльник і просто кладеш їх одне на одне. кажуть, що не треба порівнювати себе з іншими, краще із собою в минулому.хуй знає, як я жила раніше. ну але якщо до цього моменту добралася, значить все нормально, справляюся. їдемо далі 🤙🏼
сьогодні я здійснила одну зі своїх мрій: каталася на вєльчику вздовж океану. 14 кілометрів в одну сторону до пляжу та стільки ж назад. блідо-рожева доріжка, вітер в обличчя, і люди, що їдуть навпроти, — в таких же шоломах. здається, я б уже мала звикнути до величі Атлантики. але ні, мене досі покриває мурахами від краси й необъятности.не лише океану, а світу в цілому. можливостей, що чекають на відкриття. бажань, про які ти не здогадуєшся.звісно, якщо захочеш. не знаю як вас, а мене в дитинстві не вчили мріяти. не казали, що я спроможна стати ким завгодно, не цікавились, де хочу побувати, які хобі розвивати. не наголошували на тому, що це Я відповідальна за усе хороше, що може статися у моєму житті. мене огортали любовʼю та турботою. підігрівали мені їжу, чистили яблука й приносили їх вже нарізаними шматочками, робили чай з лимоном та цукром, міряли температуру, несли важкі сумки замість мене та прокидалися вранці одночасно зі мною, аби приготувати сніданок й провести мене на автобусну зупинку.але мене, на жаль, не вчили мріяли та не розказували про те, що мріям властиво здійснюватися. можливо, через те, що самі не проживали цього.сьогодні у мене ожила картинка з пінтересту, яку я зберігала в рандомний день студентських років. тоді я жила в гуртожитку й мріяла лише про те, аби встигнути ввечері помитися в гарячій воді. ну або просто помитися.фотографія велосипеда пастельного кольору на фоні океану ніяк не співпадала з моєю реальністю. я навіть не дозволяла собі думати про це. просто зберегла фото й ніколи до нього не поверталася.сьогодні я зробила своє фото. до якого хочу й буду повертатися, коли здаватиметься, що світ маленький та обмежений існуючою реальністю. це не так!будь ласка, since you’re alive: вчіться мріяти та діліться цими мріями з іншими. Всесвіт безкінечно щедрий 🤍
знаєте пісню, яка починається ось так: еу макако сенса стордіча лей дідой?ну все, зловила вашу увагу за хвостик, тепер доведеться вам читати далі. хоча про пісню більше ні слова не буде. дідоймені здається, що люди забули як нудьгувати. be bored af.і я зараз не лише про розсіювання фокусу, коли хочеться робити все й водночас. а про те, що люди перестали тупити. ми тікаємо в телефон, серіал, книжку, ще в одні стосунки, й при цьому абсолютно ніколи в своїх завантажених днях не водимо пальцем по малюнках на настінному коврі.не дивимося у вікно. не сидимо на траві. не лежимо на ліжку з ногами догори. не робимо кувирки out of the blue.вже й не можна просто підстригти нігті на ногах, обов’язково при цьому слухати подкаст про АІ. more efficient, more productive. люди умудряються працювати на двух фул тайм роботах, бути в курсі новин, шось там читати, народжувати дітей, додавати сертифікати на лінкедин, слідкувати за феритином, готувати лазанью по відомому італійському рецепту Клопотенка… й не можуть на півгодини залишитися наодинці з собою та своїми думками.пам’ятаю, як мама в дитинстві змушувала мене обривати смородину та порички (примітка автора: порички — це червона смородина)літні канікули. село. зранку мама сідає на вєлік, їде на роботу, а мені залишає записку на столі, де описаний склад холодильника і завдання на день: обірвати 700 кущів смородини й 200 кущів поричок. тут тобі й scope, і definition of done, і acceptance criteria. навіть якщо я тоді не матюкалася, все одно у повітрі висіло беззвучне “йобанийрот”. особливо, коли дивишся на бездонне відро темно-синього кольору, яке треба до верху заповнити цими ягодами. ягодами й плином часу. бо це було безкінечно довго й нестерпно нудно. сидиш собі на стільчику, немає в тебе ні телефону, ні подкастів, ні завантажених альбомів Міки Ньютон, ні врешті решт FOMO. якщо пощастить, то вдасться в голові прокрутити серію Качиних історій за минулу неділю, а ні, то будеш слухати спів пташок та як сваряться сусіди.лише зараз розумію, що обривання чорної смородини, найскушніше заняття з усіх на світі (примітка автора: субʼєктивна думка) зробило мене тією, хто я зараз.у мене в нотатках збережене питання:if you were to introduce yourself to me without mentioning any superficial markers that we use in our day-to-day (occupation, where you're from, your ethnicity, your nationality, where you grew up, what your hobbies are, what your religion is), how would you describe yourself to me? how would you introduce yourself? воно настільки широке, що мені хочеться про нього думати щодня. і сподіватися, що мені вдасться постійно знаходити й відкривати в собі щось нове.бо ми є собою не тоді, коли чогось досягаємо й отримуємо. ми є собою перш за все тоді, коли нічого не робимо. ну або обриваємо чорну смородину й порички.
мій папа навідріз відмовлявся від смартфона. каже: мені не треба, у мене хароший телефон — жабка 🤙🏻цей телефон він купив за 50 гривень у свої знайомої. ще коли я вчилася в школі. весь цей час при увімкненні на екрані написано «ПРИВІТ ІННА»коли я приїжджала додому, то купила йому планшет, завантажила шахи і встановила вайбер :)))не дивлячись на те, шо папа почав жалітися, що перестали на жабку приходити смс про нарахування пенсії, він тепер може подзвонити мені навіть в розпал робочого дня))влітку розказував, як ходив купатися і допливав аж на інший беріг, де рибачив якийсь малий.кажу: оо, то ти йому всю рибу лякаєшпапа: та я тихенько плаваю, як акула🤣розказує про садок, город, кроликів, як грає у шахи на планшеті і про те, що собака з котом ходять за ним хвостиком.розказував як Сьома покусав сусіда, то він йому дав за це яблуко.(сусіду)каже: не любить він чогось Вітьку, хотя той до нього по-харошомубачу, що їсть якісь цукерки, питаю: це рачки?каже: нєа. джусе мікс, рошенхворію, то папа каже:— я тобі відправляю положитєльні вібрації, шоб ти виздоровіла. чуствуєш їх? але треба ше трохи почекати, шоб вони подіяликаже: показати тобі кота?так його люблю! ❤️за оцю простоту, космічне почуття гумору (в кого ж я така смішна!!!) й повну відсутність страху бути собою. і йому для цього навіть не довелося роками працювати з гештальт-терапевтом))мій папа це найавтентичніша людина, яку я знаю) без приколів!нещодавно на уроці англійської викладачка запитувала, на кого ми хочемо бути схожими. я чомусь сказала, що в мене немає ідеалів. але насправді я би хотіла бути схожою на свого папу!
вчора прочитала офігєнний пост, але не можу його знайти, аби поділитися.тому перекажу все, що памʼятаю, а ви зробите вигляд, що я сама дійшла до цих думок, а не вкрала їх у когось.ТАК, вкрала не як митець) але від цього вони не стають менш валідними та цінними для мене. можливо, й для вас.тому, друзі, давайте користуватися мудрістю рандомних людей в інтернеті ;)🐯знаєте чому не так легко відчути себе тут і зараз? бо тут і зараз нам може бути боляче, сумно й незрозуміло.важко бути ТУТ, а в не в точці, де є все необхідне, ми розбагатіли, схудли та нарешті не купуємо вінстон з капсулою. звісно, хочеться бути в точці, де легко, спокійно, немає ніякої тривожності та депресивних епізодів, коли не можеш дихати й спати.парадоксально, що найпотрібніший крок, аби МОЖЛИВО зрушити з місця, — це побачити себе ТУТ без ідеї, що скоро щось зміниться.бо ми тут. з тривогою, війною, іноземною мовою на рівні -А1, невдачами, мінусом на карті, незавершеною книгою, недовідносинами та ОБОЖЕМІЙ целюлітом.виявляється, що оце буддистське “тут і зараз” може бути не дуже приємним. бо в своїй уяві ми ВЖЕ класні, реалізовані, пропрацьовані й без мінуса на карті. а тут і зараз… ну…. мʼяко кажучи не так все.короче, з точки неприйняття реальності дуже важко рухатися в майбутнє. в будь-яке. тому давайте вже приймати реальність. навіть ту, в якій є ОБОЖЕМІЙ целюліт і вінстон з капсулою.ну є, і є. шо тепер, з моста пригати?
ми часто уникаємо почуттів і станів, які насправді роблять нас стійкішими й ціліснішими.ну чесно, хто добровільно хоче відчувати розчарування, безпорадність, відчай? це точно не те, що загадуєш, коли падає зірка або бачиш на телефоні 11:11.ми всіма силами намагаємося вберегти себе від розчарувань. дійти до якоїсь гармонії від злиття з безкінечним вічним))але саме ці неприємні відчуття й повертають нас до реального життя. знайомлять із собою. показують інші кольори, форми, межі.ТАК, це майже завжди про втрату. ілюзій, ідей, людей. але після цієї втрати ми можемо сформувати нові сенси, відносини, кордони. можемо захотіти щось інше. щось, що раніше не спадало на думку.лише через мільйон розчарувань в людях і горювання через те, що вони не можуть / не хочуть бути такими, як нам потрібно, можна навчитися по-справжньому приймати інших такими, якими вони є.не очікувати від них того, що їм не властиво. ну і розчарування в собі. звучить не так класно, як “стати улюбленцем Всесвіту на лекції за 1400 грн в інстаграмі”, правда? але це піздєц як важливо для адекватної самооцінки.ми не завжди котики. ми не завжди робимо все класно. у нас апріорі не може бути постійно однаковий запас ресурсів та мотивації. it comes with waves. мені здається, що саме моменти усвідомлення власної безпорадності прибирають нахуй ілюзії і зміцнюють наш звʼязок зі світом. в якому завжди буде щось, що ми не в змозі змінити.піздєц, да?звісно, важко прийняти думку, що ми не творці світу й він не стелиться до наших ніг 24/7. але приймати правила й адаптуватися — не менш важливий скіл, ніж усе інше. в цьому також сила. насправді нехуйова така сила виживання. розчарування стаються. ілюзії розбиваються об реальність. люди не відповідають нашим уявленням.ну що ж. доведеться якось миритися з цим.
уявіть, як жити у світі, коли ти бджола 🐝ось твій перший дебютний виліт по пилок: хвилюєшся в передчуттях, дрижать колінця. а там дощ хуярить. і ніхто не попереджав, що коли у тебе надто змокне тільце, можна померти. дуже холодно — можна померти. десь джміль буде не в гуморі — можна померти.чекаєш собі під листочком усю ніч і з першим сонцем вертаєшся додому у вулик. голий-босий, звичайно, бо ніхто про той пилок на лапках вже не думав, тут аби вижити.лягаєш спати у сотах і заспокоюєш себе думкою, що все нормально. щоб стати хорошим збирачем, треба час. щоб знайти нові поля з квітами, доводиться ризикувати. така вже бджолина доля — боятися, але пробувати знову й знову. повторюєш про себе трішки таких афірмацій, і в люлю — завтра новий день, нова можливість знайти пилок для сімʼї з 20 тисяч бджілок.(до речі, у дослідників є припущення, що бджоли можуть бачити сни. не такі самі, як люди, але впевнена, що кошмари схожі. наприклад, коли ти третій раз розказуєш вірш Тараса Шевченка на уроці літератури і кожен раз забуваєш третій стовпчик. вчителька не зараховує, і каже: сідай, повтори. а як тут, блять, зосередитися, якщо всі навколо гудуть?!)зранку вже хтось кричить, що занадто спекотно, треба вставати махати крильцями.у вулику має бути 35 градусів (щоб личинки не відкинули ласти), тому всі віддають на повну. але коли ти бджілка (а не посудомийка), швидко втомлюєшся. особливо, якщо твоє життя в цілому вимірюється кількістю змахів крил. короче, треба знову летіти у світ. цього разу по воду. план такий: кожна бджола має принести з собою краплинку. за день вийде три літри. цього вистачить, щоб оптимізувати температуру у вулику.тепер можна й поспати.що буде завтра — who knows!поведінка бджіл та їхні рішення щодо збору їжі не залежать від якогось одного чинника. наприклад, відстань до квітів чи кількість нектару. бджоли оцінюють та зважують кілька аспектів (температуру, погодні умови, конкуренцію) і пристосовуються так, щоб найбільш ефективно використовувати те, що є.(це називається закон широкого градієнту)і це вони навіть “сім навичок високоефективних людей” не читали. уявіть, що було б, якби прочитали! ну або хоча б скорочену версію прослухали по дорозі на квіткове поле…життя бджоли — 5-6 тижнів. це близько 500 годин польоту. увесь цей час вони не жаліються й не шукають легких шляхів. не йдуть на коучингові сесії та не слухають подкасти про те, як тримати фокус уваги, щоб досягти мети…вони знають, що легкості не існує. тому просто підтримують стабільність в тих умовах, які є. непередбачуваних, мінливих та швидкоплинних.у нас теж мінливі умови. але ми чомусь думаємо, що має бути легко.може варто прислухатися до бджіл, а не до мотиваційних спікерів?
