в раю говорять суржиком | вже довгий час зберігаю в телефоні дуже сумне й водночас надихаюче від...

вже довгий час зберігаю в телефоні дуже сумне й водночас надихаюче відео. під пісню coldplay в машині їде сімʼя — чоловік 30 років сидить посередині, плаче й тримає за руку тата, що за кермом. позаду сидять мама та сестри. цей молодий чоловік сьогодні вийшов з вʼязниці, куди потрапив у 16 років.можливо, він зробив щось дійсно жахливе. я не знаю, про що цей чоловік думав усі ці роки. чи жалкував про скоєне, про що мріяв, що йому снилося.я знаю лише, що він багато пропустив. моментів, днів народжень, нових фільмів, зустрічей.уявіть, скільки він пропустив свого життя?!уявіть, як це: бути замкненим від усього світу, відчувати, як тут повільно тече час і, можливо, навіть не рахувати дні до звільнення — так їх багато.уявіть, як це: не мати можливості обирати. цей молодий чоловік їде в машині з людьми, які його чекали та які його люблять. it’s already enough, щоб знову жити життя average human. життя, коли хвилини летять швидше — нагадуючи цим про щоденний вибір. на користь чого — обираєш сам. на користь кого — теж сам. я завжди думала про вибір як про тягар — «оо, єбать, знову треба брати відповідальність за своє життя, ну скільки можна?!». але обирати щось та приймати рішення — це привілегія. давайте будемо відверті: ми можемо приймати хуйові рішення. на щоденній основі чи декілька разів на рік. але в будь-якому випадку це все одно наш вибір і він у нас є. коли ми втомилися, коли ми розлючені, коли ми натхненні, коли ми щасливі, коли ми в кредитах, коли ми з грошима, коли ми у відносинах і коли ми самі.щодня. ми можемо обирати щодня. від моменту, коли вимикаємо будильник до моменту, коли ставимо його на наступний день. якось я ще розповідала своєму психологу черговий «Oops I did it again», а вона запитала мене: «Марін, а може ти сама обрала, щоб так сталося?»звісно, що сама. ахуєнно, що сама! 👌