Зʼїж книгу

Друзі, запрошую вас разом відзначити День закоханих та послухати лекцію Макса Нестелєєва!Як кохали(ся) класики: що література розповідає про любовЯк відомо, давні греки придумали любов. Принаймні у них для неї було щонайменше 6 слів, а також "Мистецтво кохання" і навіть "Ліки" від неї. У добу Середньовіччя любити можна було тільки Бога, але класиків це аж ніяк не зупиняло, що і призвело до появи "Трістана та Ізольди" як центральної легенди про любов-пристрасть, езотеричну і мистічну. Згодом Шекспір оспівував закоханість в "Ромео і Джуєльєтті", а Стендаль розповів про кристалізацію кохання. І вже у ХХ столітті Пруст створив свою неповторну "Любов Свана", а Зюскінд довів, що кохання прагнуть усі, хоч і здогадуються про смертельні наслідки. І, зрештою, новітня література сформулювала головне питання, відповідь на яке ви почуєте на лекції: чому нікому більше не потрібні любовні романі, а треба лише їбліт?• 19 лютого (четвер), 19:00• Google meet• 120 хв лекції + 15 хв на наші запитання • участь: 550 грн (та 350 для учасників книжкового клубу)• буде відеозапис лекціїКвитки на лекцію тут @krilistva #зк_лекторій

Що не потрапило в роман "Полюбовниця Вітґенштайна" та що на цю тему говорив автор роману — Девід Марксон. Інсайдерська цікавинка від Макса Нестелєєва з нашої закритої групи книжкового клубу:"Полюбовниця Вітґенштайна" починається без пояснення про те, що сталося з головною героїнею, яка її передісторія і навіть як її звуть.Втім, у першій версії роману все це було. І ще більше було в оповіданні Марксона "Здорова Кейт", яке вийшло в 1986 році в журналі "Confrontations". Ось що каже сам автор: Назва «Здорова Кейт» - звісно, іронічна. Кейт була середнього віку, хороша художниця, але страждала через невизнання і від спогадів про давно померлу дитину, а ще перебувала в класичних стосунках із одруженим чоловіком, які, очевидно, нікуди не вели. Оповідання непогане, але залишило в мене відчуття, що тут є щось більше. Зрештою, я почав розвивати цю центральну концепцію, ідею самотності, і вигадав для неї якомога екстремальнішу метафору — буквально перетворивши її на єдину людину на землі" З цього пізніше виросла перша частина роману, в якій: спочатку жінка прокидалася й опинялася в ситуації, коли весь світ спорожнів... далі була її пряма мова від першої особи про наступні вісім чи десять місяців життя, всю паніку, природну недовіру, жах перед тим, хто ще може бути у світі, якщо хтось ще там є і поступове звикання до всього цього + нескінченні сумніви в реальності. І/або божевілля. Тож, коли я довів історію до її першої повністю самотньої, засніженої зими, вона ледве не збожеволіла. Вона була певна, що бачила Модільяні, який прогулювався сніговими заметами в бермудах, знайшла Брамса, який грав на піаніно в ресторані... а потім одного прекрасного дня - о диво, весна. Далі я збирався перенестися на десять років уперед. Та сама жінка, але тепер, коли більшість цих страхів минули, вона просто жила з ситуацією, ладнала з нею, психологічно підживлювалася всім, щоб підтримувати рівновагу" Зрештою, Девід Марксон просто викинув цю першу частину і почав з того, що одразу "перенісся на десять років уперед" — і, власне, саме з цього і починається "Полюбовниця Вітґенштайна"(на фото Марксон та його краш Джек Керуак — про цього та інших літ крашей ми також дізнались з цікавинок в клубі)

Що цікаво знати перед початком читання книги Ґабріеля Ґарсії Маркеса «Сто років самотності» • попри те, що автор — колумбієць, роман уперше було опубліковано у 1967 році саме в Аргентині• книга вважається одним із найвизначніших творів іспаномовної літератури (та й світової загалом) і перекладена більш ніж на 40 мов• під час роботи над романом Маркес перебував у вкрай скрутному фінансовому становищі. Щоб утримувати сім’ю, Ґабріель разом із дружиною розпродав майже всі цінні речі — зокрема автомобіль і прикраси дружини — та заклав у ломбард холодильник, радіо й навіть друкарську машинку• «Сто років самотності» — найвідоміший і канонічний представник жанру магічного реалізму• роман розповідає історію кількох поколінь родини Буендіа у вигаданому місті Макондо, заснованому самими ж героями. Це тісно переплетений шлях міста й сім’ї, де особисті трагедії відбиваються на загальному світосприйнятті. Від самого початку Макондо постає землею див і магії: тут особлива погода, власні порядки, магічні здібності у людей і вони навіть не вмирають власною смертю. Однак, згодом утопічна ідилія руйнується, коли до міста починає проникати зовнішній світ• Макондо має реальний прототип — рідне містечко Маркеса Аракатака в Колумбії. Там він провів дитинство з дідусем і бабусею, які розповідали йому історії — як правдиві, так і вигадані. Саме вони значною мірою сформували поетику магічного реалізму в романі• твір порушує безліч тем: самотність, пошук ідентичності, плин і циклічність історії, критику імперіалізму тощо. Роман насичений біблійними алюзіями (і не лише ними) й загалом нагадує роман-притчу• цікаво, що попри шалену популярність, Маркес за життя категорично відмовлявся від екранізацій, вважаючи, що магічний світ роману неможливо передати на екрані. Проте його сини разом із Netflix вирішили інакше — і у 2024 році вийшла серіальна адаптація «Ста років самотності»Сьогодні починаємо читати цю книгу в книжковому клубі «Зʼїж книгу»! Приєднуйся!💚#зк_букклаб

Друзі, запрошую провести лютий з книжковим клубом «Зʼїж книгу»🔥 В програмі:1. Читаємо «Сто років самотності» Ґабрієля Ґарсії Маркеса2. Слухаємо лекцію літературознавця Макса Нестелєєва про «Сто років самотності» та Маркеса3. Дивимось та обговорюємо фільм «Маяк» разом з Костею Жученко4. Святкуємо День закоханих та слухаємо лекцію Макса Нестелєєва про те, як кохали(ся) класики (550 350 грн для учасників клубу) Про що книга:Це сага про кілька поколінь родини Буендіа, які живуть у вигаданому містечку Макондо. Засновники роду, Хосе Аркадіо Буендіа та Урсула, намагаються створити новий світ, але їхніх нащадків переслідують повторювані помилки, самотність і приреченість. У романі реальна історія Латинської Америки переплітається з магічними подіями, а час рухається по колу, підкреслюючи неможливість вирватися з родинного й історичного фатуму🏆а ще:• автор — лауреат Нобелівської премії з літератури• роман — база, ґтунт та класика магічного реалізму• в 2025 на Netflix вийшла екранізація легендарної книгиУчасть• читаємо з 3.02 по 26.02• лекція та обговорення: 26.02 о 19:30, Google meet• буде тг-група для цікавинок від літературознавця, обговорення книги, та просто спілкування• вартість участі:400 грн (тариф «активний читач»: тг-група + стрім засідання) 550 грн (тариф «активний учасник»: тг-група + участь в засіданні)• буде відеозапис лекції та обговорення Приєднуйтесь!💚Кількість місць обмежена. Для запису пишіть в особисті @krilistva та отримайте посилання на групу спільноти!#зк_букклаб

Минулого року мені випала можливість подивитись у кінотеатрі історичну драму «Нюрнберг». Багато глядачів, не передчуваючи лиха, прийшли на сеанс із колою та попкорном, однак завмерли в заціпенінні, коли на екрані протягом кількох хвилин поспіль демонстрували документальні кадри звільнення концентраційних таборів. Цікаво, що під час реального Нюрнберзького процесу також показували численні плівки, і тоді, усвідомлюючи масштаб катастрофи, в заціпенінні сиділи журналістиУперше в житті відеоматеріал із тим, як бульдозер згрібає людські скелети, обтягнуті шкірою, я побачила в музеї Яд Вашем (музей на фото) у Єрусалимі. Мені було 20 років, і це було моє особисте перше заціпеніння, тоді я ще не знала, що деякі члени моєї єврейської родини, включно з дітьми, були вбиті нацистамиСьогодні — Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту. Але оскільки людська пам’ять — річ украй ненадійна, ось нам один фільм і одна книга на тему Шоа, які тримають у заціпенінні: 1. Досить свіжий фільм (2023) Джонатана Ґлейзера «Зона інтересу». Історія щасливого життя Рудольфа Гьосса по той бік стіни Аушвіца. Субʼєктивно, на сьогодні це найкращий художній фільм за темою 2. Тонке літературне явище «Сховище» Анни Франк не потребує представлення. Скажу лише, що особисто для мене це одна з найважливіших книжок у житті. Це книга, яка по-справжньому вселяє любов до життя. Обов’язково прочитайте її колись

Принесла нам 7 рандомних цікавинок з лекції про британський постмодернізм🔥:• понад 60 письменників зараховують до британських постмодерністів, але з цим можна сперечатися — усе залежить від того, як визначати це поняття. Макс, наприклад, не вважає Салмана Рушді постмодерністом• постмодернізм у британців більше схожий на пізній або зрілий модернізм. У цих книжках часто грають із переписуванням історії та використовують як прийом потік свідомості. Крім того, у текстах може бути фемінізм, квір-тематика, іронія, інтертекстуальність• класна історія: у передмові до книжки «Ice» Анни Каван один критик написав, що «крига» в тексті — це метафора героїну, а сама книга — про наркотичну залежність авторки. Анна Каван справді мала залежність, проте книжка зовсім не про це. І це типовий приклад того, як у ті часи не розуміли експериментальні тексти• жінки в британському постмодернізмі — сміливіші, ніж чоловіки• у своїй книжці «Розенкранц і Ґільденстерн мертві» Том Стоппард пропонує подивитися на Гамлета очима другорядних персонажів пʼєси Шекспіра (які бачать його ідіотом). Макс радить не тільки прочитати цю книгу, а й подивитися класну екранізацію😏• а ось нам у скарбничку ще одне цікаве переосмислення «Франкенштайна»: книжка Джанет Вінтерсон Frankissstein з квір-тематикою• запитання до Макса:— Чи є якась центральна тема, яку обігрують британські постмодерністи?Відповідь:— Маргарет Тетчер. Усі ненавидять Маргарет ТетчерТа прикріпляю коротенький фрагмент про те, що ж не так з Ішіґуро#зк_лекторій

Коли я читала «Грона гніву», періодично ставила собі запитання: звідки у Стейнбека позитивне ставлення до комунізму. Під час невеличкого розслідування знайшла кілька цікавих моментівЗ 1937 по 1963 рік Стейнбек тричі відвідував СРСР. Найцікавішим був візит 1947 року. Тоді він разом із фотографом Капою відвідав Ленінград, Москву, Київ, Сталінград і Грузію, а згодом опублікував тексти зі своїми враженнями в книжці «Російський щоденник»Почитавши про цей візит, скажу відверто: він дуже нагадав мені те, як сьогодні виглядають поїздки до Північної Кореї — тобто оглядати можна лише заздалегідь ретельно підготовлені декорації з розкішними горами червоної ікри та пишними застіллями в містах і колгоспах, а гостей, звісно, будуть супроводжувати чекісти під прикриттямДе Стейнбек був в Україні:у Києво-Печерській лаврі, Софійському соборі, на партизанській виставці, на базарі, на хлібозаводі, у двох колгоспах і не тількиЩо цікавого є в раніше засекречених документах про цей візит у 1947:звісно, Стейнбека підозрювали у шпигунстві й вважали, що його прислали до СРСР, аби згодом у США поширювати проамериканську пропаганду.От, наприклад, що пишуть про переконання письменника:Народ, за твердженням Стейнбека, миролюбний, радянський уряд — агресивний Опааааа. З огляду на червонопозитивні наративи «Грон гніву» (які були видані у 1939 та які точно читали в СРСР) це було, ймовірно, не зовсім те, чого очікували від письменника. В «Гронах гніву» відкрито критикується американська влада та те, як вона кинула фермерів на призволяще під час Великої депресії. Проте у документах 1947 зазначено, як Стейнбек розхвалює американську владу та її допомогу фермерам.Такий ось поворот для совєтів, ну точно ЦРУшникЧи був Стейнбек агентом ЦРУ, як вважали в СРСР, — невідомо. Принаймні такої інформації в розсекречених американських документах немає. Однак існує листування Стейнбека з Волтером Смітом — головою ЦРУ у 1952 році, — де письменник говорить про свою готовність, грубо кажучи, трохи пошпигувати під час тривалої робочої поїздки Європою. Також цікавий факт: Стейнбек раніше зустрічався зі Смітом саме під час своєї поїздки до СРСР у 1947, коли Сміт працював послом США в МосквіУ 1963 році Стейнбек знову побував у Києві, і за ним також пильно стежили. Документів цього періоду у відкритому доступі немає, однак Олесь Гончар пізніше розповідав про візит Стейнбека до нього в гості й про те, як водночас його квартиру окупували сексотиТак що там із червоним настроєм у «Гронах гніву».Текст був опублікований у 1939 році, і на той момент Стейнбек лише один раз і досить швиденько побував у СРСР. Особисто мені здається, що позитивні червоні наративи в автора того часу(!) — це радше про співчуття до народу на тлі голоду й безробіття. Що ж робити, коли живемо у хиткому світіРозслідування закрито — через відсутність звинувачень до автора🙂🤍

Щойно закрила «Грона гніву» Стейнбека, а перед очима все ще мерехтить остання сцена (увага, буде спгс та жорсткі спойлери!), яка наче цитує сюжет давньоримської легенди про доньку, яка таємно годувала грудьми свого батька, засудженого на смерть від голоду. Прикріпляю нам прекрасну версію Рубенса, під назвою «Римське милосердя»#зк_мистецтво_в_сюжеті Тільки у Стейнбека Ружа Саронська проявляє милосердя навіть не до свого батька, а до чужого батька чужого хлопчикаІз хвилину Ружа Саронська нерухомо сиділа в сараї, де чувся шелест дощу. Потім вона ледь звела своє зморене тіло і загорнулась у шматяну ковдру. Повільно рушила до кутка і зупинилася, дивлячись на змучене обличчя, у перелякані очі. Потім повільно лягла поряд із хворим. Він повільно похитав головою. Ружа Саронська відгорнула один ріжок ковдри і оголила груди.— Ви мусите, сказала вона.— Жінка підповзла ближче і притулила голову поряд.— Ось! — мовила Ружа. — Ось.Її рука охопила йому голову і лагідно притримала. Її пальці ніжно пестили йому волосся. Вона звела очі, оглянула сарай, і її вуста зімкнулися та загадково всміхнулися Цікаво, що і в сюжеті легенди і у Стейнбека страшний голод — це результат дії владиВсе ще під враженням від книги. Хочеться аплодувати автору стоячи. Це було потужно, відгуку бути

Про що думати, коли ніхто не бачить«Полюбовниця Вітґенштайна»Девід МарксонНа всій планеті з-поміж живих істот лишилася лише одна людина — Кейт. Вона переїжджає з місця на місце, інколи топить піч рамами від картин із Лувру, інколи читає біографію Брамса, а інколи годує, можливо, неіснуючого кота. «Спочатку я залишала послання на вулиці», — каже Кейт. Ці послання, звісно, ніхто не читав, однак один її текст усе ж знаходить свого читача — це щоденник Кейт, який, власне, і є текстом книгиУся книга складається з коротких речень, що містять у собі різноманітні факти: від тверджень як з енциклопедій гуманітарних наук до фрагментів особистої історії героїні.Людвіґ Вітґенштайн у своєму «Логіко-філософському трактаті», на який Марксон певною мірою спирається, пропонує дивитися на світ як на сукупність фактів, обмежених межами мислення та способами вираження думок. У пункті 1.1 він якраз пише, що світ — це сукупність фактів, а не речей. Марксон, своєю чергою, цитуючи Вітґенштайна стилістично, ніби пропонує читачеві уявити, як «Логіко-філософський трактат» працював би в реальному життіУ своєму хаотичному потоці думок героїня часто уточнює й виправляє саму себе, розгортаючи раніше висловлені думки. Теми, яких вона торкається, постійно повторюються. Таким чином читач ніби може вивести формулу — з чого складається світ Кейт (моя версія):візуальне мистецтво + музика + філософія + бачення краси + біль утрати + самотність + депресія + божевілляОстанні два пункти — зовсім не спойлер, адже на самому початку тексту героїня зізнається, що раніше переживала напади божевілля. Водночас читач не має жодної можливості перевірити, чи ці напади справді припинилися, так само як і немає жодних гарантій, що Кейт і справді є останньою людиною на землі, адже, можливо, цей факт — лише красива метафора, втім, як і назва роману, де «полюбовниця» радше означає послідовницю (принаймні тому, що в гея коханки бути не могло)Якщо уявити цей роман або життя Кейт як величезну пустелю, то кожна її піщинка наповнена красою. Наприклад, тут є роздуми про те, як одні й ті самі об’єкти можуть бути по-різному визначені:Наприклад, якщо я висновую, що на картині немає нічого, окрім форм, то чи не висновую я тим самим і того, що на цих сторінках немає нічого, окрім літер? А тут вже про істинність визначеного:Крім того, учні Рембрандта малювали золоті монети на підлозі його майстерні, і вони видавалися такими реальними, що він нагинався їх підняти.…Монети лишалися монетами лише доти, доки Рембрандт не нахилився по них До речі, ця байка не має документального підтвердження, як і багато з того, про що говорить героїняЗагалом, у тексті чимало непрямих міркувань про те, що істина формується спостерігачемМожливо, художниця, бувши пейзажисткою, насправді й не хотіла малювати іншу людину. Але, можливо, інша людина наполегливо дивилася з вікна, поки художниця працювала над картиною.…А якби художниця заплющила очі або просто відвернулася, чи була б інша людина у вікні? І повертаючись до піщинок: текст буквально спонукає здійснювати над ним розкопки й порпатися в артефактах часів від Гомера до Віллема де КунінґаНа завершення, варто зазначити, що, попри те, що книгу написав чоловік, йому абсолютно вдалося зберегти переконливий жіночий голос головної героїні. Цікаво, що Кейт неодноразово згадує в тексті про свої місячні, а ще зауважує, що ні в «Одіссеї», ні в «Іліаді» немає жодного слова про менструацію, тож можна напевно сказати, що ці тексти писав чоловік, спростовуючи теорії про жінок-авторок.А ще Кейт жартує з Джона Раскіна, мовляв, той…стільки років роздивлявся античні скульптури, що ледь не знепритомнів у першу шлюбну ніч, коли дізнався, що в живих жінок є лобкове волосся Це, до речі, також історично не доведений фактСуб’єктивно.Красивий, глибокий, непростий текст, який водночас потужно працює і на інтелектуальному (копати — не перекопати), і на чуттєвому (співпереживати — не доспівпереживати) рівнях. Рекомендую до читання цю прекрасну книгу, 8/10#зк_відгук 156 (2)

Колись мою віру в Пулітцерівську премію похитнула одна книга — «Все те незриме світло» Ентоні Дорра. Цю книгу я і досі вважаю помилкою комітету, бо як її можна поставити на одну полицю з «Вбити пересмішника» Гарпер Лі чи, якщо брати сучасні, з «Щиглем» Донни Тартт Прочитала 216/669 сторінок «Грон гніву» за які Стейнбек отримав Пулітцера і це абсолютно прекрасно та потужно.Чи могла я собі уявити, що зможу проникнутися голосом людей, яких вигнали з власної землі та які тепер описують свою зневагу до бездушних тракторів, що тепер будуть торкатися їхньої земліПозаду трактора котилися лискучі диски, які лезами шматували землю наче операція: то правобіч лягали відкраяні шматки, то лівобіч; блискучі диски нарізали землю, укладали її. За дисками тягнулася залізнозуба борона, розгладжуючи невеличкі нарізані грудки, і земля вирівнялася. Позаду борони котилися сівалки — дванадцять вигнутих залізних фалосів, виплеканих на ливарному заводі, доведених до оргазму, послані шестернями, які ґвалтували землю, примушували до пристрасті. Водій сидів на залізному сидінні та пишався тим, як рівно прокладав смуги землі трактором, який йому не належав, пишався силою, над якою не мав влади Здається, у мене є ще один претендент у топ-10 найкращих книжок 2026 року 🤍І, звісно, цікаво: які, на вашу думку, книги не заслуговують на отриманий Пулітцер?