Нарешті.Вийшла книга, яку я науково редагувала. І звичайно редагувала. І писала переднє слово. І переписувала його разів десять. І скорочувала все у три рази. А потім розширювала в два. Потім знову скорочувала. Потім подумки викидала у вікно. Потім діставала з-під вікна, бо текст хороший, просто в мене характер. І сумніви. І війна. Карен Горнай.«Невроз і зростання людини. Тернистий шлях самореалізації».Якби мої редакторські коментарі можна було видати окремою книжкою, вийшла б ще одна. Але, дякувати видавництву, коментарі наукового редактора вставляються маленькими літерами. Це дуже гуманно. І до читача, і до наукового редактора.Отже, що в нас тут.Маємо чудовий переклад відомого Євгена Мирошниченка, який наразі у лавах ЗСУ. Натхненний вплив на якість текстів (і контекстів) - його чарівної дружини Ксенії. Маємо красивий персиковий у поєднанні з чорно-сірим. Тверду обкладинку. 544 сторінки білосніжного паперу, приємного для пальців.Маємо підтримку Зігмунд Фройд Університету Україна і роботу Єгора Буцикіна, відповідального за серію «Психологія».Маємо еталон терпіння і наполегливої праці - Оксану Шевченко, керівницю напрямку класичної літератури видавництва Verba.І маємо зв’язаного гачком Фройда. Який дивиться на Карен і, здається, думає: "Ну добре, Карен. Можливо, я дещо недодивився".Карен дивиться на нього так, ніби відповідає: "Зігмунде, дорогий, не дещо".Коротше, вийшла книжка Карен Горнай про невроз. Про ідеалізоване Я. Про тиранію "треба". Про внутрішню вимогливість, яка не просто штовхає людину до розвитку, а перетворює її життя на нескінченний іспит.Вона про всіх нас - тих, хто "ще трохи допрацює", "ще трошки підтягне", "ще раз перепише", "ще раз себе доб’є, але зробить".Добіжу до пропозиції придбати книгу, поки не купуйте.Придумаю, що до неї докласти, щоб вам було приємніше.Бо просто купити книжку - це, звісно, добре. Але купити її і отримати ще щось від людини, яка над нею трохи, ні, не трохи, ладно, трохи, ой, все страждала, - стане для вас особистою терапією.Зачекайте кілька днів.
Якось пропустила (минулої зими) оновлення протоколу рескрипції за схема-терапією.Це прям подія-подія, бо протокол не змінювався 25 років.Оновлена версія розроблена для роботи з ПТСР внаслідок дитячої травми.Що змінилося:- Тепер перші 6 сесій терапевт сам "переписує" травматичний спогад у уяві пацієнта. Останні 6 - це робить уже пацієнт. Чому такий порядок? Якщо одразу просити людину з важкою травмою впоратися самій, її або накриває дитячими емоціями, або вона починає в уяві сварити "маленьку себе", мовляв, сама винна. Замість зцілення виходить ще одне поранення. Тому спочатку терапевт показує, як це робиться, а пацієнт переживає, що хтось нарешті за нього заступився.- "Переписувати" спогад починаємо не до моменту травми, а в найважчий момент. Якщо обірвати спогад раніше - змінювати, по суті, нічого. Найболючішу точку треба спершу торкнутися, а потім перевертати її новим сценарієм.- Терапевт працює за стандартним списком питань, який повторюється по колу. У найважчий момент додається питання: "Що тобі зараз потрібно?" І ще одне нове питання - про тіло: "Де ти це відчуваєш у тілі?" Це допомагає не застрягти когнітивно, а пройти переживання повністю.- Терапевт прямо каже дитячій частині пацієнта: "Ти не винна. Сором - не твій, він належить тому, хто це робив". Якщо кривдник - це батько чи мати, терапевт не каже "вони погані люди". Він каже, що у них були свої емоційні проблеми, через які вони так поводилися. Бо ніхто не хоче усвідомити себе дитиною монстра, це руйнує ідентичність. А от бути дитиною людини з проблемами - це можна витримати і з цим можна жити далі.- Сесія завершується чимось приємним в уяві. Дитину (тобто маленьку частину пацієнта) питають, що б їй хотілося зробити приємного - поїсти улюбленої їжі, побути з кимось рідним, погратися з котом, подивитися мультик. І це теж переживається в уяві, як справжнє. Дослідження показали, що у таких випадках позитивний ефект тримається довше.- Прибрали домашнє завдання слухати аудіозаписи сесій між зустрічами. 25 років його давали, і виявилось, що користі немає. Пацієнти або не слухають, або слухають фоном, поки роблять щось інше. Тепер уся робота - на самій сесії, без домашок.Кому потрібен дослівний протокол - ось він.
Вчора готувала консультацію для нової кінострічки режисера Владислава Робскі.Його документальна серія "Народжені, щоб жити" про особисті історії чотирьох ветеранів з інвалідністю - є на Київстар ТБ.То консультувала щодо синдрома затяжного горя.Як драматургічно його показати, щоб сцени відображали дійсність. Бо як ми з вами знаємо, в кіно трапляється багато клінічної плутанини.І ті, хто пережив втрати - дуже дратуються від неправди. Наприклад, від військових часто чую зневагу до кінобутафорії. Але не тільки.То повертаючись до СЗГ - синдрому затяжного горя.Як це виглядає за DSM-5 та МКБ-11 (сумарно):1. Час. Горе затяжне - то мінімум 12 місяців після смерті близької людини (DSM-5-TR) або від 6 місяців (МКБ-11). До цього порогу це горе, не розлад. І це принципово, бо в кіно зазвичай показують перші тижні і пишуть про "затяжне горе" в анотаціях.2. Депресія.Реальне затяжне горе виглядає, чесно кажучи, не кінематографічно. Людина не може зранку встати з ліжка. Не відповідає на дзвінки. Перестає мити голову. Сидить у кімнаті померлого і нічого не робить. Не їсть і не плаче, просто якось існує. Це фотографічно нецікаво, тому в кіно цього майже немає.3. Ризик суїциду. При СЗГ він значно вищий, ніж при нормативному горі. Це той пункт, який треба тримати в голові, коли робиш матеріал для вразливих аудиторій.4. Нездатність уявити майбутнє. Буквально людина не може думати про сьогоднішній вечір. Майбутнє стає неможливим як категорія. У кіно це показати важко, але саме це - найхарактерніше.5. Ядро. Постійний інтенсивний потяг до померлого або поглинутість думками про нього. Майже щодня. Людина застрягає всередині цього стану.До ядра додається щонайменше три з восьми ознак (DSM-5-TR розписує детально, МКБ-11 описує групою):- порушення ідентичності, відчуття "ніби частина мене померла з ним/нею";- стійка недовіра в те, що смерть сталася;- уникнення нагадувань про те, що людина мертва;- інтенсивний емоційний біль — гнів, гіркота, скорбота, провина;- нездатність повернутися до стосунків і діяльності, які були до смерті;- емоційне зніміння;- відчуття, що життя втратило сенс;- гостра самотність.Коротше кажучи, СЗГ - це коли людина довго, місяцями і роками, не може жити. Не "не хоче", а не може.
Сьогодні кавую про резильєнтність.От і хто сказав, що тільки вона єдина має сенс.Ми так захопилися культом витривалості, що почали плутати живучість із життям. Ніби найкраща рослина - та, яка росте де завгодно, переживає посуху, витримує чоботи, пил, вихлопні гази й усе одно жовтіє собі нахабним сонечком біля бордюру.Кульбабка справді резильєнтна. Вона пробиває лобом асфальт. Де знайшла щілину - там і живе.Але є ще орхідея.І вона не гірша тільки тому, що не пробиває асфальт.Бо вона не для асфальту.Багато орхідей у природі взагалі не ростуть у землі. Вони живуть високо на деревах, тримаються за кору, беруть вологу з повітря, дощу й туману, потребують світла, але не прямого випалювання. Їм потрібна правильна вологість, правильна дистанція від грубої землі.Орхідея не менш жива, ніж кульбаба. Вона просто не створена для узбіччя.І з людьми так само.Є люди-кульбабки. Вони виживають у хаосі. Їх можна пересаджувати, обривати, забувати полити, а вони все одно знайдуть, як витягнути себе до світла.А є люди-орхідеї. Їм потрібні умови. Делікатність. Передбачуваність. Тиша. Тепло. Правильна дистанція. Якісне середовище. Вони не розквітають там, де постійно треба доводити право на існування. Вони не стають сильнішими від грубості і не загартовуються від приниження.Та це не означає, що з ними щось не так.То ви хто?🤩 - кульбабка🦄 - орхідеяЗараз це прояснимо і бігом по каву ☕️☕️☕️☕️☕️
Мені дуже подобається концепція VA/DoD - "теплі руки" (warm handoff). Вона про те, щоб військового передавати з рук в руки.А не просто давати номер телефону, адресу кабінету, сайт і казати: "Ну ви там зверніться". Суть в тому, щоб людину передавали.Від психіатра до психотерапевта. Від госпіталю до амбулаторного супроводу. Від реабілітації до соціальної підтримки. Не кидали між службами, а допомагали пройти той місток. Саме в цих проміжках у нас найчастіше все і рветься.Людина після війни, поранення, втрат, ПТСР, депресії чи виснаження не має ресурсу самостійно пройти бюрократичний механізм. Він не може і не хоче ані дзвонити, ані записуватися. Скоріш за все військовий нікуди не дійде за допомогою, бо не розуміє, куди нести документи і які. Буде гніватися, ніяковіти, лютувати і знов відчувати безпорадність. А потім просто все кине. Нажаль, Україна не живе за американськими ветеранськими гайдлайнами: у нас інша система, інші маршрути пацієнта, інші протоколи.Але якщо дивитися, куди рухається світ у військовій і ветеранській тенденції ментального здоров'я, то у бік VA/DoD дивитися точно варто.Джерело.
Інсайти вчорашньої інтервізійної групи:професійні рефлексії, клінічні нотатки, мікроспостереження.По кейсу №1.Іноді за тиками ховається потужне психологічне напруження, яке шукає вихід через тіло. Тик у таких випадках працює як коротка розрядка.Тому терапія тут починається не з глибоких інтерпретацій, а з повернення клієнта до базової регуляції. Дихання. Розслаблення. Сповільнення. Відчуття опори. Розрізнення напруги й розрядки. Я дуже люблю йога-нідру, наприклад.
По кейсу №2.Іноді ми маємо справу з тим, що Райх називав м’язовим панциром: хронічним тілесним способом утримувати афект, імпульс, страх, злість, сором або плач. Наче тіло колись навчилося: якщо напружитися достатньо сильно, можна не відчути те, що неможливо було пережити. Завдання терапії такого запиту - поступово дати психіці й тілу інші способи регуляції, щоб розрядка більше не мусила прориватися через спазм, напруження або навіть біль.
По кейсу №3.Іноді ми так втомлені від серйозного і важкого, що з величезним задоволенням використовуємо гумористичні метафори. Бо гумор в інтервізії - це теж форма регуляції.Вчора в нас була "котлетка" - метафора про людину, яка емоційно застрягає "між сирком та огірком" (терапевтом і партнером). Ще точніше - між бажанням бути почутим і страхом бути поглинутим.
На фото - футболка Іри Хрисанфової з Фрідою Кало. І цитатою: "Немає нічого ціннішого за сміх. Сміятися, відпускати себе й бути легким - це сила. Трагедія - найабсурдніша річ".Це цитата з виданого щоденника Фріди The Diary of Frida Kahlo: An Intimate Self-Portrait - я навіть тут знайшла пруф.Тож Фріда вчора була з нами на інтервізії. І то було веселіше, ніж завжди.Наступна інтервізія - за тиждень.18 травня 2026, понеділок18:00 - 21:00 (за Києвом)Про групові інтервізії та можливість приєднатися.
Є матері, які фізично були поруч, але психічно десь далеко. Дитина бачить тіло мами, чує її голос, знає її запах, але не може знайти в ній живого відгуку. Ніби мама є, ось вона, поруч. Але до неї неможливо достукатися.У психоаналізі є поняття “комплекс мертвої матері” - мами, яка внутрішньо зламалася, втратила контакт із собою, занурилася у депресію, горе, тривогу, травму або трагічні обставини виживання.Дитина росте поруч із найближчою людиною в світі, яку дуже любить, але яку не може "оживити".Звідси формується особливий тип дорослої любові: я маю оживити іншого. Я маю бути зручною, цікавою, розумною, сильною, безпроблемною. Я маю не засмучувати. Бо напевно тоді мама (інша значуща людина) "оживе" і мене побачить.Або сценарій номер два: я маю бути такою ж знечуленою, холодною, байдужою, "мертвою", бо так я ідентифікуюся з мамою, стаю як вона, а значить буду до неї ближче. Ця фіксація може залишитися на довгі-довгі роки.В обох сценаріях дитина виростає у дорослу людину, яка дуже добре відчуває чужий стан, але погано відчуває себе.Бо в дитинстві головним завданням було не досліджувати себе. А то горювати, то оживляти маму. По черзі.
Інсайти вчорашньої інтервізійної групи:професійні рефлексії, клінічні нотатки, мікроспостереження.Іноді стається диво: "мертва" мати, яка багато років була емоційно недоступною для дитини, починає оживати.Приходить у терапію з одним із найпрекрасніших запитів: як мені впоратися з провиною, як мені тепер налагодити стосунки з дитиною? А тій дитині вже кілька десятків років.Я вважаю симетричні відповіді дуже логічними. Тож якщо отрута була в тому, що дитину багато років не бачили, антидот - почати її бачити.Роздивлятися. Досліджувати. Цікавитися. Купити карткові ігри для щирих розмов. Коли разом опиняєтеся на кухні - не стояти спиною до дитини, миючи посуд, а сісти навпроти і дивитися. Питати: "як твій настрій?", "що тебе зараз хвилює?", "що тобі подобається?". Слухати, не сперечатися, запам'ятовувати.Якщо дитина сказала, що любить сливовий пиріг, - приготувати сливовий пиріг. Як маленький доказ, що я тебе почула. Я пам’ятаю. Ти існуєш у моїй психіці, бо ти - моя дитина.У мене був подібний випадок.Клієнтці, яка після народження дитини казала: "я нічого до неї не відчуваю", я запропонувала робити фотопортрети своєї малечі. Ловити краплю сльози на дитячих віях. Промінь сонця у кудрях. Сонну зморшку на лобі. Серйозний погляд, образу і малесенький гнів. Тобто ловити різні емоції на обличчі. Всі, крім ідеальної усмішки.Якісний фотооб’єктив чудово фіксує деталі, які людському оку у моменті недоступні. Особливо оку виснаженої, наляканої, депресивної або замороженої матері.І ото вона знімала свою малу. Потім ми довго разом розглядали ці фото. А потім вона її побачила. І як закохалася в ту манюню, то досі почувається найщасливішою матір’ю у світі. Бо врешті роздивилася свій дарунок піднебесний.Ми часто говоримо про любов, прив’язаність, емпатію, контакт, репарацію. І все це правда. Але іноді перший крок значно простіший і значно важчий: побачити.Наступна інтервізія - за тиждень.11 травня 2026, понеділок18:00 - 21:00 (за Києвом)Про групові інтервізії та можливість приєднатися.
Як цікаво виходить.Я тут, значить, над материнською травмою хоботюся. Збираю найцінніше, думаю: ну ось, оце буде потужно, оце відгукнеться найбільше.А воно - татове, виявляється, сильніше болить.Сиджу і думаю.З одного боку - логічно. Покоління, які виросли з батьками, що повернулися з війни мовчазними. Або не повернулися. Які пили і били. Ігнорували і лякали. Гвалтували і кидали. Тати позалишали такі рани, що вже кілька поколінь їхні діти та онуки самі намагаються стати батьками, не знаючи, як це робити, бо моделі немає.З іншого боку - ще логічніше. Бо у психологічній літературі материнська лінія опрацьована незрівнянно краще. Про матір написано тонни. Про тата - значно менше, особливо в українському контексті, особливо клінічно.Ось тут, схоже, і лежить ваш запит: ви хочете слів для того, для чого їх не вистачає. Правильно я зрозуміла?Опитування ще активне, голосуйте, якщо не встигли. Але вже зараз ясно: батьківську тему винесу вперед. Готую.І дуже-дуже дякую, що показуєте, де болить. Це найцінніша інформація, яку можна дати.
Принесла вам до кави японське слово oubaitori - "оубайторі".Дослівно - чотири дерева в одному слові: сакура, уме, момо, сумомо. На український лад - вишня, слива, персик, японська слива.Слово, по суті, означає, що кожне дерево цвіте по-своєму, у свій час, своїм цвітом. І людині не треба ставати сакурою, якщо вона слива. Не треба порівнювати себе з іншими. Хтось цвіте тихо у своєму дворі. Хтось на Хрещатику, ще й так, що всі зупиняються і фотографуються. Хтось узагалі спочатку три роки виглядає як суха гілка, а потім раптом: здрастуйте, я персик.Це - поширене значення, яке вам відомо. Та я принесла вам ще одне, власне міркування. Про те, що в нас як у тому дереві - може бути і сакура, яка прагне краси. І слива, яка витримує холод. І персик, який хоче соковитості. І вперта японська слива, яка взагалі не збирається пояснювати, чому вона така.Ми часто вимагаємо від себе цілісності як однаковості: щоб усе всередині було логічне, зібране, зрозуміле й бажано в одному кольорі.Але ж - оубайторі.Коротше, не обов'язково пити гірку, міцну, чорну каву. Пийте, що хочете. Навіть капучино з сиропом. У Ботанічному саду. ☕️☕️☕️🧋💭☕☕️☕️🥤☕️🌟
TGLIST.COM.UA
