в раю говорять суржиком

в кінці кінців, є лише одна проста істина, про яку говорив чи то Будда, чи то МС Петя:«саме головне залишаться людьми. і кричіть — я ЖИВИЙ, я СИЛЬНИЙ»до таких висновків я дійшла після того, як вперше провела цілий день у буддистському монастирі. як я туди потрапила? приблизно так само, як і тиждень тому потрапила на нудистський пляж. так, нудисти й будисти — це основний напрямок мого руху після початку роботи в ІТ. і якщо чесно, то я й сама не знаю, жартую я зараз чи ні.монастир знаходиться у серферському містечку Ericeira, у лісі. величезна територія, пахучі дерева, чистота, люди, які ходять босоніж та помаранчеві подушечки для медитацій.чи варто говорити, що можна приїхати сюди, щоб побути наодинці з собою? ще й серед людей, які усвідомлюють кордони твого особистого простору краще за тебе — і з радістю вчать їх помічати. чи варто говорити про книги, які можна взяти тут безкоштовно?чи варто говорити про абсолютно розуміючий і підтримуючий погляд від незнайомих людей тут? ніколи раніше я не була близькою до усіх цих духовних практик — не те, щоб я не відчувала потреби, я просто не усвідомлювала, що це насправді може мені дати.але одного дня випадкова людина (don’t forget, що випадковостей не існує) відкрила для мене цілий великий світ. який про мене і для мене.тому я вже подякувала за це і починаю збирати гроші на 4-денний ретрит у буддистському монастирі)))хтось може подумати, що я йобнулась, але як казав чи то Будда, чи то МС Петя:«кричіть — я ЖИВИЙ, я СИЛЬНИЙ»

я тут, у безпеці. прокидаюся в неділю під звуки будильника, надягаю купальник і їду на пляж.в Україні прокидаються під звуки повітряної тривоги.я тут, у безпеці. сиджу в потязі, слухаю музику і дивлюся у вікно, як хтось поспішає на цей же потяг.в Україні поспішають в укриття.я тут, у безпеці. потяг прямує своїм звичним маршрутом, а поряд з ним спортивні і не дуже люди біжать марафон. я бачу, що деяким важко — вони дивляться на годинник і рахують, скільки ще залишилося бігти.в Україні рахують кількість збитих ракет.кожен день люди по всьому світу продовжують жити. обирають одяг, сідають у машину, купують каву, вітаються з колегами, працюють, сідають у машину, вечеряють, лягають спати.хтось обирає ярлик «apolitical», хтось продовжує сперечатися про політичні рішення тих чи інших країн, а хтось читає новини з явним переконанням: правда / брехня / правда / брехня. але чи існує брехня у бомбосховищах?чи існує правда, яку можна пізнати ціною людського життя?я тут, у безпеці.в Україні досі триває війна.

мекнула трішки вина перед сном і пішла слухати музику на балкон. у мене тут є де прилягти і багато подушок (три). в принципі, це моя підаміда Маслоу, інших не знаю.тож я знайшла потрібну пісню і відкрила вікно, щоб вперше за день привітатися з вітром. він виявився настільки сильним, що я дочекалася приспіву й закрила вікно. чи злюся я на те, що вітер сьогодні такий? нє.чи хотіла б я, щоб він був іншим? нє.я просто знаю, що він буває іншим і мені цього достатньо.це його настрій, голос і сила сьогодні. і це нормально, я теж не щодня кружляю метеликом: можу злитися, грубити, забувати про щось важливе.мене заспокоює думка про те, що вітру похуй. він не people pleaser. він не чекає схвалення від інших. йому все одно, що і хто про нього пише в інтернеті.вітру похуй, розумієте?він робить те, що в його силах — і кожен день це виглядає по-різному.ваша мудра п’яна подружка каже вам ось що: ви не маєте нікому подобатися. тим більше кожного дня. ви можете бісити близьких вам людей, можете говорити відверту хуйню, можете забути помити після себе тарілку, відмовити або зробити щось наперекір.але ви все одно залишаєтеся вітром. і вітру похуй — він робить те, що в його силах.your best looks different everyday.

помічали, що є люди, які не дозволяють іншим змінювати свою думку? не дозволяють «перевзуватися». ні, вони не стоять шлагбаумом, вони кажуть: «а ти ж раніше так не робив», «а ти ж казав, шо це крінж», «а ти ж писав, шо не прийдеш»зазвичай прийнято шукати у відповідь якісь пояснення та виправдання — чому навіщо і як ти змінив свою думку. але, якщо чесно, то хочеться смачно й голосно відповісти «ТА ЙДИ НАХУЙ»я, наприклад, постійно всім кажу, що не люблю вино. але це не означає, що я не можу собі дозволити лежати п’яною у фонтані і сьорбати це їбуче вино прямо з пляшки. я м о ж у д о з в о л и т и с о б і в с е щ о з а в г о д н ощось ненавидіти, а у якісь дні обожнювати.казати «ну це не мій вайб», а в один день взяти і зробити цей вайб своїм.думати, що ніколи не буду щось там робити, а через дві години взяти і ЩОСЬ ТАМ ЗРОБИТИ.я м о ж у з м і н ю в а т и с в о ю д у м к уі робити щось всупереч собі вчорашній. якщо я дозволяю собі це, то чому хтось — ні?кажуть, що в інших ми шукаємо своє відображення, а це означає, що ось ця заборона — це більше про заборону для себе. заборону змінюватися. але ж немає нічого сталого. життя — це про постійні зміни. перевзуватися — ок. робити щось всупереч собі вчорашньому — ахуєнно!

повідомлення від мого керівника про адженду на зідзвон 😌 разом з тим це нагадало мені наскільки я люблю людей, поряд з якими можна бути людьми)просити виделку в японському ресторані, ригати в кульочок по дорозі на море, хропіти, матюкатися, просити почистити зуби й помити руки, не боятися голосно покакати, коли інша людина все чутиме за стінкою…цей список безкінечний! бо завжди є і будуть речі, за які нам може бути трішки (або дуже) соромно. але якшо чесно, то це така хуйня))) соромно бути людиною, чи шо?по цих штуках я відразу визначаю своїх людей і тих, з якими мені не по дорозі.бо поряд зі своїми я можу голосно зробити отрижку і ми разом ще голосніше будемо сміятися з цього. а з не своїми людьми я буду сидіти з рівною спиною і чекатиму моменту, коли поїду додому, перестану підбирати правильні слова і нарешті розстібну ширинку тісних джинсів. хз чи ви розумієте, але я не маю на увазі невихованість і невміння контролювати себе. просто у мене ось це внутрішнє відчуття безпеки працює не з усіма. не усім можеш сказати «блін чувак кажеться в мене місячні можеш будь ласочка сходити купити тампони дві шоколадки мілка чіпси з паприкою і апельсиновий сік»не усім!!!але якшо у вас такі люди є, то бережіть їх. з ними можна посидіти попердіти. і нормально)

я прокидаюся від будильника, деякий час залипаю в телефоні і нарешті вирішую вставати.беру свої рушники кольору фуксії і йду в душ. там у мене закінчується улюблений гель з ароматом «манго-коріандр». yves rocher колись надіслали мені цей бутильок в подарунок і як написав анонім у відгуках на сайті: після миття шкіра ніжна й пахне свіжістю.тож з усією ніжністю й свіжістю світу йду на кухню, де весь простір вже захопило ранкове сонячне світло.неділя — єдиний день тижня, коли в мене є час неспішно приготувати сніданок.спочатку роблю салат: суміш зелені, кукурузку і кус-кус заправляю запашною оливковою олією.далі на підсмажений тост намащую м’яке вершкове масло. для таких relationship goals португальці й зберігають масло на поличці, а не в холодильнику. розрізаю сир брі і кладу наверх. смажене яєчко приправляю сушеним часником, перцем та улюбленою гірчицею.я нікуди не поспішаю і тому не збільшую вогонь під кавоваркою. сьогодні неділя і весь час належить мені — не шкода ним ділитися. наливаю каву в дивовижну чашку типових португальських кольорів — білого та синього. купила її на барахолці за один євро, а кожен раз тішусь так, ніби це найдорожча моя річ з усіх.сідаю за стіл і посміхаюсь — все виглядає так ошатно і смачно, ніби я святкую найкращий день свого життя. в принципі, так і є.найніжніший тост із сиром, свіжий салат із теплим кус-кусом, яєчко улюбленої консистенції, а на десерт — бразильські сирники із апельсиновим джемом.люблю цей сніданок, цю неділю і ці сліди від кави на чашці. красиво!мию посуд і йду насолоджуватися весняною неділею далі.заходжу в кімнату і бачу, що на моє світле м’яке покривало наригав кіт. красиво!

мій улюблений десерт всіх часів — шоколад із шоколадом всередині. нещодавно купила такий заморожений на випадок гамняного настрою. сьогодні прийшов його час — спочатку настрою, потім десерту.на упаковці написано, що достатньо 30-35 секунд в мікрохвильовці, щоб отримати the most delicious cake in the world. у нас у квартирі немає мікрохвильовки, лише духовка — тому часу потрібно більше. особливо мені, людині, яка завжди вмикає якийсь не той режим.спочатку я повільно готувалася до трапези: мила посуд, обирала та заварювала чай, прибирала все зайве зі столу.після (довго)очікуваного звуку таймеру я відкрила духовку і спробувала шматочок — тістечко виявилося холодним.увімкнула таймер знову і терпимо сиджу чекаю.чи настільки ж я терпима до себе та своїх внутрішніх змін? чи даю я собі достатньо часу на те, щоб звикнути до чогось нового та прийняти потрібну мені «температуру»?чи приймаю я себе сьогоднішню такою, яка я є? повільно крокуючу до чогось смачнішого та більш шоколадного — потребуючи для цього, можливо, більше часу, ніж десь там написано.чи терпимі до себе ВИ?коли я відкрила духовку вперше, відчула (не)велике розчарування. в житті це може бути щось із розряду «йобана в рот я ж міг вивчити англійську ще в унівєрі», «от їблан не полікував зуби до переїзду», «треба було раніше звільнятися» і т.д.а нічьо, шо ти міг бути банально не готовим? нічьо?а нічьо, шо минуле вже не змінити? нічьо?та нічьо, блін. it’s not the end of the fucking world. ну не вивчив ти past simple в школі і шо тепер, пригати з моста?!нє. треба навчитися брати відповідальність за себе сьогоднішнього та обзавестися терпимістю. терпимістю до тієї версії себе, яка у своєму темпі робить все, що треба.понятно, блін?!

мене не мотивують чиїсь досягнення, бо більшу частину часу я намагаюся розібратися, що я взагалі хочу від життя. але мене мотивують свої та чужі антидосягнення. вони дають мені право помилятися та відставати від усіх, хто біжить крос на фізкультурі попереду. біжить та задихається.про це не прийнято говорити в епоху досягаторства. взагалі дуже важко довести іншим, що тебе цілком влаштовує нестабільність та побите захисне скло на телефоні.люди люблять помічати все, що відрізняється від їх уявлень про життя.за 2022 рік я:• не полюбила спорт;• не стала айтішніком;• не вийшла заміж за айтішніка;• витратила свою фінансову подушку. можу продовжувати, але не буду. у кожного свої «не встиг, не зробив, не досягнув». але у кожного свій шлях, і він не має бути схожим на блогерський сторітелінг в інстаграмі. як казав Павло Тичина: «порівнювати себе з іншими і злитися, що у тебе щось не так — повний крінж». якби я могла вам побажати щось дійсно прекрасне, то це було б вміння казати «ні», і вміння турбуватися про себе.давати собі більше того, що вас морально та фізично підтримує. особливо в часи, коли з усіх боків ллється стрес. і ще:perfection is boring. будьте собою та частіше помічайте хороше. воно є! ❤️

у травні був мій перший зідзвон з американським волонтером по програмі ENGin (для українців, які хочуть покращити свої розмовні навички).чи хвилювалася я тоді? так!боялася, що мені не вистачатиме слів та нам не буде про що говорити. боялася не тільки за свою англійську, а й за те, що цьому stranger буде зі мною нудно.вже більше ніж півроку ми зустрічаємося у скайпі кожного тижня. говоримо про все на світі: про війну, подорожі, відносини, расизм, різдвяні серії «Друзів», фемінізм, фільми, тіндер, похмілля…ці розмови для мене дуже важливі й цілющі. я бачу, як Keith щиро радіє моїм маленьким перемогам та засмучується, коли щось не виходить. так само і я. чи вважаю я його другом? так!сьогодні у Keith день народження. він згадав про це на початку розмови, після того, як ми обмінялися привітаннями. через різницю в часових поясах я бажаю йому good morning, а він мені good evening.потім я сказала, що, на жаль, не підготувала смішну привітальну листівку, але все ж змогла знайти слова, які хотілося сказати йому в цей день.це були звичайні побажання, але від усього серця. Keith заплакав.чи розчулило це мене? дуже.ось це усвідомлення, що в іншій частині земної кулі є люди, які по-спражньому цінують спілкування з тобою. яким нічого від тебе не треба, окрім того, що ти сам хочеш їм дати. ось це усвідомлення, що завжди і скрізь можна знайти soulmate.далі була довга розмова. ми говорили про те, як Keith буде святкувати день народження і про мої плани на найближчий місяць. обговорювали Різдво, Санту, Діда Мороза та стендапи, якими обмінювалися до цього. як завжди, жартували. в кінці він ще раз сказав, що наші розмови — велика й важлива частина його життя і він дуже цінує це.just like me, Keith.just like me.

я Маріна (через і), приємно познайомитись 👋🏼у Чернівці я поїхала сама. як кажуть в тік тоці — просто в соло.із запланованого: квитки на потяг та оренда квартири. все інше — справа випадку.мені не хотілося щодня ходити на екскурсії, виставки та в музеї. так, я зовсім не відаю історії цього міста, але насправді приїхала знайомитися не з ним, а з собою. мені подобається, коли ти абсолютно нічого не знаєш про людину і не будуєш в голові якісь очікування. так само я хочу ставитися й до себе. не вимагати конкретних дій та вчасно сказаних слів, а просто довіряти своїм відчуттям та інтуїції.вдома це зробити важче, бо ти завчасно будуєш плани на наступний день, тиждень, місяць. якщо й не очікуєш від себе стати бізнесменом до п’ятниці, то суботнє прибирання точно у списку справ.коли ж ти в незнайомому місті після роботи п’єш пиво з незнайомими людьми — можна не думати про те, що буде після. бо цих людей ти, скоріше за все, ніколи більше не побачиш. це про невимушеність та легкість моменту, без претензій, очікувань та намірів.я була в Че всього тиждень. я була в Че аж тиждень. і оця різниця між ’всього‘ і ’аж‘ — у сповільненні своїх рухів. коли не намагаєшся сподобатися і не очікуєш match від усіх і всього.відчуваєш свободу своїх дій і дозволяєш собі це. не шукаєш логіки, а шукаєш лиш те, що хочеться робити / говорити / їсти / дивитися прямо зараз.в один день мені захотілося поснідати сирниками вдома. звичайними замороженими сирниками від Рудь. декілька днів шукала по всьому місту, але так і не знайшла, снідала чимось іншим.в передостанній день випадково побачила їх у магазині біля дому.бо те, що тобі потрібно — завжди є. у сусідньому будинку або за 500 кілометрів. але найголовніше: в тобі.просто треба час, щоб побачити. я Маріна (через і), приємно познайомитись!