Для тих, хто вчора пропустив вебінар про травму батька, розповім про мій улюблений момент.Там було про чашку для гоління.Як одну (унарну) конкретну деталь, через яку батько продовжує жити всередині.Це може бути жест, фраза, манера сміятися. Спосіб заварювати чай. Звичка дивитися у вікно перед важливим рішенням. Улюблена пісня. Вміння ремонтувати речі. Або навпаки - вперте небажання просити про допомогу. Ми часто думаємо про спадок як про щось велике: квартиру, прізвище, медалі. Але дуже часто людина живе далі саме в дрібницях.Іноді людина говорить: "Я майже не пам'ятаю батька". А потім раптом згадує, що досі чистить яблука так, як це робив він.У психоаналізі ми говоримо, що після втрати людина не зникає повністю. Частина її стає внутрішнім об'єктом. Ми носимо її із собою роками, часто навіть не помічаючи цього.Тому в терапії варто шукати не грандіодні історії про героїчні татові вчинки. А саме цю маленьку чашку для гоління. Ту точку, де зв'язок з ним ще може бути живий.Бо навіть дуже недосконалі тати залишають після себе щось ще, крім травми.Бажаю всім нам знайти свою "маленьку чашку для гоління".І залишити її після себе своїм дітям - теж.
До Дня батька в Україні.Подивилася (ну так, не спала, чекала на обстріл, ясний пень) мінісеріал "Свідок".Це реальна історія дворічного хлопчика, на очах якого вбили матір. Його батько за один день став єдиним дорослим, здатним утримати дитину після того, що втримати майже неможливо.Серіал начебто про вбивство.Але насправді про батьківство.Батько, який не вміє говорити про почуття і син, який не почувається почутим. Багато мовчання. Багато гніву. Багато того, що мало б бути сказане, але роками існує між ними обома без слів.У фільмі є цікава паралель.Убивця матері хлопчика теж був колись дитиною у родині, де стосунки з батьком були зруйновані насильством. Він бачив, як батько бив матір. Сам жив у небезпеці, а після розлучення батьків опинився поза родиною.Тобто обидва хлопчики не могли дістатися до свого батька.Обидва злилися, почувалися самотніми та не розуміли, що відбувається у дорослому чоловічому світі.З однією тільки різницею: батько Алекса любив його. І це все змінило.Подивіться, коли буде час.
Ранку п'ятниці. Звичайно ж, потонула я вчора в мемах про зірвану кришечку. Не треба пояснювати, яку саме.Під вечір ще й надивилася доказів того, що кришечку було зірвано власноруч. Тобто ракета агресора зробила піке у свою ж цистерну. Кат, що карає себе самого.Отже, це ще й символічний аутоагресивний акт із виразним суїцидальним компонентом.Коротше, метафора на метафорі сидить і метафорою поганяє.Фройд сказав би, що витіснене завжди повертається, іноді - балістичною траєкторією. Лакан сказав би, що кришка стала об’єктом малого "а": всі дивляться, ніхто до кінця не розуміє, чому відірватися неможливо. Юнг оголосив би архетип Великої Кришки - тієї, що століттями стримувала колективне несвідоме, але не витримала тиску.А я тепер не знаю, як варити дітям компот. Бо на моїй каструлі лежить схожа кришка.Наступного разу хотілося б офіційний вихідний на тлі таких операцій ПСУ. Бо працювати неможливо від такої кількості гигикання.Та нам йти далі.Вам каву кришечкою накрити, щоб не охолола? Чи нехай дихає? ☕️☕️☕️☕️☕️☕️
Ви хотіли інсайти з курсу "Психотерапія трансгенераційної травми" - то ось.Сьогодні - про те, як кожного разу я придумую щось нове.На минулому потоці для кожного учасника створювала особисті "кабінети", де можна було складати спогади, інсайти, сновидіння тощо - про власну історію. Як у коробку.На позаминулому - ми створювали плей-листи з особистими саундтреками і робили творчі артефакти ліній життя.Цього разу - анімую дитячі фотографії учасників курсу.Бо хочеться, щоб у процесі роботи над трансгенераційною травмою ми бачили не тільки історію родини. Не тільки ба, пра, батьків та інших родичів. Хочеться, щоб кожен побачив ще декого дуже важливого - Свою Внутрішню Дитину.Ту, яка колись була цілком реальною маленькою людиною. Яка сприймала за правду все, що відбувалося навколо. Яка вірила. Сподівалася. Чекала. Любила своїх дорослих з усього дитячого серця, навіть тоді, коли вони робили їй боляче, страшно, самотньо або незрозуміло.Всередині кожного серйозного аналізу дат, історичних подій і геносоціограм і колективних травм - є ота малесенька фігурка. Мені дуже хочеться її побачити.І показати учасникам теж.p.s. На фото - маленька Таня досліджує соснову шишку. Дефіцит іграшок чудово розвиває символічне мислення.
Спитали в директі, чи працюю я з військовими. Відповідь дублюю тут.___Так, працюю.Але робота з військовими є дуже різною. Це не одна універсальна категорія “військовий = травма = терапія”.Щоб зрозуміти, чи зможу я бути корисною вашому військовому, мені важливо спочатку уточнити:- з чим саме людина звертається - ПТСР, тривога, сон, втрати побратимів, агресія, провина вцілілого, адаптація після бойового досвіду, залежності, криза в родині, демобілізаційна порожнеча, залежність, суїцидальні думки, втрата сенсів тощо;- чи це діючий військовослужбовець, ветеран або людина після поранення;- чи є зараз психіатричний супровід / медикаментозне лікування;- який формат потрібен - коротка консультація, кризова підтримка, регулярна терапія або скерування до іншого фахівця.Тільки після цього я зможу чесно сказати, чи можу взяти людину у платну терапію зараз, чи варто зачекати місце по безкоштовній квоті, чи краще одразу шукати інший формат допомоги.Я дуже обережно ставлюся до таких звернень, бо не набираю хлопців всліпу, а намагаюся спочатку зрозуміти, яка саме допомога потрібна.І що в мене для того є.
(продовження)Тепер - про різницю між двома війнами.Перше - залученість.Перша світова була війною листів, затриманих новин, цензури, довгого незнання. Наша - війна миттєвої участі. Ми одночасно вдома і на фронті.Телефон приносить війну нам в ліжко, на кухню, у ванну, в дитячу, в супермаркет, у терапевтичний кабінет. Ми бачимо наслідки ударів майже в реальному часі. Знаємо назви ракет. Розрізняємо на слух шахед від ракети, ППО від грому.У Першу світову цивільний не знав, що відбувається з його близьким на фронті. Сьогодні цивільний може знати занадто багато, більше, ніж здатен перетравити. Це інша якість травматизації.І ще: в нас тилу немає. Відновлення потребує точки, де небезпека закінчилася. То географічно такої точки в Україні не існує.Друге - технологічна інтимність смерті.Перша світова дала нам травму окопу. Наша війна додає травму екрана. Дрони і ракети зробили війну близькою і дистанційною одночасно. Той, хто вбиває, може бути далеко. Той, хто помирає, може бути видимий на екрані. Той, хто спостерігає, може бути вдома з кавою.Третє - психіатрія війни.Солдат Першої світової мав доводити, що він не боягуз, коли його психіка ламалася. Наш військовий теж може почути "зберися", але в нас уже є слова: ПТСР, моральна травма, гостра реакція на стрес, травматичне горе, вина вцілілого. Солдат 1916-го вважав, що збожеволів він один. Ми принаймні знаємо, що реагуємо нормально на ненормальне.Четверте - спадок.Травма Першої світової не була пропрацьована. Вона мовчки перейшла в покоління, яке зустріло революцію, громадянську війну, Другу світову... Сьогодні ми досліджуємо трансгенераційну передачу травм столітньої давнини і паралельно формуємо матеріал для досліджень наших онуків. Питання не в тому, чи відбудеться передача. Вона відбудеться. Питання, що саме ми передамо: лише жах, чи ще й способи впоратися.П'яте - сенс.Перша світова для мільйонів була катастрофою імперій: люди гинули, не завжди розуміючи, за що. Наша війна - війна за право бути собою. Тому психологічно тут є не лише травма. Є сенс. А сенс - як ми знаємо ще від Франкла, головний протектор психіки в нестерпних обставинах.То Перша світова подарувала психології теорію травми. Хочеться, щоб ця війна подарувала теорію відновлення.Матеріалу, на жаль, достатньо.
Ні, я не залишу вас без антидота до плоского протоколу МІ.Якщо мотиваційне інтерв’ю не спрацьовує - це може означати, що його намагаються застосувати поза травма-інформованою моделлю. А читання моралі не цікаве дорослим людям з покоцаним життям. Якщо алкоголь або ПАР виконують для людини функцію виживання, то просто “підвищувати мотивацію до відмови” - клінічно наївно.МІ має питати не стільки: “Чи готові ви змінювати поведінку?”. Бо відповідь буде "та пішов ти, звичайно ні". МІ має питати глибше: “яку роботу алко/ПАР для вас виконує?”.Для цього існує протокол COPE (Concurrent Treatment of PTSD and Substance Use Disorders Using Prolonged Exposure).Де ми не спочатку прибираємо залежність, а потім колись, можливо, підходимо до травми. І не спочатку розбираємося з травмою, роблячи вигляд, що вживання не руйнує життя. А водночас бачимо обидва процеси.МІ в такій роботі має мотивувати до зменшення вживання і допомагати наблизитися до роботи з травмою. Одночасно. Через дуже обережне розширення можливостей психіки.І ще тут добре лягає модель FRAMES:- Feedback - вмикання об’єктивних даних без оцінки (замість “ви себе руйнуєте” - “давайте оцифруємо/перелічимо, що відбувається"). - Responsibility - відповідальність залишається у клієнта, як право не бути об’єктом чужого впливу.- Advice - порада можлива, як професійна пропозиція.- Menu - меню варіантів, які дуже важливі при ПТСР, де контроль і вибір знищені травмою.- Empathy - клінічна здатність витримати правду: так, іноді симптом справді рятує.- Self-efficacy - віра у здатність до змін, але через малі кроки. Не "нове життя з понеділка", а “щось додати, щоб психіка трималася не лише за алкоголь/ПАР?”.Без всього цього вимога відмовитися від вживання може звучати для клієнта як вимога вийти з бункера під обстріл.Так, бункер сирий, там темно і затхле повітря. Але якщо назовні досі летить, людина не вийде тільки тому, що терапевт красиво пояснив їй шкоду перебування всередині.Спершу треба зробити хоча б кілька невеличких отворів назовні. Для кисню.Оце і є травма-інформоване МІ.
Ну і третій момент.Щодо сентенції про те, що предки вижили - значить в нас є ресурс вижити.Наче й логічно, адже ми всі тут, бо наші вижили. Змогли. Але, дивіться.По-перше, "вижити" фізично і вижити як особистість - не одне й те саме. Дехто вижив, втративши здатність відчувати. Дехто - ціною зрад і злочинів. Дехто - запхавши правду у шафу і викинувши ключ в річку. Дехто заплатив за те виживання зламаною долею - своєю, дітей або онуків. Тобто виживання має ціну, і часто чималу. Яку частіше сплачують нащадки. Тому вижили - не означає перемогли долю.По-друге, "вони змогли - тепер це наш ресурс" непомітно навішує обов'язок бути і тобі молодцем. А якщо не виходить?Третє. Це знімає з нас право на власний масштаб болю. Якщо їм було гірше - ми зобов'язані триматися. Але порівняння травм не лікує, навпаки - ховає провину: чому ж я не можу, коли вони змогли. Це змушує страждати тихіше, а це набагато гірше.Ну й нарешті.Узагальнення про всіх - них і нас - стає способом не зустрічатися з тим, що насправді відбувалося і відбувається з тобою персонально. Це не дуже справедливо.Предки/батьки "вижили" і "мали резильєнтність, яку передали мені" - то велика різниця.А ще іноді нам може передатися ціна їхнього виживання. І це не завжди "щастя-здоровля".Та про то вже якось наступним разом напишу.
То так, моя психоаналітична освіта дає взнаки.У мене дві магістерські освіти в цьому полі: магістратура з психоаналізу і магістратура з сексології в психоаналітичному підході. Нажаль, обидва дипломи здобуті у країні 404, але нострифіковані, тобто офіційно визнані МОН України.З магістратурою з клінічної психології вийшла окрема історія. Підтвердити попередню освіту не вдалося, тому я наздогнала її вже в Києві, під час війни.Підняла дві.Бо не змогла обрати.Клінічна психологія є найближчою до психоаналізу за глибиною уваги до психічної організації людини. Вона дає мову діагностики, симптомів, розладів, межових станів, травматичних наслідків, клінічного мислення.Це дуже допомогло мені у навчанні з військової психології. Оминути яку було неможливо, бо всю повномасштабну я працюю в Києві. А там, де війна, поранення, смерть, провина, моральна травма, агресія, дисоціація, ПТСР, залежності, психози, суїцидальний ризик і руйнування попередньої ідентичності - потрібні спеціальні налаштування мозку.Трансгенераційна психологія - ще одна гілка на тому дереві. Тут зійшлися особисті причини і професійна цікавість: як саме несвідоме працює не тільки всередині однієї людини, а й у родинному та колективному полі.З цього виросла тема дисертації, адаптація методики, міжнародний нетворк. І винайдена авторська модель, про яку я ще вам тут не розповідала, бо не встигаю, але стаття вже вийшла на рецензування у виданні рівня Scopus.Тому професійна ідентичність виглядає в мене так, як на картинці.Тому психоаналіз час від часу крапає на каналі.Бо ця лінза, одного разу вставлена в око, вже не знімається.І, чесно кажучи, я не дуже хочу її знімати. Тому дякую, що вам вона теж подобається.
Дивлюся статистику суїцидів в армії США і думаю, чому ці цифри завжди з лагом.Наприклад, ці данні - за 2023, але опубліковані тільки у лютому 2026.Знайшла такі пояснення:1. Верифікація свідоцтв про смерть. Кожен випадок потребує офіційного підтвердження причини через судово-медичну експертизу. Це займає місяці.2. Збираються дані з цивільних реєстрів, страхових баз, медичних установ, це теж довго.3. Виключаються сумнівні випадки. Частина смертей спочатку класифікується як нещасний випадок і потребує перекласифікації.4. Статистична обробка. Перед публікацією завжди робиться внутрішній аудит та узгодження методології.Та повертаючись до звіту.Ключові цифри:- 6 398 суїцидів серед ветеранів у 2023 році, це 17,5/день;- 61% ветеранів, які загинули внаслідок суїциду, не отримували терапію протягом останнього року життя;- рівень суїцидів зріс і серед чоловіків, і серед жінок;- підвищений ризик - у ветеранів 18–34 років;- найчастіше ідентифікованим фактором ризику був саме хронічний біль.Вірогідно, подібні реальні цифри по Україні з'являться через роки, якщо взагалі з'являться у такому форматі.
TGLIST.COM.UA
