Зоя Казанжі:Вчора, ближче до вечора, переходила вулицю. Це Аркадія - курортна частина Одеси. Тут багато людей, автівок, магазинів… Підходжу до пішохідного переходу і бачу, що всі машини зупиняються. Як правило, наші водії намагаються скоріше проїхати, бо вузька дорога, трафік, ти ступив на перехід, а у тебе вже і попереду, і позаду намагаються проскочити автомобілі. А тут зупиняються різко, як по команді. Поки я кручу головою, бачу, як навпроти іде молодий чоловік, юний, я би сказала. Великий тризуб на футболці - фіксую. Веде за руку хлопчика років 3-х, не більше. Майже розминаємось, як я помічаю протез замість ноги. Не встигаю ніяк відреагувати. Прямую в магазин і думаю, що той хлопчик, який, схоже, його син, міг народитися, коли вже почалась війна. І юний його тато пішов на війну. Втратив ногу, здоровʼя. Але живий. Добре, що він живий. Бо у нас росте покоління осиротілих дітей. Повертаюсь, знову цей же перехід. Знову зупиняються всі машини. І знову чоловік з хлопчиком ідуть мені назустріч. Тепер я зупиняюсь, простягаю свою руку до нього, і кажу: - Дякую вам! І плачу. Хоча я не збиралась плакати. Він розгубився, теж почав дякувати. Ми стоїмо посеред Одеси, Аркадії, пішохідного переходу - посередині світу. Стоять машини.І ми обіймаємося. Інстинктивно. Неочікувано. Юний чоловік каже мені: - Все добре. Бережіть себе! І йде далі. Міцно тримаючи хлопчика за руку. Все це триває секунд 30, може, трохи більше. Хоча насправді все це триває вічність. Як вічність триває війна за нашу свободу. Вічна війна одвічних воїнів. Світлина Інституту національної памʼяті, ілюстративна.