Чергове фіаско великого миротворця: африканський "ПісДіл" протримався пів рокуЧерговий майстер-клас Трампа сьогодні зазнав краху прямо на наших очах. Хронологія цього історичного миру виглядає швидше як бізнес-розвідняк: у червні 2025 адміністрація США помпезно анонсувала перші наміри, а вже 4 грудня 2025 президенти ДР Конго і Руанди підписали у Вашингтоні остаточні "Вашингтонські угоди" за посередництвом Трампа. Схема суто в стилі Донні: Африці - паперову зупинку вогню, Америці - монопольний доступ до стратегічних копалин кобальту і танталу, а самому Трампу - лаври великого миротворця, з якими відразу можна їхати за нобелівкою. Але реальність виявилася дещо складнішою. Поки господар Білого дому подумки приміряв медальку, підтримувані Руандою бойовики M23 плювати хотіли на Трампа і якісь папірці. Вони спокійно продовжували примусову мобілізацію і зачистки територій, що змусило урядову армію Конго таки відповісти масштабним контрнаступом. Навіть екстрене засідання наглядової комісії в Лондоні 25 червня з благаннями про термінову деескалацію не спасло ситуацію - сьогодні на сході Конго повномасштабно працює важка артилерія, а вашингтонський папір офіційно перетворився на туалетний.Для України цей африканський кейс є максимально показовим уроком. Будь-який мирний план чи заморозка за аналогічною схемою без інструментів контролю на землі (те, що Україна називає гарантіями безпеки) матиме такий самий успіх. Підпис путіна чи навіть Трампа під будь-яким документом має абсолютно таку саму цінність, як і обіцянки бойовиків в джунглях. Угоди без багнетів не працюють у жодній півкулі планети, бо "ПісДіл" швидко розіб'ється об перший же реальний постріл на фронті.(Дозвольте доповісти)
Якщо хтось бачив стару радянську «новорічну» комедію «Чародії», згадає чудового Семена Фараду в ролі «Гостя з Півдня», який пригощає всіх виноградом посеред зими, аби першим отримати за нарядом чарівну паличку. Ото і є класичний «штовхач» (світлина у коментарях). Завершуючи тему. Найголовніша цінність радянського» блату це навіть не можливість неформальними методами та шляхами придбання матеріальних та нематеріальних благ і привілеїв. Це передусім належність до певної касти, до мережі. Як зазначає доктор соціологічних наук Світлана Барсукова: «Блат - це обмін дарами, в якості яких виступає сам доступ до дефіцитного блага або каналу рішення життєвої проблеми. Дарувалась можливість щось купити, вирішити житлове питання, потрапити до хорошого лікаря тощо. Відносини блату припускали, що будь-яка послуга вимагає адекватної відповіді, тобто працює правило двох «ніколи»: ніколи не забувати про зроблену послугу і ніколи не забувати про відмову допомогти, незважаючи на наявні можливості. Співвідношення взаємних послуг не підпорядковувалося логіці вартісної еквівалентності, переміщаючи обмін з економічного в соціальний простір, де статус акторів, їхні стосунки і ситуація обміну превалювали над порівнянням вартості і корисності благ. Блат, ґрунтуючись на довгострокових стосунках, припускав пролонгований доступ до можливостей членів мережі, а не миттєвий взаємозалік послуг».P.S. І коли зараз ми говоримо про корупцію в Україні – мусимо розуміти, що вона виникла не 10 і не 30 років тому. Вона бере свій початок з народженням Радянського Союзу. Там його коріння, яке за десятиріччя сплелося у суцільну масу, знищити яку дуже важко.P.P.S. Цікаво, що термін «блат» має зв'язок не лише з люмпенізованим суспільством, але й із середовищем радянської інтелігенції. У 30-х роках ХХ ст. в СРСР за контрактом працювали тисячі іноземних технічних фахівців У закріплених для їхнього обслуговування магазинах «спецам» продавали товари, відсутні в загальному продажу, за пред'явлення особливого документа на аркуші паперу. Німецькою «лист паперу» - «blatt», а ті, хто могли за цим листом купувати недоступні «звичайним радянським смертним» товари – «блатними.Павло Бондаренко#яку_країну_просрали
І саме тому польські політики роблять величезну помилку, коли ставлять питання так, ніби Україна має скласти іспит на європейськість через відмову від частини своєї трагічної, складної, кривавої, неоднозначної, але своєї історії.Україна вже є частиною європейської спільноти. Не тому, що нам це великодушно дозволили в Брюсселі чи Варшаві, а тому, що українці щодня платять за це кров’ю, життям, містами, дітьми, економікою, майбутнім, нервами і цвинтарями, які ростуть швидше, ніж європейські декларації.Жодна країна Євросоюзу не платила такої ціни за право жити в Європі.І, давайте вже зовсім прямо, завдяки Україні не заплатить.Бо російська імперія сьогодні стоїтьне під Варшавою,не під Вільнюсом,не під Бухарестом,не під Берліном.Вона стоїть під Покровськом, Куп’янськом, Херсоном, Харковом, Сумами, Запоріжжям.І якщо хтось у Європі ще має розкіш перетворювати історичну пам’ять на інструмент внутрішньої політики, то лише тому, що українці тримають фронт.Але тут є ще одна важлива річ, яку я теж скажу без популярного цукру.Я не є прихильником вступу слабкої України до Європейського Союзу. Я взагалі є євроскептиком у багатьох питаннях, бо добре бачу, як нинішня Європа через надмірні регуляції, страх перед ризиком, бюрократичну самозакоханість і втрату індустріальної волі програє світовим лідерам.Китай будує заводи,США будують технологічні екосистеми,Азія масштабує виробництво, а Європа часто виробляє регламенти, заборони, процедури і красиві документи про майбутнє, яке будують уже інші.Україна не має йти в ЄС як бідний прохач із простягнутою рукою, якому дозволили сісти в коридорі великого будинку, якщо він перед тимправильно вибачиться,правильно покається іправильно перепише власну пам’ять.Україна має йти в Європу як Велика Україна.Як країна нової індустріалізації.Як країна оборонних технологій, дронів, роботизованої війни, штучного інтелекту, дата-центрів, ядерної енергетики, власного виробництва, сильних міст, продуктивної меншості, інженерів, підприємців, військових, фермерів, науковців і людей, які не просять дозволу існувати.Нам потрібна не слабка інтеграція, де Україну заведуть у ЄС як територію дешевої робочої сили, сировини, аграрного експорту і вічного грантового утримання. Нам потрібна сильна інтеграція, де Україна приходить як держава, без якої європейська безпека, енергетика, оборонна промисловість і технологічне майбутнє просто не складаються.Тому відповідь на польські ультиматуми має бути спокійною, тверезою і жорсткою.Ми готові говорити про історію.Ми готові відкривати архіви.Ми готові до ексгумацій.Ми готові називати злочини злочинами.Ми готові визнавати біль поляків, якщо поляки готові визнавати біль українців.Ми готові будувати спільну пам’ять, але не готові до політичного шантажу.Бо партнерство рівних не будується на ультиматумах.Польща нам багато допомогла, і це треба пам’ятати. Українці цього не мають забувати. Але й Польща має пам’ятати інше:Україна сьогодні захищає не тільки себе, і точно не тільки свою історичну пам’ять.Україна захищає той простір, у якому польські політики можуть сперечатися про УПА, не чуючи над головою російських ракет.І тому формула «або УПА, або Європа» є неправильною не тільки політично, а й морально.Правильна формула інша:або ми разом дорослішаємо до складної правди,або Москва знову буде писати нам історію за всіх.А це вже точно не той вибір, який мають робити ні Київ, ні Варшава.Любомир Гайдамака
Вчора Путін зустрівся з президентом так званої Південної Осетії - оце рівень дипломатичних зустрічей у росіян. Цю самопроголошену державу росіяни "визнали" у 2008-му році, разом з Абхазією. А так повна копія ДНР-ЛНР.За результатами зустрічі президент "незалежної" країни вирішив залишити свою посаду і погодився піти працювати в адміністрацію президента РФ, де йому запропонували роботу. Ну він і до того працював на росіян просто тепер вже точно офіційно.Інше дивне призначення - колишнього губернатора Бєлгородської області Гладкова призначили послом до Абхазії. Він очолив ключову прикордонну область якраз до початку війни у вересні 21-го року, де пропрацював до травня цього року. І ось зрештою перехід на такий "дипломатичний" трек. Інша справа, що він досвідчений чиновник для роботи у невизнаних регіонах - раніше він вже працював замом губернатора міста Севастополя (2016-2018).В принципі в рамках підвищення ставок росіяни можуть зробити наступнє:- приєднати до себе офіційно Абхазію- приєднато до себе офіційно Південну Осетію- визнати незалежність Придністров'я (ПМР), щоб згодом теж доєднати до себе офіційноНевирішена проблема ПМР на кордоні з Україною, це бомба сповільненої дії. Контрабандний гадюшнік, який так-сяк влаштовує всіх. І воно наче виглядає як просте кубло, але по факту воно ще може зіграти свою роль.Ну от не приймуть Молдову в ЄС у наступні 10-20 років чи там якась економічна криза і рано чи пізно там до влади можуть, бодай на одну каденцію, повернутись якісь помірковані комуністи чи щось таке. І отрмуйте розгортання російської військової бази біля Одеської області, оновлення техніки, купу контрактників з російських регіонів і т.п.Антон Павлушко.
В час чергового загострення укр- польських історичних позицій варто запитати: чи існують взагалі військові герої, які прихильно сприймаються іншими державами? Чи є Олександр Македонський героєм для Ірану? Чи є Цезар героєм для Франції? Чи є Чингіз хан героєм для Узбекистану чи України? Чи є Сулейман Пишний героєм для Австрії, а Євген Савойський для Туреччини? Цей ряд можна продовжувати безкінечно. Ясним є одне - військові лідери організовували вбивства. І тому той, хто є героєм для однієї сторони, майже автоматично є табу для іншої. Якщо послуговуватися логікою правих партій Польщі, то поляки мають зняти багато памятників та назв вулиць і університетів. Бо німців убивав Ягайло з Вітовтом і Андерс. Українців та білорусів - Болеслав Хоробрий і Ярема Вишневецький. А Казимир Великий - литовців. А татар і турок - Собєскій і Ходкевич. А Костюшко - англійців...Скільки при цьому полягло цивільного населення - лиш бог знає. Тому єдино прийнятною є спільна формула: вибачаємо і просимо вибачення. Але є ще одне важливе правило: на своїй землі - свої герої. Що не заважає розумним спільно будувати краще майбутнє.Юрій Луценко.
Ну що ж, Польща отримала назад чотири ордени Білого Орла, а також нагороди від українських урядовців Гройсман, Буданов, Сибіга, Тарасюк Подивимось, що натомість не отримала Польща.Польща очевидно не отримає нових спільних проєктів з Україною у сфері ВПК. І це не лише питання дронів чи радіоелектронної боротьби, бо йдеться про набагато ширшу співпрацю, яка вже почала формуватися.Нагадаю, що ще у лютому цього року Польща та Україна підписали меморандум про створення спільних оборонних підприємств з повним циклом виробництва на територіях обох держав. Саме такі проєкти, і подібні до них ініціативи, тепер опиняються під ударом, бо довіра і політична воля для їхньої реалізації стрімко випаровуються.Польща навряд чи тепер отримає рівне місце за фінальним столом політичних переговорів.Польща втратила можливість мати преференцій у питаннях відбудови України. А це питання побудови спільних інтегрованих логістичних хабів, і ще багато іншого польська економіка тепер просто недоотримає.А ще українці тепер так само почнуть масово виїжджати з Польщі, і це теж стане відчутним ударом по їхній економіці.Перші наслідки всього цього ймовірно побачимо вже в Гданську, де відбудеться конференція з відновлення України, і за результатами якої навряд чи тепер варто очікувати проривних рішень. Незалежно від складу української делегації. Довіра підірвана.Це і є ціна популізму, яку рано чи пізно платить кожна країна. Платила за це Америка, платила за це Росія та Україна, і платить за це Польща. Усі зрештою платять.Віктор Таран
Дума про КапотнюТак буває, коли НПЗ знаходиться посеред великого міста. Точніше, ніхто так не планував, воно само розширилось. Нафтобазу та потім НПЗ там збудували ще в кінці 30-х, коли це була далека провінція біля Москви. Потрібно було місце десь ближче до великої московської агломерації, щоб стояло на річці вниз по течії. Тобто, щоб потім всі викиди з завода не пропливали біля Кремля, а десь далі "після Москви".Місто росло, згодом Капотня стала частиною Москви, а потім збудували МКАД так, що сама Капотня опинилась в межах МКАДа. Вони поруч з МКАДом, але не замкадиши. Ну і потім не зносити ж завод, який вже працює і в який вбухано стільки валюти?Так воно і працювало по суті в центрі міста. В 90-ті питання переносу піднімалось, але спочатку не було грошей, а потім територія в межах міста була такою дорогою, що ціни не підібрали. А далі і околиці стали такими дорогими, що обрати нове місце поближче до міста, але не в Тамбові, стало неможливим. Довелось модернізувати далі, бо і так вже купу грошей вклали.І ось унікальна ситуація, коли велика хімічна бандура стоїть в центрі міста і ти її нікуди не прибереш. Виявилось, що ти її особливо і не можеш захистити. Навіть якщо розставити Панцирі по периметру, то так така щільна забудова, що половина ракет повлучає в сусідні будинки, а оптично збивати - це ще треба побачити і вже може бути пізно. Плюс коли розгорається одна велика бочка і от вже не факт, що Панцирь поруч може так спокійно прицілюватись. Політ бочки ви всі бачили.Тобто так хотіли прикрити Москву в межах самої Москви, що зрештою Москви і завадила. До удару готувались. Може як відповідь за Лавру, а може на тлі перемовин G7. Так чи інакше, дуже здивувався, коли за день до цього ніч пройшла практично тихо - тобто видали на Капотню дводенний заряд. Було одне відео прольоту чогось схожого на Бегемот. Начебто раніше вони літали на 200-300 км, але до Москви 400-500. Виходить, що збільшили дальність? Ну і були декілька штук реактивних Барсів. Как би це вже ракети.Як з цим можуть боротись Московіти? Легше та в російськиму стилі, було б поступово заборонити продавати мобільні телефони з гарними камерами. Мінімальна розподільна здатність, бажано чорно-білі камери. Кремль, жгі! Тобто, жгітє Крємль!Тепер всім іншим росіянам треба пояснювати проблеми з бензином тим, що все повезли на Москву.Антон Павлушко.
Сучасний Бандера ніколи не здасть історію чи територію в обмін на обіцянку вступу до союзів.Коли Бандера боровся проти більшовицького розкуркулення, він захищав економічний базис українця. Сучасний державник повинен так само нещадно боротися з внутрішніми мародерами — тими, хто ухвалює закони штибу №15150 чи №15260, намагаючись легалізувати віджим майна українських біженців та перетворити власну країну на зону поліцейського рекету. Справжній націоналізм ХХІ століття починається із захисту громадянина від корумпованого чиновника!ВисновокУкраїнська нація століттями страждала на геополітичний «синдром відмінника». Ми постійно намагалися комусь сподобатися, вписатися в чужі історичні рамки, заслужити поблажливе схвалення європейських столиць і довести сусідам, що ми «теж цивілізовані». Ми постійно ставали в позу підсудного, який виправдовується за те, що взагалі посмів узяти до рук зброю.Світ має засвоїти один фундаментальний, непорушний урок: Україна більше ніколи не має торгуватися власною історією, своїм національним пантеоном чи своїм суверенітетом. Ми не будемо здавати імена своїх провідників в обмін на євроінтеграційні квоти. Ми не будемо переписувати свої підручники в обмін на розблокування митних переходів. І ми категорично відмовляємося купувати право на транзит зерна ціною власної національної гідності. І так, для Москви Бандера — це передвісник їхньої остаточної смерті як імперії. Він — доказ того, що їхня багатовікова спроба асимілювати Україну зазнала тотального, незворотного краху.А для Варшави Бандера — це жорстке дзеркало їхнього власного імперського минулого. Він — живе нагадування про те, що будь-яка спроба ставитися до українця як до безправного колоніального ресурсу неминуче закінчується кривавим, безжальним бунтом.Їхні фантомні болі, їхні образи і їхній страх — це виключно їхні проблеми. Українська зрілість полягає в тому, щоб перестати бути психотерапевтом для сусідніх держав. Ми можемо і повинні шанувати пам'ять невинних жертв будь-яких конфліктів, але ми ніколи не дозволимо перетворити цю скорботу на політичний зашморг для нашої держави.Бандера потрібен сучасній Україні як алгоритм державного мислення. Як ідеологічний скальпель, який безжально відтинає будь-які ілюзії про «добрих сусідів» і «братні народи». Сьогодні, коли зовнішні стерв'ятники цинічно чекають нашого виснаження, щоб почати геополітичний дерибан, а внутрішні мародери у владних кабінетах намагаються узаконити грабунок власного народу через віджим майна та корупцію, філософія практичного націоналізму стає єдиним ключем до виживання. Справжній націоналізм ХХІ століття — це сильна, мілітаризована, економічно самодостатня держава, яка захищає українця в пріоритеті, його власний капітал, знищує корупціонерів як внутрішніх окупантів і розмовляє із зовнішнім світом виключно з позиції сили та власного інтересу.Ми підійшли до тієї історичної межі, де нація припиняє бути об'єктом. Україна виходить із цієї війни не просто як країна, що дивом вижила. Вона повинна вийти як регіональний гегемон, який диктує свої умови. Імперії падають там, де нація перестає просити дозволу на своє існування. Бандера — це і є ця відмова, відлита у сталь. І той, хто спробує сьогодні перевірити цю сталь на міцність, гарантовано зламає об неї зуби. Епоха виправдань має бути завершена назавжди.
Вона була донькою президента УНР, сестрою президента УНР в екзилі, подругою Олени Теліги, коханням Євгена Маланюка, дружиною художника Петра Холодного.Але найбільше — вона була Наталею Лівицькою-Холодною.15 червня 1902 року на Черкащині народилася жінка, чиє життя могло б стати серіалом на кілька сезонів: українська революція, еміграція, Прага, Варшава, війна, втрати, літературні кола, заборонені почуття, довге мовчання і несподіваний творчий вибух уже в старості.Її біографія звучить майже неймовірно. Вона народилася ще в Російській імперії, пережила дві світові війни, втрату Української держави, десятиліття еміграції, холодну війну — і дожила до незалежної України. Доля відміряла їй 102 роки.Та найцікавіше в ній — не лише довге життя.Наталя Лівицька-Холодна була однією з найсміливіших українських поеток ХХ століття. У час, коли від жінки в літературі часто чекали ніжності, жертовності й мовчазної краси, вона писала про пристрасть, ревнощі, тілесність, самотність, жіноче бажання і внутрішню свободу. Не як «муза» при великому чоловікові, а як людина, яка сама має голос.Її першу збірку недарма назвали «Вогонь і попіл». У цих словах — майже вся вона. Вогонь почуттів і попіл втрат. Кохання і вигнання. Пам’ять про Україну і неможливість повернутися в ту Україну, яку вона знала в юності.Її пов’язували з Євгеном Маланюком — одним із найсильніших українських поетів еміграції. Він був суворий, державницький, майже бронзовий. Вона — нервова, чуттєва, гостра, жива. Їхня історія стала однією з найвідоміших любовних легенд української літератури. Але було б несправедливо пам’ятати її лише через Маланюка. Бо вона не була чиєюсь тінню. Вона сама була вогнем.Її називали фатальною жінкою Празької школи. Але за цією красивою фразою стояла не поза, а характер. Вона не вписувалася у зручні рамки. Не була «правильною» поеткою. Не писала так, як від неї чекали. Не прикрашала біль. Не ховала пристрасть за пристойними словами.І ще один дивовижний факт: справжній розквіт її таланту прийшов не в молодості, а в старші роки. Юрій Шевельов писав, що саме на пізній вік Лівицької-Холодної припав її справжній вибух таланту. Наче життя довго збирало в ній досвід, пам’ять, втрати, любов, а потім усе це раптом прорвалося словом.Вона прожила століття, але не стала музейною постаттю. У її поезії немає пилу. Там є жінка, яка любила, страждала, пам’ятала, ревнувала, сумнівалася, хотіла жити й писати чесно.Можливо, саме тому Наталя Лівицька-Холодна сьогодні звучить сучасніше, ніж багато її сучасників.Бо вона писала не для пам’ятників.Вона писала зсередини життя.
Кацапи, фактично, зруйнували Успенський собор на території Києво-Печерської лаври. Деякі журналісти й експерти уже встигли порівняти цей теракт із підривом Лаври у 1941 році, який, начебто, здійснили нацисти.Насправді ж німецька окупаційна влада лише зафіксувала один із багатьох злочинів Москви.Більшовицьке мінування Києва у 1941 році стало безпрецедентною військовою операцією із застосуванням тактики «спаленої землі».Мінування міста координували інженерне управління 37-ї армії на чолі з московським головорізом О. Голдовичем та спецгрупи НКВД. Роботи велися у суворій таємниці з літа 1941 року під виглядом прокладання кабелів або ремонту каналізації. Використовувалися тонни тротилу (ТНТ) та новітні на той час радіокеровані міни Ф-10.Крім Успенського собору, кацапи заклали вибухівку під усі мости через Дніпро, урядові будівлі, залізничний вокзал, поштамт, оперний театр, водогін та житлові будинки на Хрещатику. Радіоміни Ф-10 могли детонувати від сигналу, надісланого по радіо за сотні кілометрів. Так, перші вибухи на Хрещатику були активовані радіосигналом із Харкова (на відстані понад 400 км). В Успенський собор вибухівку завезли у вантажівках і замаскували у підвалах під виглядом складів із харчами або військовим майном.Руйнування Успенського собору 3 листопада 1941 року мало катастрофічні наслідки для української та світової культури. Собор, закладений у 1073 році за часів правління князя Святослава Ярославича, було практично стерто з лиця землі. Встояв лише один автентичний кут будівлі - приділ святого Іоанна Богослова. Вибух назавжди знищив унікальні фрески та мозаїки XI століття, а також величний бароковий іконостас XVIII століття, висота якого сягала 22 метрів. Під руїнами опинилися гробниці видатних історичних постатей, які були поховані в соборі, включаючи литовського князя Скиргайла та митрополита Петра Могилу.Вибухова хвиля пошкодила Велику Лаврську дзвіницю та Трапезну церкву. Постраждали фонди лаврської бібліотеки та архіву, де зберігалися тисячі стародавніх рукописів та першодруків. Московити використали цей підрив для посилення антинімецької пропаганди, звинувативши німців у «варварстві». Натомість німці лише продемонстрували більшовицьке безбожництво. Загалом мінування восени 1941 року перетворило центр Києва на руїни, позбавило даху над головою понад 50 тисяч киян та забрало життя сотень мирних жителів і німецьких військових.Змінилися покоління, але не змінився ворог. Тоді вони нищили Лавру закладеною зсередини вибухівкою, а сьогодні - запускають балістичні ракети та Shahed, намагаючись поцілити в наше коріння. Ця атака стала ще одним актом московського терору, за який неминуче настане розплата.@nationalizm
TGLIST.COM.UA
