Богдан Червак — Голова ОУН

Не можна применшувати значення перемоги П.Мадяра на виборах в Угорщині. Але не можна й перебільшувати. Угорщина була і залишається країною, де не приховуються територіальні претензії на етнічні українські землі. Питання кордонів між Україною та Угорщиною - це не лише історія, а й гостра політична реальність. Що варто знати окремим вітчизняним «експертам», які перебувають в ейфорії від перемоги Мадяра. Все почалося з Тріанонського договору 1920 року, який Угорщина вважає своєю найбільшою трагедією. Втративши 72% територій, угорська еліта десятиліттями марить т. з. «Великою Угорщиною» - повернення земель, в тому числі українського Закарпаття. Коли в березні 1939 року українці Закарпаття проголосили незалежну державу - Карпатську Україну, - вона проіснувала лише добу. За згодою Гітлера угорські війська розпочали криваве вторгнення. Попри героїчний опір «Карпатської Січі», край був окупований і залишався під владою Будапешта до 1944 року. І хоч офіційний Будапешт підписав договір про визнання кордонів у 1991 році, сьогодні ми чуємо тривожні сигнали. Радикальна угорська партія «Мі Хазанк» (Mi Hazánk Mozgalom) та її лідер Ласло Тороцкаї відкрито заявляють: «Якщо Україна впаде внаслідок війни, Угорщина має висунути претензії на Закарпаття». Такі заяви - це не просто слова маргіналів. Це частина ширшої стратегії тиску, яка підживлюється ідеологією «Великої Угорщини» та синхронізується з московською пропагандою, щоб розхитати єдність України. Для багатьох угорців кордони 1920 року сприймаються як несправедливо нав'язані переможцями у Першій світовій війні. Ідея «Великої Угорщини» базується на переконанні, що Закарпаття є «споконвічно угорським», а угорська меншина, яка там залишилася, має бути під особливою опікою Будапешта. Угорський уряд активно фінансує школи, церкви та бізнес-проєкти на Закарпатті, при цьому не приховуючи, що це інвестиції в ідею «Великої Угорщини». Україна повинна тверезо оцінювати своїх сусідів. Нам варто пам’ятати уроки 1939 року, коли за спиною молодої держави великі гравці домовлялися про поділ її земель. Ми маємо знати цю історію, щоб не дати маніпулювати нашою територіальною цілісністю. Розуміти, що мир і безпека тримаються лише на сильному війську. А головне: бути готовими захищати кожен сантиметр своєї землі, незалежно від того, звідки лунають зазіхання - зі сходу чи з заходу. Наше завдання - бути сильними!@nationalizm

В Архіві ОУН зберігається листування членів Проводу Українських Націоналістів з полковником Євгеном Коновальцем з приводу різних людей, які запідозрювалися у зв’язках з ворожими агентурами. Передусім вражає те, що таких людей було багато, і під прицілом був не тільки Є. Коновалець. Так, у січні 1934 року провідний діяч ОУН, один із її ідеологів Микола Сціборський у листі до Є.Коновальця розповів про такого собі «Івана Івановича», який зустрівся з ним у Парижі, назвався посланцем сестри та передав йому її та його дружини «листи». В цих «листах», зокрема містилися розповіді про щасливе життя в радянській Україні, а відповідно благання більше не займатися націоналістичною діяльністю й повернутися до дому. Крім того, сам «Іван Іванович» дуже колоритно розповідав про успіхи радянської влади та всіляко схиляв Сціборського до зради ОУН, обіцяючи достойне життя в Україні. Можна лише уявити, що б з ним сталося, якби він повівся на цю провокацію. У кращому випадку - концтабір; у гіршому - смерть. Але Сціборський був не одинокий, кого обробляли спецслужби. Практично всі активні члени ПУН і найближчі співробітники Євгена Коновальця в той чи інший спосіб були під опікою НКВД. До їх честі, ніхто не став на шлях зради. Правда, при цьому вони не вберегли провідника… З метою здобути довіру Є.Коновальця, проникнути у керівне ядро ОУН застосовувалася різноманітна тактика. Окремі її елементи цікаві і повчальні, а, можливо, не втратили й сьогодні своєї актуальності. З листування діячів ПУН з Є .Коновальцем видно, що один із улюблених прийомів полягав у тому, що голові ОУН намагалися донести інформацію, яка апріорі йому мала сподобатися. Наприклад, йому, іншим членам ПУН, зокрема М. Сціборському, розповідали, що радянська Україна фактично «дихає» повстанням. Мовляв, ось-ось люди піднімуться на боротьбу з більшовиками. Щоб це виглядало правдоподібно, розповідали про «українського націоналіста» Миколу Скрипника - голову першого українського радянського уряду, активного провідника більшовицької політики українізації України. Також повідомлялося про існування в Україні «потужних» підпільних націоналістичних організацій з яким неодмінно ОУН мала б налагодити контакти. Зокрема інформувалося про так звану «Організацію Українських Революціонерів», яка начебто налічувала десятки тисяч членів, з-поміж яких чимало студенів та вчених з Академії наук України. До речі, Коновалець, який внаслідок суворого емігрантського життя був відірваний від України, схвально сприймав таку інформацію, вважав, що, можливо, частково, але вона віддзеркалює реальну ситуацію. Інший тактичний хід був пов'язаний із намаганнями нацьковувати одних членів ОУН на інших, поглибити протиріччя, які на той час існували в ОУН. У даному випадку перед Є. Коновальцем малювалися «страхи», які на нього і ОУН очікували у разі бунту в середині організації. Тут треба наголосити, що, саме цей тактичний хід дав результат. В існуванні інтриг важливе місце займала робота на зразок тої, що її проводив згадуваний «Іван Іванович». Якщо не вдавалося заманити котрогось з членів ПУН до України, тоді сам факт існування родинних стосунків між членом ПУН і ріднею подавався як його зв’язок із спецслужбами більшовицької Росії. Микола Сціборський ледь не постраждав саме від такої «технології». Щоб не бути запідозреним у зв’язках з НКВД він навіть змушений був ініціювати над собою організаційний суд, який відбувся і повністю його виправдав.@nationalizm

Однією з найстрашніших сторінок трагедії, яка відбулася після окупації Карпатської України став розстріл полонених карпатських січовиків на Верецькому перевалі. Поки Європа наївно сподівалася на мир, угорський режим Міклоша Горті за прямої підтримки Гітлера вчинив кривавий військовий злочин на українському Закарпатті. 17–18 березня 1939 р. угорські війська і польські прикордонники без суду і слідства стратили на Верецькому перевалі сотні українських добровольців — молодих хлопців, які першими у Європі зі зброєю в руках виступили проти союзників нацизму. Тіла героїв скидали у прірву, намагаючись поховати саму ідею української державності. «Нас вела угорська жандармерія до самого кордону. Там чекали польські жовніри. Вони забирали в нас усе: чоботи, одяг, навіть хрестики. Нас вишикували над прірвою. Я чув лише постріли й те, як тіла моїх побратимів глухо падали на дно яру. Коли черга дійшла до мене, я стрибнув у гущавину ще до пострілу... Тієї ночі сніг на Верецькому перевалі не танув, він став червоним від крові молодих хлопців, які просто хотіли мати свою державу», - згадував Михайло Чигринський, очевидець трагедії, якому дивом вдалося вціліти. Апогеєм цього злочину став ганебний приїзд Міклоша Горті до Хуста та Ужгорода. Регент приймав паради на загарбаній землі, поки в горах ще не прохололи тіла закатованих українців. Це було торжество імперського реваншизму, побудованого на зраді та крові. Сьогодні Віктор Орбан намагається реанімувати цей привид минулого. Коли прем’єр Угорщини публічно одягає шарф із мапою «Великої Угорщини», куди включено українське Закарпаття, - це не просто «історичний аксесуар». Це відверта наруга над пам’яттю розстріляних українців і сигнал Україні, що територіальні апетити Будапешта нікуди не зникли. Орбан не приховує захоплення Горті. Його антиукраїнська політика, блокування зброї та загравання з Кремлем - це сучасний ренесанс реваншизму, що знищив Карпатську Україну в 1939. Як і тоді, Будапешт прикривається словами про «стабільність», насправді підігруючи агресору та чекаючи нагоди для переділу кордонів. Шарф із «Великою Угорщиною» — це плювок на могили тих, хто загинув на Верецькому перевалі. Це нагадування нам: за фальшивими усмішками «сусідів» ховаються старі імперські фантомні болі. Українці знають свою історію. Ми пам’ятаємо подвиг січовиків на Красному полі та тиху молитву на Верецькому перевалі. Україна, рано чи пізно, помститься за смерть своїх героїв. Слава героям Карпатської України!@nationalizm

Вважається, що свого піку слави ОУН досягла під час Другої світової війни, коли відігравала суттєву роль на театрі бойових дій, який відбувався на території України. Очевидно, що немає сенсу ставити під сумнів такий висновок. Однак, справжній тріумф ОУН пережила раніше, у 1939 році, коли домоглася проголошення державності на Карпатській Україні.«Надходить великий час, Закарпаття мусить стати самостійною Українською державою, воно мусить стати зародком одної великої самостійної соборної держави від Попраду і Татрів аж до Каспійського моря і гір Кавказу. Стати тим зародком мусить бути для нас найбільшою честю! Ми горді, що якраз ми перші будемо тими, хто зачнуть відбудовувати Українську державу! Що ми поможемо нашим братам скинути московське, польське й румунське ярмо. В цій відбудові поможе нам тільки єдність народу, велика віра в свої сили й віра в те, що Бог призначив нас повести свій народ до Волі!», - листівками такого змісту були закидані села і міста Срібної Землі.Голова ОУН Андрій Мельник направив на Закарпаття кращих своїх людей, військових інструкторів, вишкільників. Не випадково там опинилися Роман Шухевич, Олег Кандиба - Ольжич, Михайло Колодзінський, які займалися створенням вишкільних центрів для підготовки і навчання військовиків та створенням бойового підрозділу – Карпатської Січі.У жовтні 1938 року прем'єр-міністром автономного уряду на Закарпатті став отець Августин Волошин. Саме йому судилося очолити національно-визвольний рух на Закарпатті.Тріумфом української державності стали вибори сейму у лютому 1939 року. Їх результат був несподіваний для всіх: як для ворогів державності так і її прихильників. Із 92,5% населення, що взяли участь у виборах, 92,4% проголосували за список партії «Українське Національне Об'єднання», яку підтримувала ОУН.Правда, парламент Карпато-Української держави провів одну і останню сесію, на якій проголосив створення держави – Карпатська Україна.У час, коли відбулися згадані події вже велися нерівні бої з мадярськими окупантами, які з дозволу Німеччини вдерлися на українську землю. Чимало українців, можливо, навіть не знали, що воюють за державу, яка нещодавно проголошена у Хусті. Так січовики-українці стали першими європейцями, які зі зброєю в руках виступили проти нацизму.У нерівному бою з ворогом полягли біля тисячі карпатських січовиків. За два дні угорська армія окупувала Закарпаття. Августин Волошин був змушений покинути країну.Існування Карпатської України як незалежної держави перетворило українську націю у суб'єкта міжнародної політики, з яким необхідно рахуватися. У 1939 році завдяки ОУН «українське питання» знову було включено до порядку денного європейської політики.@nationalizm

Прем'єр-міністр Угорщини В. Орбан заявив, що змусить Україну силою відновити транзит нафти трубопроводом «Дружба». До цієї риторики долучилися політики зі Словаччини, зокрема прем’єр Р. Фіцо, які готові підтримувати силовий тиск на Україну. Погрози застосувати силу щодо нафтопроводу «Дружба» з боку угорського прем’єра В. Орбана - це небезпечний і неприйнятний шантаж у центрі Європи. Історія Центральної Європи вже знає подібні авантюри - і пам’ятає, чим вони закінчувалися. Під час Другої світової війни Угорщина під проводом регента Міклоша Горті стала союзником нацистської Німеччини. Угорська влада брала участь у війні на боці Гітлера, у розчленуванні сусідніх держав та окупації чужих територій. Коли ж нацистський блок почав програвати війну, країна опинилася в катастрофічному становищі: німецька окупація, бойові дії на її території, тисячі загиблих і повний політичний крах режиму. Сам Горті був усунений від влади, фактично ізольований, а після війни змушений доживати свій вік у вигнанні. Він помер у 1957 році далеко від батьківщини - в Португалії, як політичний банкрут і символ проваленої політики союзу з агресором. Не менш показовою була доля лідера тодішньої Словаччини — Йозефа Тісо. У роки війни він очолював маріонеткову Словацьку державу, створену під протекторатом нацистської Німеччини. Режим Тісо брав участь у війні на боці Гітлера і був співучасником переслідування та депортації десятків тисяч людей. Після поразки нацистського блоку Тісо був заарештований, постав перед судом у повоєнній Чехословаччині, засуджений за співпрацю з нацистами та державну зраду. У 1947 році вирок було виконано – Й. Тісо повісили. Це трагічні сторінки історії Угорщини та Словаччини. Але вони мають залишатися уроком. Коли сьогодні у Будапешті чи Братиславі знову звучать слова про «силові рішення» та шантаж щодо України, варто пам’ятати: політика тиску, союзи з агресорами і спроби диктувати силу сусідам уже колись привели цей регіон до катастрофи. Історія має властивість повторюватися, особливо для Орбана і Фіцо, які відкрито стали на бік агресора - Московії.@nationalizm

У травні 1944 р. у Львові за одним столом опинилися двоє лідерів, чиї організації роками перебували у стані жорсткого конфлікту: Головнокомадувач УПА Роман Шухевич та лідер ОУН під проводом Андрія Мельника - О.Ольжич . Зустріч, що могла змінити хід української історії, відбулася у квартирі відомого професора Максима Музики. А посередником виступив Лев Шанковський, якому Р. Шухевич доручив знайти О.Ольжича у підпільному Львові. Р. Шухевич («Тур») прийшов на зустріч не лише для того, щоб обговорити питання великої політики. Вже з порогу він прямо попередив О.Ольжича: - Олеже, гестапо знає, де Ви. У нас є дані, що за Вами стежать. Переходьте до нас у ліс, ми забезпечимо вам повну охорону, Ви будете мати зв'язок зі світом і будете в безпеці. О.Ольжич виявив сталеву витримку. Він відповів, що як голова Проводу ОУН на українських землях, не може «втікати в ліс», поки його люди залишаються в містах під ударом. Він вважав свій арешт майже неминучим, але хотів до останнього виконувати політичну місію. Р. Шухевич говорив дуже прямо і по-військовому, тоді як О.Ольжич тримався як дипломат і мислитель. Проте обоє швидко перейшли на рівень стратегічного планування. Шухевич і Ольжич погодилися, що опір московським окупантам, які наступають з півночі, має бути єдиним. - Ситуація така, що ми більше не можемо дозволити собі розкоші ворогувати далі, - стверджував Р. Шухевич. О.Ольжич визнав УПА як загальнонаціональну армію, а не лише партійну структуру бандерівців. Домовилися про взаємний ненапад і обмін інформацією між розвідками ОУН та ОУН(б). Цей епізод в історії національно-визвольного руху засвідчує важливий висновок: вміння українських націоналістів розставляти пріоритети. Шухевич і Ольжич мали кардинально різні погляди на тактику, але однакове розуміння стратегічного ворога. Зустріч на квартирі професора Музики - це приклад того, як «єдність» із гасла перетворюється на інструмент виживання і боротьби за українську державність. За кілька днів після цієї зустрічі О. Ольжича заарештували нацисти. Його смерть у німецькому концтаборі «Заксенхаузен» стала величезною втратою передусім для інтелектуального потенціалу нації. Проте «дух замирення», закладений у травні 1944-го, дозволив УПА чинити опір тоталітарній машині СССР ще понад десятиліття. (Детальніше про цю подію можна прочитати у 8-му томі «Літопису УПА» (мемуари Л. Шанковського).@nationalizm

Прем’єр-міністра Словаччини Роберта Фіцо звинуватили у державній зраді через заяву про енергетичну блокаду України. В історії Словаччини таке звинувачення висувається не вперше. Зокрема вердикт у державній зраді також був висунутий Йозефу Тісо, який очолював країну під час Другої світової війни. Історія цієї війни знає багато прикладів колаборації, але союз Словаччини та Третього Рейху вважається особливим. Відносини з Гітлером почалися з ультиматуму Словаччині в березні 1939 року: або протекторат Німеччини, або поділ території між сусідами. Й. Тісо обрав державну зраду, а не боротьбу за незалежність. За т. з. «Охоронним договором» Словаччина зобов'язалася узгоджувати кожен крок своєї зовнішньої політики з Берліном. Гітлер перетворив Словаччину на промисловий тил. Словацькі заводи працювали на повну потужність, забезпечуючи Вермахт зброєю та боєприпасами. Гітлер використовував Тісо як приклад того, що слов’янська держава може «процвітати» під нацистським чоботом, якщо вона буде покірною. Словаччина стала єдиною слов'янською країною, яка пліч-о-пліч з Вермахтом брала участь у вторгненні в Польщу (1939) та СССР (1941) . Словацька «Швидка дивізія» пройшла через Львів, Тернопіль, Житомир та Київ, дійшовши аж до Кавказу. Але саме в Україні стався моральний крах альянсу Гітлера і Тісо. Багато солдатів-словаків масово дезертирували та переходили на бік українських партизанів, зокрема УПА. Безумовно, найганебнішою сторінкою в історії Словаччини стала участь у Голокості. Тісо зі власної ініціативи організовував депортацію євреїв до концтаборів. Більш того, словацький уряд сплачував Німеччині по 500 рейхсмарок за кожного виселеного єврея, фактично субсидуючи Голокост. Коли у 1944 році словацький народ повстав проти нацизму, Тісо продовжував підтримувати Гітлера, закликавши німецькі війська для придушення Словацького національного повстання. І це стало його політичним самогубством. У 1947 році за державну зраду та злочини проти людяності Йозефа Тісо стратили. Ось так, спроба купити безпеку народу ціною честі та життя інших народів призводить до катастрофи. Союз із тираном не дає захисту - він лише робить тебе співучасником злочину. Схожа доля може чекати і на Роберта Фіцо, який сьогодні відкрито став на бік іншого тирана - Путіна.@nationalizm

Арешт Олени Теліги і чоловіка Михайла відбувся 9 лютого 1942 року в приміщенні Спілки українських письменників на Трьохсвятительській,23, де гестапо влаштувало засідку. Перед тим вона зустрілася з О.Ольжичем, який повернувся із Берліну з інструкціями від Голови ОУН полковника Андрія Мельника. На зустріч з ним Олена прийшла радісною, хоч і здогадувалася, що розмова буде складною. - Олено, ти маєш покинути Київ, - сказав Ольжич. Він не наказував, проте й так було зрозуміло, що це «наказ». О. Ольжич продовжував наполягати: - Перебувати у Києві стало небезпечним. Арешти не припиняються, гестапо не зупиниться на Іванові Рогачу і розгромі редакції «Українського Слова». Оскільки розмова відбувалася на конспіративній квартирі віч-на-віч, охоронці, з якими прийшов О.Ольжич, чекали на нього в передпокою. А значить часу для роздумів не було. - Усі, хто належав до міської управи Києва, редакції «Українського Слова» або «Литаврів», Української Національної Ради, мають виїхати до Галичини чи закордон. У Києві залишаються виключно законспіровані друзі, які продовжать боротьбу в умовах терору, - О.Ольжич говорив із притиском у голосі, що так йому був не властивий; - вранці на Великій-Васильківській чекатиме авто, нові паспорти вже готові. Олена Теліга опустилася на стілець біля столу, помахом руки запросила присісти Ольжича, а отже, дала зрозуміти, що не готова виконати його наказ. - Я знаю про арешти друзів й усвідомлюю всю небезпеку. Та все ж вважаю, що не повинна покидати Київ. Ніхто з нас не плекав ілюзій. Ми всі розуміли, що рано чи пізно почнеться терор. Голову не відвертають перед обличчям смерті. Принаймні я цього не робитиму. Наші гасла запалили серця багатьох українців у Києві. Ми не маємо права зрадити цих людей. Проте О.Ольжич не відступав: - Накази не обговорюють, їх виконують! - У житті трапляються випадки, коли накази втрачають вагу перед обставинами. А обставини такі, що залишити Київ - означає зрадити Україну. Ніхто з нас не вибере зраду. Чи не так? Олена Теліга спокійно підвелася зі стільця, даючи цим зрозуміти, що розмова закінчена; і вийшла у передпокій. Охоронець допоміг їй вдягнути пальто. Жінка поправила перед дзеркалом капелюшка і, не прощаючись, залишила конспіративну квартиру. Згодом підпільне помешкання ОУН покинув О. Ольжич зі своєю охороною.@nationalizm

Прем’єр-міністр Угорщини В. Орбан заявив, що слід звикати до думки, що ті, хто любить свободу, не повинні боятися Сходу, тобто Москви. Сподіваюся, що більшість угорців не забули як у жовтні-листопаді 1956 року Угорщина стала ареною найкривавішої військової операцій у післявоєнній Європі, що її розпочав Кремль проти угорської нації. Нагадаю, у ніч на 4 листопада 1956 року Москва розпочала широкомасштабне вторгнення на територію Угорщини, яке за своїми параметрами нагадувало фронтову операцію часів Другої світової війни. Вдумайтеся, для придушення мирної Угорської революції було залучено понад 60 тисяч озброєних до зубів московських головорізів; 2,5 тисяч танків і бронемашин; значні артилерійські та механізовані з’єднання; авіацію та спеціальні каральні банди. Будапешт штурмували як укріплене місто. Танкові частини вели вогонь у житлових кварталах, застосовувалася артилерія, руйнувалися історичні райони. Вуличні бої тривали кілька днів і мали надзвичайно жорстокий характер: проти регулярної армії зі Сходу виступили погано озброєні студенти, робітники і навіть підлітки. Ціна придушення революції виявилася катастрофічною: загинуло понад 2 500 мирних угорців; близько 20 тисяч осіб було поранено. Водночас Москва втратила понад 700 військових убитими. Майже 200 тисяч угорців змушені були залишити країну, рятуючись від репресій. Адже після придушення опору почалися масові арешти. Тисячі людей були засуджені, сотні - розстріляні. Чи пам’ятає про це В.Орбан? Безумовно, що так! Але він готовий знову кинути свій народ у пекло, щоб тільки зберегти владу для себе і догодити Москві.@nationalizm

ОУН, що була заснована 3 лютого 1929 р. у Відні, створювалася не завдяки історичній, політичній чи міжнародній кон’юнктурі, а всупереч їй. Генеза її постання лежить у добі УНР, а точніше наслідках її поразки. Тоді вважалося, що історія буття Української нації завершилася катастрофою: втрачено державність; територія України розділена між чотирма суміжними країнами. Еліта Нації - знищена, або перейшла на службу до окупантів. На еміграції українці здебільшого перебували у стані деморалізації та глибокої апатії. А цивілізована і демократична Європа просто «забила» на Україну і українців. За цих обставин, здавалася б, не може виникнути нічого, щоб створило реальний опір дійсності. Але у ХХ сторіччі Бог дарував українцям Євгена Коновальця. Спочатку під його проводом створюється Українська Військова Організація, яка вважала себе спадкоємницю Армії УНР, а згодом інші здебільшого молодіжні, націоналістичного спрямування структури, у яких вирує ідея нового походу за свободу. Так на чужині сформувалося середовище, яке поразку УНР сприйняло не як епілог, а пролог боротьби українського народу на національну державність. ОУН під проводом Євгена Коновальця зруйнувала усі усталені на той час стереотипи. Перший стереотип: не можна вести боротьбу на всі фронти. ОУН таку боротьбу вела. Земля під окупантами горіла на українських землях тодішньої Польщі, Румунії, Угорщини, Чехословаччини, більшовицької Росії. Другий стереотип: без союзників на можна сподіватися на перемогу. ОУН не мала союзників. Вождь Євген Коновалець, інші керманичі ОУН, постійно змінювали місце свого перебування, бо жодна європейська країна не толерувала боротьби українців за свою державу, вважаючи їх «терористами», й не хотіла псувати стосунків із більшовицькою Росією, яка набирала сили і становила реальну загрозу для Європи. Третій стереотип: національно-визвольна боротьба не може бути всеохоплюючою, оскільки розпорошуються ресурси й ослаблюється рух. ОУН вела тотальну боротьбу із використанням усіх можливих на форм і методів: починаючи від збройних сутичок і атентатів, закінчуючи здобуттям політичних впливів на парламенти європейських країн. У політичному дискурсі ХХ сторіччя можна побачити лише дві політичні сили із майже вісімдесятилітньою історією. Це, безумовно, ОУН та більшовицький рух у різних його модифікаціях. Одні змагалися за Українську Самостійну Соборну Державу; другі - панування пролетаріату у всьому світі. Одні пишається, що їх мета досягнута; другі – перетворилися у політичний маргінес. Невблаганний час розставив усе на свої місця. У цьому сторіччі ОУН стала одним із символів у війні з Московією. Символом, якого Москва ніколи не здолає!@nationalizm