Запекла книгожерка

Litosvita запускає новий шикарний курс — «Українська література XX–XXI століття: ключі до прочитання» 📚📍 Навчання проходитиме онлайн🗓 16 лютого − 8 квітня 2026 року (заняття з 19:00 до 21:00 щопонеділка й щосереди)🤓 2 формати участі: тільки лекції або лекції + семінари✨ 10 лекцій для розуміння основних течій та напрямів української літератури✨ 32 години години навчання✨ 13 досвідчених літературознавців і критиківКурс допоможе:🔸 Поглибити знання з історії літератури та дізнатися про історичний час, суспільно-політичний контекст та естетичну модель мистецтва🔸 Дослідити основні напрями і течії у літературі і мистецтві цього періоду🔸 Розібратись, хто і як саме впливав на літпроцес у різні періоди🔸 Переосмислити вже знайомі тексти і відкрити для себе нові — із фаховими коментарями від визнаних лекторів, що вміють розповідати просто про складне Це курс для тих, хто хоче структурувати свої знання і прагне глибше зануритися в український літпроцес, а також для авторів, яким важливо розуміти традицію, в якій вони працюють.Детальна програма, ціни і реєстрація тут 🖇 https://litosvita.com/ukrainian-literature/А з моїм промокодом книгожерка (копіюється по кліку) ви отримаєте 10% знижку на участь ☺️#реклама

От іноді буває важко провести чітку межу між детективом і трилером, бо це споріднені жанри, і часто відмінність лише у полутонах — але оце ідеальний зразок саме трилеру яким він має бути: глибоко психологічним, зосередженим на внутрішньому, а не зовнішньому світі, сповненим саспенсу й хаосу, запаморочливим, емоційним і в певному сенсі безнадійним, хоча й без крайньої жорстокості у звичному сенсі.Сюжет обернений, тобто відразу відомо, що сталося, лишається тільки розібратись, чи воно взагалі сталося, і якщо так, то як саме — і от саме це найцікавіше, бо в цьому моменті історія стає дуже нетиповою.Але основний фокус книги взагалі не на злочині, а на тому, як це все вплинуло на головну героїню і як вона збирає себе з уламків, намагаючись полагодити свою вщент зруйновану особистість.Маємо ненадійну оповідачку, що переживає синдром відміни після багаторічного вживання психотропних ліків; непоясненні смерті на межі містики; непропрацьовані травми, що нашаровуються одна на одну; фрагментарні притлумлені спогади, що ніяк не складаються у звʼязну картинку.Історія трохи виходить за межі реалізму і науково доведених фактів, але така гіперболізація тільки поглиблює основну проблематику: крихкість пам’яті, механіку газлайтингу, вразливість жіночого досвіду та страх втрати контролю над власною реальністю.В ній є кілька різних шарів, що перегукається з нашаруванням — чи навіть розшаруванням — спогадів героїні.Сьогодення, де розгортається основна детективна лінія; фрагментарні спогади, оповиті туманом і з купою пробілів, які поволі заповнюються; ініші спогади, в яких ніби все чітко й ясно, але бракує цілісності; історія в історії, що виявляється відсилкою на іншу історію, яка так само прихована в ще одній історії.Цікавий і досить нетиповий сюжет, глибока деконструкція травматичного досвіду, виважений темп, помірний катарсис і на рідкість органічна розв’язка.Книга найближчим часом вийде друком у Старого Лева, дуже варте уваги.📖 «Будинок у соснах»✍️ Ана Реєс

Це фоторобот підозрюваного у щонайменш 7 вбивствах ґеїв у Лодзі, найбільшій нерозкритій кримінальній справі в історії Польші.Вбивства тривали протягом 5 років, з 1988 по 1993, і лише після останнього знайшовся свідок, що і сам мав сексуальний контакт із підозрюваним та знав, що той був останнім, хто бачив останню жертву, 62-річного Казімежа К., живим.Підозрюваний представився Романом і розповів багато особистої інформації про себе — зокрема, що він живе із матірʼю поблизу вулиці Жґовської, працює на бавовняному комбінаті, і що у 15 років його зґвалтував вихователь у виправній установі.Свідок також надав дуже багато деталей щодо зовнішності злочинця, у тому числі, розповів про характерні татуювання: крапку біля лівого ока, крапку на гортані та літери на пальцях лівої руки.У переддень вбивства, свідок був у квартирі вбитого разом із Романом та іншими гостями. Коли всі розійшлися, лишався тільки Роман і Казімеж, якого на ранок знайшли забитим і задушеним, а з його квартири зникло кілька цінних речей — як і у випадку з іншими вбивствами.Та навіть з такими детальними свідченнями, поліція не змогла знайти жодного сліду підозрюваного.Вбивства відтоді припинились, справа лишається нерозкритою, а Ната Гриценко у своєму оповіданні «Херувим» зі збірки #я_бачу_зло намагається зробити те, що не вийшло у польської поліції — піти по його сліду і зʼясувати, куди він міг би привести і як вбивці вдалося уникнути викриття.Передзамовлення триває.

Джон Лінлі Фрейзер мав всі задатки вбивчого письменника, от тільки за виконанням божествених наказів не знайшов часу написати жодного повноцінного твору — лише стосик релігійно-апокаліптичних нотаток, фрагментів, послань і гасел, частину з яких він лишив безпосередньо на місці свого звірячого злочину.Почавши вживати наркотики навесні 1970, він дуже стрімко дозволив своїм параноїдальним ідеям не просто поглинути його, а повністю спотворити його світогляд, і це не тільки зруйнувало його цілком нормальне середньостатистичне життя, а й невдовзі призвело для страшної трагедії.Обірвавши всі свої соціальні контакти у 24 роки, Джон втік подалі від цивілізації і почав жити у хижці в лісі.Але місцина була не надто глуха — його недалекими сусідами виявилась родина заможного офтальмолога Віктора Ота.І дуже скоро Джон усвідомив, що саме їхній матеріалізм був однією з причин близького і неуникного апокаліпсису, зупинити який міг тільки сам Джон.Тож 19 жовтня 1970 року, Фрейзер увірвався до будинку родини Ота із «божественною місією».Вдома була лише дружина Віктора, Вірджинія. Погрожуючи їй револьвером, Джон звʼязав жінку і став чекати на решту мешканців, і незабаром додому повернулась особиста помічниця доктора Ота, Дороті Кадволладер, з одним із його синів, а тоді і сам Віктор із другим сином.Спочатку Джон примусив усіх присутніх вислухати його лекцію про те, як матеріалістичне суспільство руйнує екологію, і коли Віктор Ота спробував вступити у дискусію, Джон штовхнув чоловіка до басейну, біля якого озвучував свою палку промову, а тоді тричі вистрілив у нього.Тоді одного за одним пристрелив і решту присутніх, після чого увійшов до будинку, надрукував записку, яку лишив під двірниками Роллз-Ройсу Віктора, і підпалив будинок.У записці містився мікро-маніфест, що пророкував початок Третьої Світової, смерть матеріалізму і ще більше вбивств в імʼя цієї мети.Вбивства родини Менсона ще були свіжими у пам’яті суспільства, тож цей інцидент спровокував панічні настрої. Комуни хіппі виявились під підозрою, та дуже швидко стало зрозуміло, що члени цих комун не менш налякані і були раді допомогти піймати винного.Саме одна з таких груп впізнала радикальні ідеї Фрейзера, бо до того, як повністю ізолюватись від соціальних контактів, чоловік контактував з кількома її учасниками.Його відбітки також знайшли на місці злочину, тож вже у листопаді Джона Лінлі Фрейзера заарештували.Було багато суперечок щодо його осудності, та зрештою, його визнали відповідальним за власні дії і засудили до довічного увʼязнення.Він провів за ґратами 29 років, а у 2009 повісився у власній камері.Оповідання Ірини Пасько «Йона і його друзі» зі збірки #я_бачу_зло не присвячене цій конкретній кримінальній справі. Воно скоріше зачіпає певний історичний період і відрефлексовує цілу низку подібних злочинів, ґрунт для яких був закладений через стигматизацію психологічних розладів і ненадання належної допомоги людям, які від них страждають.Але авторка згадує цю історію серед тих, що підштовхнули її до вибору цієї теми.А збірку трукрайм-оповідань «Я бачу зло» ще кілька днів можна передзавмовити за спеціальною ціною у видавництва 🖇 https://t.me/zhorzhclub/1853

Найбільшим плюсом цього трилера я вважаю те, що персонажі тут поводяться дуже по-людськи.А якщо точніше, дуже по-мудацьки: егоїстично, невиважено, не шкодуючи почуттів оточуючих і часто плюючи в обличчя одне одному.Приємних людей на цих сторінках взагалі нема, проте є травмовані, є відморожені, є відверто хворі, хоча не без того, що деяким з них іноді можна трошки поспівчувати.Я вже писала, що сюжет тут як поп-корн: простий, стрімкий, емоціно необтяжений, проте доволі захопливий і добряче закручений.І дуже інтенсивний та насичений, може навіть трохи занадто, хоча оце «занадто» вилізає боком хіба у фіналі, а до того все непогано тримається купи і додає до динаміки.Якщо в загальних рисах, то тут є таємниче зникнення, якому передує проникнення і втирання в довіру; масштабні злочинні схеми і корумпованість влади; старезні скелети у шафі; шантаж і вимагання; вбивства і містифікація; різномаїтні злочини сексуального характеру і, я певна, що на позір згадала не все.Але закрутити такий сніжний ком зазвичай легше, ніж розплутати, тож зрештою все трохи сиплеться.І навіть не стільки через загальну складність сюжету, скільки через дуже типову проблему, про яку я вже багато разів говорила: авторський страх довести все до кінця так, як того вимагає історія.Зайва раціоналізація і занадто фантастична розвʼязка цьому трилеру не пасують, проте спрощують його до смішного, хоча до цього я була майже вражена кількістю неочікуваних твістів.Але як на одноразовий динамічний трилер — непогано, бо плюси теж доволі вагомі.Не з обовʼязкових до читання, але і відкладати його в процесі читання не хочеться.📖 «Паризькі апартаменти»✍️ Люсі ФоліВидавництво Старого Лева

Понад 70 років ця справа лишалається однією з найбільш обговорюваних і найбільш інтригуючих серед британських нерозкритих кримінальних загадок.В квітні 1943 року в лісі неподалік Бірмінгема четверо хлопчиків знайшли людські рештки у дуплі старого в’яза.Поліція встановила, що вони належали жінці 30–40 років, яка померла від задухи: у її роті знайшли зім’ятий шматок тканини зі спідниці. Тіло помістили в дупло ще до настання трупного заклякання, а одну руку із обручкою відокремили — її виявили під деревом. Особу загиблої встановити не вийшло, але за рік по тому, у місті та околицях почали зʼявлятись таємничі графіті вз питанням: «Who put Bella in the Wych Elm?» (Хто поклав Беллу у відьмин в’яз?)Так невідома отримала імʼя, хоча в офіційних документах воно ніколи не фігурувало і розкриттю справи ніяк не допомогло, бо жодна з версій щодо особи вбитої не була підтверджена.Але у лютому 2018, судова антропологиня Керолайн Вілкінсон провела реконструкцію обличчя Белли, використовуючи фотографії з місця злочину. Саме цей портрет ви бачите на обкладинці цього допису.Реконструкція може бути не точною, бо череп, знайдений у 1943, поліція загубила 🙃Лишилось декілька його фото з різних ракурсів, але загалом, майже всі матеріали справи було втрачено — тож навіть тепер, коли відомо, як приблизно могла виглядати жертва, шанси на реальне просування у справі мізерні, якщо не нульові. Ця містерія, скоріш за все, назавжди лишиться незбагненною.Але Серафима Біла у своєму оповіданні «Хто поклав Беллу у відьмин вʼяз?» пропонує свою версію подій, і подає цю історію у дуже цікавій формі ☺️📖 Передзамовити «Я бачу зло» можна у видавництві 🖇 https://t.me/zhorzhclub/1853#я_бачу_зло

Давайте трохи поговоримо про спекуляції у трукраймі.Цей допис натхнений дописом з іншого книжкового каналу, на який я свідомо не хочу посилатись прямо — не тому, що уникаю дискусії, а щоб не підсилювати ту конкретну спекуляцію.Але тут цілком можна говорити у загальних термінах.🪶 Трукрайм — той жанр, що вимагає дуже точного дотримання фактів і повного виключення фантазії і домислів.Якщо я підозрюю, що у певному романі згаданий реальний злочин, то це має бути підтверджено конкретними доказами: наприклад, автор чітко зазначав у самому творі, післямові чи інтерв’ю, що йдеться саме про це, або ж авторитетні дослідники творчості автора довели, спираючись на чітку і відкриту доказову базу, що автор мав це на увазі, але, припустимо, не міг свого часу казати про це прямо.Тобто, це в жодному разі не може бути висновок на основі десь у чомусь схожих імен чи десь у чомусь схожих подій.Та що ще важливіше, це ніколи не має бути «сенсація», побудована на непідтверджених міфах, бо деякі гучні злочини такими міфами дуже щедро обростають.Достатньо згадати Джека Різника, Чорну Жоржину або Зодіака: реальні факти там давно переплелися з версіями про змови, еліти, надлюдську геніальність вбивць, приховані ритуали й таємні знання, але реальність, скоріш за все, значно прозаїчніша (і це підтверджують найсвіжіші відкриття у всих цих справах).«Сенсаційний» формат трукрайму взагалі дуже спірна штука, яка має мало спільного із етикою, бо це майже завжди спекуляція, перекручування фактів і виривання із контексту.Тож якщо мені здастся, що автор якоїсь книги писав щось про реальний злочин, бо якісь мотиви у романі виглядають схожими на на те, що мені про цей злочин відомо, то у першу чергу я маю перевірити, чи те, що мені відомо, є підтвердженим фактом взагалі.По-друге, я маю переконатись, що автор саме це мав на увазі, чи то вже мої домисли, бо я ніби як помітила якийсь зв’язок художньої вигадки із тим, що сталося насправді.І вже по-третє, якщо, припустимо, інформації виявилось недостатньо, але мені вкрай хочеться поділитись своїми спостереженнями і міркуваннями, то я маю відразу чітко зазначили — йдеться не про факти, а про те, що я помітила цікаві моменти, де художній твір якось перетинається з реальними подіями.Бо якщо я цього не зроблю, то, звісно, можу непогано хайпанути на темі, особливо якщо вона гучна і актуальна саме зараз, але в той же час я докладусь до міфотворчості.Але там, де з’являється міф, зникає увага до реальних жертв і реальних причин. Там виникає простір для подальших маніпуляцій і конспірології — аж до того, що, скажімо, автор насправді щось знав, але мовчав, тому завуальовано виклав все це у романі. А ще міф часто гіперболізований і настільки прибільшує жахливість злочину, що те, що відбулося насправді, починає здаватися не таким вже і жахливим.Такі міфи часто виникають навколо подій, які не висвітлюються в медіа повністю, і найгірше в тому, що так сильно прибільшуючи і міфологізуючи один конкретний злочин, ми ніби применшуємо жахливість не тільки того, що було насправді саме у цьому випадку, а й інші менш шокуючі злочини.Одним словом, я дуже тішуся, коли інші книжкові канали зачіпають тему трукрайму, особливо так чи інакше повʼязаного з літературою, але щиро сподіваюся, що їхні автори намагатимуться уникати хайпу і спекуляцій, бо проблема сенсаційності ще й у тому, що вона підміняє аналіз емоцією.Трукрайм пишеться не мовою несподіваних сенсаційних відкриттів, а мовою доказів і фактів — і саме цим він по-справжньому цікавий, бо докопатись до істини значно прикольніше, ніж розвести фантастичну конспірологію.#запеклий_трукраймФото ілюстративне, робота з серії Ганса Беллмера La Poupée.

У бльорбі на обкладинці, Кінг каже, що «увійти в Дім на пагорбі — це все одно, що увійти у свідомість божевільного», і саме такою мені відчувалась ця історія — тривожною, запаморочливою, дезорієнтуючою і некомфортною, сповненою відчуження і мʼякого, але всепоглинаючого та невідворотного жаху.І ще — це шикарний взірець того, як цілком традиційний і майже затасканий троп може розкритись з абсолютно нетипового ракурсу, бо це не стільки класична готична історія про привидів старого будинку, скільки текст про самотність, відчуження і крихкість психіки.Про привидів внутрішніх, що спотворюють раціональний світ і цілком органічно взаємодіють з привидами зовнішніми, які стають каталізатором остаточної саморуйнації головної героїні, яка і без того не здатна вписатись у власну сучасність, змушена виконувати навʼязані їй ролі.Ігри розуму, напружена атмосфера саспенсу, стрімке нагнітання і спотворення реальності тут витончено переплітаються з ніби як реальними проявами надприроднього, але і ці прояви авторка ставить під сумнів, вводячи в оповідь персонажку, яка ніби як мала ці сумніви навпаки розвіяти.Взагалі, тут багато відвертих маніпуляцій і викривлення класичних готичних прийомів і сюжетних тропів.Дуже цікава робота із персонажами, які на перший погляд грають доволі традиційні ролі для подібного сюжету, але ці ролі дуже швидко спотворюються: раціональність виявляється безпорадною, іронія — формою захисту, а чутливість поступово перетворюється на небезпечну вразливість.Замість того, щоб стабілізувати ситуацію, персонажі дедалі більше оголюють власні слабкості, і саме це стає головним джерелом напруги.Більш того, сам Дім, який є цілком повноцінним персонажем, не просто резонує з внутрішнім станом героїні, а нав’язує власну логіку: простір тут працює проти людини, руйнує відчуття напрямку, меж і безпеки, змушуючи психіку підлаштовуватися під спотворену архітектуру.Тож це також текст про згубність самої ідеї дому як місця абсолютної безпеки. Для головної героїні потреба належати, бути прийнятою й знайти свій дім виявляється смертельно небезпечною, бо вона готова заплатити за це втратою себе.У фіналі роман не пропонує катарсису чи очищення: жах тут не долається і не раціоналізується. Він просто залишається — непроговореним, неосмисленим, непоясненим, і це саме лякає найбільше.📖 «Привиди Дому на пагорбі»✍️ Ширлі ДжексонВидавництво Жорж

🎙Інтервʼю з Євгенією Кужавською😉Скільки часу пішло на написання книги та як прийшла ідея? Я писала трохи менше року, але ідею обдумувала кілька місяців до початку писання. В Другій українській гімназії імені Кирило Мефодіївського товариства викладав колись і Микола Зеров, про якого я вже писала. Я хотіла написати саме про цю гімназію, про Зерова-латиніста, про першу українську школу в українській державі, яка змогла з’явитись тільки тому, що російська імперія хитнулась. А потім зрозуміла, що маю ідеальну героїню для цієї історії, очима якої і покажу гімназію. Вероніка Черняхівська справді колись була ученицею Миколи Зерова.  Як би ти презентувала свою книгу і свою цільову аудиторію, кому порадиш її обов’язково прочитати?Тим, хто любить темні академії, звісно ж. А ще — літературні ігри, розслідування, загадки і Київ в усіх його іпостасях, в тому числі і місто сторічної давнини. 😉Чи можливо, що «Боги мого краю дуже люблять кров» матиме продовження чи це одиночна історія?  Одиночна історія.  😉Як ти взаємодієш зі своїми читачами, і що для тебе важливо в зворотному зв’язку? Важливі інтерпретації. Я не вважаю автора всезнаючою інстанцією про текст. Іноді автор щось закладає підсвідомо, і тільки читач може це помітити. Цікаві читацькі прочитання тексту. Я іноді читаю відгуки на гудрідз, буду вдячна за них. Я радію позитивним відгукам, але не надто печалюсь через негативні. Мені було добре з цією історією, а як її сприймуть читачі – тільки їхня особиста справа. Тож будьте відвертими. Передзамовити «Боги нашого краю дуже люблять кров» можна:📚на сайті Vivat📚у авторки з автографом#writer_speaks | Owl’s reading vibes 📚

Що мені особливо подобається в Каррізі — то це те, що він не боїться лишати історії недосказаними, проте дає такий насичений матеріал і широчезний простір для інтерпретації, що до книжок повертаєшся думками ще довгий час після прочитання.Цикл про Пʼєтро Джербера трохи менш брутальний, проте більш містичний, ніж той, що про Нашіптувача, хоча можна знайти чимало спільних рис, щоб стверджувати, що події розгортаються у тому ж самому тривожному всесвіті, зітканому зі зла, мороку і безнадії.Першу книгу я читала ще торік, три наступні — залпом минулого тижня, і от варіант з читанням за один підхід мені імпонує більше.Але у цьому випадку — не тому, що якісь нюасни стираються з памʼяті, а як раз тому, що так легше усвідомити, що деякі детальки пазлу відсутні навмисно, і чітких відповідей у тексті нема в принципі, а деякі лінії обірвані свідомо і ніколи не мали завершитись внятною розвʼязкою, тоді як натяки на розкриття інших таки ретельно приховані поміж рядків.Тож я не спинятимусь тут окремо на кожній книзі, в радше подивлюся на повну картинку — бо тільки у такому вигляді ця історія дійсно працює.Межі жанру тут розмиті, і ці трилери десь сягають на терени горору, занурюючи і героїв, і читача в абсолютний і непереборний хаос, без шансу виплутатись.І це дуже символічно, бо герой, психолог-гіпнотизер, що працює із розумом та спогадами дітей, що мають ментальні серйозні розлади, неодноразово підкреслює, що якщо втратити пильність і заблукати у лабіринтах чужої памʼяті, можна ніколи не відшукати виходу.І цей зламаний, травмований герой, намагаючись розкрити різноманітні злочини, у які тим чи іншим чином були втягнуті його юні пацієнти, протягом циклу руйнується остаточно, все глибше занурюючись у темряву — власну і зовнішню, аболютно стираючи грань між реальністю і чимось… більшим і темнішим.З кожною книгою, він зіштовхується з усе більш неосяжним злом, і в якийсь момент боротьба із цим стає абсолютно марною і безсенсовною. Йому лишається лише спостерігати і досліджувати його грані, відтінки та межі.А взагалі, я б взагалі сказала, що стиль Каррізі, особливо у цьому циклі, дуже близький до імпресіонізму, бо у цих історіях важить не логіка і чітке висвітлення подій, не те, що саме сталося, а те, як воно відчувається — і автор змальовує це дуже широкими, але неточними мазками, щоб передати лише загальну тональність і образи.Історії фрагментарні та уривчасті, оповідачі ненадійні, висновки оманливі. Сюжети побудовані на підміні та спотворені фактів і свідчень, на підваженні логіки, на ірраціональності і відмові від пояснень.Основний акцент на субʼєктивних відчуттях і емоціях, що, в принципі, зустрічається у психологічних трилерах, але для типового психологічного трилеру, тут недостатньо чіткості і лінійності.При цьому, як я вже відзначала, у Каррізі дивовижним чином виходить писати одночасно дуже круто і дуже погано: з невиправданими повторами, надмірними поясненнями, майже графоманськими описами і метафорами. Але ота частина, де круто, для мене таки переважає, бо те, як він створює атмосферу, як маніпулює читачами, як порушує всі устої жанру піднімає його тексти на геть новий рівень, і мало що здатне стояти поруч.📖 «Дім без спогадів»📖 «Дім вогнів»📖 «Дім тиші»✍️ Донато КаррізіВидавництво КСД