раптово зрозуміла, що з дитинства мене супроводжують вірші двох українських письменницьу першому класі в мене був «буквар». такий, знаєте, із дуже гарною обкладинкою — із тваринками та казками, які я обожнювала розглядати. десь у середині був вірш лесі українки, із рядками, які я памʼятаю досі:«ʼщо, болить?ʼ – мене питали,але я не признавалась –я була малою горда, –щоб не плакать, я сміялась»можливо, саме цей вірш вплинув на мою особистість. можливо, тому я ненавиджу говорити про власний біль і дуже смішно жартую. проте слова лесі супроводжують мене вже більше 15 років — завжди актуальні й чесні, завжди такі, що лунають у головіа потім я стала старшою. злішою. і, хоч на щастя й майже не бачила горя, все-таки встигла його торкнутися. тоді мені допомогла ліна костенка. прикольна жінка, якщо чесно. вона якось сказала:«і якби на те моя воля, написала б я скрізь курсивами: – так багато на світі горя, люди, будьте взаємно красивими!»і в цьому, насправді, моє головне юнацьке кредо — бути доброю, бути ввічливою. мені не важко — це моя звичка. і це не переростає в токсичну доброту та спробу всім догодити, а щось про щирість намірів і відкритість до світу, які я дуже ціную. цьому мене навчила саме пане ліна. і, можливо, деякі незнайомці, які колись були добрими для менемораль? я знаходжу любов у словах день безкінечний