Я з України

Наказ Головнокомандувача ЗСУ від 30 квітня 2026 року вводить обов’язкову ротацію військових на передовій.Встановлено граничний термін перебування — не більше 2 місяців на «нулі». Після цього підрозділ має бути замінений, а сама ротація — проведена не пізніше ніж протягом наступного місяця.Це правильне і давно назріле рішення. Але є нюанси, які неочевидні для тих, хто не всередині процесу.Ще з весни 2015 року, коли фронт АТО стабілізувався, я багато часу проводив у зоні бойових дій. До 2018 року двічі об’їхав передові підрозділи по всій лінії зіткнення. І вже тоді звертав увагу: під час ротацій ми несемо непропорційно високі втрати.Чому так?Ротація — це не «приїхали-змінилися». Це складна тактично-логістична операція.Змінити підрозділ на передовій значно важче, ніж здається.Об’єктивні фактори:Противник майже завжди знає про ротацію і намагається вдарити саме в момент заходу або виходу підрозділів — коли вони максимально вразливі.Новому підрозділу потрібен час на адаптацію: зайняти позиції, пристріляти сектори, налагодити спостереження, побут, медицину, постачання.Суб’єктивні фактори:Дуже часто «старий» підрозділ намагається піти якнайшвидше, не проводячи повноцінної передачі позицій.Найнебезпечніше — відсутність або формальність карт локального мінування. Неодноразово стикався з тим що командири просто не в курсі де хлопці наставили міни...Специфіка повномасштабної війни:— значно вища загроза ураження на марші, ніж у часи АТО— хронічний дефіцит резервів— велика кількість ділянок із постійними активними бойовими діями на яких ротація стає складнійшою та небезпечнішою у разиЯкщо просто зараз декларативно і без наалежної підготовки запустити масову ротацію, доведеться тимчасово зменшувати щільність військ на лінії бойового зіткнення — інколи в 1,5–2 рази. І це теж ризик.Що потрібно робити:Відпрацювати чіткий протокол передачі позицій. Такий, що не розмиває відповідальність, а навпаки — її фіксує і підвищує безпеку.Від заходу «розвідників» нового підрозділу до підписання акту приймання-передачі та видання наказу.Провести навчання для командирів і штабів (рота–батальйон–бригада) з реального відпрацювання ротації, саме як окремого типу бойових дій, включно з командно-штабними тренуваннями.Запустити ротацію як пілотний проєкт у вибраних підрозділах — і лише після цього масштабувати на всю лінію фронту.Якщо цього не зробити, а просто “виконувати наказ”:— зростуть втрати— противник отримає додаткові можливості для просування— посилиться «війна відповідальностей» у штабах, де рішення будуть формулюватися максимально розмито, щоб ніхто не ніс персональної відповідальностіАле якщо зробити все грамотно — отримаємо інший результат:підвищення ефективності підрозділів і зниження соціальної напруги серед військових.Я готовий долучитися до впровадження сучасної, продуманої системи ротації — з виїздом на ЛБЗ. Є досвід, розуміння і практичне бачення.Сподіваюся, що це буде почуто.Олександр Сурков.

ВоваЦе той випадок, коли у тебе була унікальна можливість увійти в історію переможцем чи принаймні тим, хто не програв великому сусіду. В принципі, історія дала тобі унікальний шанс стати таким собі українським Маннергеймом-Пілсудським. Ти дійсно фартовий, і вакантне місце на Бесарабці, де колись стояв пам'ятник Леніну, тепер точно твоє. Кінна статуя, ти з булавою грозиш Москві. Ти десь на одному рівні з Чінгісханом чи Наполеоном. Кривий Ріг назвуть твоїм імям. І аеропорт. Якийсь Яценюк чи Тимошенко дивляться на тебе, і у них на обличчі німе питання: "Чому дурням щастить?"Але тобі просто треба героїчно не тупити. І ти реально тримаєшся так-сяк окей. Але посеред повного щастя ти вирішуєш збудувати собі великий будинок, щоб як у людей. Може і не ти вирішуєш, але так виходить, що твоє оточення будує.Причому у тебе ж до війни були квартира в Лондоні, дім в Італії, навіть якась нерухомість в окупованому Криму. В принципі, у тебе все було. Нащо тобі маєток на берегу Козина? Щоб що?Я можу зрозуміти, коли ти мільярдер. Ти виходиш на ганок свого маєтку і зліва поля, справа ліс - ти центр світу і не бачиш сусідів. Але тут стоять в ряд чотири версаль-сарая, дивляться у вікна один одному. Це тріумф архітектурної волі?І звичайно, що все це бачать, як росіяни, так і західні партнери. Всі все бачать, до певної межи на все заплющують очі, щоб у вирішальний момент на тебе накопичилась папочка. Тому в разі чого будь-який твій косяк буде використаний проти тебе, як ворогами, так і друзями. Особливо на тлі перемовин.І замість заслуженого місця в підручнику історії, ти поступово набираєш рис Януковича зі страусами. Яке дно...Антон Павлушко.

@Iryna Slavych:Василь Барка "Жовтий князь"Видавництво: "Дніпро", 265 с. 《Вересень - розброєнь, Жовтень - худень, Листопад - пухлень, Грудень - трупень, Січень - могилень, Лютий - людоїдень, Березень - пустирень, Квітень - чумень》Таким був календар 1932-1933 рр. - хронології найсташнішої події, що за своєю жорстокістю перевершила увесь трагізм та варварство в історії українського народу."Жовтий князь" - це перший в українській літературі великий прозовий твір, присвячений Голодомору в Україні. В своєму творі автор дуже реалістично відтворив атмосферу страху, безвиході та смерті українського народу. Василь Барка сам пережив голод, він на власні очі бачив як гниють на станціях і біля елеваторів розкриті під дощем, підтоплені водою гори зерна, у той час як божевільні від голоду люди поїдали рідних і чужих, він відчував гнилий трупний запах, що доносився із німих хатів. І як би світ не міг, тоді світ не хотів повірити, що це штучно створений геноцид українського народу.Василь Барка у своєму творі не осуджує тоталітарний сталінський режим, автор виступає в ньому як живий свідок на суді, він об'єктивно й правдиво розказує, що відбувалося в Україні впродовж 1932-1933рр. Жаль, що суд над катами так і не відбувся.Безперечно, роман "Жовтий князь" заслуговує на особливу увагу. Він вивертає душу на виворіт, він в'їдається в саме серце, він назавжди залишає там слід. І як на мене, цей твір про наш національний біль, за вагомістю та значущістю переважує на шальці терезів усі доробки української літератури разом узяті. У центрі твору - трагічна доля родини Катранник. Кожен з родини уособлює собою випробовування голодною смертю мільйонів українців. Знеможені з голоду один за одним відходять вони у вічність: бабуся, що символізує духовний осередок нації, їх первісток як великі надії країни, голова сім'ї, що втілює працьовитий селянський народ, і збагла до знань дитина, яка символізує освіченість народу, відходить у небуття і їх берегиня. На завершення автор все ж таки вселяє надію: він залишає цвіт. Висушений, виморений голодом, та все ж таки єдиний залишений в живих. Як цвіт нездоланої нації. Він житиме!17.11.2021р.

Ховатися від ТЦК - це ганебно😎А ви помічали одну неприємну закономірність: найбільш гучні противники мобілізації та головні ненависники армії - це далеко не ті, хто щось створює, розвиває або бере відповідальність за своє життя і країну.Якщо відкинути ботів і тих, хто пише за гроші ( а це майже 80% всіх коментарів в мережі), дуже часто це люди, яких можна назвати низьким прошарком суспільства. І мова тут взагалі не про гроші.Ці люди можуть мати нормальний дохід, нерухомість, автомобілі, навіть якийсь бізнес. Але при цьому залишатися інтелектуально бідними. Їхній світ - це не про розвиток, не про сенси і не про відповідальність. Це про комфорт, звички і небажання виходити за межі свого маленького “зручно”.Там, де одні обирають книги, навчання, подорожі, нові навички чи культурні події - ці обирають нескінченні “шашлички”, алкоголь і максимально прості розваги. І завжди знайдеться виправдання: “ми прості люди”.Але проблема не в простоті. Проблема в тому, що “простий” у їхньому випадку - це синонім відмови від розвитку.І саме цей інтелектуально пасивний прошарок сьогодні найгучніше виступає проти мобілізації. Не тому, що вони глибоко аналізують ситуацію. А тому, що вони не хочуть брати відповідальність і виходити зі свого комфортного світу.І тут важливий момент: справа не лише у страху. Страх - це нормально.Проблема в іншому - у відсутності внутрішнього розуміння, навіщо взагалі захищати країну. Для них це не про територію, не про мову, не про культуру чи традиції. Це щось абстрактне і далеке.Їхня логіка проста: “аби мене не чіпали”.Що буде навколо - вже другорядне.Вони не думають про те, що приходить разом із втратою держави: чужі правила, чужа мова в публічному просторі, інша реальність, де твої права - не гарантія, а умовність. Бо для цього треба дивитися ширше, ніж межі власного подвір’я.Їхній принцип - як зі сміттям: головне, щоб у мене було чисто, а що за парканом - байдуже.І саме ці люди не просто критикують - вони системно намагаються знецінити тих, хто реально щось робить.Військовий висловився в інтернеті? Значить “він не був на передку”.Жінка служить? “Пішла не воювати”.Волонтери просять донати? “Та вони всі крадуть”.Це не аналіз і не критика. Це постійна спроба знайти негатив у будь-якій дії, щоб самому в це повірити і виправдати власну бездіяльність.Бо якщо визнати, що військові воюють, волонтери допомагають, а хтось реально тягне на собі країну - доведеться поставити питання до себе.А цього вони якраз і уникають.І при цьому вони вигадали для себе зручну казку: нібито військові на фронті масово проти мобілізації та ТЦК. Нібито ті, хто воює, мріють повернутися і “розібратися” з системою та захистити їх від призову.Бо так зручніше. Так можна нічого не робити і при цьому відчувати себе правим.Але реальність інша.Більшість військових чудово розуміє, що без мобілізації війна не закінчиться. Що без підсилення і ротації вони просто не витримають. І підтримка мобілізації серед тих, хто реально на фронті - це питання не ідеології, а виживання.А ось найгучніші історії про “військових проти ТЦК” часто походять від тих, хто ще вчора сам уникав служби, а тепер сприймає все через призму особистої образи. І саме з таких випадків зручно будувати свою картину світу.Бо їм не потрібна правда. Їм потрібно виправдання.Бо значно легше знецінити армію, ніж визнати: хтось зараз ризикує життям, поки ти робиш вигляд, що це тебе не стосується.У всьому світі захищати свою країну - це відповідальність дорослого суспільства.І тільки там, де люди мислять вузько і короткостроково, з’являється масова позиція: “нехай хтось інший”.Ніхто не зобов’язаний бути ідеальним. Але коли людина не служить, не допомагає, не підтримує під час війни - і при цьому дозволяє собі зневажати армію, це вже не позиція. Це спроба виправдати власну бездіяльність.

Першотравнева демонстрація 1986 року. Роки потому я й сама на Харківщині з дідом йшла на таку демонстрацію, натовп рухався до центру містечка, і я, дитина, ледь пам'ятаю в своїх руках якусь палицю й штучну червону квітку на ній. Велику паперову квітку. Напевно з такими ж квітками в розпал Чонобильської трагедії містами України і її столицею йшли сотні тисяч дітей - жертви московського керування нашою країною. Вже відомі очевидні речі: росіяни знецінюють людське життя. Якщо це життя українця - знецінюють подвійно. За великим рахунком діє така схема: якщо Союз руками й мізками українців чогось досяг - то це "москва молодець". Якщо якісь проблеми й трагедії - то це "українці самі винуваті". Замовчувати трагедію й виганяти людей під радіацію на популістичні демонстрації - ось приклад знецінення життя українця. 1 травня 1986 року на демонстрації в Києві - 120 000 киян та гостей столиці. Радіаційний фон перевищений в 500 разів, що задокументовано. Мільйони людей на вулицях України у невідомості про радіацію. Що стається в такий момент:- руйнується ДНК. Розриваються молекулярні зв'язки в ДНК клітин, через що вони нездатні до відновлення;- загибель клітин. Найбільше страждає кістковий мозок, епітелій кишечника;- зміни в складі крові: стрімке зниження кількості лейкоцитів;- підвищення температури тіла - початок запальних процесів;- початок впливу на центральну нервову систему, сплутаність свідомості... Нехай гинуть, бо не росіяни? Аби до москви не дійшло? Аби партія не втратила рейтинги? Я бачу чергове підтвердження відношення до українців з боку росіян як до скота. Як до недонації, з якої можна тягнути зерно, перший газ, робочі руки, мізки, таланти - і це чергова складова Геноциду української нації. Шматочок пазлу. А загальна картинка - це не той сонячний бравурний "радянський союз", фільми про який так люблять дивитися совки. До речі, вимкніть музику в таких фільмах - і побачите сірість, убогість і Геноцид. Не росіян - то їх власний вибір. А Геноцид України. Інші поневолені свого часу народи нехай самі про себе розкажуть.Чорнобильській трагедії сьогодні виповнюється 40 років. Росія запускає ракети та безпілотники над саркофагом. Нутро ретельно ховалось за нафтові гроші, "європейськість" і "договороздатність" - але воно все ж таки вилазить назовні. З 2014 року вилазить, як мінімум.Олена Кудренко.

110 дронів за 4 доби по містечку на Харківщині. І пекло продовжується. Це не Туапсе з його інстаграмними сьогодні краєвидами. Це щось набагато важливіше - українське місто на кордоні з росіянами, якому вони не дають дихати. Знищують все: приватні будинки, заправки, магазини, ринки, школи. Де б не ховалися люди: в підвалах, в льохах, де б не їхали, йшли - прильоти цими днями відбуваються майже кожної години. Назва міста Богодухів, що в мой Харківській області (для наглядності покажу на мапі в коментарях) на жаль, не допомагає місту зберегтися. Переважно приватний сектор, з теплою українською мовою (!!!), з обробленими полями навколо, з людьми, які звикли багато працювати - знищується щогодини. Хто з харків'ян проводив літо у бабусь, які з області - може додати своє. Тут жіночки в віці, але на велосипедах "Україна ". З кошиками, з відрами полуниці на ринок, з молоком, хлібом. Тут аромат свіжоскошеного сіна. Трактори на околицях. Майже в кожному дворі - хазяйство. Подекуди старі криниці на вулицях. Розфарбовані візерунками паркани. І українська, українська, українська попри близький кордон. Мені байдуже на фальшиві сльози росіян, які "зненацька " помітили війну, але не второпали, чому вона повернулася до них особисто. Життя українця, який жив мирно на власній землі і ні на кого не нападав, має набагато більшу ціну. Воно безцінне. Нам вже зруйнували села на кордоні. Люди в більшості своїй не виїхали на захід - вони перемістилися всередині області, зокрема як не в Харків, то в сусідні села, що подалі. В той самий Богодухів. А захищених місць немає. Дрони летять безперервно. Ракети атакують зблизька, кордон поряд, важко розмістити ППО- воно не встигне спрацювати.І мені боляче, бо дивлячись на мапу - ми всі тут, вдома, на Харківщині, поряд. В одному "човні". Ми не обирали сусіда. Ми раді були б мати поряд іншу країну. Проте, як розповідає історія, коли люди, що бігли від гніту поляків, оселилися на сучасній Харківщині - зі сходу прискакали нахабні пращури росіян, подивитися, хто тут оселився:- О, тут з'явилися поселення? Будете нам підпорядковуватися. Ми тепер ваші керманичі, - десь так воно, виходить, було. Якби тоді була можливість дати їм по зубах, щоб не лізли керувати вільними людьми- можливо, щось в історії пішло б трошки інакше. Хоча ні. Цієї навали завжди було набагато більше. Тепер ми перші, хто стоїть в цій стороні на їх шляху.Олена Кудренко.

На жаль, громадянин в країні залишається статистом.. і як повезе .. Знову ця клята рулетка! Коли прилітають ракети і шахеди - рулетка..Коли шизануте створіння зі зброєю вирішило погуляти вулицями - рулетка…Турбота ? Захист? Не чули.«Турбота» влади проявилася в Бучі і Ірпіні, в Бородянці і Ізюмі, в Маріуполі і Херсоні…Коли не попередили простий народ, а «свої» все знали і вивозили - і себе і своїх..Коли менти, прокуратура і ДБР зʼ*балися першими з цих міст, поклавши болт на свої зобовʼязання охороняти і захищати.Залишилися Справжні На жаль, їх були крохи. На жаль, система «своїх» залишилась і справно працює і зараз.Тому - який контроль і перевірки? Якщо і зараз можна все «порішать» І порішають (Немає ніякої впевненості тому, що поруч буде людина з зареєстрованою зброєю , яка пройшла перевірки, наче, пройшла .. і в адекваті?Дуже сумніваюсь.(Нижче текст воїна-медика EMINEM:▪️Київ знову отримав удар не лише по людях, а й по самій ілюзії безпеки. Черговий терористичний акт дуже чітко показав річ, яку в нас роками намагаються замовчати: заборона не зупиняє того, хто вже вирішив убивати. Папірець не зупиняє кулю. Табличка з правилами не роззброює психопата. Закон, який працює тільки проти дисциплінованого громадянина, не є захистом.Проблема не в тому, що в суспільстві існує зброя. Проблема в тому, що право на силу в нас розподілене принизливо й лицемірно. Злочинець шукає спосіб — і знаходить. Терорист готується не в межах дозволеного. Він не заповнює заяву, не стає в чергу, не чекає печатки. Він приходить уже з наміром. А поруч із ним стоїть звичайна людина, якій держава залишила одну функцію: впасти, сховатися або вмерти, поки хтось їде на виклик.Саме це і є суть провалу. Не абстрактна дискусія, не телевізійна балаканина, не моралізаторство людей, які ніколи не дивилися насильству в обличчя. А проста, груба реальність: коли зло входить у приміщення зі зброєю, беззбройний має не “правильну позицію”, а дуже короткий проміжок між переляком і кров’ю.Особливо огидно це звучить в країні, яка живе у війні. Бо держава вже одного разу все сама сказала без слів. На початку вторгнення вона не читала лекцій про “небезпечне суспільство”, а роздавала автомати тим, на кого спиралася в критичну хвилину. Тобто коли запахло катастрофою, громадяни раптом стали достатньо відповідальними. А коли перший шок минув — їх знову повернули в статус тих, кому не довіряють. Оце і є справжній діагноз системи: ти потрібен озброєним лише тоді, коли владі страшно.Ще бридкіше виглядає інше. Ті, хто любить розповідати про ризики озброєного населення, самі дуже часто не ходять без захисту. Нагородна зброя, охорона, спецрежим доступу до безпеки — для обраних. Для решти — повчання про відповідальність. Це не принцип. Це кастовість.Я не підтримую бардак. Я не підтримую стихію. Я не підтримую дурну романтизацію пістолета. Але я підтримую жорстку й дорослу модель: чіткий закон, реєстр, навчання, регулярні перевірки, психіатричний контроль, відповідальність за порушення — і гарантоване право людини захистити себе негайно, а не посмертно.Бо питання вже давно не про метал у кобурі. Питання про те, ким держава бачить громадянина: партнером у безпеці чи статистом у власному місті. І якщо відповідь друга — тоді не треба брехати про турботу. Тоді треба чесно сказати: вам дозволено лише чекати. А чекання в країні, де поруч росія, дуже часто закінчується могилою.EMINEM ✙

Я зараз скажу річ, яка комусь не сподобається, але я звик говорити прямо, навіть коли це незручно.У мене є кілька близьких друзів євреїв, з якими ми роками спілкуємось, працюємо, інколи сперечаємось до хрипоти, але це нормальні людські відносини без цього дурного поділу на «своїх» і «чужих», і за весь цей час я жодного разу не бачив, щоб в Україні була якась системна проблема антисемітизму, про яку нам зараз раптом почали розповідати з таким пафосом, ніби ми прокинулись у 30-х роках минулого століття.І от на цьому місці в мене виникає просте питання, яке чомусь ніхто не хоче ставити вголос, хоча воно лежить на поверхні.Для чого тоді цей окремий закон, якщо вже існує стаття, яка захищає всіх без винятку, незалежно від національності чи релігії, і карає за розпалювання ненависті до будь-кого?Чому ми раптом вирішили, що одна група потребує окремого захисту, а інші можуть обійтися «загальною нормою»?І головне питання, яке звучить ще неприємніше, але його не уникнути.Від кого Зеленський хоче захищати своїх одноплемінників?Серйозно, від кого?Від українців, серед яких рівень антисемітизму один з найнижчих у Європі?Від армії, де поруч воюють люди різних національностей і давно вже не міряються походженням?Чи, може, від якоїсь міфічної загрози, яку треба спочатку створити в головах, а потім героїчно з нею боротися?Бо поки що виглядає так, що ми не вирішуємо реальну проблему, а формуємо нову точку напруги там, де її майже не було.І тут починається найнебезпечніше.Коли держава починає виділяти окремі групи в «особливий статус», навіть під правильними гаслами, вона автоматично створює відчуття несправедливості в інших, і саме це, а не відсутність законів, дуже швидко може породити те, з чим начебто борються.Парадокс, але саме такі ініціативи часто і стають тригером для реальної ненависті.І поки нам розповідають про антисемітизм, у нас немає окремого закону про українофобію, хоча українців реально катують і вбивають за їхню ідентичність прямо зараз, і це не теорія, це щоденна реальність війни.Немає відповідальності за заперечення Голодомору, який для нас є питанням історичної пам’яті і виживання, і при цьому країна, яку так активно захищають окремими законами, досі не визнала цей геноцид.І от на цьому контрасті вся ця історія виглядає, м’яко кажучи, дивно.Я не бачу проблеми в тому, щоб захищати будь-яку людину від ненависті.Але я бачу проблему, коли замість рівних правил для всіх нам починають продавати вибіркову справедливість під правильними словами.Бо історія вчить дуже простій речі.Несправедливість, навіть якщо вона подається як захист, рано чи пізно б’є по всіх.Lubomir Haidamaka.

Улітку 1964 року Перший секретар ЦК КПСС "дорогий" Микита Сергійович Хрущов відвідав Данію Окрім усього іншого він побував там на ковбасному виробництві й довідався, що данці додають до деяких видів ковбас для незаможних покупців до 12% сої. "Еврика!" - подумав Микита Сергійович і, повернувшись до Москві, оголосив, що вигадав, як догнати й перегнати Захід, що загнивав, у виробництві ковбас. І наказав до радянської ковбаси у залежності від сорту, класти не 12, а від 50 до 65% соєвого борошна. Звісно, з додаванням харчових ароматизаторів та барвників, аби смачно пахло.Через три місяці "дорогого" Микиту Сергійовича Хрущова скинув з посади не менш "дорогий" Леонід Ілліч Брежнєв. Багато з того, що начудив шалапутний Хрущов, було скасовано. Але креативну ідею з ковбасою, у якій містилося 2/3 сої, залишили. Ба більше - у ковбасі з`явилися такі речовини, як плазма крові, молочний білок (казеїн), пшеничне борошно, крохмаль та виварка з копит.Тоді ж на прилавки совєтських магазинів надійшли ковбаси, які практично зовсім не містили м'яса. Наприклад, "Для сніданку" (або "До сніданку") офіційно складалася з картопляного крохмалю, пшеничного борошна та казеїнату натрію. Коштувало це "диво" 1 карбованець 90 копійок за кілограм, тобто приблизно половину денного заробітку медсестри.Була ще "Чайна" по рупьсємдесят відповідної якості.Так що в одному точно СССР перегнав не лише Данію, а й саму Америку, де у варені ковбаси для бідних додавали 15-20% крохмалю, сої та борошна.До слова, про пацючі хвости у совєтській ковбасі не нагадуйте. Знаю. І навіть пробував. Щоправда не хвіст - одного разу витягнув кавалка ковбаси "по двадесять" шматок шкури з шерстю явно не телячою. Ті, хто бачив процес виготовлення радянських ковбас потім довго їх не вживав...А для партійних вождів, починаючи з районного рівня ковбаску робили в окремих цехах. Вона, звісно, за оригінальним рецептом вироблялася.Ахкакуюстрану...Павло Бондаренко.Відео про ковбасу #ссср по 2.20 👇https://youtu.be/adnIypVz3t4?si=r-WyT0xd5bETIpyL

Колись вчителька (ще був Брежнєв живий) розповідала нам про геніальність Леніна. Який помер молодим бо титанічно працював. І коли досліджували його мозок, то виявилося, що він настільки завапнований, що при контакті з ним скальпель видавав звук ніби зустрічався з картонкою. Це все через те, що Ленін дуже багато думав геніальних дум як ощасливити усе людство - пояснювала Марія Максимівна.Як виявилося, Ленін був мутантом. У прямому сенсі цього слова. Його головна хвороба (успадкована від батька) - це якраз оте вапнування судин головного мозку, про яке нам колись вчителька розповідала. За результатами досліджень Гаррі Вінтерса, Філіпа Маковіака та Льва Лур`є, нейрологів з Каліфорнійського університету, опублікованих у відомому медичному журналі "Human Pathology", у Володимира Леніна була мутація гена NT5E, що й призвело до такої хвороби, яка спричинила божевілля, а потім і смерть у доволі молодому віці.Треба сказати, що ненормальність майбутнього вождя світового пролетаріату виявилася уже від народження. Володя дуже пізно навчився ходити - лише у віці трьох років. Та й то постійно падав через зміщений центр ваги, адже мав потворну тілобудову - непропорційно короткі ноги у порівнянні з тулубом та головою. Постійні падіння викликали у Володі напади істерики та неконрольованої люті. Він верещав і лупив лобом об підлогу так, що двигтів увесь будинок. Пізніше його сестра Марія Ульянова у перших своїх спогадах тоді, коли ще не було такої цензури, відверто писала: батьки боялися, що через ці перманентні "чолобиття" Володєнька виросте розумово відсталим. Виріс божевільним. Його дружина Надія Крупська згадувала про довгі періоди бездіяльності, коли "вождь" майже не рухався, які раптово змінювалися нападами бурхливої діяльності: "Володя впав у раж", - казала вона, не підозрюючи, очевидно, що такий стан називаєтся кататонія.Олександр Богданов, лікар за професією казав відомому марксисту Миколі Валентинову (Вольському): "Спостерігаючи протягом кількох років деякі реакції Леніна, я як лікар прийшов до переконання, що у Лніна бували іноді психічні стани з явними ознаками ненормальності". Це в часи СРСР про Богданова мало хто знав. А колись він був товаришем Леніна, фактично другою людиною в партії й порвав з "вождем" усякі стосунки після того, як той "скомуниздив" у 1911 році партійну касу РСДРП. Тобто вже тоді Ленін був ненормальний.До слова, і зовні це також була потвора. Недаремно серед соратників мав прізвисько "Старигань" - у 25 років він вже виглядав на 40. А кінець цього маніяка був страшним. Ось вам останнє фото, на якому він вже майже "рослина".Павло Бондаренко. Тут ще трохи про Лєніна у ютубі 👇https://youtu.be/Na_i99NSnIs?si=aho5mB1yzoimEGuZ