вранці я чую як встає сонце. чую, як воно котиться — ніби стигла абрикоса, солодкість якої визначає мій настрій.я підхожу до вікна та вдихаю аромат португальського літнього ранку.в одному із безлічі Всесвітів 12-річна Маріна прямо зараз стелить ковдру у затінку біля вишні; приносить книжку з дитячим детективом, яку знайшла в домашній бібліотеці.вдома нікого немає: батьки на роботі, дідусь пішов у гості до свого товариша. є голосні горобці на даху, вишневі кісточки на траві під ковдрою і безкінечні літні канікули, коли час зупиняється.я теперішня підхожу до вікна та вдихаю аромат португальського літнього ранку. він такий самий, як і тоді. вдома нікого немає: батьки на роботі, дідусь вже як шість років не з нами.я не вдома. не чую своїх горобців та не відчуваю вишневі кісточки на траві під ковдрою.я не вдома, але світ досі дивожний — з усіма реальностями, які зі мною стаються. з людьми, яких я полюбила та змогла відпустити. з людьми, які залишаються зі мною. з моментами, які потрохи розчиняються у пам’яті. з моментами «тут і зараз», які я намагаюся жадібно ловити й ховати в кишені від швидкоплинності часу. чи існують такі кишені?знаю лише одне: мій дім завжди зі мною.