Estadísticas de telegram channel - @lovingbooksandart

👀 Літо добігло кінця. Я прочитала 15 книжок. Не надто багато. Та я приділила час книжкам, які відкладала. І дуже цьому рада. Тепер про найкраще. А в кінці — мій знімок літньої пори до посту про фотографію. 1) «Війна та геноцид. Коротка історія Голокосту» Берґен Доріс Л. Після цієї книги ви точно зрозумієте, як Гітлеру вдалося затягнути німців у це божевілля. Диктатору не потрібна була велика кількість фанатиків. Тоталітарна машина значно більше потребувала людської байдужості до зла. 2) «Спомини» Йосипа Гірняка. Від актора театру «Березіль» — артефакт доби, у яку люди мусили платити кров’ю за любов до вільного мистецтва. Розділ про Остапа Вишню й дружбу з ним перевідкрив мені цю постать заново. Геніальний текст. 3) «Любощі» Томаша Вісліча. Деконструкція понять «кохання», «шлюб» і «секс» у добу Речі Посполитої XVII–XVIII століть. Це не просто етнографічне дослідження з фіксацією фактів і явищ, а глибока рефлексія про історичні підходи та засадниче у погляді на буття. Феноменально. Хочу прочитати таке про український контекст. 4) «Те, що видно звідси» Маріани Лекі. Секрет чар цієї химерної книжки про німецьке село не піддається розгадці. Однак це було дуже добре й щемке читання. Тужливе, а водночас пронизане сонячним сяйвом і любов’ю до життя в усій його божевільності. Була у німецькому зоопарку і серед підписів на вольєрах побачила славнозвісного окапі з книжки. Та він певно спав. 5) «Гра в перевдягання» Артема Чеха. Після «Точки нуль» ця книга відчувається як зустріч з давніми знайомими, коли ви дивитесь одне на одного й розумієте, наскільки ж похмурою стала реальність. Та раджу. Чех пише про війну так, як не вміє ніхто. 

«Гра в перевдягання» Артема Чеха перелопачує, стукається до глибин душі та змушує пізнати війну з перспективи чоловіка, що поклявся більше ніколи не опинитися на ній. Брутальна чесність диктує кожен рядок цієї оповіді. У рядках, що відстукують десь у серці лунає голос. Голос відважності, туги, страху й смерті. Вона стає навʼязливим супутником кожного, хто ступає на землі скаліченого й змореного Сходу. Наказ веде туди Чеха, що аж ніяк не плекає сентиментів до цього краю. Виразними й грубими мазками Чех витворює полотно пекла на землі, де час губиться у вирі втрат, а прийняття можливої загибелі — обовʼязкове для кожного. Ця книга водночас і про буденність повномасштабного вторгнення для солдата, який знову опинився в строю. Чех завжди з кимось поруч, а водночас на самоті розмислів. Думки його втішають, телепортують у часи загубленого минулого та змушують знов осягати, яку чашу горя доведеться ще випити до дна.Важливого Чех не ховає за ввічливістю й необхідністю бути обережним з публікою. Відтак читайте.

Мрія: приходити в книгарню закордоном і отримувати гайд по скандалам, тенденціям і приколам у видавничій індустрії. Цікаво знати локальні особливості читацької культури (і срачі, еге ж).Трошки сміюсь, коли хтось після поміченої у книжковому скандалі токсичності каже, що в іноземному середовищі взагалі такого б не сталося. Оце підкреслення «срача» як винятково української риси — меншовартісне, на мою думку. Так от, з цікавого.👀 Нарахувала дві книжки з очевидними ШІ-обкладинками;💅 Запримітила книжку «Witches, bitches, it-girls» від німецької авторки. Анотація обіцяє глибоке дослідження становлення патріархату крізь твори мистецтва, соціальні рухи і т.д.⚖️ У топі книгарні, яка належить до мережі нонфікшн про те, що буде, якщо росія піде наступом на країни Балтії (на передостанньому фото). Текст написаний політологом з метою продемонструвати, що стоїть на кону і як експансія рф вплине на життя пересічного громадянина ЄС.🤌 Зовсім інший стиль обкладинок. Більш концептуальний, як на мій смак.

Я на вакації у Німеччині! За липень — серпень вийшло три поїздки + один потоп, що дуже багато для тривожної мене. Читаю девʼяту (!) книжку за місяць — «Епоху магічного переосмислення» Монтелл.Не склала ще свого враження. Подеколи її текст виразний і влучний, аж раптом на читачів вивалюють безліч не надто повʼязаних у єдине ціле пасажів. Та загалом — дуууже хочеться читати далі. Факт з книжки, який щиро здивував: Моя мама фактично вилікувала власну ракову пухлину. Коли Деніз було сорок років, у неї діагностували смертельну лімфому. Я дізналася про це лише після піврічної ремісії, коли лікарі сказали їй, що вона, ймовірно, помре. Але вона не померла, частково тому, що співпрацювала зі своїми онкологами й допомагала їм розробити власний експериментальний план лікування. Її дослідницька лабораторія в Університеті Джона Гопкінса була через дорогу від лікарні, де вона проходила курси хімієтерапії у свої обідні перерви. Зараз цей курс лікування — стандартна практика для хворих на лімфому в усьому світі.

«Доброго ранку, потворо!» — пʼять історій для тих, хто втратив надію у психотерапію, цей світ, людей і, щонайважливіше, себе. Зізнаюсь: науково-популярна психологічна література не викликає у мене довіри. Та після першого випадкового гортання сторінок я зрозуміла, що досвід з цією книжкою буде інакший. Героїню першої історії Лору відправляє лікар на психотерапію через постійні рецидиви герпесу, які повʼязує зі стресом. З чим би я не зверталась — на все після купи обстежень і аналізів отримую симптоматичне лікування і слова «це через стрес». І як би я не намагалась зменшити вплив стресу на своє здоровʼя, болі повертаються, щоразу у нових місцях. Відтак історія Лори мене зацікавила й спонукала продовжити читання. Чесно, я не очікувала, що історії будуть настільки трагічними, болісними й немислимими у своїх травмах. Чи не з кожною сторінкою відкривається новий шар минулого, а успішні жінки вперше плачуть, за довгі роки наважившись говорити відверто. Дивовижно, як психотерапевтці й авторці Кетрін Ґілдінер вдається здобувати довіру найбільш складних клієнтів і поєднувати численні підходи задля результату. Вона не закривається в одному опанованому, шукаючи відповідей поза площиною психологію. У цьому контексті особливо цікаво, як вона працює з Денні. Він — чоловік-індіанець, що в дуже юному віці опинився у інтернаті для перевиховання. Там з методами насильства хлопчака змусили стидатися свого коріння й повністю забути рідну мову. Просуваючись у терапії звичними методами, Ґілдінер водночас дізнається більше про культуру Денні, спілкується з цілителями і, врешті, направляє його у зближення зі своїм народом, що має надзвичайно благодатний ефект на зломленого чоловіка. Скажу без перебільшень: ця книга повернула мою віру у психотерапію і спонукала побачити, скільки здатний зробити гарний і відданий спеціаліст. Історії цієї книги — розповіді про долі неідеальних людей і їхню не бездоганну терапевтку, яка чесна з читачами у своїх помилках. Подеколи вона тисне, каже зайве, злиться, не помічає дечого фатального, надто підштовхує клієнтів до рішення або ж проектує власні життєві сценарії на історії людей, що опиняються в кріслі навпроти. Нонфікшн дійсно без прикрас говорить про найгірше у психотерапії. Наприклад, коли люди, що роками тримали біль у собі й жили «нормально», починають розкорковувати його і врешті шаленіють. Ґілдінер не ідеалізовує психотерапію. Не дарує гепі-ендів. Не обіцяє легких істин. Натомість говорить чесно і дотепно, спонукаючи повірити у свій шанс на краще життя.

💚 Однією з улюблених книжок Астрід Ліндґрен у дитинстві була «Енн з Зелених Дахів». Втім, надихаючись, письменниця майстерно гіперболізує образ сирітки — і так з’являється на світ вперта, руда (як і Енн!) Пеппі. 📍Крім того, у шведському перекладі «Зелені Дахи» називають «Grönkulla», тоді як помешкання героїні отримує назву Villekulla. 🙃 Коли книжка вийшла вперше, то розчарувала читачів. Ліндґрен кинула виклик традиційним паттернам і запропонувала історію, яка вперто вистрибувала зі звичних гендерних ролей класичних казок про дівчат. 😓Цей образ був втіленням дитячих мрій про вседозволеність і свободу у похмурі повоєнні часи, коли діти були позбавлені можливості жити безтурботно й нетривожно. 🥹Така особлива історія, що деякою мірою змінила перспективу погляду на дітей і ставлення до них народилася з одного-єдиного наміру. В інтерв’ю 1966 року Ліндґрен каже: Я не хотіла нічого іншого, коли вигадувала її, окрім як задовольнити бажання, яке було всередині мене. Вигаданий образ Пеппі відображає моє власне дитяче бажання зустріти людину, яка має владу, але не зловживає нею. І зверніть увагу на те, що Пеппі ніколи цього не робить. 📝 Не стримаю себе в задоволенні додати ще одну цитату. Тією з численних речей, що роблять історії про Пеппі унікальною — це гумор. З часом дорослі втрачають здібність жартувати по-дитячому й розуміти подібні дотепи, однак Ліндґрен не загубила цього дару. Молодим письменникам, у зв’язку з цим, вона радила: Пишіть те, що смішно тільки для дітей і зовсім не для дорослих; пишіть те, що смішно і для дітей, і для дорослих; але ніколи не пишіть у дитячому книжковому тексті нічого такого, що, як підказує вам здоровий глузд, смішно тільки для дорослих. Ви пишете не для того, щоб рецензенти думали, що ви розумні і виражаєте себе духовно, пам'ятайте про це! Багато дитячих письменників хитро підморгують прямо над головами своїх юних читачів уявному дорослому читачеві, підморгують на знак згоди з дорослими і залишають дитину осторонь. Будь ласка, ніколи так не робіть! Це образа для дитини, яка купить і прочитає вашу книгу. Читали казки про Пеппі Довгупанчоху? Я — так! І дуже, дуже любила їх.

📍 У контексті повномасштабного вторгнення вже неодноразово спалахували дискусії про те, хто і як може писати про війну. 🧐Як аргумент часто лунало: Але ж ми читаємо авторів, що видають тексти про Голокост і не мають особистого зв’язку з трагедією. 👀 І це дійсно так. Подібних книжок безліч, а контраверсія у контексті того, хто має право писати про Голокост виникала тільки тоді, коли автор брехав про свою особисту причетність до подій. 📍Гучним прикладом цього стала бельгійська письменниця Міша Дефонсека з мемуарами «Міша: Спогади про роки Голокосту», опублікованими в 1997 році. Цей текст розповідав її пронизливу історію. 🎞️ Шестирічною авторка виховувалась зграєю вовків та застрелила нацистського солдата з метою самооборони після арешту своїх батьків. Також авторка стверджувала, що подолала Європою понад три тисячі кілометрів у пошуках батьків. 🫆Це вже звучить абсурдно. Втім, Міші повірили. Переклали книгу вісімнадцятьма мовами. Екранізували мемуари. Коли вже знаєш, що це брехня, неправда видається очевидною. Голокост був добою божевільних історій виживання і боротьби. Певно, тому мемуари Дефонсеки були опубліковані та здобули шалену славу. ✍️ Дефонсека виступала у єврейських громадах по всьому світу та розповідала історію свого виживання. 👆Прибутки теж йшли вгору. Разом зі своєю гострайтеркою вона подала в суд на видавництво Mt. Ivy Press (у якому вийшли мемуари) за несплату роялті та зарплатні. У 2002 році Дефонсека виграла справу й отримала мільйони. 🗣️Це був серйозний удар по маленькому видавництву, а тому його директорка Джейн Деніел почала шукати доказів брехні в історії. 😨У 2008 році перед світом постала правда про авторку мемуарів — бельгійку за походженням зі справжнім ім’ям Монік Де Ваель.Якою ж була справжня історія? 📍Батьків Монік дійсно заарештували, та вони були католиками й учасниками бельгійського руху опору. Дівчина опинилась під опікою тієї частини сімейства, яка вважала її донькою зрадників через те, що тато нібито заговорив під тортурами у в’язниці. 📍Травмована мала «засвоїла» для себе єврейську ідентичність і розчинилась у вигадці. У заяві згодом Монік зізналась: подеколи їй важко відрізняти реальність від уявного, а мемуари втілюють «емоційну правду». ✍️У другому суді з видавництвом Монік під присягою клялась, що вважала викладене у своїх мемуарах дійністю. Тепер м’яч був на стороні Mt. Ivy Press — і виграні 22 з половиною мільйони доларів збитків теж. 🥲Міша Дефонсека була травмованою жінкою, на якій, безперечно, частина відповідальності. Та видавництво покривало її від самого початку. 🚩Сумніви у правдивості лунали ще в 1996 році, в інтерв’ю з авторкою перед прем’єрою мемуарів. Стурбована Джейн Деніел почала прагнути правди тільки тоді, коли перестала отримувати вигоду від цієї масштабної брехні. Це надзвичайно повчальна історія, адже впевнена — на нас теж очікують такі сюжети.На фото — Монік з вовками. Символічно. До речі, у 2021 році Netflixвипустив документальний фільм «Міша та вовки» про всю цю драму з мемуарами.

😀 У мене з творчістю Кадзуо Ішіґуро складні стосунки. Абсолютний метч трапляється через раз, а книжка «Художник хиткого світу» взагалі нічого в мені не зачепила, а й роздратувала.📍Митець, що підтримував імперіалізм Японії та прославився пропагандистським творами після Другої світової війни опиняється на узбіччі життя. Те, чим він жив, стає морально неправильним, а, крім того, заважає його донькам прокладати собі шлях до сімейного благополуччя. 📝 От своїм винятковим милосердям до цього старого книга роздратувала мене. Звісно, впливає контекст, у якому ми живемо — і співчувати імперцю, що обрав цю ідентичність добровільно й підживлював її у соціуму, не вдалося. 📝 Роман є другим у письменницькій кар’єрі Ішіґуро. Шукаючи відповідей про цей текст, я натрапила на інтерв’ю про перші дві книжки автора (можна легко зареєструватися й проглянути). 📍Чи то «Художник хиткого світу» не сповна змушує прожити цю рефлексію, чи то я чомусь не відчула цього, але саме розмова Ішіґуро з журналістом спонукала мене емпатувати головному героєві, зокрема, через ці цитати: Мене приваблює цей період в історії Японії, тому що це те, що сталося з цілим поколінням людей. Вони жили в моральному кліматі, який аж до кінця війни стверджував, що найбільш похвальне і гідне похвали, що вони могли зробити — це використати свої таланти для просування націоналістичної справи Японії, а після війни виявилося, що це було жахливою помилкою Японія наробила тут безладу, але як чудово, що через кілька років все буде абсолютно по-новому. Але життя людини не таке. У людському житті є місце лише для одного разу. І Оно зробив це, він спробував, і вийшло не дуже добре. Його світ закінчився, і все, що він може зробити, це побажати молодому поколінню добра, але він не є частиною цього світу. І мене зацікавили різні стратегії, до яких може вдатися людина, щоб спробувати врятувати якусь гідність, щоб поставити в таке становище, коли він зможе сказати, що він не є частиною цього світу. Гадаю, я хотів припустити, що гідність людини не обов'язково залежить від того, чого вона досягає у своєму житті чи у своїй кар'єрі; що зрештою є щось гідне в Оно, що випливає просто з того, що він є людиною. ☘️ Звісно, для кожної ідеї свій час. Та, думаю, повернення до цього концепту й рефлексії дозволило зробити би більш потужний роман. Бо на початку кар’єри сил для такого розмаху йому не вистачило. Згодом вони з’явились, адже «Залишок дня» обертається навколо схожих тем, сягає більше глибини та отримує велике визнання. Гайда читати інтерв’ю! Англійська не надто складна, тому беріться. 

📍 «Привіт, красуне» — щемка й водночас нестерпна історія про сімейство Падавано, у якому люди готові на всеможливі подвиги й ризики, щоб тільки уникнути відвертої розмови одне з одним.🚩Після відгуків чекала чогось, що пробʼє у моєму серці наскрізну діру. Та з кожною сторінкою я все більше гнівалась на сестер сімейства і, звісно ж, Вільяма — винуватця всього торжества розколу сімейства. ‼️Далі спойлери.Спершу старша сестра Джулія одружується з Вільямом, народжує від нього дитину, тоді чоловік раптово йде й намагається вчинити самогубство. Порятунком у відновленні стає інша з сестер Падавано — Сільві. Вдячність перетворюється на кохання. Сільві й Вільям таємно починають стосунки, а через роки одружуються. Джулія пориває усі контакти з сімейством. ✍️Історія стара як світ. Текст виставляє Джулію байдужою до справжнього кохання та черствою жінкою, що не пробачила сестрі безмежної любові. 📍І це мене дратувало протягом всієї оповіді. Адже з самого дитинства Джулія розвʼязувала проблеми всього сімейства, знаходила причини для найбільш сміливих витівок своїх сестер. Якщо б до неї прийшли з чесною сповіддю одразу, як все сталося, то, певна, у серці Джулії знайшлося би місце для прощення. 🥲Та все було інакше. Сестри приховували від Джулії це місяцями. Замість відвертої розмови Сільві попросила Сесілію поїхати до Нью-Йорка, де жила Джулія і поговорити з нею замість Сільві. В останній день поїздки Сесілія розповіла про нові стосунки Сільві так, ніби то була плітка про племінника тітки з пʼятого коліна, а не фундаментальна зміна у ладі життя. 😬Згодом Сільві не намагалась комунікувати з сестрою особисто, а всі Падавано обрали стати на бік Вільяма та підтримувати його так, ніби самотній сестрі з дитиною на руках у мегаполісі і повній розгубленості не потрібно було чийогось теплого слова. Втім, оповідь зображує все так, ніби це винятково Джулія розірвала звʼязок, а інші сестри Падавано безмежно прагнули її у своєму житті знову.👆Як хтось написав на Goodreads, ця книга — антипропаганда старших сестер (так, я старша сестра, розкусили). У жартівливій формі таке словосполучення висловлює моє головне невдоволення. 😀 Людина, що повністю була відповідальна за свої дії постає егоїстичною жінкою, яка трималась за старі образи. Натомість ті, хто обрав сторону ігнорованого у дитинстві й надзвичайно амебного хлопця, що готовий заводити дітей просто бо жінка зустріла його з роботи оголеною, а потім тікати — надзвичайно обʼєднані у своєму сімейному пориві й віддані. 💅 I just don’t buy it. Так, травми. Так, батьки ігнорували Вільяма в дитинстві. Однак настає момент, коли твої дії мають вже колосальний вплив на життя інших і більше не можуть виправдовуватись складним дитинством.

📍Продовжую заманювати вас прочитати мій матеріал про геноцид в літературі. Підготувала вибіркунадзвичайно цікавих джерел, які згадуються у тексті та розміщені у вільному доступі.➡️ Щоденники Голокосту: можна оглянути оригінали, дізнатися більше про авторів нотаток та отримати більше інформації не лише про конкретні тексти, а явище щоденників у Голокост як таке.➡️ Фактчекінг книги «Татуювальник Аушвіцу» від Дослідницького центру меморіалу Освенцима: текст на рівні наукової розвідки, який підмічає не лише великі прогалини, а й менш помітні для пересічних читачів.➡️ Щоденники Голодомору: велике видання із записами людей різних контекстів, доповнене якісною передмовою, фотографіями, біографіями кожного автора та примітками. Цікаво, що один з цих щоденників був знайдений у кримінальній справі Івана Світличного. Так, того самого шістдесятника й дисидента!➡️ Доповідь «Радянський геноцид в Україні» Рафаеля Лемкіна: дослідник і автор концепції «геноцид» обґрунтовує наявність усіх чотирьох стадій геноциду в Україні радянських часів. Більше цікавих джерел і порад книжок можна знайти у самому тексті, звісно.