Руда стерлядь про книжки

🌟Віті Іхімаера «Осідлати кита»Прочитати то прочитала, але, на жаль, не оцінила.✨У цієї книжки є безперечні плюси. Найбільший із них - маорійська міфології. Про народ маорі та їхню культуру я майже нічого не знала, ай ладно, нічого не знала, так буде точніше, тож ця книжка стала певним віконцем у міфи, образи китів, ідеї зв’язку людини з природою.Це підлітковий роман, тому він доволі легкий, без особливих поглиблень в психологію чи розбору складних питань життя племен. В центрі подій восьмирічна Каху, нащадок легендарного Кахутії Те Рангі, вершника на китах. Вона належить до племені маорі з Фангари (Нова Зеландія). Її прадід, Коро Апірана, старий поважний вождь, який відчайдушно шукає спадкоємця чоловічої статі, адже традиція вимагає саме цього. Народження Каху стає для нього розчаруванням. А для самої Каху початком боротьби за любов і визнання, в першу чергу свого діда. ✨Історія Каху безперечно зворушлива, мила, місцями навіть символічна. Але от зображення родинних стосунків… вибачте, це капець. Дідусь, він же вождь, відверто не любить власну внучку і всім про це каже, бо вона дівчинка. Він її принижує, відштовхує, ігнорує. І при цьому всі навколо умиляються: мовляв, як це мило, що дитина тягнеться до такого буркотливого діда. Ну таке собі уявлення про «теплі сімейні стосунки». Кожна сцена взаємодії Каху з дідусем (або бабусею та дідусем) виглядали однаково. Бабуся свариться з дідусем, Каху намагається достукатися до діда, а він навіть на її випускний не приходить, бо вона дівчинка і «взагалі не той спадкоємець». Вся родина присутня, його немає. Дуже здорові, людяні відносини, ага. Дитина плаче, а всі умиляються як вона любить діда , а він такий впертий а не знаю що там в Фангарі, мо це норма, але виглядає картина нездорово ✨З позитивного боку я таки дізналася чимало цікавих, хоч і фрагментарних речей про культуру маорі та їхню систему вірувань.Читати чи ні вирішуйте самі. Але мені хотілося більшої чутливості до теми дитячої травми й здорових відносин, й менше романтизації емоційного відчуження.P.s забула, у книжці бабуся має дальтонізм. Найімовірніше, це не був свідомий авторський задум, але з генетичної точки зору штрих промовистий.Дальтонізм у жінок трапляється рідко, адже для його прояву потрібне успадкування дефектного гена з обох Х-хромосом. Такі випадки можливі в будь-якій популяції, але частіше стають помітними в родинах або спільнотах із тісною спадковою тяглістю. Тож навіть випадкова деталь мимоволі підсилює відчуття замкненості роду, важливості кровної лінії й традиції тем, які для цього роману загалом є ключовими.Руда стерлядь про книжки

Дуууже цікаві предзамовлення у Богдан "Січові стрільці на Закарпатті" Олександра ГаврошаХто не знає про Українських січових стрільців - першу національну військову формацію у XX столітті? Але мало хто чув, що оспіване у численних піснях стрілецтво розпочинало свій бойових шлях саме на Закарпатті у1914-1915 роках. Це мало велике значення длясоборності України, адже вперше закарпатські Українцітак широко законтактували з галицькими.Маловідомими є й військові дії початку Першої світової війни на Закарпатті. На жаль, про перебування українських січових стрільців за Карпатами є лише розрізнені відомості з різних джерел. Досі окремої монографії на цю важливу тему нема. Тому нам хотілося заповнити цю прогалину у виданні, яке буде цікаве як пересічному читачеві, так і фахівцям. "Ольга Петлюра в українській історії: життєпис та епістолярій 20-50-х рр. ХХ ст." Таїсії КівшарУ книжці вперше на новій джерельній базі висвітлюється життєпис Ольги Петлюри, педагогині, громадської діячки, аристократки, колишньої Першої леді Української Народної Республіки, дружини і вдови визначного державного, військового й громадського діяча Симона Петлюри. Розкривається її роль в українському суспільно-політичному, громадському та жіночому русіУНРівської доби. Підготовлений і представлений епістолярій О. Петлюри з коментарями дає уявлення про взаємини між провідними українськими політиками та вченими, а також громадсько-політичне, родинно-побутове, культурне та інтелектуальне життя української політичної еміграції в Західній Європі першої половиниXX ст. Руда стерлядь про книжки

🌟«Камю має померти» Джованні КателліНу, я не згодна з тими, хто каже, що ця книга геть погана. Ні, зовсім ні. Хоча з назвою, чесно кажучи, щось не так … особисто мене вона трохи ввела в оману. ✨Якщо ви чекаєте повноцінного розслідування з чіткою відповіддю на питання, що ж насправді сталося з Альбером Камю: нещасний випадок чи ретельно сплановане вбивство спецслужбами, то тут цього не буде.Це радше роздуми. Роздуми, які виростають з одного-єдиного речення в щоденнику Яна Забрани. І саме воно стає відправною точкою для всієї книги.Про Яна Забрану, зізнаюся на свій сором, я майже нічого не знала. А він дуже цікава постать. Чеський поет, перекладач і людина, чия молодість припала на часи жорсткого комуністичного режиму в Чехословаччині. ✨Його батьків репресували, сам він був фактично позбавлений можливості нормально публікуватися, тож багато років працював «у тіні» і його щоденники це не просто особисті нотатки, а хроніка життя інтелігента під тоталітарною системою, з постійним страхом, цензурою і внутрішнім спротивом. І саме там з’являється фраза про те, що смерть Камю могла бути не випадковою.✨Окремо мені було справді цікаво читати уривки промов і статей самого Камю, зокрема про Угорщину, його різке засудження радянського вторгнення 1956 року, його відкриту критику СРСР. Про цю частину біографії Камю я знала не так уже й багато, тож тут книга для мене точно спрацювала.Що ж до теми спецслужб то написано захопливо, місцями навіть напружено, але, якщо чесно, нічого принципово нового. Ідея про те, що Камю могли вбити на замовлення, загалом має сенс і виглядає логічною в контексті епохи. Але саме «розслідування» часто виглядає як відверте натягнення сови на глобус🦉: припущення нашаровуються на припущення, а доказова база залишається дуже хиткою.✨Тож для мене ця книга не детектив і не сенсаційне викриття. Це радше есе про страх перед словом, про відповідальність інтелектуала, і про те наскільки небезпечним може бути письменник для режиму. І якщо сприймати її саме так то читати було справді цікаво. ❤️Але це аж ні як не сенсаційне розслідування ❤️Руда стерлядь про книжки

«- Навіть у нас в Італії діти не люблять супи.Супи й діти несумісні за одним столом.— У нас це все ще радянська спадщина, і ми, всі, хто прожив частину свого життя в ті моторошні роки, страждали від «супоцентричної дієти», заснованої на бідності пайків, де тобі втовкмачували, що без гарячої щоденної рідини житине можна. А все-таки, чорт забирай, можна легко прожити все життя без гарячих рідких супів.Ще не було жодної людини, яка померла би від того, що тиждень не їла суп! Вочевидь, то булаякась безглузда вигадка.— У Неаполі вже давно всі вимерли, — зауважив я, бо ніколи не бачив супу в Неаполі.» Ну я б не назвала б себе прям знавцем кухні Неаполя, але я знаю про таку страву як Minestra maritata. Не знаю, як точно це перекладається, щось типу шлюбної страви…І це традиційний неаполітанський фанфари суп✨Кажуть, сама Minestra maritata у формі, наближеній до сучасної, походить з традицій іспанської кухні XIV–XV століть, зокрема від olla podrida (густого супа зі свининою і овочами), який іспанці принесли до південної Італії під час своїх панувань. ✨Сучасна неаполітанська minestra maritata це густий суп із бульйоном, що вариться годинами з різних видів м’яса (традиційно свинина, іноді яловичина або курка) та темно-зелених овочів: цикорія, салата, борщівник, капуста та інші сезонні листові. У Неаполі ця страва традиційно готується на свята. Часто готують під час Різдва, на Святого Степана (26 грудня), інколи на Новий рік чи Пасху. У сучасних неаполітанських родинах рецепт часто передається з покоління в покоління, і кожна родина може мати свої варіації: стиль м’яса, набір зелених овочів🐻І це я вже мовчу про Zuppa di cozze alla napoletanaНу окей, це не суп, а більше бульйон, але ж це одна з найвідоміших і найхарактерніших страв НеаполяНу як ви зрозуміли, книжкою я недовольна…«Школи Історії кулінарних майстрів і застілля»Марко ЧерветтіРуда стерлядь про книжки

🌟«Половина жовтого сонця» Чімаманда Нґозі АдічіЄ книжки, про які складно говорити, бо жодні слова не передають усієї їхньої сили. «Половина жовтого сонця» саме така історія. Прекрасна, глибока, болюча й водночас світла. Я однозначно #раджу її кожномуУ центрі подій п’ятеро героїв, чиї долі переплітаються в Нігерії 1960-х років.⭕Уґву юний служка інтелектуала Оденіґбо.⭕Сам Оденіґбо та його кохана ⭕Оланна -красива, але неймовірно сильна і добра жінка з родини вищого середнього класу.⭕Її сестра-близнючка Кайнане гостра на розум та язик, дуже іронічна та самодостатня.⭕І Річард, англієць, який намагається зрозуміти країну, що стає для нього новою домівкою.Це історія про їхні життя до, під час і після війни в Біафрі шляху, який проходить від постколоніальних надій до розбитих мрій і трагедій, що змінюють людину назавжди.Авторка неймовірно майстерно передає атмосферу Нігерії: ✨Лагос із його ритмом, ✨Невеличкі селища і містечка з їхнім теплом і тривогою, ✨контрасти Півночі та Заходу. Вона робить це делікатно й дуже щир через погляди своїх героїв, їхні думки, сумніви й любов. Саме в цьому полягає краса роману бо він звучить голосами живих людей, а не абстрактними історичними деталями.Це книжка про те, як серця можуть бути більшими за реальність, у якій живуть. Про те, як війна розкриває найгірше й найкраще в людях. Про дружбу, втрати, сміливість, кохання, зраду та надію, яка дивом тримається на тлі хаосу.Особливо захоплює, як авторка говорить про колоніалізм і про подальше британське та російське втручання. Вона подає це як очевидну частину життя персонажів, так, як вони самі це відчували. В цьому і є неймовірна чесність і м’яка сила її письма.Написано все вишукано, емоційно й дуже по-справжньому.Однозначно рекомендую ❤️Руда стерлядь про книжки

Давно я не піднімала тему вина, і сьогодні в ніч хочу розповісти про одну цікаву тему в Нігерії про яку я прочитала тільки но в книжці це wine carrying ceremony або «церемонія принесення вина», один із найпоетичніших моментів традиційного нігерійського весілля.💜Нареченій дають калабас або чашу з пальмовим вином і вона йде між людьми, а всі спостерігають, затамувавши подих. Коли вона нарешті простягає свому нареченому вино - це знав, що він обраний💜Наречений приймає напій, робить ковток і цим жестом дві родини офіційно визнають союз. Простий рух, але в ньому так багато символізму: добровільність вибору, єднання, подяка старшим і початок нового розділу життя.є й інший етап весільної традиції, коли вино приносить не наречена, а наречений та його родина. Це відбувається під час частини церемонії, яку іноді називають “bride price ceremony”, “introduction” або “ime ego” (залежить від регіону).Зазвичай це відбувається на початку традиційної церемонії заручин або одруження, коли родина нареченого приходить офіційно просити руки дівчини.💜Чоловік і його родина приходять до батьків нареченої з дарами, серед яких обов’язково є вино. Це символ того, що він приходить з чесними намірами та шаною.Коли родина нареченого подає вино, старійшини родини нареченої приймають його, після чого починається формальна частина Руда стерлядь про книжки