etc etc

мені не подобається інфообман сучасних блогерів на тему маніфестацій вселенського багатства та щастя з порожнечі, але я все-таки переконана, що левову частку нашого успіху зокрема визначають наше ставлення до себе й ставлення до світутобто я не вірю, що можно з нічого наманіфестувати мільярд доларів. але я вірю, що нормальна думка про себе помножена на якісну освіту, релевантні вміння, не просрані вдалі можливості та знайомства мають набагато більше шансів досягти цього, ніж переконання, що ти гниюче на ліжку лайноособисто мені КРИТИЧНО заважає моя невпевненість у собі й недовіра до інших людей, і я розумію, що мала б набагато менше з наявних проблем, якби пофіксила ці штуки. тобто для мене причина — моє переконання про себе, що я заслуговую менше, ніж інші, і взагалі якась не така. я вірю всередині в себе саме в це, і це зупиняє мій прогрес щодо досягнення інших цілей, які навіть прямо не стосуються мого ставлення до себе. тому я і прагну якимось чимось передумати про себе в позитивне русло, — що я розумна, класна, здатна — адже це перестане мені заважати йти далія поки не придумала нічого краще, ніж реальні дії до цього й афірмації, заборона поганих слів про себе й образ щодо зовнішності. можливо, усе пояснюється психотерапевтичними заняттями й перебудовою думки про себеале подивимось. делулу із солулу. треба вірити у своє чудове життя, але й робити все для того, щоб воно таким стало

“for one more day”, mitch albomя плачу в перукарні, поки мені фарбують волосся у мʼякий блонд. я не знаю, у чому причина: оксид чи книжка, яку я щойно дочитала, але моє серце болить, і я не можу заспокоїтисяріч у тім, що чік беннето — алкоголік і не дуже сильно приємний чоловік. козлина, якщо бути чесним. він жахливо пʼє, кидає свою дружину й доводить доньку до того, що вона навіть не запрошує його на своє весілля. після цього чік вирішує вбити себе і котить на шосе, провокуючи аварію. у нього навіть вдається, знаєте. якимось незрозумілим чином він точно впевнений, що мертвий, бо бачить свою померлу маму і тут все починаєтьсяя не буду спойлерити й розказувати про сюжет далі. можливо, ви мене засудите за жахливу, маніпуляційну сентиментальність цього відгуку, тому що я маю слабке місце на тему втрати та стосунків у родині (дві речі в житті, яких я боюся найбільше). але зрозумійте. якби ви мали один день, хоча б один день провести з тією коханою людиною, що загинула… ви б відмовилися? я б ні. і чік німатеринська любов — найщиріша форма любові. я завжди жартую, що не хочу бути вагітною хлопчиком, бо не люблю їх, але тепер зрозуміла — любитиму. бо це частина мене. і немає нічого сильнішого за жінку, яка завжди обирає своїх дітей, навіть якщо вони не обирають її. навіть якщо діти спеціально тиснуть на хворе місце та дьоргають його, поки не піде кров. навіть якщо діти настільки противні, що змушують тебе плакати вночі. навіть якщо діти не обирають тебе, ти все рівно обираєш їх. така це любов. коли ти помираєш, твій привид залишається з ними назавжди, бо не існує сили, яка б могла стерти материнську любов повністю“for one more day” змушує мене відчувати, як багато любові у своєму житті я сприймаю як належне. що насправді я чік беннето у латентній формі, тільки ще не дійшла до повного скотства й алкоголізму. що та любов може закінчитися, а я навіть не зрозумію, що мої останні слова були злими. тепер я думаю, що ніколи не хочу казати близьким злих слів. можете зрозуміти, наскільки все серйозно — раніше я постійно казала тільки їхя думаю, що ця книжка проста і зрозуміла, а ще змушує тебе подивитися на життя під іншим кутом, тому що навіть у простих речах можна знайти те, що тебе докорінно змінить. до речі, це одна з цитат книжки. я виділила майже 60 штук — цілі абзаці, інколи сторінки, які мені відгукнулися. це схоже на калейдоскоп: ти не знаєш, яке слово відгукнеться тобі, але точно знайдеш це для себенапевно, я розкажу більше про кожну цитату, яка мені запала. але цей відгук закінчу на простому: цінувати кожен день, який маєш із близькими, і не марнувати їх даремно. і, можливо, спробувати трошки менше боятися смерті, тому що вона хоч і розлучає нас, проте не назавжди адже частина тих, кого ми любили, завжди залишається в насі, звичайно ж, куди без цього: мамочко, я тебе дуже сильно люблю

першою закінченою (господи, нарешті) книгою 2026 року стала «полковнику ніхто не пише» габрієля гарсіа маркеса. це моє перше знайомство з автором і перше знайомство з колумбійською літературою взагаліколись з подругами ми обговорювали, що хтось оцінює мистецтво як критик, а хтось — через власне враження від твору. я саме другий варіант. «полковник» був єдиною повістю, завантаженою на телефон, коли я сьогодні не могла заснути в потязі, і в іншому випадку я б його, можливо, також закинула. але тут дочитала — сторінок ну правда не так і багато! але враження гнітюче“what’s the matter, friend?’ sabas asked.the colonel sighed. ‘it’s october.”читати про жовтень у теплий травень — жахливо, як і думати про осінь. жовтень символізує страх полковника, його втому і відчай, смерть його сина, голод, нудоту і діарею, астму його дружину і… надію. незважаючи на важкий та сентиментальний настрій, полковник чекає на свій лист — і цією вірою змушує чекати інших“you can’t eat hope,’ the woman said.‘you can’t eat it, but it sustains you.”але найбільше я розумію полковника у фіналі. тому що надія — одна з найнебезпечніших і найжорстокіших емоцій. я люблю кінець цієї повісті. це найкращий прийом, який я бачила, але я не хочу вам спойлерити, бо інакше ви не зрозумієте полковниканезважаючи на це, книжка важка і не сподобалася мені. проте я нарешті розумію, звідки пішов цей вираз — полковнику ніхто не пишеа я б написала!

⚠️ Чим саме небезпечний новий Цивільний кодекс для ЛГБТК?Після гучного обговорення "шлюбів у 14", цей пункт з нового ЦК прибрали і суспільна увага до нього майже зникла.Його навіть переписали з урахуванням рекомендацій комітетів і ГО та внесли як новий. З урахуванням рекомендацій всіх, окрім ЛГБТК. 💭 Далі цитую адвокатку ГО "Інсайт" Оксану Гузь:09 квітня зареєстровано черговий «унікальний» проєкт нового Цивільного кодексу України (№15150). Якщо відверто, то сподівалася побачити ґрунтовні зміни, бо не могли ж законотворці не відреагувати на обурення запропонованими версіями проєкту 14394 та його клонами, але вони змогли це зробити. Сьогодні переглянула по двом ключовим блокам, які мене цікавили і з якими я з колегами працювала – це права жінок і права ЛГБТ.Якщо коротко, то покращень нема, прибрали тільки кілька норм, які були ну вже надто обурливими, типу зниження шлюбного віку. 😘По правам жінок (простіше не стало):1. Розлучення - суд повинен буде визначити обов’язковий строк для примирення, якщо у подружжя є малолітня дитина або дитина, яка має інвалідність (ст. 1513). 2. Прізвище - після розлучення колишній чоловік може вимагати, щоб ви повернули його прізвище, якщо він вважає, що ви приводили «негідно» або вчинили «аморальний вчинок» (ст. 1516). 3. Заручини – з вас можуть стягнути моральну шкоду, якщо ви відмовилися від укладення шлюбу після заручин (ст. 1488). 4. Аліменти – стає зручніше боржникам - аліменти за минулий час тепер можна стягнути максимум за 1 рік (ст. 1631), а за виконавчим документом — максимум 3 роки замість чинних 10 (ст. 1632).5. Репродуктивні права – допоміжні репродуктивні технології лише за медичними показаннями (ст.305).🏳️‍🌈 По правам ЛГБТ (вас не існує):1. Фактичний сімейний союз - тільки зв’язка «жінка і чоловік» (ст. 1474). Відповідно те саме стосується міжнародного приватного права: якщо один із партнерів громадянин України, союз визнається лише між жінкою і чоловіком (ст. 1875) навіть якщо стосунки визнані за кордоном.2. Хочете усиновити дитину? Не вийде, бо усиновлювачами не можуть бути особи однієї статі (ст. 1660).3. Розпоряджатися власним репродуктивним біологічним матеріалом надавши право на його використання партнеру_ці також неможливо, бо це передбачено для особи іншої статі (ст. 1735).4. У спадкуванні - третя черга включає партнера «у фактичному сімейному союзі» (ст. 1759), але фактичний союз лише різностатевий, а тому шансів нема.5. Якщо ваш партнер змінив стать - ваш шлюб стає недійсним з дня реєстрації зміни статі (ст. 1495).👀 І наостанок, як вишенька на торті - поняття «доброзвичайність», як «сукупність моральних норм та принципів, стандартів етичної поведінки та загальновизнаних уявлень про належну поведінку, усталених у суспільстві» (ст. 6) лишається.

lord, i’m one, lord, i’m twolord, i’m three, lord, i’m fourlord, i’m five hundred miles away from homeколи я дивилася «аватара» маленькою, я не розуміла: яка різниця, що аанг втік? яка різниця, що всі повітряні кочівники загинули? таке буває під час війни, думала маленька я. маленька я не знала війнизараз я думаю, що найбільше мені відгукується саме трагедія аанга. тому що він, маючи на плечах відповідальність за порятунок світу, втік — і цей тягар залишився з ним до останнього подиху. я не розуміла, чому йому так важко бути останнім зі свого роду. я не розуміла, чому він так сильно сумує. а тепер відчуття його туги душить мене живцем, тому що інколи все, що треба — це озватися до когось рідним словом і знати, що тебе зрозуміють я думаю про те, як раділа, коли почула у відні українську мову, навіть якщо не знала цих людей. думаю про те, як моє серце болить за українців, яких я не знаю, але у яких також болить за мене. я думаю про те, як мені хочеться опинитися вдома, навіть якщо я вже там. тому що дім — це не фізичні стіни, а відчуття любові та щастя. ти прагнеш повернутися туди, куди не існуєале аанг був не тільки за 500 миль від свого дому, а за 100 років від нього. маленький хлопчик, якого з усіма рідними розділяє ціле століття. я ніколи не винитиму його за те, що він зробив і не зробиві, можливо, саме зараз я розумію його краще, ніж будь-коли

сьогодні був хороший день, який почався із того, що мені вперше за 20 років потрапили у вену й без проблем взяли кров на аналіз (я не жартую)я одразу сіла на зручне місце в маршрутці й не запізнилася на роботі. мене зустріла колега, з якою ми товаришуємо, і вона сказала, що дуже за мною сумувала, і взяла мене під руку, і ми разом пішли снідати. я взяла свій улюблений сніданок, випила лате на кокосовому й какао на банановомураптово зрозуміла, що хочу стати доноркою — за 20 хвилин на роботі оголосили благодійну донацію. зʼїли з колегами рол з креветками з маку (крінж) і картопельку з трюфельним соусом (топ). уперше вийшла з ними на курілку, хоч і не курю. обговорили, що разом купимо ролики. погладила собаку. пішла на пілатес і гарно розімʼяла тіло, хоча взагалі не вмію гнутисяприйшла додому й дивлюся купу едітів із новим фільмом про аватара. обсесія на дорослого зуко підвищує мені настрій. через місяць день народження, випускний і благодійний бал. завтра я раптово їду з друзями в полтаву й вже маю спати, щоб не бути монстром зранкудо завтра, дівчата! нехай все буде так, як ми хочемо p.s: на фото — плакат, який висить у нас в офісі. гетеро перемогли

тобто розумієте? сама думка, що я люблю когось настільки сильно, як свою родину й моїх близьких друзів, мене лякає. я не сприймаю кохання як щось легке, мені не цікаве щось швидкоплинне й мінливе — я хочу ґрунтовне, важливе й одразу правильне, хоча це неможливо (і краще розстатися з людиною, ніж усе життя провести з нею в нещасті, але гнатися за цим «коханням на все життя»). напевно, я боюся оцього чинника невідомості, який кожна людина приносить у наше життя — мені здається, що неочікувана дія мого кохання мене зламає і я залишуся абсолютно розбита, без нового шансу полюбити й бути коханою, хоч і маю внутрішній каркас і підтримку для того, що цього не сталося. із цієї думки випливає, що, певно, я все-таки більше боюся, ніж просто не хочу, і тому автоматично захищаю себе від будь-яких контактів, симпатій і вражень, адже бачу не легкість і сили, а щось, що потенційно може мене дуже й дуже образитиале водночас я глибоко переживаю через те, що досягаю віку, коли відсутність серйозних відносин і такого досвіду перестає вважатися нормальною. одна справа, коли тобі 18 й ти не зустріла свого партнера — тут кожен лише посміхнеться й скаже, що «зустрінеш, не переживай». коли тобі 23, ти все більше відчуваєш на собі дивні погляди й оці не дуже приємні питання в стилі «о боже, а ти й сексом не займаєшся? як це?»звичайно, що варто зосередитися лише на власній думці про себе, а не інших людей. але що, якщо я не розумію, як все-таки ставлюся до теми серйозних відносин? мені здається, що в мене все-таки нема цього розуміння й бажання будувати своє життя сумісно з іншою людиною. я самостійна, я прагну індивідуальності й власних перемог, але водночас прагну безумовного обожнювання й готовності прийти на будь-яку свою забаганку. це не кохання; це «потрє*лядство», айм соу сорі! короче, важка ця тема. і хоч я думаю, що нема універсального віку, коли кожен має знайти своє кохання, і взагалі не кожній людині це вдається, переживати це важче, ніж вписуватися в нормалізоване суспільство

інколи відчуваю переживання, що не знаю, про що писати в канал. декілька років тому у мене б це викликало нервовий припадок, як будь-яка відписка чи підписка. я памʼятаю, як йшла до психіатра вперше декілька років тому із запитом, що мене тривожить мій твіттер і телеграм-канал, які на той момент були величезними — і я в шоцітому що це завжди було не про мене, а про інших. придумати те, що збере більше лайків. написати так, щоб всі репостнули. стежити, що пишуть інші дівчата, щоб не пропустити актуальну тему й захайпити на цьому. я була дуже серйозна в цьому завданні. я наче втратила розум. я відслідковувала канали, в яких підписники зростали швидше, ніж у мене, і гірко плакала. або відслідковувала кількість хвилин, за які їхні пости набирають більше реакцій, ніж мої, і знову плакалатривожилася, короче. не було жодного шансу, щоб я дозволила собі відпочитизараз я трошки сумую за тією собою, яка писала більше в канал. тому що це досі щоденник і набагато прикольніше відслідковувати свій стан у минулому з постами кожної хвилини, ніж з двома-трьома на день. але я розумію, що зараз в мене менше часу і набагато менше бажання робити це так, як я робила ранішея багато писала про те, що мене дуже драйвить фотографія маленьких моментів свого життя — і я хочу додавати це в блог. йолки палки, я навіть хочу почати вести тікток! і я щиро вірю, що зможу. або мені подобається писати про те, що я люблю — книжки, доброту, людей, годжо сатору й жовтий колір. але мені вже не цікаво бути постійно онлайн. розумієте? я зумерка до кісткового мозку, з 11 років я постійно сиджу в інтернеті й веду свої канали — зрозуміти, що можна не сприймати це як роботу, дуже важкоце не поганий пост! точно не прощання! релаксація, скоріше. тому що виявляється, що відсутність постів у каналі не робить мене й моє життя менш цікавими, ніж вони є. і що кількість постів у каналі не визначає те, скільки людей мене щиро люблять. ну, а продовжувати можна безкінечно. можливо, після цього посту я зникну на тиждень або напишу мільйон постів — who knows!

коли мегумі помирає — це схоже на безкінечну порожнечу.він падає. падає. падає.а коли піднімає голову — бачить перед собою величезне табло. рейси в токіо, гонконг, мельбурн і київ — пересадка у варшаві. цифри та літери змінюють одна одну, поки не зливаються у незрозумілий шум. мегумі проморгується декілька раз. хіба мертві можуть бачити?виявляється, мертві можуть і відчувати. у дупу впивається жорстке сидіння. комір форми дряпає шию. вдих, видих. оголошується посадка на рейс — просять пройди на південний гейт. він один в аеропорту і чомусь розуміє, що чекають тільки його. виявляється, мертві продовжують аналізувати та розчаровуватися. себе. у собі.зі спини хтось підходить до нього й вкладає долоню на плече. стискає. долоня важка. пахне темним пивом, цигарками й чоловічим дезодорантом. мегумі знає, хто це, але боїться повернутися.— не бійся. усім перший раз страшно літати, — голос батька нижчий, ніж він памʼятав.голос і долоня людини, яка не знає, чи зможе щось виправити. і чи треба? мегумі вкладає на неї пальці. не скидує, а стискає — перевіряє, чи батько справді існує. можливо, усе це жарт його помираючого мозку — учені давно довели, що секунди перед смертю людина проживає наново найщасливіші моменти життя.що ж. тоді це знак, що годжо переміг. мегумі готовий пробачити йому своє маленьке вбивство.батько старший, ніж він памʼятав. щойно він обертається, у голові вибухає сверхнова — впізнав. той дивний чоловік у шібуї, та безкінечна драка та самогубство.це був батько. завжди був він.— я помер.посмішка тоджі кривувата, наче мегумі сказав щось смішне. іншого підтвердження й не треба.— вибач, малий.мегумі робить слабкий крок уперед, ще один. а потім зривається з місця. батько вищий, батько сильніший, і, хоч мегумі виріс, він все рівно карабкається на нього, як робив малим.обійняти за шию. учепитися руками до шматків шкіри під нігтями, щоб не зник, нікуди не дівся.тоджі не ображається. у відповідь — лише ніжність. також сумував, здається.мегумі кліпає. очі печуть сльози.— не бійся, малий. боляче більше не буде.світ, у якому для того, щоб побачити найрідніших, треба померти — тупий. мегумі ненавидить його. мегумі ненавидить усіх.— мама також сумувала за тобою.мегумі давить у собі бажання розплакатися.мама обіймає його зі спини, ласкаво прочісує волосся пальцями.дихати нема чим. дихати більше не треба.мегумі сідає на рейс.

раптово зрозуміла, що з дитинства мене супроводжують вірші двох українських письменницьу першому класі в мене був «буквар». такий, знаєте, із дуже гарною обкладинкою — із тваринками та казками, які я обожнювала розглядати. десь у середині був вірш лесі українки, із рядками, які я памʼятаю досі:«ʼщо, болить?ʼ – мене питали,але я не признавалась –я була малою горда, –щоб не плакать, я сміялась»можливо, саме цей вірш вплинув на мою особистість. можливо, тому я ненавиджу говорити про власний біль і дуже смішно жартую. проте слова лесі супроводжують мене вже більше 15 років — завжди актуальні й чесні, завжди такі, що лунають у головіа потім я стала старшою. злішою. і, хоч на щастя й майже не бачила горя, все-таки встигла його торкнутися. тоді мені допомогла ліна костенка. прикольна жінка, якщо чесно. вона якось сказала:«і якби на те моя воля, написала б я скрізь курсивами: – так багато на світі горя, люди, будьте взаємно красивими!»і в цьому, насправді, моє головне юнацьке кредо — бути доброю, бути ввічливою. мені не важко — це моя звичка. і це не переростає в токсичну доброту та спробу всім догодити, а щось про щирість намірів і відкритість до світу, які я дуже ціную. цьому мене навчила саме пане ліна. і, можливо, деякі незнайомці, які колись були добрими для менемораль? я знаходжу любов у словах день безкінечний