Estadísticas de telegram channel - @sashas_reads

Взимку я намагаюсь якомога менше виходити з дому, і мої читацькі звички ідеально цьому сприяють ☃️І якщо вам теж до душі читати щось атмосферне, загадкове і моторошне, коли за вікном лютує негода, то рекомендую звернути увагу на нову захопливу детективну серію від «Віхоли», шо ніби спеціально створена для таких вечорів 😌До серії входять чотири книги сучасних українських авторок і одного автора:❄️ «Дівчина в озері» Світлани Флікян — про журналістку, що після складних життєвих випробувань повертається до рідного села, щоб розкрити жорстоке вбивство і загадкове зникнення ❄️ «Тінь над Карпатами» Яни Леон — герметичний детектив про вбивство в Карпатському пансіоні, де під підозрою опиниться кожен, хто виявився заручником обставин❄️ «А спадком буде смерть» Ганни Дичок — історія про таємниці віддаленого селища, оточеного річкою, розібратись в яких намагаються не менш таємничі слідчі. Роман з містичними вайбами і хитросплетінням загадкових обставин❄️ «Вбивство на Перунів день» Павла Пігуля — історія про містечко, яке не любить чужинців і надійно ховає свої таємниці, якими б брудними і страшними вони не булиОбʼєднує всі ці історії атмосфера ескапізму та містичності, адже події усіх романів відбуваються у віддалених місцях: у горах під час завірюхи, у маленьких селах та закинутих поселеннях 😇🔍А ще у трьох із них заплутані справи розслідують яскраві і харизматичні жінки, які не є детективками за професією, але стають ними через жагу справедливості чи щире бажання допомогти близьким.Всі книжки серії доступні в паперовій і електронній версіях на сайті видавництва.#реклама

Принесла вам нотаток зі свіжого подкасту з Джо Гіллом ☺️Він розповідає про дитинство у Мейні і про те, наскільки його рідне містечко схоже на Деррі (спойлер — дуже схоже, хіба не таке темне😄).Про знайомство з горором — не лише через книги батька, а й через перший акторсткий досвід, який він отримав у 8 років, знявшись у низькобюджетному незалежному жахастику Джорджа Ромеро Creep Show, де у вільний від зйомок час роздивлявся фото з книги про розтини🌚Про цікаві читацькі традиції — родинні, що памʼятає з дитинства, і поточні — але про це вже ближче до фіналу.Про те, як воно взагалі зростати у родині поціновувачів горору.Про сумніви у тому, що може стати письменником і має право писати горор чи навіть темне фентезі, якщо його батько — Стівен Кінг.І як нарешті написав перше горорне оповідання у 28 чи 29 років.Про відмови видавців і романи, які ніхто так і не згодився видати, та ті, які світ таки побачив, хоча й не відразу.Про те, як справлявся з розчаруваннями і чому продовжував писати.І про те, чому жоден справжній письменник ніколи не звернеться до ШІ за допомогою у написанні тексту, хоча письменництво іноді може бути дуже складним процесом, і часом здається, що ти застряг і не знаєш, як і куди рухатись далі — бо використання ШІ повністю вбиває сенс творчості.Багато говорить про свої романи, про те, як прийшло рішення їх писати, чи мали вони успіх, і як загалом розвивалась його письменницька кар’єра І про свій підхід до письменництва:«Я ніколи не складаю план [історії]. Я вважаю, що плани — це фігня. Я вважаю, що це насправді погана ідея. Мій підхід у тому, що я намагаюсь вигадати концепцію, яка відчувається захопливою і свіжою.… Мені також потрібні персонажі, до яких мені буде не байдуже, персонажі, в яких я можу закохатись. Написання роману займає місяці або роки, тож це люди, з якими я проводитиму купу часу. Вони мають бути цікавими.Я розглядаю кожного персонажа як загадку, яку я маю повністю розгадати. Я хочу знати, хто вони, що вони думають про цей світ, що їх захоплює, що розбиває їм серце, що вже розбило їм серце. Як виглядають їхні невдачі, що вони вважають своїми особистими перемогами. Про що вони шкодують. Що їх зламало. І все це я буду відкривати за допомогою книги, яку пишу.Кожен роман та кожне оповідання — це лише ментальний експеримент, у якому ви берете конкретну, чітко визначену особистість, поміщаєте її в ситуацію і тоді просто дивитесь, що з цього вийде.Для цього вам не потрібен план. Якщо їх не чіпати, персонажі завжди будуть значно обʼємнішими і робитимуть значно цікавіші вибори, ніж будь-що, що ви могли б для них спланувати.» Ну і дуже багато говорить про музику, в тому числі про плейлісти, під які писав той чи інший роман 😌А завершується все дуже серйозною дискусією про те, чому через наявність дракона в історії, текст відразу зараховують до корпусу фентезійних текстів😅Дуже захоплива і ґрунтовна розмова, рекомендую послухати повністю — наприклад, тут.Або просто шукайте This is Horror Podcast, епізод «Joe Hill on King Sorrow, Writing Process, and Growing up in Maine» на інших платформах.

Оце почала читати «Останні дні», і не покидає мене одна думка, яку я зараз спробую тут сформулювати, наскільки вийде — так, просто, щоб не тримати в собі 😌Якщо проаналізувати всякі горори, трилери, слешери і тому подібне, фактично всі їхні сюжети побудовані на тому, що люди не зважають на ознаки небезпеки.І читач чи глядач, спостерігаючи за героями, часом думає: «Ну от я б в цій ситуації відразу звалив / покликав на допомогу / схопився за зброю / свій варіант».І здавалося б, у цьому можна знайти певну практичну користь від читання чи перегляду жахів: от типу ти побачиш, як воно буває, а коли сам зіштовхнешся з чимось подібним, то вже будеш попереджений, озброєний досвідом, і діятимеш відповідно, розумно і правильно.Але на практиці усі ці спостереження людей нічого не вчать, і щоб це побачити, достатньо почитати будь-який канал з місцевими новинами.Бо збоку воно все дуже чітко видно, як треба, але коли сам наражаєшся на небезпеку, до останнього не віриш, що з тобою щось може статись.Або ж, якщо помічаєш ред флеги, починаєш думати, що накручуєш себе, і взагалі соромно і якось по-дурному буде… ну, скажімо, моделюючи ситуацію з цієї ж книги — відмовитись від добре оплачуваної роботи, бо десь повіяло чимось тривожним і моторошним.А якщо ще згадати, як купа фанатів жанру любить гострі відчуття, можуть ще й самі вийти вночі в глухий ліс, де, ймовірно, бігає вбивця із сокирою — бо ж уууух, який адреналін 😁Ну, я думаю, ви зрозуміли, про що я в цілому.Вирогідність того, що у небезпечній ситуації ти зреагуєш вчасно і поведешся правильно, бо надивився жахастиків і тепер шариш, що не варто ночувати у будинку, де серед ночі починає грати музика, а предмети рухаються самі по собі (ясно, що це гіпотетично і перебільшено), близька до нуля.Ну а книга хороша, багатообіцяюча і моторошна.Нічого вас не навчить, але нерви полоскоче 😁В кінці місяця буде клуб 😌

Дискусії про те, що горором є, а що не є, можуть тривати вічно, але для мене особисто — і я часто чую підтвердження цієї думки від інших — найстрашнішими у будь-якому горорі є люди, а не вигадані містичні монстри.І купа авторів, навіть вводячи фантастичний елемент у книгу, все одно робить акцент на тому, що саме людські монстри є істиним джерелом жаху.А ця затяжна прелюдія тут для того, щоб розповісти вам про #запеклі_страхи Йона Айвіде Ліндквіста, чиї романи наприкінці минулого року нарешті вийшли українською 😌Так от, Ліндквіст вважає людську монструозність значно страшнішою за надприроднє зло, тому в його творах грань між людьми і чудовиськам дуже тонка:Я пишу про монструозність людей і людяність монстрів, так би мовити. В тому ж з інтерв’ю Ліндквіст згадує про страх втрати дитини, який розвинувся у нього, коли одного дня його 5-річний син заблукав у лісі. Саме цей страх ліг в основу роману Harbour, якого українською поки нема:Я завжди беру власні страхи за відправну точку, бо інакше я не зміг би передати жах [у книжках] . З чого можна припустити, що він також має певний страх неприйняття, бо в тому ж інтерв’ю згадує, що саме цей страх лежить в основі «Впусти того, хто потрібен».В ще одному інтерв’ю, Ліндквіст згадує, що в шкільні був дуже тривожним, неспокійним і мав купу типових дитячих страхів, як то страх темряви.А в іншому зазначає, що часто вводить в свої історії химерних монстрів, боТе, що має жахливий зовнішній вигляд, може викликати в мене екзистенційний страх. Він також каже, що у надприроднє не вірить, втім не виключає, що ми сьогодні знаємо про цей світ далеко не все 😏

Герметичний трилер з міцною драматичною лінією або ж драма з елементами трилеру — тут досить важко визначити, що саме переважає, та це і не так важливо.Багатошарова історія, що розгортається відразу в кількох часових просторах і деталі проступають дуже поступово, але з кожним новим висвітленим нюансом картина стає все більш сумною та тривожною.Починається все зі зникнення дівчинки-підлітки у літньому таборі.Але ситуацію ускладнює те, що кілька років тому старший брат цієї дівчинки також без сліду зник у тій самій місцевості, хоча обставини багато в чому різняться.Буде багато інтриг, хибних свідчень, зовнішніх ускладнень і помилкових суджень.Багато надійно схованих у шафах скелетів, які не завжди матимуть значення безпосередньо для слідства, але багато розкажуть про загальну обстановку і всіх, хто так чи інакше задіяний у справі.Структура досить традиційна для подібних історій — завіса поступово припіднімається, вже більше жахаючих деталей проступає на поверхню і все ширшим стає коло підозрюваних.Але, що також типово для цього тропу, відповіді не настільки важливі, як загальна картинка, що складається з насилля, байдужості, жорстокості і брудних таємниць, яких вистачає майже в кожного персонажа.Втім, відповіді таки будуть, і у певний момент одна з них стає майже очевидною, тоді як друга викликає в мене кілька питань і досі.Я б не назвала цю історію захопливою, але відкласти її дійсно неможливо.Десь трохи відчула вайби Твін Піксу, але не такі щоб прям дуже виразні.Книга хороша, хоча мені й важко відзначити щось дуже особливе чи оригінальне — історія, яких багато, але повертатись до них цікаво.Просто міцний, ґрунтовний великий роман з цікавими темами та помірно-динамічним розвитком.📖 «Лісовий бог»✍️ Ліз МурВидавницвто Vivat

🫰Якщо в першому томі цієї ділогії фокус переважно на турнірному протистоянні і магії, то в другому він більше зміщується на романтичні лінії, хоча своєї похмурої і депресивної атмосфери приреченості історія не втрачає, а місцями вона навіть підсилюється.А ще на передній план виступає тема навʼязаних очікувань — коли дитині з ранніх років диктують те, якою вона має бути, щоб заслужити на любов батьків і прийняття в родині.❤️‍🩹 Тут вже більше особистих драм, більше рефлексії і самокопання та менше кривавих епізодів, але ця динаміка цілком закономірна.І якщо першу частину можна було б віднести до темного янг-адалт фентезі з ненавʼязливими елементами романтики, то друга — вже стовідсоткове роментезі з темним вайбом.Але це ажніяк не похитнуло мою ніжну любов до цього циклу.👁 Багато внутрішніх конфліктів, моральних дилем і складних рішень.💀 Дрібка політики, маніпуляцій і інтриг.🎩 Легка, майже фонова детективна лінія, що додає гостроти.🔪 Ну і, звісно, прямі сутички, епічні, хай і не надто масштабні, бійки, та кілька смертей.🔞 Якщо що, надто відвертих сцен тут нема, лише натяки — і я щиро вважаю, що тут вони були б зайвими.✨ Мені дуже імпонує цей світ, максимально близький до сучасної реальності, але з цікавою і химерною магією.І імпонує, що цього світу ми бачимо рівно стільки, скільки необхідно, але у фокусі таки персонажі і події, про які безпосередньо йдеться в історії.🩳 Подобається баланс між традиційністю і неочікуваними авторськими рішеннями, які роблять історію комфортно передбачуваною, але захопливою, та не дають відкласти книгу.Десь близько до підліткових антиутопій в стилі «Голодних ігр», і якщо ви читаєте мій канал давно, то могли помітити, що я маю до них слабкість 😄Дуже рада, що ділогію таки видали українською, і лишаю її на полиці з іншим своїм комфортним читанням, бо є шанси, що колись захочу до неї повернутися😌📖 «Всі ми приречені»✍️ Аманда Фуді, Ч.Л.ГерманВидавництво Лабораторія

Мій роман «Боги мого краю дуже люблять кров» от-от анонсує видавництво Vivat. Перед тим, як відкриється передзамовлення, ви маєте знати, чому вам потрібна ця книжка⬇️1. Це дарк академія про київську гімназію в 1917-1918 роках. Революція, війна, вбивства, спіритичні сеанси2. Історія про одну з перших демократичних шкіл у Києві, де дівчата і хлопці могли навчатися разом3. Головна героїня — Вероніка Черняхівська. Так, історична особа. На момент подій в романі їй сімнадцять, і вона переходить в нову школу з жіночої гімназії Аделаїди Жекуліної4. В романі діють і інші історичні особи — літературний критик, літературознавець і викладач Микола Зеров, художниця Олександра Екстер та ін.5. Буде загадка, темрява, смерті, розслідування, захоплення Вайльдом і проклятими поетами, закоханість, орфічні культи, таємничі майстерні художників, біль і фаталізм6. І Перші визвольні змагання як тло усіх подій7. «Боги мого краю дуже люблять кров» — цитата з дуже особливої для мене книги Оскара Вайльда. Питайте, якщо ще щось цікаво

Це типовий випадок, коли авторка один раз адаптувала для себе шаблон написання трилеру і може клепати книжки по цьому лекалу вічно, міняючи лише локації і імена персонажів — самі ж характери, хід подій і сюжетні твісти лишаються незмінними.Тому в цілому, про цей трилер я можу сказати те саме, що і про попередню книгу цієї авторки — реалізму мінімум, сюжет рухається штучно, логіка покинула чат, але розважити історія цілком може, якщо хочеться чогось вбивчо-різдвяного.Сюжетно це десь те саме, що й «І не лишилось жодного» Агати Крісті — герметичний трилер про помсту, учасників якої одного за одним виносить таємничий вбивця, тож їхня головна задача не тільки вижити, а й докопатись до причин того, чим вони заслужили на таку долю.А причини ці, треба сказати, дуже забавні😄Щоб без спойлерів, натякну тільки, що той вбивця якось надто обмежив вибір жертв. Враховуючи мотивацію, їх мало б бути як мінімум в десяток разів більше 😁Найкраще читати з кимось, в компанії з ким потім можна буде обговорити всі ці смішні провтики, нестиковки і надмірності.📖 «Вбивство у різдвяній крамничці»✍️ Андрейна КорданіВидавництво Книголав

Хотіла ще на хвилі Ліндквіста проговорити одне спостереження щодо тенденцій у сучасному горорі, відмінних від класики типу «Дракули».✝️ У своїх витоків, горор часто був моралізуючим. Тобто, читач мав чітко бачити, хто тут хороший, хто поганий, і зло невідворотно мало бути покаране наприкінці.І найчастіше в плані добра і зла ці історії були одновимірними — тобто, поганець був беззаперечно лихим, протистояли йому безсумнівно хороші і світлі герої, і це й була основна лінія. Зло не мало багатьох шарів і проявів поза цими чітко визначеними ролями, а справедливість не викликала сумнівів.Ну, може я трохи гіперболізую, але якщо подивитись на того ж «Дракулу», «Карміллу», «Сонну лощину» тощо, тенденція була приблизно такою — горор ніби ніс виховну функцію, світло і темрява були чітко марковані, а ідея обʼєктивної моралі була домінуючою.👁 Сучасні ж горори дуже далеко відійшли від концепції моральної дуальності, де є чітке «добро» і чітке «зло», хороші хлопці проти поганців, однозначно позитивні герої і стовідсоткові лиходії.Простіше кажучи, горорні тексти зараз переважно у морально сірій зоні, і навіть коли у творі є явно окреслений монстр, він майже ніколи не виступає головним джерелом зла і далеко не завжди є беззаперечно негативним персонажем.😈 У Ліндквіста, Кінга, Гендрікса, Джо Гілла і Мони Авад та інших сучасних горористів монстр часто є лише каталізатором, щоб проявити справжнє зло, джерелом якого є звичайні люди.І хоча історії досі в основному завершуються перемогою над більшим злом, ця перемога майже ніколи не вичерпна, а хаос і руйнування, спричинені в процесі, часто невідворотні.💀 І якщо, коли йдеться про неоднозначність зла, ця концепція може бути сумнівною і навіть шкідливою, бо в певній мірі може вести до виправдання кривдника, то цікавіше те, що саме позитивні герої в горорі стали морально сірими.Тобто, автори роблять акцент на тому, що нема абсолютно хороших людей, що доброта часто є лише маскою, яка приховує дуже спотворений внутрішній світ, і що уявна правильність і високоморальність зовсім не є ознакою того, що людина добра. Більш того, нерідко саме ці риси притаманні найбільш жорстоким і відбитим героям, бо роблять їх неемпатичними, фанатичними і безжальними.🪶 Це співзвучно сучасному дискурсу в цілому: ми стали багато говорити про травмованість, відкрито рефлексувати, вже не боїмось того, що відрізняємось від інших і не вписуємось у чиїсь уявлення про нормальне і правильне.👄 Сьогодні прагнути ідеальності не модно, бо суспільство тримає курс на прийняття себе.Тут, звісно, є винятки у вигляді табору прихильників всяких скрєпів, але їх ми не чіпатимемо, бо навряд ці приторно приємні люди є аудиторією горору. 🌹 Тож позитивні герої тепер також здебільшого травмовані, мають вади, не завжди чинять правильно, а позитивними їх робить те, що вони здатні співпереживати і розуміти інших, а не те, що вони дотримуються правил добропорядності і зберігають цноту до шлюбу.Це, до речі, стосується не тільки горору, але решта жанрів не є фокусом цього каналу, тому я обділю їх увагою.#темнатеоріяІлюстрація — офорт «Сон розуму породжує чудовиськ» Гойї. Просто бо пасує до теми 😌

Цей трилер був би в рази краще, якби його скоротити десь вдвічі, а то і втричі, бо його основна проблема в тому, що події в ньому досить одноманітні і повторюються цілу вічність.Я розумію, нащо це зроблено — авторка мала на меті розкрити всі огидні аспекти особистості антагоніста і висвітлити його маніпуляції та те, як саме його жертви потрапляють у ці тенета, але в певний момент я просто втомилась читати одне й те саме, доки герої топчуться на місці, нічого особливо не роблячи і нікуди не просуваючись.Друга ж проблема — надто позитивний фінал, от прям хепі-хепі. І хоча за ним слідує епілог, який натякає на неоднозначність розвʼязки, виглядає воно досить штучно і притягнуто.Але є в нього і кілька істотних плюсів.По-перше, він заснований на реальних подіях, навіть на кількох справжніх подібних злочинах, на яких я не зупинятимусь, бо всі вони перелічені в подяках. Як мінімум про одну з цих справ я вже чула, але вони всі досить подібні. Йдеться про шлюбне шахрайство — чоловік створює фіктивні особистості, одружується з різними жінками, а тоді викрадає їхні статки — і так по колу, аж доки його нарешті не викриють.Такі справи зазвичай дуже складні, затяжні і марудні, як власне і книга — тож все вийшло досить реалістично, але не те щоб від цього читати було цікавіше.По-друге — і це, мабуть, найсильніший бік книги — тут чудово показано, що подібні злочинці зовсім не обовʼязково мають конкретний типаж жертв, і у небезпеці буквально кожна жінка, яка б прагматична і поміркована вона не була.Маніпуляції розкриті шикарно, портрет антагоніста вийшов дуже обʼємний і правдоподібний — цього не відняти. І шлях до його викриття теж реалістичний і схожий на правду — аж до фінальної епічно-оптимістичної сцени, в якій авторка трохи перегнула.Книга доволі виснажлива, не дуже захоплива, але далеко не найгірший трилер, який мені доводилось читати. Щось у ній таки є.📖 «Не впускай його»✍️ Ліса ДжуеллВидавництво РМ