Я з України

Не знаю, як у вас, а в мене було саме так. Я ходила до школи, виводила на дошці формулу мурашиної кислоти, збирала гербарії, додавала та віднімала вектори, але завжди вважала, що російська література на голову вища за українську. Що вона цікавіша, сучасніша, багатша, а в нас що? Земля, залита потом, бур’ян, рілля, мотиги, Микола Джеря, а в кінці – «Камінний хрест». У них Наташа Ростова, «Барышня-крестьянка», «Капитанская дочка», «Ася», а в нас «Каторжна», «Одержима», «Бурлачка», «Безталанна», «Наймичка», «Інститутка», баба Параска та баба Палажка. Виходить, ще з малечку нам прививався комплекс меншовартості. Сіялося, що наші сюжети примітивні, мова сільська та обмежена, бо де це видано «два відрі», «бодня» та «копистка»? Слід казати «два відра», «діжка», а краще «бочка». Он росіяни говорять мовою Толстого, а ми – Хариті, Климка та Федька-халамидника. В них «русский лес», а в нас звичайнісіньке житнє поле. Там «Средь шумного бала случайно…», в нас «На панщині пшеницю жала». Вони живуть у «дворянских гнездах», ми в хатах-мазанках. Роз’їжджають у каретах, а ми на волах. П’ють чай з бубликами та вирубними пряниками, а ми – узвар із сушки.З таким жила надто довго, аж поки в голові не розвиднилось. Насправді за цим приниженням та знеціненням стоїть довга й клопітка робота. Спершу був Валуєвський циркуляр, що призупинив друк малоросійських книг. Через тринадцять років – Емський указ, згідно з яким заборонялося правити в церкві, грати в театрі, влаштовувати концерти, вчити дітей. Указ діяв майже тридцять років і забороняв хрестити немовлят українськими іменами (1888 рік), а ще спілкуватися мужицькою мовою в офіційних установах. У 1900 році цензура вилучала з текстів такі слова, як «козак», «москаль», «український», «Січ», «Запоріжжя» та інші. Далі прийшла армія Муравйова й за тиждень вбила в Києві п’ять тисяч осіб, які говорили українською, носили вишиванки та мали портрет Шевченка у вітальні. За тим – розстріл будинку «Слово», переписування правопису, з якого викинули літеру «Ґ» і такі милі аґрус, ґедзь, ґанок. «Ль» замінили на «л», хоча споконвіку казали «лямпа», прибрали суфікс «ськ», перетворивши огнисько на огнище. Мову просіяли, перебрали, відсортували й максимально наблизили до російської. Словники 20-х років вилучили з бібліотек та спалили, а той єдино «правильний» надрукували в 1948 році в москві.Чого тільки не було: операція «Вісла», «злиття націй», Брєжнєвський циркуляр та Андроповський указ (він вигадав 15% надбавки учителям російської мови). Переписування прізвищ: Лебідь ставав Лєбєдєвим, а Хрущ – Хрущовим. Діловодство велося виключно російською, дисертації захищалися також нею. Мій батько вступав до технікуму в 1972 році. Коли прийшов час писати твір, зайшов викладач у вишиванці та попросив підняти руку тих, хто писатиме рідною мовою. Піднесла руку дівчина та мій тато: всі інші (чоловік сорок) ліпили про чеховський «Крыжовник» та бунінський «Сверчок».Сьогодні (НАРЕШТІ) усвідомлюю велич української літератури. Жадібно ковтаю «Я (Романтика)» Миколи Хвильового та «Записки кирпатого Мефістофеля» Володимира Винниченка. Поезії Миколи Вінграновського, Наталі Забіли, Олени Журливої та Олени Теліги. Сучасну прозу Софії Андрухович, Євгенії Кузнєцової та Мар’яни Савки. Виходить, Ліна Костенко мала рацію, коли казала: «Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову…» Нам, дякуючи Богу та ЗСУ, до інфаркту, як до Києва рачки, бо мову, хай там що, українці вберегли!© Ірина Говоруха

🛑 ШАНОВНІ ЖИТЕЛІ ГРОМАДИ! ЗВЕРНЕННЯ ДО МОТОЦИКЛІСТІВ ТА БАТЬКІВ 🛑📌 Нагадуємо: згідно із законодавством України, порушення тиші в населених пунктах заборонене після 22:00, а у святкові та вихідні — протягом усього дня.❗Гучна їзда на мотоциклах — це не про крутість. Це:сльози немовлят, які не можуть заснути;безсонна ніч для бабусі;стрес для хворих і літніх людей;тригер болю для наших воїнів, які повернулись із фронту та мають повне право на спокій.🏍 ОСОБЛИВО ЗВЕРТАЄМО УВАГУ на їзду кросовими та гірськими мотоциклами!Ці транспортні засоби не призначені для доріг загального користування — їх експлуатація в селах та містах є небезпечною.Вони створені для спортивних трас, гір і полів, а не для населених пунктів.🔊 Рівень шуму таких мотоциклів у кілька разів перевищує допустимі норми, а неконтрольована їзда підлітків — загроза як для пішоходів, так і для самих водіїв.‼️ Драйв — це прекрасно. Але за межами села: на відкритій місцевості, лісових дорогах або полях. Там, де ви — самі з природою і не заважаєте іншим.⚠️ За порушення — адміністративна відповідальність (ст. 182 КУпАП).👨‍👩‍👦 До батьків: Купити дитині мотоцикл — легко.Але дати їй життя вдруге — неможливо.Мотоцикл у руках підлітка до 16 років, без досвіду і знань — це високий ризик нещастя.Ваша «все дозволеність» сьогодні може завтра обернутися трагедією.❤️ Бережіть своїх дітей. Бережіть спокій громади.🙏 Дякуємо кожному, хто розуміє, підтримує та дотримується закону.Тиша — це турбота.Тиша — це повага.Тиша — це безпека для всіх нас.🤝 Разом — сильна і відповідальна громада!

Був професором Київського університету, написав перший підручник українською мовою з вищої математики.У 1938 році був репресований сталінським режимом, помер у таборі.***ГЕОРГІЙ ВОРОНИЙ (1868–1908)Основоположник геометричних структур, які нині відомі як діаграми Вороного.Його роботи мали далекосяжний вплив: діаграми Вороного застосовуються в комп'ютерній графіці, біології, географії, астрофізиці, робототехніці.Працював над теорією чисел, зокрема паралелепіпедами Вороного у просторах більшої розмірності.Викладав у Новоросійському університеті (нині — Одеський національний університет).***ВОЛОДИМИР ЛЕВИЦЬКИЙ (1872–1956)Один з піонерів української математичної термінології.Працював у Львівському університеті, де був одним із творців Львівської математичної школи.Написав математичні підручники українською мовою, що було не лише науковим, а й культурним актом.Його праці охоплювали математичний аналіз, варіаційне числення, математичну логіку.***Ці вчені не просто зробили внесок у науку — вони створили підґрунтя для української математичної термінології та освіти, попри складні політичні умови.

Китай не приховує: Тайвань — наступна ціль. Безпілотна доктрина НВАК дозволяє йому вести “швидку війну”: паралізувати комунікації, знищити ППО, ізолювати об’єкт і не допустити втручання союзників.Сценарій відпрацьовується не тільки на полігонах, але і через “експортну апробацію” в конфліктах третього світу, де китайські дрони випробовуються в реальному бою. А також — через непряму участь у війні раши проти України, яка потенційно стане полігоном китайських алгоритмів проти західних.❗️❗️❗️Що має робити Україна вже зараз 1. Масштабувати виробництво власних дронів та боєприпасів, залучаючи приватний сектор і стартапи. 2. Створити Центр автономних систем та бойового ШІ, що об’єднає військових, науковців і інженерів. 3. Інтегруватися в глобальні дослідницькі програми НАТО та США у сфері ШІ та антидронової оборони. 4. Інвестувати в розробку засобів нейтралізації ворожих роїв — від EMP-боєприпасів до лазерів та систем радіоелектронної боротьби. 5. Підготувати нову генерацію “офіцерів дронової війни” — людей, здатних не лише керувати, а й проектувати нову архітектуру бою.Китайська безпілотна революція — не футуризм, а реальність, яка з кожним днем стає ближчою. У цій реальності країни не просто ведуть війну — вони стають її продуктами. І той, хто не встигне адаптуватися, стане частиною руїн історії.Україна має шанс. Але для цього потрібно більше, ніж реформа — потрібна технологічна трансформація, яка дозволить не лише вижити, а й виграти у війні, де мислять машини, а вирішують алгоритми.

.Чи погубить поляків їхнє замилуваннясвоїми історичними міфами..?.На цій львівській світлині 1928 року ви бачите наслідки польського погрому української мистецької виставки а Академічному Домі, яка була присвячена десятим роковинам Визвольних Змагань..Тоді, польські бойовики сплюндрували у Львові приміщення Богословської Академії греко-католицької Церкви, а українців, які зібралися перед Святоюрським собором на захист своєї культури, польські жандарми на конях тоді жорстоко побили і розігнали. До цього ще такий факт: біля вище згаданого Академічного Дому поляки тоді ж жорстоко побили нашого славного поета Ігоря Антонича тільки за те, що він - із почуття солідарності із дівчатами-єврейками - не сів за парту, які інші студенти, а стояв з ними під стіною, щоби хоч в такий спосіб їх підтримати (бо поляки забороняли євреям як нацменшині, сидіти, коли в приміщенні знаходився поляк)..А, в ці дні, що зараз - поляки чують лише самі себе. Українці в їхньому (польському) світосприйнятті, це - унтерменшини. Саме так колись ставилися німці до самих поляків. І, на оті українські заклинання, що ми (українці) теж є європейцями, поляки лише хитро мружать очі. В даному випадку вони у чомусь і праві, бо жодна європейська нація, яка сама себе поважає, не дала б нікому права так знущатися над своєю історією, як це мовчки і покірно дозволяють українці робити отим полякам..Але, за великим рахунком нам має бути абсолютно (м'яко кажучи) байдуже, що про нас думають теперішні поляки. Бо для нас зараз найголовніше втримати, а невдовзі й розбудувати нашу Україну в її теперішніх границях..Натомість, кожен з нас мусить пам'ятати, що поляк лише зовні нагадує європейця. А, якщо його трохи пошкробати, то проступає його скрита усередині ментальність по відношенню до України, яка така сама як у росіян, тобто: "їхні землі - наші землі"....Яким буде майбутнє сусідньої Польщі, мені звісно, як то кажуть, по-барабану. Але, як історик я бачу, що все йде до третього (і, на цей раз, мабуть остаточного) розподілу Польщі. Благо, що та Німеччина в останні тижні повстає як той Фенікс із попелу і вертає до своєї колишньої величі і військової могутності..Як видно, ніяка історія тих поляків не годна нічому навчити: ні розподіл Польщі 1772 року, після якого вона взагалі перестала існувати як держава, ні криваве її (Польщі) стирання з карти світу у вересні 1939 року....Ну, що ж, почекаємо... Не ми почали цю "війну", яка зачиналась як ніби-то "...геноцид, вчинений ОУН і УПА"....Микола Бандрівський.

Зоя Казанжі:Вчора, ближче до вечора, переходила вулицю. Це Аркадія - курортна частина Одеси. Тут багато людей, автівок, магазинів… Підходжу до пішохідного переходу і бачу, що всі машини зупиняються. Як правило, наші водії намагаються скоріше проїхати, бо вузька дорога, трафік, ти ступив на перехід, а у тебе вже і попереду, і позаду намагаються проскочити автомобілі. А тут зупиняються різко, як по команді. Поки я кручу головою, бачу, як навпроти іде молодий чоловік, юний, я би сказала. Великий тризуб на футболці - фіксую. Веде за руку хлопчика років 3-х, не більше. Майже розминаємось, як я помічаю протез замість ноги. Не встигаю ніяк відреагувати. Прямую в магазин і думаю, що той хлопчик, який, схоже, його син, міг народитися, коли вже почалась війна. І юний його тато пішов на війну. Втратив ногу, здоровʼя. Але живий. Добре, що він живий. Бо у нас росте покоління осиротілих дітей. Повертаюсь, знову цей же перехід. Знову зупиняються всі машини. І знову чоловік з хлопчиком ідуть мені назустріч. Тепер я зупиняюсь, простягаю свою руку до нього, і кажу: - Дякую вам! І плачу. Хоча я не збиралась плакати. Він розгубився, теж почав дякувати. Ми стоїмо посеред Одеси, Аркадії, пішохідного переходу - посередині світу. Стоять машини.І ми обіймаємося. Інстинктивно. Неочікувано. Юний чоловік каже мені: - Все добре. Бережіть себе! І йде далі. Міцно тримаючи хлопчика за руку. Все це триває секунд 30, може, трохи більше. Хоча насправді все це триває вічність. Як вічність триває війна за нашу свободу. Вічна війна одвічних воїнів. Світлина Інституту національної памʼяті, ілюстративна.

Обмін загиблими: шість на шість тисяч — між нами та росіянами. Чиїсь татусі, кохані, братики нарешті побачать рідних. Нехай і в трунах. Шість тисяч загиблих. Мені моторошно. Я заплющую очі — і бачу Краснопільський цвинтар у Дніпрі, зразка 2014 року. Хрести з табличками: «Тимчасово невідомий захисник України». Багато хрестів. Після Іловайська тут виросло ціле поле могил.Я ніколи не любила соняхи. Вони здавались мені кітчевими та занадто яскравими. Але після Іловайська — це моя персональна траурна квітка.Росіяни зрадили всі домовленості. Замість «зеленого коридору» — довгий тир із розстрілами. Вікіпедія каже, з Іловайська «на щиті» повернулися 366 українських бійців. Мені завжди болітимуть смерті кожного з них.Шість тисяч загиблих. Стільки тіл обіцяють повернути після перемовин у Стамбулі. Шість тисяч. Звучить моторошно. Це як шістнадцять "Іловайськів" разом узятих. А скільки наших воїнів загинуло з початку повномасштабного вторгнення? Точної інфи немає ніде.Вибачте, далі буде трохи про політоту. Інакше — не можу.Саме після Іловайська в журналістсько-активістській тусовці стало модно гнобити П’ятого президента. Мовляв: «Барига! Зрадник! Паскуда! Здав “наших сонечок” росіянам!»Вибори 2019 року. Зеленський використовує тему Іловайська на повну котушку.А що він робить, коли стає Шостим? Призначає Руслана Хомчака головнокомандувачем ЗСУ. Якщо раптом забулися, хто це, я нагадаю. У 2014-му Хомчак командував сектором «Б». І саме його журналісти та активісти, які гнобили П’ятого президента, звинувачували у зраді та дезертирстві. Мовляв, Хомчак утік з поля бою й залишив армію напризволяще.Ну і що оті всі люди сказали Шостому після призначення Хомчака? Абсолютно нічого. Жодного піку.То що це в нас виходить? П’ятому не можуть пробачити злочин, вчинений росіянами та сепаратистами. А Шостому — за деякими опитуваннями (на мою думку, маніпулятивними) 74% довіри?І нічого, що саме Шостий профукав підготовку до вторгнення? Нічого, що коли армія орків тусувалася біля наших кордонів, саме Шостий пропонував українцям «готуватися до шашликів»?Це саме Шостий звільнив талановитих воєначальників. І тепер ми не наступаємо — ми щодня втрачаємо території та людей.Ні, я не маніпулюю. Я просто ненавиджу подвійні стандарти.Мабуть, свого часу П’ятий не мав «єдиного марафону» новин.Ірина Мудренко.

Костянтинівський напрямокВорог підібрався до Русиного Яру. Намагається зачепитися за околиці.У Поповому Яру почалися бої за село на південних околицях.Романівка окупована кілька днів тому. Тепер ворог просувається до Зорі ще й з заходу. Це село частково вже не контролюється, а воно вкрай важливе в системі оборони.Коротше, нашому гарнізону, який боронить залишки Старої Миколаївки та місцевість поруч - буде тепер втричі складніше.Знов і знов буде вихід в останній момент, коли вже по суті сформоване оточення... Скільки вже десятків разів так було? Питання риторичне.В Яблунівці тривають бої, все складається не зовсім на нашу користь.Якщо ворог захопить це величезне село, то можна буде константувати, що перша лінія оборони Констахи на цій ділянці прорвана.Далі або ворог масштабує прорив, або буде зупинений, або буде призупинений з величезними втратами за кожну сотню метрів просування.Все ж останній варіант виглядає більш реалістичним.З нашого боку оборона Констахи посилюється, хоч якійсь висновки все ж були зроблені.Легкої прогулянки у ворога там не буде.Шкода саму Констаху. Їй, очевидно, випаде доля нинішнього Покровська.Коли ворог захопити місто не може, а тому просто стирає його з лиця землі.(с) Мірошников

В цілому допис Віталія Портникова про вкинуті ліберальними росіянами наративи втомленості українського суспільства та небажання захищати Батьківщину в порівнянні з ІІ Світовою, де начебто кожен хотів захищати срср, навіть діти Сталіна, є справедливим. І кожен прочитав те, що хотів, але не те, що хотів донести Портников.Одні про те, що в нас закінчилися бажаючі добровільно захищати Україну (насправді, їх кількість зменшилася, але не закінчилася), інші - що статистика говорить про негативні тенденції протистояння для нас мобілізаційного ресурсу України та рф, дехто про те, що мотивація була знищена владою в результаті силової мобілізації.Я чітко бачу, що тема мобілізації тригерить українське суспільство, розділяє його і по-іншому ймовірно і бути не могло на 4 році жорсткої широкомасштабної війни з ворогом, що сильніший за нас.Портникову було виставлено багато претензій від людей, незадоволених мобілізацією і зрештою продовженням війни. Але це не проблема Портникова, це їх особисте світосприйняття не дозволяє їм зрозуміти, що відбувається сьогодні у країні. Я розумію, що легше сподіватися, що Трамп прийде порядок наведе, але це не відміняє реальності. Ви маєте її прийняти. Захищати країну доведеться переважній більшості чоловічого населення, бо війна може тривати довго. До того ж, після закінчення активних бойових дій мобілізація продовжиться для ротацій та здобуття досвіду.Злість, які люди вилили на Портникова вражає з огляду на те, що в дописі не було жодного слова про мобілізацію, лише про те, що українці і досі хочуть захищати свою Батьківщину і не соромляться цього.На жаль, загравання влади з інфантильною частиною суспільства та проводячи одночасно для них же силову мобілізацію, звалюючи при цьому провину за неї на військових, зіграє з владою злий жарт.Замість пояснення необхідності мобілізації на рівні глави держави, агітації на високому рівні, ми отримали тихе розпорядження від президента на по суті на силовий варіант залучення до армії.А винні у людей військові і як не дивно Портников. Може і я буду винен після цього допису, хто зна...Владі давно пора брати відповідальність за неприємні, але необхідні речі, а людям - усвідомити, що варіантів майбутнього у воюючій країні надзвичайно мало.

74 роки тому, 25 травня 1951 року, після виснажливих допитів і тортур відійшов до вічності священномученик Микола Цегельський.Микола (Сава Йосафат) Цегельський народився 17 грудня 1896 року у Струсові, Тернопільська область, Україна. Був третьою дитиною у великій родині. Його батько працював сільським кравцем, а мати була побожною жінкою.З дитинства Микола виявляв схильність до священницького служіння. Після початкової школи він вступив до Тернопільської гімназії, де навчався на відмінно. Після її закінчення у 1914 році вступив до Львівської духовної семінарії.Священниче служінняУ 1919 році Микола Цегельський був висвячений на священника митрополитом Андреєм Шептицьким. Його першим парафіяльним призначенням стала церква села Касперівці, Тернопільська область. Згодом служив у Вишнівецькому деканаті (села Краснопуща, Вишнівець, Панасівка).Як священник, Микола Цегельський був палким проповідником, мудрим духовним наставником і активним громадським діячем. Він заснував ряд церковних і соціальних організацій, зокрема, молодіжні братства та кредитні спілки.Громадська діяльністьМикола Цегельський брав активну участь у національному і релігійному житті Галичини. Був членом Українського національно-демократичного союзу (УНДО), а також засновником і головою в'язничного товариства "Поміч".Як голова "Помочі", Цегельський організовував юридичну допомогу і підтримку для українських політичних в'язнів, а також для церковників, ув'язнених польською владою. Діяльність товариства сприяла збереженню національної та релігійної ідентичності українців у важкі часи.Арешт і ув'язненняЗ приходом радянської влади на західну Україну в 1939 році Микола Цегельський потрапив у поле зору НКВС. Йому закидали націоналізм, зв'язки з УНДО і патріотичну діяльність.Був арештований 20 червня 1941 року у Вишнівці. Упродовж наступних років перебував у в'язницях Тернополя, Дрогобича, Станіслава та Львова. Утримувався у страшних умовах, зазнавав допитів і тортур.Мученицька смертьУ 1945 році Микола Цегельський був засуджений до 10 років таборів. Відправлений до Мордовської АРСР, у табір Явас. У таборі продовжував нести священницьке служіння, підтримуючи і надихаючи інших в'язнів.Помер 29 травня 1951 року в таборі Явас від виснаження і хвороб. Знайдений мертвим у канаві, куди його вивозили на санітарних ношах, залишаючи без догляду на цілу ніч.БеатифікаціяМикола Цегельський був беатифікований 27 червня 2001 року Папою Іваном Павлом II. Його мощі зберігаються у Тернопільській катедрі.Микола Цегельський був ревним священником і активним громадським діячем, який присвятив своє життя служінню Богові та українському народові. Незважаючи на переслідування і ув'язнення, він залишився вірним своїм принципам і став прикладом мужності і самопожертви для майбутніх поколінь.(За матеріалами інформаційного порталу "Reporter").