Читаю книгу «Зрозуміти (і здолати) булінг» від Анастасії Мельниченко й мене лавиною накривають спогади про те, скільки ж трешу відбувалося в школах, де я навчалась.Спершу нічого не спадало на думку, однак як у голові зʼявився один епізод, за ним підтягнулися інші.Міркуючи про вплив вчителів, авторка книги зазначає, що викладачі задають клімат класу й роблять якісь речі нормою. У звʼязку з цим повертаюсь у минуле, де мою ляльку-мотанку, зроблену в сьомому класі, рвуть на уроці праці при всіх зі словами: «Це лялька-мотанка з ДЦП». Згадую про викладача географії, який постійно обирав собі мішені для цькування. Коли це була я, то до мене чіплялись з будь-якого приводу й навіть розповідали іншим класам про якусь дурню, яку я нібито сказала на уроці про тему. Діти з паралелі підходили й питали, чи правда це. З приходом батька до школи викладач магічним чином виправлявся, розхвалював мене направо й наліво. Та все залишалося таким самим. Інші вчителі у відповідь на скарги класу пояснювали, що він найкращий викладач зі свого предмету в області й заклад не може втратити такого спеціаліста. Заступитися за когось перед цим викладачем означало стати мішенню теж. Якось на уроці він підняв відповідати дівчину, просто сказавши: «Отвєчай». Без жодного вказання теми чи поставленого питання. Спроби зʼясувати теми відповіді він завзято ігнорував і тиснув мовчанням, поглядом. Від такої ситуації дівчина почала плакати, за що він посадив її, нічого не сказавши. Втім, було видно, що вчитель ставить одиницю в журналі. Коли я заступилась, він сказав, що поставив оцінку просто олівцем і взагалі я обнагліла, бо лізу не у свої справи. І знаєте, в усі ці моменти було так страшно. Бо видавалося, що від думки вчителя про тебе залежить усе твоє життя. Дорослий з необмеженим впливом і владою у шкільних стінах часто поводив себе, не шкодуючи гострого слівця чи дій. Я ностальгувала за шкільними роками нещодавно. Та зі спогадами про подібні оказії вся ностальгія розвіялась.А книжка хороша. Вже можу радити.
🧡 Бувають книжки, де чи не кожен герой нагадує тобі частину власної особистості. «Дім на краю світу» Майкла Каннінґема — роман з чудернацькими людьми, з якими я не мала майже нічогісінько спільного. 👁️ Вони були такими дивними, що дали можливість завітати до їхнього світу, де мами курять траву з сином. Пізнавати крізь книжки такий інакший досвід — незбагненна подорож.📍Люди у цій історії не знають спокою і не мають жодного уявлення про себе. Безмежне занурення у свої почуття з драматичним надривом не дає героям бажаного. Вони й гадки не мають, що відчувають насправді. Поза декораціями вистави, у якій грають персонажів свого життя ці тіні сновигають майже безцільно. 😕 У гонитві за унікальною близькістю — такою справжньою і відмінною від того, що уявляють інші — сімейка Гендерсонів немає її взагалі. У відвертих розмовах цих людей вже давно немає чесності, якої вони нібито прагнуть.📝 «Дім на краю світу» — похмуре читання, яке нагадує — від себе не втекти, навіть втіливши найбільш екстравагантну витівку.
Вирішила витягнути себе з нечитуна й прочитати просту книжку. Обрала першу частину циклу «Бріджертони» під назвою «Герцог і я». Від сюжету я не очікувала нічого надзвичайного, знаючи всі стандартні сюжетні тропи такої історії наперед. Герої зустрічаються ➡️заперечують почуття одне до одного ➡️врешті визнають їх ➡️долають якусь перешкоду на шляху до кохання ➡️живуть довго й щасливо. Та хто ж знав, що перешкодою у цьому романі авторка обере репродуктивне насильство жінки над чоловіком. Далі будуть спойлери.Через певний ланцюжок подій Дафна і Саймон мають одружитися. Саймон попереджає, що не може мати дітей, не вдаючись у деталі. Дафна погоджується на такі умови. Врешті Саймон у шлюбі розкривається й розповідає складну, травматичну історію свого дитинства, яка і є серйозною причиною для нього не обзаводитися потомством. Однак Дафна вирішує, що може зробити такий вибір за чоловіка — і спокушає чоловіка, коли той п’яний і ледве керує власним тілом. Користуючись ситуацією, Дафна доводить справу до кінця, не даючи герцогу шансу скористатися перерваним статевим актом. У наступному ж розділі авторка поспішає пом’якшити ситуацію. Читачів намагаються переконати, що герцог і сам хотів кохатися (звісно, це ж одне й те саме з рішенням стати батьком), а Дафна просто розгубилася у пориві пристрасті. Та все було не так: дівчина свідомо скористалась станом герцога, аби затягнути у батьківство проти його волі. Що ж відбувається після цього інциденту? Після деякого відчуження герцог такий (не пряма мова, якщо що): «Ну я злюсь не на вчинок Дафни, а злюсь на те, що ця ситуація мене змусила відчувати себе таким же безпорадним, як в дитинстві». Але ж Дафна свідомо створила цю ситуацію. Вивідавши у покоївки інформацію про його болісне дитинство, дівчина по суті скористалась цим, вдаривши у найбільш вразливу точку і обравши найбільш вразливий момент. Знаю, що можу почути. «Сюжет цієї книги розгортався в епоху Регентства, ніхто не мислив тоді такими категоріями», — але ж авторка видала це в 2000 році. Потім ще й роман перевидавався безліч разів у незміненій версії. Згодом ще й екранізувався! Якби ситуація була зворотньою — і чоловік змусив би жінку завагітніти — навряд продовження їхнього шлюбу вважалось би щасливим фіналом. Хочеться розробити сюжет з темою потомства? Немає питань. Можна розробити конфлікт, зав’язаний на тому, що і Дафна, і Саймон хочуть дітей, але довго не можуть їх завести. Або ж Дафна, наприклад, єдина зі свого супер-плідного сімейства має проблеми з репродуктивним здоров’ям і читачам дають це зрозуміти у логічний спосіб для контексту епохи. Або ж вони хочуть побути якийсь час родиною лише з двох, а леді Віслдаун (і столична знать) кепкує з чергового року без дітей у новоутвореному сімействі. Або ж Дафна, покидаючи численних Бріджертонів, усвідомлює, що мрія про велику родину їй була нав’язана — і дівчині вистачить двох — трьох діточок. Як на мене, варіантів безліч. То чому обирати чи не найгірший з можливих?Коротше кажучи, я обурена. Важко було вболівати за пару, де один партнер змушує іншого плодитися в терміновому порядку, ніби від цього залежить доля цілої земної кулі.
Як я тримаю свій дах місці? Дні видаються складні: опалення нечасто радує своєю присутністю, як і світло. Тому різними способами розважаю себе й відволікаю. От що роблю. Обовʼязково пишіть у коментарях, як рятуєтесь під час відключень. 1. Доглядаю за своїми тваринками, проводжу з ними час і роблю їхні умови краще. Споглядаю за хомʼяком і щуром, додаю у їхній раціон новенькі продукти (зі списку дозволеного) та обігріваю їхні клітки. 2. Годую пташок. У своїй годівниці кожного дня оновлюю і корм і підсипаю в порожні годівниці.3. Опановую судоку. Паперове. Так цікавіше. 4. Розмальовую картини по номерам. В «Аврорі» є прикольні й бюджетні, 200 гривень — і полотно вже ваше. 5. Вчусь вʼязати і вʼяжу. Механічна праця руками відволікає.6. Закинула читання. І мені несоромно (майже). Зовсім не маю на це сил. 7. Допомагаю тваринкам. Стежу за однією дівчиною, яка самотужки рятує і прилаштовує котів. Щотижня виділяю грошей на донати їй і періодично пакую невеликі посилки з їжею і ліками. На душі стає краще, бо бачиш, як твої ресурси покращують чиєсь становище й стають корисними. 8. Налаштовую себе на те, що всі ці проблеми з водою, опаленням і світлом триватимуть довго й не очікую швидкого покращення. Таке неприємне усвідомлення дивним чином знімає тягар очікування дива з плечей. 9. Не даю собі заглиблюватися в думки. Я з людей тривожних і своїми ж самокопаннями можу загнати себе в прірву. З вересня 2025 року я на антидепресантах і з діагностованим тривожно-депресивним розладом (сучасна класика жанру). З медикаментозним лікуванням легше переношу поточні події, але мінус у тому, що якщо раптом знову злечу в прірву вже на антидепресантах, то не дуже знаю, як вибратися з неї назад. Відтак сповна усвідомлюючи нищівну силу власних думок, я не даю їй розганятися. Міркуватиму про життя-буття, коли буде світло й опалення більше, ніж кілька годин на добу. Поки ставлю на паузу.10. Звісно ж, доначу на ЗСУ, але це вже базова стабільна річ, тому залишила наостанок. Такий рятівний список. Пишіть у коментарях, як ви зараз.
Хто ж знав, що на сайті Електронного архіву українського визвольного руху можна знайти документи агентурного стеження за Кундерою.Кадри перед вами, а от з машинописного цікавим є запис співбесіди агентів з Кундерою перед поїздкою до Франції. Письменник ділиться планами: він готується до посади викладача у європейській столиці й просить документи про виїзд. В обмін на втечу митець обіцяє не робити за кордоном нічого, що шкодило б республіці. У розмові справи було залагоджено, однак дружина Кундери також мала зобовʼязатися поводитися так, як громадянка ЧССР у Франції.Після виїзду статус стосунків Кундери і його рідної країни змінився на «все складно». Падіння соціалістичного режиму не зруйнувало стіни: письменник чи то ображався на Чехію, чи то не бажав приїжджати через своє темне минуле і донос на західного агента у 21 рік, як подейкують деякі.Крім того, як розповідає Леонід Кононович — перекладач текстів Кундери українською — чіткою вимогою письменника було перекладати романи виключно з французької.
🏝 Коли життя стає дещо буремним і сумним, я йду шукати історії про буття Туве Янссон на острові. 👁️ Серед біографії цієї письменниці завжди знаходиться сюжет, який спонукає полюбити все навколо знову або ж розглянути варіант усамітнення з коханою людиною на клаптику землі й скель серед острова. Так от, запрошую насолодитися однією з оповідок. 🐿Якось один із племінників Туве знайшов білочку, яка розгубилася і потрапила в молочний бідон. Хлопчик взяв її з собою до письменниці, коли збирався на острів. 🥹Мисткиня провела ціле літо без людей поблизу, малюючи і пишучи у товаристві білки. Янссон завела хорошу дружбу зі спритною тваринкою. Білочка обожнювала лежати на шиї Туве. Художниця помітила улюблене місце лежання подружки й зробила із паперових серветок гніздо для білочки у своїх ключицях. 🕔Білочка мала свій розпорядок. 🧡 Рівно о четвертій годині ранку вона дряпалась у вікно будинку та заходила здійснити свою звичну гру. Суть ритуалу була в тому, щоб лазити згори донизу по Туве, ніби по дереву. Втомлена і сонна, письменниця підводилася з ліжка щоранку. Вдягала товстий ісландський светр, відчиняла двері і розставляла руки перед білочкою. 👁️Та одного осіннього ранку білочка не розбудила Туве о четвертій. Янссон кинула всі справи, наділа той ісландський светр, до якого звикла її пухнаста подруга і вирушила на всі острови навколо, насвистуючи і кличучи тваринку. Зрештою пошуки завершились невдачею, а письменниця дуже сумувала за білочкою. 🥸 Наступного року добровільна пожежна команда з Борго — міста на материку неподалік — влаштувала вилазку на один острів поруч. Після подорожі в місцевій газеті написали, що о четвертій годині ранку білка пробралася в намет і лазила по всіх сонних пожежних. Прочитавши, Туве обурено подумала: «І жоден з них не додумався встати і стати деревом для білки».
📍 У книжці «Те, що видно звідси» Маріани Лекі є щось незбагненно прекрасне — історія повертає смак до життя. Хоча цей текст змусить пролити не одну сльозу, та він серйозно так роздупляє і наполягає подивитися страхам в обличчя, зазирнувши в безодню реальності. Люди будуть помирати. Серця розбиватися. Надії губитися у буденності. Слова залишатися несказаними. Та є дещиця щемливо чудового у бутті. 📝 Пошукала цікавого по інтерв’ю про Маріану Лекі і цей роман. Розповідаю. 🛤️ Письменниця зростала в оточенні природи й повертається до неї з плином дорослішання. Час плине по-іншому в затишку природи для Лекі: там авторка відчуває кращий зв’язок із собою, адже забуває про себе. Особливо приємним для неї є спілкування з тваринами. Ці створіння не розуміють людської мови, а в текстах Лекі повсякчас слугують метафорою для більш витонченої розмови про складне. 📸 «Те, що видно звідси» — взагалі річ неавтобіографічна. Втім, текст змінив дещо у житті авторки. Коли Маріана Лекі прибуває до місця, де відбуваються події, то відчуває себе немов у власній майстерні. 🫂 Авторка прагнула дослідити, що відбувається, коли тебе все життя оточують одні й ті ж люди — люди, яких ти не обираєш, але з часом, можливо, пізнаєш краще за себе. Найбільше з ансамблю героїв у романі письменниці подобається оптик. Він випромінює надзвичайне тепло. Попри свою невпевненість, цей старий мужній у тому, що дійсно важливе. 👁️ Маріана Лекі проводить письменницькі майстер-класи для в’язнів. Люди часто питають її, чому можна навчити цих людей. Та авторка відкрита до нового досвіду і натомість засвоює уроки від в’язнів, які просто беруть чистий аркуш і починають писати, не чекаючи потрібного моменту. ☺️Маріана Лекі — одвічна й велика шанувальниця окапі. Завжди знала — ця химерна тварина має з’явитися у її книжці. Чому ж саме у «Те, що видно звідси»? Бо окапі немає нічого спільного з місциною, описаною в романі! Так все і склалося. Живою письменниця почувається тоді, коли усвідомлює себе в моменті. І це може бути навіть абсолютно неприємний епізод буття. 📝Маріана Лекі, за власним зізнанням — людина дивакувата. Відчуваю себе так само постійно, а тому хапаюсь за радість читання книжок від чудернацьких особистостей. Сподіваюсь на тексти авторки (вона на фото) українською ще!
📍«Пісня відкритого шляху» Артема Чеха — книжка надзвичайна. До початку читання, через поголос навколо роману він видається дещо специфічним, нудним і неочевидним текстом. ⏳Та з першої сторінки усвідомлюєш, наскільки нашій літературі не вистачає осмислення значущих історичних подій з перспективи українського бекграунду. 🛤️ У центрі сюжету — Гнат Ружковський, який, прагнучи вирватись з кріпацтва, рушає на Кримську війну. Та життя і незбагненні помисли цього чолов’яги ведуть його стежками аж до Штатів, що захлинаються у вирі громадянського протистояння Півночі й Півдня. 🤌Для своєї оповіді Чех відшукує настільки переконливий голос, що видається, ніби й дійсно сам Гнат Ружковський говорить про свою бурхливу подорож, у якій нові мандрівні компаньйони гинуть так само швидко, як з’являються на шляху. 👀 Гнат — мужчина дещо гемінґвеєвського типажу, однак органічний і справжній у своєму суворому образі героя, що не знав любові та її ніжності. Кожне слово звучить правдивим з вуст цього вигаданого чолов’яги. Певно, головна принадність роману у тому, скільки інтертекстуальності й багатошаровості приховано за кожним невимушеним і непідробним словом Ружковського. Ось деякі цікавинки про книжку, які я знайшла на просторах інтернету. • Назва книги спершу написана англійською, а вже потім українською, адже Гнат Ружковський спершу навчився писати англійською. • У романі Чех трохи зачепив тему кріпацтва, однак насамперед прагнув зосередитися на рабстві в Америці. Задум почався з діалогу чорношкірого Сема й головного героя Гната, де перший каже: «Обожнюю твої розповіді про білих рабів». • Початково Чех хотів створити цілу містифікацію для Гната — зі сторінкою у Вікіпедії, біографіями на різних сайтах і всіма необхідними атрибутами. Та письменнику стало лінь цим займатись — надто багатьох зусиль вимагала річ подібного масштабу. • Чех — фанат американської історії. Однак письменник розумів, що його знань недостатньо для рівня точності, якого Чех хотів досягнути. А це — просто надзвичайна деталізованість, що має вражати навіть місцевих (і привидів Громадянської війни з того округу). • Чех не допустив жодного факапу в історичному фактажі. Та про одноруку Хайке в кінці написав вийшла зі «склянкою в руках». 🥹Згодом читач без руки надіслав Чеху своє фото і написав: «Не переймайтеся, я досі кажу в руках». • Спершу герої були доволі антивоєнними. Та новий досвід повномасштабного вторгнення спонукав Чеха змінити роман. • Задум роману зародився надзвичайно цікавим чином. У травні 2021 року Чех виступав на фестивалі у Вінниці, де отримав питання про те, чи працює над наступною книжкою. ❓Його відповідь була такою: «Так, це буде історія про українця в роз’ятреній війною Америці». Крокуючи до вокзалу, письменник міркував, навіщо сказав таке, адже то була неправда. Повернувшись до Києва, Чех написав перші сторінки «Пісні відкритого шляху». • Подеколи на один абзац тексту йшло кілька днів. Невичерпним джерелом інформації була бібліотека Конгресу, а також американські краєзнавці, які дивувались українську автору, що пише про їхню війну. 📍Наостанок додам. Викиньте з думок усе, що чули про «затягнутість» цього роману. «Пісня відкритого шляху» була для мене книгою надзвичайно динамічною і нескінченною пригодою, де для жодного героя немає гарантії залишитися живим. Беріться за читання роману. Це той текст, що вже точно заслужив своє місце у каноні сучасної української літератури.
📍 Коли шукаєш джерела про нішеву тему в українському мистецтві, то неодмінно перетворюєшся на справжнього слідопита. Зазвичай книжку, вказану в усіх трьох статтях щодо певного специфічного явища, можливо знайти тільки із секретним закляттям. 👁️Так от. На сайті Національного музею-заповіднику українського гончарства є розділ «Бібліотека». Тут повно антикварних видань, доступних для безкоштовного перегляду онлайн. Розповім, які зацікавили мене. 🐴 «Експериментальна майстерня. Творчий осередок: до 100-річчя Ніни Федорової». Тут милі й цікаві роботи учениць і учеників майстерні. Серед них читачі відшукають Оксану Грудзинську (авторку панно на станції метро «Хрещатик»), Федора Олексієнка (і його прикольних мавпочок), Якова Падалки та Галини Севрук (однієї з головних мисткинь доби шістдесятництва). У кінці видання — фотографії з робочого процесу. 👁️«Доля гончаря» Якова Падалки. Це дуууууже прикольне видання, яке поєднує мемуари і посібник з гончарства. Митець розповідає про своє дитинство у селі, всілякі бувальщини про ремесло і часи війни. За цим слідує детальна й душевна оповідь про різні аспекти гончарства й те, як його опанувати. У виданні повно фотографій: від кадрів виробів до інвентаря з видобутку глини, місць зберігання глини та прийомів роботи на гончарному крузі. 🌞 «Опішнянська кераміка». Ознайомче видання про… опішнянську кераміку. Екскурс у минуле + фото виробів. 🫖 «Косівська кераміка». Дослідження кераміки цього регіону ще з часів кінця вісімнадцятого століття. Науковець повідає, як трансформувались вироби, як змінювались знахідки та що за вироби були у тодішній моді. Текст супроводжується численними унікальними кадрами артефактів: від поставника, мисок до підсвічників і печі. 🇺🇦«Етнографія українського гончарства» Пошивайла Олеся. Це повне занурення у всесвіт гончарів, бо у них, виявляється, є свої свята та особливі уявлення. Крім того, гончарний посуд посідає велике місце у родинній, календарній обрядовості, народній медицині, ворожінні та безлічі інших сфер. Думаю, у часопростору Гаррі Поттера менше таємниць, ніж у товариства гончарів. 🕯«Українське народне мистецтво: кераміка і скло». Вступ з історією по регіонах + безліч всього для розглядання з давніх давен. Горщики, плитки, карнизи, тарілочки (ооох, це моя любов!), іграшки, свищики, куманці і ще безліч цікавого. Десятки сторінок для розглядання рукотворної різноманітної краси. Можливо, мій фаворит після експериментальних виробів майстерні Федорової. Закликаю вас звернути увагу на це джерело. Як не для уважного читання, то розглядання. Довго дивилась на різні вироби, поки писала пост. Це додає певного умиротворення. 🦁А на фото — левчик з сайту. Гарнюній левчик, там ще багато таких чудових звірят. Ходіть дивіться.
🌸 Ох і рік. Головне моє усвідомлення за 2025 — не завжди ми можемо врятувати себе самі. Якщо ви надто довго у непроглядній темряві, зверніться будь ласка до спеціаліста. Поговоріть з близькими. Попросіть їх надати вам поштовх і провести за руку крізь складний час. Обіймаю всіх! 📍Залишаю різні списки книжок. А ви пишіть в коментарях, про яку з книжок хотіли б довідатися, чому вона потрапила у конкретну добірку. 🧡 Книжки, на які я б хотіла не витрачати час. • «Спитайте у фармацевта. Як працюють ліки?»;• «Сестри Річинські. Другий том»;• «Наставники»;• «Уроки грецької»;• «Дім на краю світу»;• «В одну річку двічі»;• «Краса на землі»;• «Вініл». ❤️🔥Книжки, про які я готова верещати у гучномовець, бігаючи по Хрещатику:• «Коли спалахне війна? 1938. Аналіз кризи»;• «Дискурс модернізму в українській літературі»;• «Синя борода»;• «Йосип Гірняк. Спомини»;• «Те, що видно звідси»;• «Особисті речі»;• «Гра в перевдягання»;• «Згори вниз. Говорити».🤍 Книжки, які щось сколихнули у мені:• Збірка текстів Ніни Бічуї;• «Темна Ванесса»;• «Доброго ранку, потворо»;• «Сага про Єсту Берлінґа».Ще хочу попросити вас про допомогу дівчині, що винятково власними силами рятує котиків і прилаштовує. Я допомагаю їй і сама, однак, думаю, спільнотою ми можемо більше. 🫙Ось банка. Пропоную подарувати трошки новорічного дива разом!
TGLIST.COM.UA
