RomPonomarenko

Війни не програються окремо суспільством чи армією. У цивілізованій державі з, достатньо високим рівнем власної свободи, розвинутим громадянським суспільством не буває так, що армія добра, а народ чи влада погані. Війни програє держава. І поразка свідчить про те, що влада і система, яка в ній функціонує, виявилася неефективною.Поразка, як і перемога, є комплексним процесом. Це тривалі невдачі на фронті без перспективи змінити хід бойових дій. Це окозамилювання на всіх рівнях і втеча від правди під прикриттям патріотичних гасел. Це поступова втрата суспільного натхнення, яке трималося перші півтора роки війни, але згодом непомітно згасло. Це різкий розрив між фронтом і тилом, що призвів до проваленої мобілізації та зниження суспільного авторитету війська. Це небажання державного апарату перебудовувати систему, бо представники влади впевнені, що в будь-якому разі особисто для них усе буде добре. Це слова лідера країни про те, що «грошей на підвищення зарплат військовим немає» – на тлі мільярдних популістських витрат і корупційних скандалів. Це зневіра й втрата сенсу подальшої боротьби, коли військові заявляють про втому та вимагають чітких термінів служби, тоді як на більшості з 3000 кілометрів фронту ситуація залишається критичною, а сотні тисяч цивільних продовжують жити звичним життям. Це лицемірство іноземних партнерів, які зробили все, щоб країна не перемогла в перші роки війни, коли ще були успіхи, а далі лише годували обіцянками про допомогу, сподіваючись, що війна триватиме ще кілька років.Звісно, це лише гіпотетичні роздуми для майбутньої книги, а всі співпадіння з реальними подіями чи ситуаціями випадкові.

По ситуації в Покровську. Місто більше ніж на половину вже контролюється противником, справа порівняно короткого часу, коли українські сили його залишать. Звісно, є вірогідність того, що ми якийсь час зможемо тримати пару руїн будинків на околиці, як було, наприклад, із Торецьком. Це дасть змогу стверджувати в телемарафоні, що «Покровськ – наш!». Проте суті справи це не змінить – ворог оголосить чергову перемогу, викарбує нову медаль «за звільнення», підвищить градус патріотизму в армії і суспільстві. В той час як у нас навпаки.Взагалі, протягом усієї війни простежується невтішна тенденція, коли ЗСУ втрачає всі міста, які опиняються на напрямку головного удару противника на Донбасі. Северодонецьк, Лисичанськ, Соледар, Бахмут, Вугледар, Торецьк, Авдіївка тощо. Так, ворог у кожному з них умився кров’ю. Проте жодного міста ми не змогли втримати. Це одна з причин того, що армія РФ вже протягом двох років зберігає ініціативу – ми не можемо її перехопити, бо постійно втрачаємо і відступаємо.З таким ворогом, як російська армія найефективніше воювати маневром. Тоді потрібно швидко реагувати і приймати рішення, а у росіян з цим явні проблеми, Харківська операція 2022 року тому підтвердження. Проте зараз подібне вже неможливе. Та й згадувати про це вже таке собі (це якби німецькі фольксштурмісти під Кельном в березні 1945 року втішали себе згадками про розгром Франції в 1940).Перехід ЗСУ до суцільної оборони, не дає головного – передумов до розгрому противника. Російські генерали в більшості своїй не вміють швидко реагувати на раптові кризи, проте чудово вміють закидувати м’ясом наші позиції і крок за кроком окуповувати нашу землю. Всі стратегії засновані на тому, що рано чи пізно ворог зламає зуби об нашу оборону неминуче зазнають крах через невідповідну ресурсну складову та байдужість росіян до власних втрат. І навіть бензинова криза в середині РФ не вплине на просування противника на фронті.Закінчу оптимістичною мантрою, яку постійно чуємо, коли на фронті чергова криза: «Сподіваємось на правильні рішення» (с).

Песимістичний допис, але як є. По тій конфігурації війни, яку спостерігаємо зараз, завершення її буде явно не нашу користь. Про кордони 1991 року вже ніхто не говорить, і президент Зеленський вже неодноразово повторював про готовність зупинити бойові дії на межі ЛБЗ. І хоча він же постійно наголошує, що Україна жодного клаптика своєї території не віддасть, проте практична реалізація цього наміру виглядає туманно. Військовим шляхом ми їх наразі повернути не можемо. А сподіватися на те, що РФ добровільно віддасть вписані в конституцію завойовані землі марно – цим Путін не просто делегітемізує себе як російського лідера, а підпише собі вирок.Безпекові гарантії, які так прагне отримати Зеленський, у нинішньому світі виглядають відвертою химерою. Ні США, ні Європа, ні НАТО, не будуть за нас воювати, ні зараз, ні через 5-10-15 років. Єдине, на що ми можемо розраховувати – це прямий конфлікт НАТО чи Європи з РФ, але вже після того, як наша війна закінчиться. Враховуючи, що зараз ні США, ні ЄС розпад Росії невигідний і непотрібний, я невпевнений, що Європа буде активно воювати навіть за себе. Швидше, спробують відкупитися, чи то грошима, чи то територіями. Недарма в країнах Балтії зараз немає впевненості, що НАТО буде воювати за них навіть у випадку прямої агресії РФ.Тому після війни ми будемо мати територіальні втрати і путінську РФ на наших кордонах, окрилену перемогою і імперською величчю. Яка буде диктувати нам свої вимоги на зовнішньополітичній арені та втручатися у внутрішню політику через вибори всіх рівнів. Враховуючи, що українці чудово вміють сваритися між собою, ворогу це буде нескладно зробити. Як приклад подивиться на нинішню Грузію, яка ще 15 років тому була категорично антиросійською країною.Ну і головне питання – чи може Україна перемогти і гарантувати собі безпечне майбутнє хоча б на кілька десятків років? Теоретично може. Для цього нам потрібна внутрішня дестабілізація в РФ і зміна тамтешнього правлячого режиму. Це можливо це зробити у випадку комплексного підходу з нашого боку (дещо вже реалізовується – на фронті гине врази більше росіян, ніж українських солдатів, а удари по НПЗ спровокували бензинову кризу в багатьох регіонах РФ; над дечим треба працювати – розпалювання внутрішнього протистояння в РФ на кшталт корінне населення і мігранти тощо). Проте лише наших зусиль недостатньо. Західні партнери України теж мають докластися. Чи готові вони ризикувати, в умовах того, що не бажають розпаду Росії? Риторичне питання, якщо що.

Дивують заяви деяких українських політиків, щодо швидкого закінчення війни. Бо станом наразі немає жодних передумов для цього. Навпаки, все вказує на те, що війна ще потриває.Каменем спотикання є земельне питання. Путін прагне визнання Україною відторгнення територій, внесених до конституції РФ. Для нього це принципове питання, за яким «велич» і місце в підручниках історії. Натомість Зеленський на кожному кроці заявляє, що «ніякі території – не віддамо». Теж має рацію, бо здача територій – це фактично капітуляція, яка ставить під питання майбутнє України, як держави. Не тому, що без цих земель ми не проживемо. А тому, що це послабить майбутню українську обороноздатність і створить негативний прецедент, який безперечно вплине на майбутнє. Десь схожий сценарій був у 1939 році – територіальні вимоги Гітлера до Польщі, з одного боку достатньо помірковані, фактично позбавляли Польщу обороноздатності на заході, і тому Варшава їх не сприймала.Тому війна буде тривати. Запас міцності у росіян ще є, попри всі негаразди в їхній економіці, зниження виплат контрактникам по регіонам, проблеми з бензином внаслідок виходу з чатів російських НПЗ, і нові пакети антиросійських санкцій, сьогодні оголошених США та ЄС.Протягом зимової кампанії головну ставку противник буде робити саме на бомбовий терор нашого тилу. Для цього РФ має майже необмежені можливості. Масові шахеди зі швидкістю 230 км/г, КАБи, які вже залітають вглиб на 200 км на нашу територію і балістичні ракети, проти яких у нас взагалі майже немає захисту. Мета очевидна – створення системного колапсу в тилу, провокування обурення населення, щоб у нас сталося щось на кшталт лютневої революції 1917 року. Противник чудово проінформований про всі проблеми нашого суспільства, і про всі протиріччя, які його роздирають. І буде на цьому і далі грати.На фронті російські війська будуть зберігати ініціативу і продовжувати тиск, особливо на тих ділянках, де їм вдається просуватися. Перехопити ініціативу наразі ЗСУ не здатні, тому будуть залишатися в обороні. Проблеми нашої армії залишаються такими, що аж ніяк не сприятимуть зростанню її боєздатності – системна криза управління, формалізм і безтолковість замість раціональності та чіткості, величезна кількість СЗЧ і дезертирів, провалена мобілізація, і як наслідок – колосальна нестача людей в бойових бригадах.Зі свого боку Україна зможе продовжувати удари про російським НПЗ, по воєнним і інфраструктурним об’єктам. Особливо зараз, коли фактично знято обмеження на дальність використання іноземних ракет. Проте в нинішніх умовах всі ці удари, хоча і створять ворогу серйозні проблеми, але не стануть фактором, який змусить росіян переписувати свою конституцію.Бо їхнє суспільство не таке, як наше, і мислять вони по іншому. Коли на кону «велич», вони готові потерпіти. На відміну від нас РФ має ефективну державну пропагандистську машину, яка будь-яку невдачу перекрутить на символ спротиву і величі. Крім цього Путін міцно тримає управління, будь-яка опозиція придушена. Повторення літа 2023 року, коли Пригожин оголосив марш на Москву, сьогодні апріорі не можливе. Російські силові еліти або сліпо підкорилися диктатору, або панічно налякані і чекають, коли за ними прийдуть з ордером на арешт, бо всі замазані в корупції. І головне – без успіхів на фронті удари по тиловим об’єктам не принесуть тої користі, про яку ми всі мріємо.

Томагавки нам очікувано не дали. Але вони нам і так ні до чого, коли у нас є власні трембіти, фламінго та інші паляниці, якими ми легко зможемо перетворити Москву на згарище.Ну якщо серйозно, то крилаті ракети це не чергова диво-зброя. Хоча б тому, що з-за своєї вартості вони не можуть застосовуватися масовано. Це зброя точкового удару. Проте знищення кількох воєнних обʼєктів в Москві чи в інших регіонах РФ завдало б ворогу певних втрат, але істотно на перебіг бойових дій не вплинуло. Як поки не сильно впливають на фронт удари російських ракет по нашим обʼєктам.Для затяжного конфлікту потрібна масова і дешева зброя. В Другу світову німці створили низку моделей ефективних, але дорогих танків. Утім СРСР зробив ставку на дешевий і масовий Т-34, завдяки чому радянські генерали в 1943-1945 роках змогли створити те, що після війни німецькі генерали згадували як «паровий каток РСЧА».Зараз такою зброєю є дрони різних типів, які оптимально вписуються в нинішню конфігурацію війни на виснаження. А все інше є додатковим бонусом.

Голова МЗС Польщі Сікорський заявив, що Україна планує воювати ще три роки. І додав «ми маємо переконати Путіна, що готові зберігати курс щонайменше ці три роки».Сікорський окреслив вологу мрію ЄС – війна в Україні має тривати якомога довше, щоб відтягнути неминучу конфронтацію Росії з ЄС. При цьому вони збираються допомагати Україні по мінімуму, щоб підтримувати «життя хворого, але не давати йому повністю одужати». Перемога України, післявоєнна сильна Україна, і головне – розпад РФ, нікому в Європі не потрібні. Більшість тамтешніх політиків досі живе в ілюзії, що з РФ можна буде домовитися. Мабуть, щиро сподіваючись на зміну влади в Росії внаслідок природних причин – Путіну то вже 73 роки.Привертає увагу і ремарка щодо «маємо переконати, що готові зберігати». Зайва ілюстрація того, що в ЄС досі немає консенсусу щодо переведення економіки на військові рейки. Що підтверджували проблеми і маніпуляції з виділенням обов’язкових 5% ВВП на оборону, яке вимагається від країн НАТО.Щодо України, то війну треба або воювати, або закінчувати. Зберігати стан такий як зараз немає жодного сенсу, бо за три омріяні Сікорським роки фронт так відкотиться до Дніпра, а може і далі. Тому не підготовка до виборів, а непопулярні заходи. Тобто мобілізація, рішуча боротьба з корупцією, ухилянтами і СЗЧ, реструктуризація всіх державних органів з ліквідацією непотрібних (на кшталт адміністрацій давно вже окупованих міст), з позбавленням бронювання звільнених людей і їх зарахування до війська, системні зміни в армії, повне переведення економіки на військові рейки, гасло «дрони замість бруківки» і так далі. Так, буде певне погіршення рівня життя в тилу, але ж ми війну ведемо, чи у солдатики граємося?

В соцмережах нерідко бачимо, як військові чи журналісти піднімають питання – як влада збирається вирішувати ті чи інші складні проблеми, які стоять перед державою, військом, нацією?Насправді, ніяк. У нас країна простих рішень.Мобілізація перетворилась на примусову бусифікацію? Оголосіть, що це ворожа пропаганда, бо «мобілізація триває, відповідно до законодавства». Щось змінювати не потрібно.Більше 250 000 офіційних СЗЧ та дезертирів в ЗСУ з 2022 року? Байдуже, бо «наша армія зараз одна з найсильніших у світі, тож Україна може посилити НАТО».Росія збільшує виробництво ракет і шахедів, і постійно технічно їх удосконалює? Експерти зі швидкого краху російської економіки, ваш вихід.За 3,5 роки війни не продумали надійний захист енергетичних об’єктів і не удосконалили ППО? Населення, хутчіш запасайтеся павербанками, водою і тілогрійками, а ми тим часом попросимо у НАТО додаткові системи ППО.Демографічні проблеми і нестача робочої сили? Легко – завеземо в Україну тисячі мігрантів із країн третього світу.І так далі, і тому подібне.

Все частіше з’являється реклама завезення в Україну «кваліфікованих працівників», переважно з Індії і Бангладешу. Здебільшого це «різноробочі, спеціалісти логістики, водії, зварювальники».Зауважу, що ніякі вони не «кваліфіковані», бо такі не поїдуть працювати в охоплену війною країну, з напівзруйнованою економікою і низькими зарплатами. Кваліфіковані легко знайдуть роботу в безпечних і розвинутих країнах. Проте головне це вибір країн, звідки до нас їх завозять. З Бангладеш все зрозуміло – типова країна 3-го світу, яка поставляє низько кваліфіковану робочу силу куди тільки можна. З Індією ж все значно цікавіше.Фактично Індія зараз є союзником Росії. Ця країна одна із засновників БРІКС, і попри тиск США не відмовилася від закупівлі російської нафти. Індія активно покупає російську зброю, зокрема, прямо зараз ведуться переговори про постачання туди систем ППО С-400. Російські компанії мають в Індії чимало спільних бізнес-проектів. Індія займає друге місце у постачанні критичних технологій для ВПК Росії. Ну і вчора в Індії розпочались спільні російсько-індійські військові навчання, які протривають до 15 жовтня.То ж виникає закономірне питання, з якою метою окремі рекрутингові компанії збираються масово завозити в Україну безробітних індусів? За рахунок України допомагати Індії прилаштувати надлишок населення з депресивних регіонів, щоб Нью-Делі могло ще більше грошей вкладати в російську економіку? Я вже мовчу про те, що дехто з цих працівників може бути завербованим російськими спецслужбами.

В моєму юнацтві, коли хтось озвучував якийсь безперспективний намір, то йому, зазвичай з іронічною інтонацією, бажали «Удачі». Це слово означало одне - «ніхто не вірить в успіх твоєї справи». І якраз вчора Трамп сказав Україні те саме. Головна сутність всіх його заяв у тому, що тепер США повністю виключаються з процесу закінчення української війни. Проте виходять вони з нього на непоганій ноті, тут Трампу треба віддати належне, як американському лідеру. Бо наразі вони досягли максимум, на який можуть розраховувати в нинішніх умовах:1. Європа повністю сплачує американську зброю для України. Економіка США в профіті, їхній ВПК розвивається за чужий рахунок.2. РФ продовжуватиме війну в Україні, але одночасно підвищуючи градус напруги щодо ЄС. Це не зовсім те, що треба Трампу, але Путін зараз під враженням від своїх фейкових успіхів на фронті, тому вже нікого не слухає. Що ж, тим гірше для нього, бо «кордони 1991 року кличуть».3. Слабкий і безініціативний ЄС, де при появі в небі будь-якого дрона тепер спалахує масова паніка, теж потроху встає на воєнні рейки (між іншим фінансуючи американський ВПК) і все більше скочується до війни з РФ. Що Трампу і треба. Але добре, що хоч 200 млн. євро знайшли для сніданків українських школярів, з такою підтримкою українцям значно легше відчувати себе «щитом Європи».4. Ну а Україна радіє, відчуваючи натхнення і швидке повернення кордонів 1991 року. Бо сам американський президент побажав нам «Удачі».

Кажуть, у Львові скасували презентацію книжки, присвяченої вихвалянню руху BLM. Як на мене, дивно у 2025 році возвеличувати цей маргінальний і деструктивний проект, який у 2020-му став інструментом брудної політики Демпартії США. І саме завдяки цьому здобув світову відомість.Подумайте самі: його символом зробили наркомана й рецидивіста, який помер від передозування фентанілом. Його ідеологія базується на чорному расизмі. Його «методи боротьби» — це погроми, лутінг і вулична злочинність. А його лідери прославилися передусім тим, що привласнили мільйони доларів пожертв.BLM дискредитував саму ідею боротьби за права чорношкірих. Недарма у США суспільна підтримка цього руху щороку падає, так само як і обсяги пожертв. Тому дослідження історії BLM мало б слугувати прикладом того, які методи та механізми неприйнятні в громадській боротьбі, аби не повторювати чужих помилок.Натомість намагання реанімувати давно згаслий інтерес через гучні, але порожні гасла виглядає щонайменше безглуздо. Справжня правозахисна діяльність має ґрунтуватися на чесності, відкритості й прагненні до єдності, а не на маніпуляціях, насильстві й зловживанні довірою суспільства.