Богдан Червак — Голова ОУН

В Архіві ОУН маємо свідчення, що в період німецької окупації в Україні у 1941-1944 роках загинуло 4 тисячі 756 членів ОУН, в тому числі 197 вищого керівного складу. З-поміж них п’ятеро членів Проводу ОУН, номіновиних ще першим головою ОУН, полковником Євгеном Коновальцем (Ярослав Барановський, Омелян Сеник-Грибівський, Олег Кандиба-Ольжич, полковники Роман Сушко і Микола Сціборський). При цьому у Києві загинуло 627 ОУНівців, з-поміж яких видатна українська поетеса Олена Теліга.Від 1943 року число втрат в основному складається з убитих у різних партизанських акціях на Волині і Поліссі.Важливо наголосити, що в Архіві ОУН зберігаються в основному відомості про членів ОУН. А ще українці билися за Україну в лавах ОУНр Степана Бандери, «Карпатської Січі» на Закарпатті, УПА «Поліська Січ», Української повстанської армії, дивізії «Галичина», інших українських збройних формувань.Багато українців-націоналістів перебувало, мучилося і вмирало у німецьких концтаборах Аушвіца і Заксенхаузена.Так, у Аушвіцу німці навіть виокремили окрему «Бандера Групу», яка налічувала 67 осіб, із яких 17 загинули під час тортур, в тому числі брати Степана Бандери – Олександр і Василь.У Заксенхаузені своїми садистськими нахилами щодо членів ОУН відзначився оберштурмфюрер Вірзінг. Саме він до смерті закатував Олега Ольжича - відомого поета і вченого, а під час війни керівника ОУН на окупованих німцями східноукраїнських землях. Цей кат також довів до самогубства Володимира Федака (псевдо «Голуб»), який під час війни був окружним референтом ОУН на Німеччину і Австрію. У 1943 році на Великдень, щоб покласти край тортурам і не зрадити організаційної тайни Володимир Федак отруївся ціаністим калієм.Більшість жертв, які понесла ОУН під час війни, спочивають на українській землі. Але чимало українських націоналістів загинули на чужині, куди потрапили за наказом Проводу ОУН, або ж силою були вивезені німецькими і московськими окупантами.Скажімо, у Франції від німецьких рук загинув Михайло Мартинюк. З метою боротьби з німцями він вступив до французького руху Опору і виконав низку сміливих нападів на німецьких офіцерів у Парижі, брав участь у нападах на німецькі транспортні колони, склади зброї і амуніції. В лютому 1944 року німці схопили його і розстріляли у форті Монт-Валерієн під Парижем.Здається, французи більше знають про цього героя, ніж українці.Відновлення історичної справедливості щодо жертв Другої світової війни має відбутися передусім у розрізі належного вшанування пам’яті тих українців, які усвідомлено, у дуже складних військових і політичних реаліях, взяли до рук зброю та синьо-жовтий стяг і віддали життя за Україну.@nationalizm

Москва, а з її подачі Польща та Ізраїль, неодноразово звинувачували Голову ОУН Андрія Мельника в антисемітизмі. При цьому ніколи не наводилися конкретні факти. Так про що свідчать факти? У січні 1919 у Києві встановилася влада Директорії УНР, а комендантом столиці був призначений Євген Коновалець. Його заступник А. Мельник видав Наказ, ч.22 від 13 січня 1919 у якому наказував:«1. Всім військовим і громадським органам боротися проти самочинних трусів, арештів і розстрілів, якими користуються вороги УНР у явно провокаційних цілях.2.Український народ, що вів тяжку боротьбу за свою свободу і самостійність, умів і уміє з пошаною ставитися до свободи інших народів.І тому рішуче буду переслідувати провокаторів, які ширять чутки про можливість єврейських погромів, або агітують за них і віддавати їх під суд як злочинців проти УНР».Коновалець і Мельник швидко навели у Києві порядок за що їм дякували тогочасні кияни. Жаль, що нинішні кияни так мало знають про справжню історію свого міста.@nationalizm

ВІДКРИТИЙ ЛИСТ Міністру закордонних справ України Андрію Сибізі. Шановний пане Міністре, у контексті заходів, які відбуватимуться з нагоди 80-ї річниці завершення Другої світової важливо гідно вшанувати пам'ять українців, які у боротьбі з німецьким нацизмом і московським імперіалізмом віддали своє життя за самостійну Україну. У цьому зв’язку хотів би нагадати, що у 1944 р. у німецькому концтаборі «Заксенхаузен» загинув визначний діяч ОУН, поет і вчений Олег Ольжич. Достеменно відомо, що О. Ольжич закатований нацистами як один із лідерів українського національно-визвольного руху, революціонер, який під час війни боровся за незалежність України. Гестапо заарештувало О. Ольжича 25 травня 1944 р .у Львові. Його відправили у «Заксенхаузен» і жорстоко катували протягом двох тижнів. Однак він відмовився від будь-якої співпраці з німцями: «Українські землі є життєвим простором для українського народу. Тому будь-якого окупанта били і будемо бити!». Помер у ніч на 10 червня від тортур на черговому допиті, який проводили гестапівці Вольф, Вірзінг і Шульц. Однак до цього часу, не зважаючи на численні звернення, влада Німеччини відмовляється встановити меморіальну дошку на честь українського героя. Очевидно, відмовляють тому, що на цьому наполягає Москва проти якої боролося ОУН під час війни. Але й, треба визнати, Україна особливо на цьому не наполягала. Вважаю, що Міністерство закордонних справ України саме у ці дні, коли згадуємо жертви Другої світової війни, мало б ініціювати встановлення на території «Заксенхаузена» меморіальної дошки на честь Олега Ольжича. О. Ольжич віддав життя за Україну. Незалежна Україна має домогтися гідного ставлення до його пам’яті, зокрема у Німеччині, де загинув герой. З повагою Богдан Червак, Голова ОУН P.S. Усі попередні звернення були проігноровані. Сподіваюся, що цього разу Україна і Німеччина виявлять більше поваги до великого українця О. Ольжича.@nationalizm

15 березня 1939 року на території сучасного Закарпаття проголошено державну самостійність Карпатської України проти якої одразу ж виступила Угорщина. Історія Карпатської України – ключ до розуміння сучасної промосковської політики Будапешта. Ще до проголошення незалежності на кордонах молодої держави почали концентруватися мадярські регулярні частини. 15 березня 1939 року 100-тисячна окупаційна армія перейшла кордон й розгорнула каральну операцію у трьох напрямах. Головний бій відбувся на Красному Полі неподалік Хуста, де угорська армія зустріла перший серйозний спротив. Впродовж кількох днів "Карпатська Січ" тримала фронт. Але сили були нерівні й бій був програний. Однак героїчна боротьба забезпечила евакуацію українського уряду. Після поразки на Красному Полі вцілілі підрозділи "Січі" відійшли в гори й продовжували партизанську війну. Окремі частини січовиків намагалися перейти у Галичину, але зустріли збройний опір поляків. Понад 600 січовиків загинули під перехресним вогнем на Верецькому перевалі. Аналогічна доля спіткала січовиків, які намагалися відступити у Румунію і Словаччину. Мадяри жорстоко розправлялися із полоненими. Розстріли українців відбувалися в Хусті, Тячево, Солотвині. Дуже часто перед стратою січовиків катували, відрізуючи їм вуха та носи. Вмирали січовики гідно, по-геройськи з окликом "Слава Україні!". Окупаційна ж влада діяла жорстоко, як під час геноциду. Без суду і слідства, тільки за підозру до "Карпатської Січі" і ОУН угорські терористи розв'язали етнічні чистки у Діброві, Бороняві, Тячеві, Чинадієві, Перечині, Квасах. При цьому терористичні групи вривалися у госпіталі і лікарні. Убивали українців прямо у ліжках і на операційних столах. Вбивали священиків. Так, у с. Грушові під час служби був заарештований, а згодом розстріляний місцевий священик о. Купар. Жорстокого переслідування зазнали ченці ордену св. Василія Великого. Загін угорських бандитів вдерся до Імстичівського василіанського монастиря, обстрілявши його з кулеметів. По всій території Закарпаття мадяри створили мережу тюрем, які вже через декілька днів були переповнені в'язнями. Концентраційні табори для полонених січовиків відкрилися в Тячеві, Великому Бичкові, Хусті, Чинадієві, Мукачеві, Кривій біля Хуста, Рахові, Сваляві, Воловому Великому Березному. Окупанти ніколи не приховували, що їм йдеться про тотальне викорінення українців з їх рідної землі. Угорщина має нести пряму відповідальність за військову агресію проти Карпатської України у 1939 році, а також злочини, які були вчинені на окупованих українських землях сучасного Закарпаття. Україна має всі підстави вимагати від Угорщини моральних і матеріальних компенсацій за події 1939 року. Більше того, це наш обов'язок перед пам'яттю героїв, зокрема Карпатських Січовиків і ОУНівців, без слідства і суду розстріляних угорськими і польськими окупантами на Верецькому перевалі.@nationalizm

Так хто ж такий – "справжній Шевченко"?Найвлучніше з цього приводу висловився Панько Куліш: "Широко він обняв Україну з її могилами кривавими, з її страшною славою, і співану народну річ обернув на живопис того, що було і що єсть на Вкраїні... і з того часу всі в нас поділилися на живих і мертвих, та й довго ще ділитимуться".Іншими словами, сенс буття нації Тарас Шевченко бачив у самій нації та її прагненні реалізувати свій ідеал, який чітко означив: "У своїй хаті, своя правда, і сила, і воля".При цьому "свою хату" не можна випросити чи виторгувати, за неї треба боротися: А щоб збудитьхиренну волю, треба миром, громадою обух сталить;Та добре вигострить сокиру та й заходиться вже будить.Його "Кобзар" викликав страх у Григорія Квітки-Основ’яненка: "Волосся настовпужилося власне на голові, коли вперше прочитав "Кобзаря".З появою Шевченка завершувалася епоха естетики принизливих страждань, "нещасних Оксан", плазування і покори. Натомість складовою нової естетики ставав культ героїчного, світовідчуття і світобачення, яке передбачало бунти, революції і свободу.Відтак стає зрозумілим, чому таким небезпечним був, є і залишатиметься Шевченко для ворогів самостійної України.Квінтесенція "справжнього Шевченка" віддзеркалена у відомій поезії Євгена Маланюка:Він, ким зайнялось і запалало.Скорше — бунт буйних майбутніхрас,Полум'я, на котрім тьма розтала,Вибух крові, що зарокоталаКарою за довгу ніч образ.Лютий зір прозрілого раба,Гонта, що синів свяченим ріже,У досвітніх загравах — степаЗ дужим хрустом випростали крижі.А ось поруч — усміх, ласка, матиІ садок вишневий коло хати.Сьогодні як ніколи нація потребує пізнати саме "справжнього Шевченка".@nationalizm

З приводу останніх заяв Трампа.1. Їх неадекватність очевидна для багатьох, але при цьому треба пам’ятати: ворог Путін, а не Трамп.2. В оцінці Трампа помилялися усі: влада і опозиція. Зеленський казав, що Трамп любить Україну і не здасть кацапам. Порошенко казав, що працював з ним і знає як на нього впливати.Уявляю, собі посмішку Трампа, який про це дізнався. 3. Я і надалі вважаю, що не зовнішні чинники, а внутрішні є головними у війні з рашкою. Тому було помилкою гнобити Порошенка, запроваджуючи проти нього санкції. Якщо вже дуже кортить когось гнобити, то завжди знайдеться Бойко.5. Зеленський і Порошенко, без іронії, мають і надалі докладати зусиль, щоб переконувати Трампа, що справжній долбойоб, це Путін. Не можна втрачати підтримку США, навіть коли на чолі цієї країни Трамп.4. Заяви Трампа, мають обʼєднувати українців, а не розʼєднувати. У будь-якому випадку в цей складний для нації час, українці не повинні один одного посилати на…й, як це, на жаль, зараз відбувається.5. Багато європейських країн розуміють, що Трамп, мʼяко кажучи, непередбачуваний і можуть стати нашими союзниками. Тому й надалі від них треба вимагати зброю і ще раз зброю.@nationalizm

3 лютого 1929 року понад тридцять делегатів установчого Конгресу українських націоналістів у Відні, які представляли різні українські політичні середовища після гострих дискусій прийшли до висновку, що віднині боротьбу за самостійність України має очолити нова сила під назвою «Організація Українських Націоналістів» на чолі з Євгеном Коновальцем.Починаючи з 1929 року, коли утворилася ОУН, не припиняються намагання її дискредитувати. Якщо відкинути «аргументи» радянської доби, які напрацьовувалися як пропагандистські штампи, то можна побачити, що існує два начебто серйозних зауваження до ОУН. Перше, що ОУН, це тоталітарного типу організація, яка відкидала демократичні й ліберальні принципи, а тому не може бути зразком для нинішнього покоління громадян України. Друге, ідеологічна база ОУН – це інтегральний націоналізм який слід відкинути й засудити, оскільки він майже «ксенофобія» і «шовінізм».З цього приводу необхідно зазначити таке. ОУН в принципі не могла бути ані «демократичною», ані «ліберальною» організацією. Адже вона створювалася не для вирішення політичних проблем, а здобуття Української держави. ОУН була «тоталітарною», бо змушена була діяти в тоталітарному середовищі, яким на той час була Європа, не кажучи про СССР. Це була єдина запорука того, що ОУН буде не лише фактом, а й фактором новітньої історії. Врешті, крім ОУН, жодна інша «демократична» чи «ліберальна» організація того часу так і не змогла стати авангардом національно-визвольної боротьби. А тому «тоталітарний характер ОУН» це не якась вада, а досягнення, яке свідчить, що українська нація не пленталася у хвості Європи, а давала гідні відповіді на виклики часу.Те, що деякими критиками ОУН видається за «інтегральний націоналізм» - насправді незмінні світоглядні, духовні та політичні істини, що становлять фундамент національної держави: Бог, Нація, Свобода.ОУН вперто їх відстоювала, бо розуміла, що це більше нікому робити. Так і сьогодні, коли політична кон’юнктура змушує наших політиків більше думати про владу, а не про Україну в суспільстві має бути достатньо «інтегральних націоналістів», щоб така політична коломийка на завела Україну у провалля.Хто б міг стати зразком такого мислення? Моя відповідь однозначна – перший Голова ОУН полковник Євген Коновалець.@nationalizm

У біографії Олени Теліги детально розписано її останні дні в Києві, які призвели до арешту і загибелі, ймовірно 21 лютого 1942 року у Бабиному Яру.Однак пекельним для неї став січень 1942. Невтішні новини надходили лавиноподібною хвилею: арешти співробітників «Українського слова», розпуск УНРади, заборона «Літаврів», в’язниця гестапо забита українцями, евакуація або перехід у глибоке підпілля друзів, розстріли у Бабиному Яру.Важливо не втрачати холодного розуму й не піддатися емоціями, чи боронь Боже, запанікувати. Але й діяти слід невідкладно й рішуче.Тепер для Олени Теліги залишився тільки один плацдарм – Спілка письменників. Щодня, впродовж січня, незважаючи на сильний мороз і перманентне відчуття голоду, Олена приходила на Десятинну. Зустрічалися з людьми. Усіх вислуховувала. Намагалася усім допомагати. Комусь діставала ліки, комусь - хліб і картоплю. Щосуботи організовувала літературі вечори. На одному з них читала свої поезії. Здебільшого радісні і оптимістичні.Завжди усміхнена і привітна, у ці дні Олена Теліга не давала жодного приводу сумніватися, що її може опанувати тривога. Хоч насправді безнадія підбиралася до її серця, а страх тримав за горло.Щоб не втратити над собою самоконтроль і не піддатися депресії писала листи Олегу Лащенку і Уласу Самчуку.- Дорогий пане Олеже! І ось пройшов цей Новий Рік у Києві. Вітри віють без перестану. Мороз такий, що всі ми ходимо, як святі Миколи або снігові баби: волосся, вії, комір пальта, все робиться за хвилину білим! Замерзає вода у водопроводі, зі світлом і теплом все роблять експерименти: то включають, то виключають. Одним словом, є рішуче всі ті родзинки, які ми уявляли собі в зимовому житті в цьогорічному Києві…Але за цим снігом і вітрами відчувається вже яскраве сонце і зелена весна. Це відчувається щодня в різних розмовах у Спілці, в їдальні, в моїй хаті. Це відчувається в тих віршах і рефератах, що мені зносять до Спілки. В десятках запрошень до різних людей, що пропонують навіть жити в них тепер. А тому у нас всіх, навіть помимо всіх прикростей, помимо голоду щодня, помимо навіть собачого холоду — у всіх нас чудесний настрій і всі ми почуваємося не лише психічно, але й фізично — цілком добре.- Дорогий друже Уласе!У мене все гаразд. Спілка існує, літературний клуб відбувається щосуботи, стягаючи багато публіки. Ставлення публіки до мене добре… В помешканні тепло, бо гріє теплоцентраль, з їжею також терпимо. Отже я себе почуваю цілком у формі й збираюся виступати в клубі зі своїми поезіями. Приїздіть! А вечорами, замикаючи на всі замки двері своєї холодної київської квартири, Олена і Михайло Теліги прислухалися до кожного звуку чи гуркоту, очікуючи, що за ними прийде гестапо. А вранці все повторювалося. Олена снідала, закутувалася у свій зимовий одяг і вирушала на Десятинну.І так щодня, поки не прийшов трагічний лютий.П.С. Більше про Олену Телігу як діячку ОУН можна прочитати у моїй книжці «Олена Теліга». - Харків.: Видавництво «Фоліо», 2024@nationalizm

Стан здоров’я Андрія Мельника тільки погіршувався. 7 вересня 1964 року Яків Маковецький відвідав полковника у лікарні. Він лежав ослаблений, а вигляд вказував, що життя от-от покине його хворе тіло. - Вітаю, дорогий друже, з яким добром приходите? – запитав А. Мельник, протягуючи для вітання руку. Яків Маковецький розповів про стан справ в ОУН, передав письмові звіти окремих членів і референтів ПУН. Розмова швидко втомлювала полковника, а тому дружина Софія, яка від нього не відходила, сказала Маковецькому, що треба завершувати. Шпитальна прислуга принесла обід, але полковник відмовився їсти, наполягаючи на продовженні розмови із Маковецьким. І тільки коли всі справи були обговорені й полагоджені полковник дав зрозуміти, що тепер скаже останні свої слова: - Перед Вашим від’їздом, друже, хочу передати кілька слів друзям, бо не знаю чи буде нагода і змога зробити це іншим разом. Я свідомий, що стан мого здоров’я важкий і не так уже багато я можу допомогти ОУН. Також свідомий я труднощів, які з цього випливають. Час підтвердив, що ОУН була потрібною. Потреба її закріплена терпіннями і муками в тюрмах, у концтаборах і засланнях тисяч і тисяч її членів. Вона освячена кров’ю тих незліченних воїнів, що віддали життя у боротьбі з окупантами усіх мастей за волю України. Але ОУН так і не осягнула своєї мети. Самовіддана боротьба українського народу за незалежність України триває. Основний тягар цієї боротьби несуть наші друзі на рідних землях. Їм потрібна допомога від українців, що живуть у вільному світі. Друзі, бережіть ОУН! Скріпіть її своєю жертовною працею, поверніть до праці тих, хто через різні обставини відійшов від ОУН. Працюйте всі разом у взаємній пошані, згоді й любові. Тоді будуть успіхи. Про них приходьте звітувати мені тут чи деінде. Хай кріпить вас геройський чин полеглих! Від хвилювання чоло полковника вкрилося потом. Помахом руки він натякнув, що все сказав і тепер Маковецький може його покинути. Остання зустріч з полковником відбулася у неділю 1 листопада 1964 року. Я.Маковецький увійшов до кімнати, де лежав А. Мельник, а біля нього сиділа дружина Софія. У сусідній кімнаті перебували лікар і медсестра готові надати хворому допомогу на кожен його поклик. Стан хворого гіршав з кожною хвилиною. До лікарні прибув німецький священик. Медсестра засвітила свічки, священик відмовив молитву. О 2.30 голова ОУН розкрив сині очі й глянув на дружину. Минуло яких 30 секунд і очі полковника закрилися навіки. P.S. 1 листопада ц. р. у Києві на Аскольдовій Могилі відбудеться вшанування пам’яті Андрія Мельника. Початок о 10.00@nationalizm

1 листопада ц. р. виповнюється 60 років, коли відійшов у засвіти визначний військовий і державний діяч, Голова ОУН полковник Андрій Мельник.П’ятий Великий збір українських націоналістів розпочався, але без участі голови ОУН Андрія Мельника. А значить більше не можна було приховувати його хворобу, а тому делегатів одразу поінформували про недугу А. Мельника і критичний стан його здоров’я.Після цього головуючий Олег Штуль-Жданович зачитав листа Андрія Мельника, де він наполягав, щоб делегати не брали до уваги його кандидатуру при обранні нового голови ОУН.Лист зачитувався у атмосфері гробової тиші. Делегати, серед яких були учасники Української революції, засновники ОУН, ветерани визвольних змагань періоду Другої світової війни, витирали з очей сльози і відмовлялися від думки, що відтепер серед них може не бути Андрія Мельника, якого вважали своїм найбільшим моральним авторитетом, якого прирівнювали до героїчних постатей Симона Петлюри і Євгена Коновальця.Стало очевидним, що Великий збір не зможе навіть розпочатися, якщо не буде остаточно з’ясовано питання голови ОУН. Більшість делегатів, якщо не усі, вважали, що на цій посаді може бути виключно одна людина – Андрій Мельник.Один за одним вони вставали і вимагали від Олега Штуля-Ждановича зробити перерву у Великому зборі й звернутися до Андрія Мельника з проханням дати згоду на обрання його на новий термін, як це передбачено статутом ОУН.На цьому і зійшлися.24 липня 1964 року Андрій Мельник прийняв делегацію Великого збору, яка закликала його залишитися на посаді голови ОУН.Полковник не довго роздумував. Він не міг ігнорувати волі делегатів Великого збору – найвищої інституції ОУН. Тамуючи біль та внутрішнє напруження, яке розривало його серце від бажання піти на спочинок і обов’язком служити українській нації до загину, полковник промовив:- Я не можу йти проти волі делегатів Великого збору, навіть коли стан мого здоров’я стає дедалі критичнішим. А тому, даючи згоду очолити ОУН, прошу врахувати мої побажання щодо обрання заступниками голови ОУН друзів Олега Штуля-Ждановича, Якова Маковецького і Ярослава Гайваса.Також прошу вважати довічним членом Проводу ОУН генерала Миколу Капустянського, а відтак подаю на затвердження Великого збору перелік кандидатів до Проводу українських націоналістів.З висоти часу таке рішення полковника А. Мельника може здатися виявом хвилинної слабкості, адже стан його здоров’я не дозволяв повноцінно виконувати обов’язки голови ОУН. Однак на той час не існувало альтернативи, а тому ОУН могла потрапити у турбулентність з усіма негативними наслідками для неї у майбутньому. Це добре усвідомлював полковник, даючи згоду знову очолити ОУН попри катастрофічний стан свого здоров’я.Звістка про готовність А. Мельника залишитися біля керма ОУН радісно сприйнялася делегатами Великого збору та відкрила можливість для його успішного проведення і завершення.П’ятий Великий збір одностайно обрав Андрія Мельника головою ОУН та запропонований ним склад Проводу, а також схвалив резолюції, які визначали пріоритетні напрями внутрішньої і зовнішньої політики ОУН.(Далі буде)P.S. 1 листопада ц. р. у Києві на Аскольдовій Могилі відбудеться вшанування пам’яті Андрія Мельника. Початок о 10.00@nationalizm