коли я збираю фотографії з відня, то розумію, що мій друг не скинув мені чудові знимки мене біля собору святого стефана. тоді ми змусили чекати китайських туристів, щоб зробити фото без людей, але, здається, даремно. попри те, повірте мені: відень — неймовірно класне містояк співав біллі джоел, «відень чекає на тебе»відень зустрічає мене снігом і майже забутою зі школи німецькою, яка неочікувано приємно звучить у голові. метром за 3,20 євро (головне — ніколи не переводити в гривні), величезним шніцелем з кислим картопляним салатом у пивній, де сидять лише старі австрійці, і запахом трави у центріколи я гуляю віднем, то думаю лише про те, як деякі види нагадують мені мій київ. закохані у відень, звичайно ж, кинуть у мене камінь, але не сперечайтеся: місцина біля danube tower — ну справжня суміш наших лівобережної, либідської та палацу спорту. можливо, це говорить мій сум за домом. можливо, величезна кількість української, яку я чую на вулицяхякась жінка підійшла спитати у нас, чи можна у віденській біллі десь знайти сир («творог, тобто, творог»), а ми — не знаємо. проте було приємно, що вона шукає цей сир, хоч ми і знаходимся в тисячі кілометрів від дому. це була перша моя така довга розлука з ним, то, хоч це й пост про відень, він все одно про мій дімяк і про величезну кількість лайна у віденській фотобудці біля центру, яку я не можу не згадати. зрештою, це все-таки мій пост, а не чийсь іншийколись артур ґолден у «мемуарах гейші» написав, що, виходячи у світ, ми все рівно не залишаємо те, що було нашим домом. цитата подана вільно, тому що книжку я востаннє перечитувала роки три тому, але з ґолденом згодна: у подорожах найприємніше нести в серці те, що робить тебе тобоюа кенгуру, зрештою, в австрії і справді не водятьсядоведеться їх знайти в наступній поїздці