.Чи погубить поляків їхнє замилуваннясвоїми історичними міфами..?.На цій львівській світлині 1928 року ви бачите наслідки польського погрому української мистецької виставки а Академічному Домі, яка була присвячена десятим роковинам Визвольних Змагань..Тоді, польські бойовики сплюндрували у Львові приміщення Богословської Академії греко-католицької Церкви, а українців, які зібралися перед Святоюрським собором на захист своєї культури, польські жандарми на конях тоді жорстоко побили і розігнали. До цього ще такий факт: біля вище згаданого Академічного Дому поляки тоді ж жорстоко побили нашого славного поета Ігоря Антонича тільки за те, що він - із почуття солідарності із дівчатами-єврейками - не сів за парту, які інші студенти, а стояв з ними під стіною, щоби хоч в такий спосіб їх підтримати (бо поляки забороняли євреям як нацменшині, сидіти, коли в приміщенні знаходився поляк)..А, в ці дні, що зараз - поляки чують лише самі себе. Українці в їхньому (польському) світосприйнятті, це - унтерменшини. Саме так колись ставилися німці до самих поляків. І, на оті українські заклинання, що ми (українці) теж є європейцями, поляки лише хитро мружать очі. В даному випадку вони у чомусь і праві, бо жодна європейська нація, яка сама себе поважає, не дала б нікому права так знущатися над своєю історією, як це мовчки і покірно дозволяють українці робити отим полякам..Але, за великим рахунком нам має бути абсолютно (м'яко кажучи) байдуже, що про нас думають теперішні поляки. Бо для нас зараз найголовніше втримати, а невдовзі й розбудувати нашу Україну в її теперішніх границях..Натомість, кожен з нас мусить пам'ятати, що поляк лише зовні нагадує європейця. А, якщо його трохи пошкробати, то проступає його скрита усередині ментальність по відношенню до України, яка така сама як у росіян, тобто: "їхні землі - наші землі"....Яким буде майбутнє сусідньої Польщі, мені звісно, як то кажуть, по-барабану. Але, як історик я бачу, що все йде до третього (і, на цей раз, мабуть остаточного) розподілу Польщі. Благо, що та Німеччина в останні тижні повстає як той Фенікс із попелу і вертає до своєї колишньої величі і військової могутності..Як видно, ніяка історія тих поляків не годна нічому навчити: ні розподіл Польщі 1772 року, після якого вона взагалі перестала існувати як держава, ні криваве її (Польщі) стирання з карти світу у вересні 1939 року....Ну, що ж, почекаємо... Не ми почали цю "війну", яка зачиналась як ніби-то "...геноцид, вчинений ОУН і УПА"....Микола Бандрівський.
Зоя Казанжі:Вчора, ближче до вечора, переходила вулицю. Це Аркадія - курортна частина Одеси. Тут багато людей, автівок, магазинів… Підходжу до пішохідного переходу і бачу, що всі машини зупиняються. Як правило, наші водії намагаються скоріше проїхати, бо вузька дорога, трафік, ти ступив на перехід, а у тебе вже і попереду, і позаду намагаються проскочити автомобілі. А тут зупиняються різко, як по команді. Поки я кручу головою, бачу, як навпроти іде молодий чоловік, юний, я би сказала. Великий тризуб на футболці - фіксую. Веде за руку хлопчика років 3-х, не більше. Майже розминаємось, як я помічаю протез замість ноги. Не встигаю ніяк відреагувати. Прямую в магазин і думаю, що той хлопчик, який, схоже, його син, міг народитися, коли вже почалась війна. І юний його тато пішов на війну. Втратив ногу, здоровʼя. Але живий. Добре, що він живий. Бо у нас росте покоління осиротілих дітей. Повертаюсь, знову цей же перехід. Знову зупиняються всі машини. І знову чоловік з хлопчиком ідуть мені назустріч. Тепер я зупиняюсь, простягаю свою руку до нього, і кажу: - Дякую вам! І плачу. Хоча я не збиралась плакати. Він розгубився, теж почав дякувати. Ми стоїмо посеред Одеси, Аркадії, пішохідного переходу - посередині світу. Стоять машини.І ми обіймаємося. Інстинктивно. Неочікувано. Юний чоловік каже мені: - Все добре. Бережіть себе! І йде далі. Міцно тримаючи хлопчика за руку. Все це триває секунд 30, може, трохи більше. Хоча насправді все це триває вічність. Як вічність триває війна за нашу свободу. Вічна війна одвічних воїнів. Світлина Інституту національної памʼяті, ілюстративна.
Обмін загиблими: шість на шість тисяч — між нами та росіянами. Чиїсь татусі, кохані, братики нарешті побачать рідних. Нехай і в трунах. Шість тисяч загиблих. Мені моторошно. Я заплющую очі — і бачу Краснопільський цвинтар у Дніпрі, зразка 2014 року. Хрести з табличками: «Тимчасово невідомий захисник України». Багато хрестів. Після Іловайська тут виросло ціле поле могил.Я ніколи не любила соняхи. Вони здавались мені кітчевими та занадто яскравими. Але після Іловайська — це моя персональна траурна квітка.Росіяни зрадили всі домовленості. Замість «зеленого коридору» — довгий тир із розстрілами. Вікіпедія каже, з Іловайська «на щиті» повернулися 366 українських бійців. Мені завжди болітимуть смерті кожного з них.Шість тисяч загиблих. Стільки тіл обіцяють повернути після перемовин у Стамбулі. Шість тисяч. Звучить моторошно. Це як шістнадцять "Іловайськів" разом узятих. А скільки наших воїнів загинуло з початку повномасштабного вторгнення? Точної інфи немає ніде.Вибачте, далі буде трохи про політоту. Інакше — не можу.Саме після Іловайська в журналістсько-активістській тусовці стало модно гнобити П’ятого президента. Мовляв: «Барига! Зрадник! Паскуда! Здав “наших сонечок” росіянам!»Вибори 2019 року. Зеленський використовує тему Іловайська на повну котушку.А що він робить, коли стає Шостим? Призначає Руслана Хомчака головнокомандувачем ЗСУ. Якщо раптом забулися, хто це, я нагадаю. У 2014-му Хомчак командував сектором «Б». І саме його журналісти та активісти, які гнобили П’ятого президента, звинувачували у зраді та дезертирстві. Мовляв, Хомчак утік з поля бою й залишив армію напризволяще.Ну і що оті всі люди сказали Шостому після призначення Хомчака? Абсолютно нічого. Жодного піку.То що це в нас виходить? П’ятому не можуть пробачити злочин, вчинений росіянами та сепаратистами. А Шостому — за деякими опитуваннями (на мою думку, маніпулятивними) 74% довіри?І нічого, що саме Шостий профукав підготовку до вторгнення? Нічого, що коли армія орків тусувалася біля наших кордонів, саме Шостий пропонував українцям «готуватися до шашликів»?Це саме Шостий звільнив талановитих воєначальників. І тепер ми не наступаємо — ми щодня втрачаємо території та людей.Ні, я не маніпулюю. Я просто ненавиджу подвійні стандарти.Мабуть, свого часу П’ятий не мав «єдиного марафону» новин.Ірина Мудренко.
Костянтинівський напрямокВорог підібрався до Русиного Яру. Намагається зачепитися за околиці.У Поповому Яру почалися бої за село на південних околицях.Романівка окупована кілька днів тому. Тепер ворог просувається до Зорі ще й з заходу. Це село частково вже не контролюється, а воно вкрай важливе в системі оборони.Коротше, нашому гарнізону, який боронить залишки Старої Миколаївки та місцевість поруч - буде тепер втричі складніше.Знов і знов буде вихід в останній момент, коли вже по суті сформоване оточення... Скільки вже десятків разів так було? Питання риторичне.В Яблунівці тривають бої, все складається не зовсім на нашу користь.Якщо ворог захопить це величезне село, то можна буде константувати, що перша лінія оборони Констахи на цій ділянці прорвана.Далі або ворог масштабує прорив, або буде зупинений, або буде призупинений з величезними втратами за кожну сотню метрів просування.Все ж останній варіант виглядає більш реалістичним.З нашого боку оборона Констахи посилюється, хоч якійсь висновки все ж були зроблені.Легкої прогулянки у ворога там не буде.Шкода саму Констаху. Їй, очевидно, випаде доля нинішнього Покровська.Коли ворог захопити місто не може, а тому просто стирає його з лиця землі.(с) Мірошников
В цілому допис Віталія Портникова про вкинуті ліберальними росіянами наративи втомленості українського суспільства та небажання захищати Батьківщину в порівнянні з ІІ Світовою, де начебто кожен хотів захищати срср, навіть діти Сталіна, є справедливим. І кожен прочитав те, що хотів, але не те, що хотів донести Портников.Одні про те, що в нас закінчилися бажаючі добровільно захищати Україну (насправді, їх кількість зменшилася, але не закінчилася), інші - що статистика говорить про негативні тенденції протистояння для нас мобілізаційного ресурсу України та рф, дехто про те, що мотивація була знищена владою в результаті силової мобілізації.Я чітко бачу, що тема мобілізації тригерить українське суспільство, розділяє його і по-іншому ймовірно і бути не могло на 4 році жорсткої широкомасштабної війни з ворогом, що сильніший за нас.Портникову було виставлено багато претензій від людей, незадоволених мобілізацією і зрештою продовженням війни. Але це не проблема Портникова, це їх особисте світосприйняття не дозволяє їм зрозуміти, що відбувається сьогодні у країні. Я розумію, що легше сподіватися, що Трамп прийде порядок наведе, але це не відміняє реальності. Ви маєте її прийняти. Захищати країну доведеться переважній більшості чоловічого населення, бо війна може тривати довго. До того ж, після закінчення активних бойових дій мобілізація продовжиться для ротацій та здобуття досвіду.Злість, які люди вилили на Портникова вражає з огляду на те, що в дописі не було жодного слова про мобілізацію, лише про те, що українці і досі хочуть захищати свою Батьківщину і не соромляться цього.На жаль, загравання влади з інфантильною частиною суспільства та проводячи одночасно для них же силову мобілізацію, звалюючи при цьому провину за неї на військових, зіграє з владою злий жарт.Замість пояснення необхідності мобілізації на рівні глави держави, агітації на високому рівні, ми отримали тихе розпорядження від президента на по суті на силовий варіант залучення до армії.А винні у людей військові і як не дивно Портников. Може і я буду винен після цього допису, хто зна...Владі давно пора брати відповідальність за неприємні, але необхідні речі, а людям - усвідомити, що варіантів майбутнього у воюючій країні надзвичайно мало.
74 роки тому, 25 травня 1951 року, після виснажливих допитів і тортур відійшов до вічності священномученик Микола Цегельський.Микола (Сава Йосафат) Цегельський народився 17 грудня 1896 року у Струсові, Тернопільська область, Україна. Був третьою дитиною у великій родині. Його батько працював сільським кравцем, а мати була побожною жінкою.З дитинства Микола виявляв схильність до священницького служіння. Після початкової школи він вступив до Тернопільської гімназії, де навчався на відмінно. Після її закінчення у 1914 році вступив до Львівської духовної семінарії.Священниче служінняУ 1919 році Микола Цегельський був висвячений на священника митрополитом Андреєм Шептицьким. Його першим парафіяльним призначенням стала церква села Касперівці, Тернопільська область. Згодом служив у Вишнівецькому деканаті (села Краснопуща, Вишнівець, Панасівка).Як священник, Микола Цегельський був палким проповідником, мудрим духовним наставником і активним громадським діячем. Він заснував ряд церковних і соціальних організацій, зокрема, молодіжні братства та кредитні спілки.Громадська діяльністьМикола Цегельський брав активну участь у національному і релігійному житті Галичини. Був членом Українського національно-демократичного союзу (УНДО), а також засновником і головою в'язничного товариства "Поміч".Як голова "Помочі", Цегельський організовував юридичну допомогу і підтримку для українських політичних в'язнів, а також для церковників, ув'язнених польською владою. Діяльність товариства сприяла збереженню національної та релігійної ідентичності українців у важкі часи.Арешт і ув'язненняЗ приходом радянської влади на західну Україну в 1939 році Микола Цегельський потрапив у поле зору НКВС. Йому закидали націоналізм, зв'язки з УНДО і патріотичну діяльність.Був арештований 20 червня 1941 року у Вишнівці. Упродовж наступних років перебував у в'язницях Тернополя, Дрогобича, Станіслава та Львова. Утримувався у страшних умовах, зазнавав допитів і тортур.Мученицька смертьУ 1945 році Микола Цегельський був засуджений до 10 років таборів. Відправлений до Мордовської АРСР, у табір Явас. У таборі продовжував нести священницьке служіння, підтримуючи і надихаючи інших в'язнів.Помер 29 травня 1951 року в таборі Явас від виснаження і хвороб. Знайдений мертвим у канаві, куди його вивозили на санітарних ношах, залишаючи без догляду на цілу ніч.БеатифікаціяМикола Цегельський був беатифікований 27 червня 2001 року Папою Іваном Павлом II. Його мощі зберігаються у Тернопільській катедрі.Микола Цегельський був ревним священником і активним громадським діячем, який присвятив своє життя служінню Богові та українському народові. Незважаючи на переслідування і ув'язнення, він залишився вірним своїм принципам і став прикладом мужності і самопожертви для майбутніх поколінь.(За матеріалами інформаційного порталу "Reporter").
День КИЄВА💥: місто, яке посилає всіх "визволителів" за відомою адресою.Сьогодні, 25 травня 2025 року, Київ святкує свій День. Ну, як святкує — виживає, іронічно посміхається і п’є каву на тлі чергових спроб "врятувати" його до повного знищення. Скільки йому років? Літописець мабуть, писав хроніки після третьої чарки медовухи, тож офіційно кажемо "десь 1500+". Але Київ не про цифри — він про те, як встояти, коли всі хочуть тебе зламати, і ще й потролити їх у процесі.Київ — це місто, яке могло б вести майстер-клас із виживання. Вобщєм варяги Оскольд і Дір думали, що Київ — це їхній особистий хаб для торгівлі. Не вийшло, бо прийшов Олег і влаштував їм "перезагрузку". У 1240 році монголи спалили Десятинну церкву, думаючи, що Київ впаде. Ха, місто просто відбудувалося і пішло пити узвар.У 17 столітті Київ став ареною для "Хто крутіший?" між козаками, поляками і московитами. Поляки з московитами по черзі намагалися його "приватизувати". Результат? Київ залишився Києвом, а вони всі пішли додому сваритися між собою. У 19 столітті Російська імперія намагалася зробити з Києва "просто губернське місто". Ну-ну, а Золоті ворота і Лавра як стояли, так і стоять.Друга світова — окремий сезон цього серіалу. У 1941-му нацисти підірвали Хрещатик, думаючи, що Київ здасться. Комуністи "допомогли", залишивши після себе згарища і затоплені підвали в 1943-му. А Київ? Та він просто почистив бруківку, відбудував центр і пішов пити чай на Андріївському узвозі. У 1986-му Чорнобиль нагадав, що навіть ядерна катастрофа не змусить киян покинути своє місто — хіба що на вихідні на дачу.А що зараз? "Дєди" тих самих "визволителів" у 2022-му вирішили, що Київ можна "взяти за три дні". Ракети, танки, "денацифікація" — серйозно? Київ пережив хана Батия, Наполеона, Гітлера, Сталіна і навіть моду на джинси-варенки в 90-х. Ваші "калібри" — це просто черговий епізод у серіалі "Київ: вічний сурвайвал". Поки ви стріляєте, кияни вже планують, де пити каву після перемоги.А тепер про Москву, яку так люблять згадувати "визволителі". Заснована десь у 1147 році Юрієм Долгоруким, вона починалася як заштатне поселення на болотах, де фінно-угорські племена ловили рибу і торгували медом. Поки Київ уже був центром Русі, Москва була просто пунктом на карті, де князі зупинялися перекусити по дорозі. Лише через кілька століть, коли монголи спалили Київ, Москва почала "підніматися", випрошуючи ярлики у Золотої Орди і вислуживаючись перед ханами. Історія Москви — це не про велич, а про те, як вигідно прислужувати сильнішим, щоб потім приписати собі чужу славу.А що таке "історія Росії"? Це міф, який ліпили з усього, що погано лежало: вкрадені літописи Русі, перекручені факти, вигадані "перемоги". Поки Київ будував храми і торгував із Візантією, на території майбутньої Росії болота гуділи від комарів. "Росія" як ідея з’явилася лише в 18 столітті, коли Петро I вирішив, що Московія звучить не так круто. Тож усе, що вони називають "історією", — це просто ремікс чужих досягнень, присвоєних без сорому. Київ був і є серцем Русі, а Москва? Просто болото, яке захотіло бути імперією.Київ-2025 — це коли ти п’єш flat white за 120 гривень, а поруч бабуся продає петрушку за 5(чи скільки вона там наразі коштує). Це джаз на Софійській площі і мужик із баяном у метро, який співає про "гори-доли". Це пробки на Подолі, недобудовані мости і графіті "Слава Україні". Київ — це коли ти лаєш його за брудні тротуари, але любиш за кожну бруківку, бо це твій дім.Тож піднімімо стаканчик із фільтр-кавою за Київ — місто, яке плювало на всіх, хто хотів його зламати. За Золоті ворота, які стоять довше, ніж ваші імперії. За Дніпро, який тече, попри всі ваші ракети. За киян, які завжди знайдуть, де випити пива(тут повинно було бути кави), навіть якщо світ валиться. Київ був, є і буде. А ви, "визволителі"? Ідіть лісом, у нас тут свято. Не твій Київ, от ти і бісишся.😎Руслан Трегуб.
Вбивство Євгена Коновальця у Роттердамі 23 травня 1938 р. вважається трагедією. Але тоді, коли все сталося, цю смерть переживали як національну катастрофу. Авто із катафалком Вождя і супроводжуючі авта прибули на католицький цвинтар «Кросвік», де, як правило, хоронять відомих людей і де чимало старовинних поховань.Біля високої східної брами похоронна процесія зупинилася. На них очікував невеликий гурт людей. На малій швидкості заїхали на територію цвинтаря, де розташована цвинтарна каплиця. Тут католицький священник відправив панахиду, після якої усі присутні направилися до місця поховання.Ольга не кваплячись вийшла з авто. Уся в чорному, а через плече - хутро. Озирнулася довкола. Людей небагато. Підійшли Барановський, Курманович. Відкілясь взявся Ярослав Оршан Чемеринський, який очолював «Націоналістичну пресову службу».Перед нею свіжовикопана могила, де ось-ось навіки спочине її чоловік – Євген Коновалець.Священник із невеличким дитячим хором розпочали обряд похорону. Ольга намагалася молитися разом із хором, але відчула, що втрачає сили і притихла.Коли домовина із покійним лягла в акуратно викопану яму, де її швидко засипали землею, до неї приставили три вінки. Один від дружини і сина; другий від імені «Організації Українських Націоналістів»; і третій – від «Української Нації».Першим слово взяв генерал Віктор Курманович. Він, як військовик, був лаконічним:- Москва позбавила нашого вождя, а перед тим змогла вбити славної пам’яті отамана Симона Петлюру. Та помиляється Москва, коли вірить, що здолавши Коновальця, могла встромити ніж у серце націоналістичного руху. Так, його смерть, це страшна рана для нас. Але ворог сторицею заплатить за свій злочин. Його смерть не вбила нас, а зробила нас сильнішими. Мертве тіло, але дух вождя - найбільшого героя і мученика, надалі очолює українську національну революцію, яка неминуче визволить Україну від усіх займанців! Дорогий Євгене, ореол твоєї слави, геройства і мучеництва вічно світитиме прийдешнім поколінням.Останньою мала промовляти вдова. Вгамовуючи душевний біль і сльози, Ольга Коновалець спромоглася тільки на одне речення:- Ви мусите докінчити, продовжуйте його діло!Із майбутньої книжки «Андрій Мельник»Богдан Червак.
80 років тому у цей день українські та польські повстанці сіли за стіл переговорів. Ті, хто ще нещодавно стріляли один в одного, зрозуміли, що їх взаємна ненависть готує перемогу для комуністів - ворога, що хоче знищити їх обидва народи. Тому не лише домовилися про припиненя взаємної боротьби , але й пішли далі - розгортаючи співпрацю, провели кілька збройних акцій проти спільного ворога. Найвідомішою стала атака на місто Грубешів весною наступного 1946 року. В історії українців і поляків багато важких сторінок взаємної ненависті, яку ми напевно ще довго будемо памʼятати. Але важливо не забувати і про здатність наших предків, навіть безпосередніх учасників протистояння, домовлятися і боротися разом. «У цій боротьбі за волю і незалежність особливу роль можуть і повинні відіграти поляки та українці. Не тільки тому, що живемо поруч і що є кровно спорідненні, а також тому, що взаємно допустили проливу крові наших народів, з чого користали тільки інші». Мар’ян Големб’йовський, керівник Замойського інспекторату АК-ВіН, учасник антиукраїнських акцій весною 1944 року на Холмщині, ініціатор та організатор переговорів з УПА в 1945-1946.На фото учасники переговорів з боку УПА та АК, 21 травня 1945, присілок Жари села Люблинець Новий, Холмщина. Сподіваюся, що колись ця дата відзначатиметься в Україні та Польщі на державному рівні.Володимир В'ятрович.
Трамп вчергове знецінив подвиг українців, які вистояли самі, без військової підтримки, в найтяжчі часи. Його слова про російські танки, які застрягли в багнюці, є відвертою брехнею. Бо ні в якій багнюкі ніякі танки не застрягали. Вони їхали асфальтовими дорогами від самого кордону до передмість Києва. Застрягли вони не в болоті, а в обороні ЗСУ. Кадрові військові ЗСУ, Нацгвардії, всіх підрозділів та родів військ разом з добровольцями ТРО стали тим "болотом", в якому застрягли російські танки. Вони били окупантів не в болоті, а на асфальтованих вулицях Бучі, Ірпеня, на Житомирській трасі, під Броварами – там кругом асфальт.Погано озброєні, погано координовані, в хаосі перших днів вторгнення, на жилах і власному героїзмі та жертовності українські воїни не дали ворогу зайти в Київ. Напиздюнькавши про "болото", ганебний президент США знецінив подвиг українського солдата, плюнув в могили тих, хто поклав життя, щоб зупинити російські танки. А джавеліни, про які п#здить ця напомаджена істота, дав не він, а Байден. Той самий "сонний Джо", якого дружно х#єсосять і наші і американські дебіли і без якого наш спротив міг захлинутися в крові. Це знецінення дуже яскраво демонструє справжнє відношення Трампа до України і українців. Ми йому не просто пох#й, а він отримує задоволення, принижуючи нас і приписуючи собі заслуги, за які ми заплатили кров'ю. Хворий виродок має горіти в пеклі. Serhii Marchenko
TGLIST.COM.UA
