RomPonomarenko

Головне питання, яке зараз має турбувати українців, це чому наша армія не наступає? Бо наразі для цього найсприятливіший момент з 2022 року – у росіян відключили старлінки, що призвело до обвалу зв’язку на фронті і серйозних проблем в управлінні військами.Будь який добре спланований і координований наступ в умовах дезорганізації управління російських військ неминуче призведе до обвалу ділянки фронту і поставить окупантів у складне становище. А якщо на кількох ділянках фронту синхронні наступи розпочати, то наслідки можуть бути ще цікавішими.В ідеалі мало б бути так: наше командування планує наступ, накопичує сили. Далі за умовні 6 годин до часу «Х» ворогу відключають старлінки. Зв'язок лягає, потім удар, прорив, колони полонених і захопливі реляції в телемарафоні.Натомість у нас лише відключили ворогу старлінки. І на тому все. Одним з головних уроків, який ми б мали винести з цієї війни – це те, що РФ швидко адаптується до змін, і знаходить дієві рішення. Будьте впевнені, так буде і цього разу. За певний час зв'язок вони відновлять, тим чи іншим чином, хоч проводи протягнуть на передову, але працювати це буде. Тобто вся наша перевага знову зійде нанівець, як вже неодноразово було у цій війні.Ну і головне – відповідь на питання в першому реченні я вже давав ось тут. І зараз ви бачите тому чергове підтвердження.

Гендиректор ДТЕК вчора сказав, що українську енергосистему вже не полагодити – її потрібно відбудовувати наново. Це при тому, що все це ще не кінець ударів по її залишкам.Ця ситуація демонструє новий російський підхід, який вчергове змінив характер нашої війни. Безпосередньо на полі бою противник немає рішучої переваги. Повільно просувається, але фронт тримається. Проте у росіян є рішуча перевага в засобах повітряного терору – купа видів ракет та шахедів. Завдяки цьому вони створили енергетичний колапс у нашій столиці та відверто складну ситуації в інших областях. Так, це ще не «вбомблення в кам’яну добу», але щось таке на горизонті проглядається.В намаганні примусити Україну віддати залишки контрольованої території Донбасу, росіяни демонструють системність. Тому коли доб’ють залишки енергосистеми, найшвидше візьмуться за залізничне сполучення. Будуть бити не по коліям, бо їх легко відновити, а по локомотивним депо, винищуючи наш тепловозний парк. Декілька разів вони вже це робили, до речі, але у нас на це великої уваги не звернули. На додачу залишається загроза ударів по мостам та шляхопроводам, що швидко паралізує логістику.Щоб робити в цій ситуації? Асиметрично відповісти Україна наразі не може. Всі палкі погрози блекауту в Москві так і залишилися гучними гаслами, а періодичні блекаути у Белгороді така собі втіха – масштаби шкоди безпідставні. Удари по НПЗ і боротьба з танкерами на Чорному морі створили росіянам чимало труднощів, але це не змусить ворога відмовитись від своїх планів.Тому найперше зараз потрібен перегляд нашої стратегії, з чітким і раціональним визначенням того, чого ми хочемо досягти, і як ми бачимо це досягнення і в які часові межі. З оцінкою реального стану нашої країни, людського потенціалу, армії, настроїв суспільства, ресурсів партнерів і так далі. Бо поки крім популізму та гучних гасел нічого не бачимо. А вони не виграють війни, а супроводжують поразки.

ЗМІ тиражують заяву Сирського, яку беззаперечно можна включити в цитати великих полководців: «Україна буде наступати, в обороні перемоги не здобудеш» (с).Ніби все, очевидно, я й сам неодноразово писав, що сидіння в обороні це шлях в нікуди. Проте на нинішньому етапі війни СОУ зіштовхнулися з величезним дефіцитом живої сили. З цього слідує, що масштабні наступальні дії наші війська здійснювати, м’яко кажучи, не спроможні. Бо банально нема кому в ці масштабні наступи йти.Реальність нинішнього етапу війни в тому, що наявні людські ресурси виснажені. Вояки, які вже давно на службі, в більшості своїй фізично й морально стерті. Вести активні наступальні дії, ще й протягом тривалого часу, як вимагають «наступальні операції спрямовані на перемогу», вони не зможуть в силу своїх кондицій. Щодо бусифікованого поповнення, то тут і казати нема чого – в масі своїй ці люди для наступальних дій непридатні.Успішно оборонятися СОУ можуть, перш за все завдяки силам БПС всіх видів, які щодня знищують противника в товарних кількостях, і залишкам піхоти, яка дострілює чи бере в полон недобитих дронами солдатів противника. Також СОУ ще можуть проводити обмежені ударно-пошукові дії на локальних ділянках фронту, здебільшого в межах якогось населеного пункту. Проте масштабний наступ/контрнаступ в нинішніх умовах – це, на жаль, за межею реального.Хтось спитає, а як же Куп’янська операція? Це виключення, яке підкреслює правило. Зверніть увагу, що основну роль у ній зіграли дві штурмові групи – одна з колумбійців, а інша з бразильців. Якщо вірити Ю. Бутусову, то українських військових серед них було тільки дві особи, а всі інші – іноземці. З цього слідує невтішний висновок, що українців, готових йти в наступ, не так вже й багато залишилося.Це велика ілюзія, що чим довше триває війна, тим армія стає сильнішою. Загальний досвід – так, накопичується, але паралельно з тим сили вичерпуються, а якість середнього солдата падає. З хороших новин – у противника теж проблеми з якістю особового складу, просто в нього людей більше, і тому є можливість продовжувати наступальні дії, навіть попри шалені втрати. СОУ ж приходиться рахувати кожного бійця. В принципі, все закономірно – це особливість будь-якої війни на виснаження, особливо коли ресурсній бази противників не співставні.

Новий міністр оборони Федоров у своїй представницькій промові у Верховній Раді зазначив, що на сьогодні у розшуку в зв’язку з ухиленням від мобілізації перебуває 2 млн українців. І ще 200 тисяч військових – у СЗЧ. Тому «треба вирішити ці проблеми, щоб рухатися далі».Неважко уявити, як їх будуть вирішувати – цифрові моніторинги, арешти рахунків і так далі. План буде в тому, щоб повністю «перекрити кисень» ухилянтам, що примусить їх робити вибір: нелегально за кордон, підпілля, тюрма, військо.Чи ефективно це буде? Головна проблема в тому, що армійська служба залишиться примусовою, тобто поповнення в більшості буде немотивованим. Тому основну задачу я бачу не в тому, щоб загнати в армію побільше народу, а щоб зробити службу привабливою і престижною. Тільки робити це треба не запуском нових гасел про «героїчну боротьбу», і не рекламою кількості чизбургерів, які можна купити на армійську платню. А реальними діями щодо реформування армійських структур та дійсності. Якщо з цим будуть проблеми, то в мене для нового міністра оборони погані новини.

Не розділяю суспільного захвату з приводу 1418 днів війни та штучних паралелей з т.з. ВВВ. У ХХІ столітті тривала війна - це ознака неспроможності керівництва країни й військового командування знайти шляхи до перемоги. Через побудову нормальної системи союзів, ефективні механізми прийняття рішень та контролю їх втілення в життя, оптимізацію використання наявних сил, засобів та ресурсів тощо.В цю війну Україна якраз і вступала як країна ХХІ століття, яка протистоїть оркам з минулого століття. Натомість ми отримали війну на виснаження з туманною перспективою, що противник обовʼязково має розвалитися, правда, невідомо коли.Так, у нас є героїчний спротив та самовідданість з боку СОУ, є героїчна праця комунальників та рятівників у тилу. Це те, чим треба пишатися. Проте недарма кажуть, що будь-який героїзм - це перш за все наслідок помилок командування, які приходиться виправляти героїчними вчинками і смертю чи здоровʼям героїв. А запас героїв в країні невпинно зменшується, зокрема, через особливості суспільного розвитку ХХІ століття. Для якого війни на виснаження є анахронізмом, а не даністю.

В РФ Мадуро вважали одним із головних союзників та лідером, який «допомагає будувати новий багатополярний світ на противагу США». Тому Росія активно поставляла в Венесуелу зброю та всіляко підтримувало.Проте зараз, коли Мадуро так потрібна підтримка, реакція на це РФ максимально в’яла. Нема ні засуджень, ні погроз, ні розриву стосунків, нічого. Лише кумедне «занепокоєння» та запит на проведення екстреного засідання РБ ООН щодо Венесуели. Тобто, зовсім не та реакція, яку чекаєш від країни, яка претендує на те, щоб з нею рахувалися, та розповідає про «багатополярний світ».В принципі, спецоперація США завдала Росії багато шкоди. Країна, яка озброювалася російською зброєю не змогла себе захистити від американців – кращої антиреклами і не знайти. Вірного союзника Росії ефектно викрали, і тепер будуть судити, з натяком для всіх інших, хто не сподобається Трампу. Міжнародний імідж РФ, і так невисокий, впав ще більше.Кумедно буде, якщо американці запропонують Путіну Мадуро в обмін на щось. В колекцію, до Януковича та Асада.

Повертаюся після вимушеної паузи, бо не можу не прокоментувати чергове просте рішення: Міноборони знову скорочує перелік хвороб, які дають непридатність до служби в армії. Пояснюють це «нестачею людей».В принципі, очевидно, що залучення до війська чергової партії примусово мобілізованих та ще і хворих бідолах проблему з особовим складом в бойових бригадах не вирішить. Більшість з них служити не буде (бо легко знайдуть засоби філоніть), але навантаження на військову систему створять. Бо їм треба буде платити зарплату, плюс багато хто відразу ляжуть лікуватися в військові медичні заклади.Щоб армія була боєздатною, у війську мають служити фізично і психічно здорові, мотивовані молоді люди. Все інше - пуста демагогія. Для вирішення проблеми з мобілізацією Україна має виконати чотири головні складові:1. Якісна і зрозуміла медійна кампанія щодо підняття мотивації служити та створення суспільного несприйняття ухилянтства (вчасно зроблено не було, і вже не буде).2. Збільшення зарплат в армії, для підняття престижу військової служби («грошей для підняття зарплат в армії немає» (с)).3. Жорсткі покарання за ухилянтство (два роки про це говорять, але так нічого і не зроблено).4. Прозора і чесна система бронювання (Для нашої країни це взагалі на межі фантастики).Отже, думаю ви і самі бачите, що проблеми з особовим складом у війську від простих рішень нікуди не зникнуть. Навіть якщо всіх хворих визнають придатними, а мобілізаційний вік піднімуть до 85 років.

Найбільше помилка в міжнародних стосунках – це сподіватися на якісь «міжнародні гарантії безпеки». У нас впевнені, що це будуть якісь «вічні домовленості», які назавжди стануть запорукою захисту України з боку США чи ЄС.Вибачайте, але це так не працює. Давно всім очевидно, що домовленостей дотримуються до того моменту, коли вони доцільні. Ось обіцяє зараз президент Трамп гарантії Україні, «майже як у 5-й статті статуту НАТО». Можливо, Трамп дійсно збирається їх дотримуватися протягом своєї каденції. Проте щодо його наступників немає такої впевненості. Замість Трампа в США може прийти до влади проросійський президент, або якийсь ліберальний пацифіст. Який жодних «трампівських гарантій» Україні дотримуватися не буде. Зміна поколінь політиків для США неминуча, рано чи пізно на місце «вашингтонських старців» сяде молода людина. І з нею прийде зміна загальної американською кон’юнктури, яка буде спрямована на подолання внутрішніх проблем, а не на втручання в заокеанські війни.Так вже було під час війни у В’єтнамі. При президентах Кеннеді та Джонсоні кон’юнктура була такою, що доля США тісно пов’язана з Південним В’єтнамом. Проте при Ніксоні політичні акценти змінилися. Сайгон покинули напризволяще, результат відомий. Також згадайте нещодавній приклад з Афганістаном, коли зміна політичної кон’юнктури перекреслила 20 років зовнішньої політики США в Центральній Азії.В Європі те саме – виборні політики, які приходять до влади на короткий термін, після якого їх нерідко тягнуть до суду за корупцію, можуть залишити після себе купу різних гарантій. Більшість із них для їхніх наступників із інших політичних партій чи інших поколінь політиків нічого не буде важити.І привід не дотримуватися гарантій попередників знайти дуже легко – нехитрі юридичні та словесні маніпуляції, і все. В Україні майже 20 років сподівалися на Будапештський меморандум, як на головний гарант нашої безпеки. Проте на Заході його сприймали по іншому: у 2018 році колишній посол США в Україні Стівен Пайфер заявив, що з цим меморандумом Україна отримала не гарантії безпеки, а «запевнення щодо неї». Мовляв, «між цими поняттями є різниця».Тому не варто плекати надій на міжнародні гарантії. Це чергова ширма, яка має сховати невирішені проблеми, які ніхто не збирається вирішувати, і перекласти відповідальність на інших, а не на себе.

Наша перемога під Куп’янськом свідчить про тісний взаємозв’язок всіх подій на лінії зіткнення. Фактично вона народилася під Покровськом, куди російське командування стягнуло і стягує всі свої сили. Оголивши, в тому числі, і Куп’янську ділянку фронту, оголосивши перед цим про взяття райцентру.Українське командування скористалося цією помилкою. Вимотали наявні сили ворога, майстерно спланували і провели тактичну операцію, реалізовану порівняно невеликими ресурсами. За оцінками до 200 російських солдатів потрапили в оточення. Це не Сталінград, але в рамках нашої війни дійсно гучна перемога. І перший значний успіх ЗСУ з початку Курської операції серпня 2024.Головне питання – що далі? Противника треба швидко добити/взяти в полон, і повністю звільнити Куп’янськ. Бо час дорогий. В публічному полі в РФ ці події заперечують, але в непублічному очевидно, що їхнє командування готує контрзаходи, щоб деблокувати свої війська. Значних ресурсів на тому напрямку у них немає, з під Покровська війська забирати не будуть, значить візьмуть з інших ділянок, відповідно їх ослабивши. Варто враховувати, що у росіян, як і в ЗСУ, зараз дуже складна ситуація з особовим складом. Недарма Путін масово вербує до війська іноземців та мігрантів та всіма шляхами тисне на КНДР, щоб ті задіяли свої сили в боях на окупованій території України (але поки марно). Тому битва за Куп’янськ буде тривати і далі.І вже очевидно, що на міжнародному полі для України ця перемога стала тою подією, яка дозволяє вийти на мирні перемовини з «позиції сили». Недарма Віткофф швиденько збирає чемодани на зустріч з Зеленським. Тепер головне втримати Покровськ та Лиман, щоб не обвалилися наші фронти на Донбасі.

В понеділок ЗМІ поширили слова главкома ЗСУ Сирського: «ворог наступає, тому ми повинні посилювати мобілізацію та рекрутинг».Важко не погодитись, бо питання мобілізації та поповнення діючої армії залишається найгострішою проблемою, яка стоїть перед Україною на даному етапі. На жаль, українське суспільство не виявляє готовності відгукнутися на заклик главкома. Очікувано, що люди, яким влада створила ілюзію мирного часу під час війни, не прагнуть залишати комфортне життя і поринути у невідоме. Ба більше, коли з кожного кута чують про низькі зарплати, слабке забезпечення, корупцію, бюрократію, високий рівень дезертирства, свавілля командирів, м’ясні штурми та інші армійські негаразди. Щось із цього правда, щось – вороже іпсо, але відповідний інформаційний фон вже створено. Переломити цю ситуацію у влади немає ресурсу, особливо, коли в ЗМІ постійно мусується тема мирних перемовин.Показово, що заклики до патріотизму в наш час взагалі не працюють – гасла середини ХХ століття абсолютно неактуальні для суспільства ХХІ (нещодавні опитування німецької молоді, яка здебільшого не хоче захищати свою державу, тому підтвердження). В принципі, це закономірно – змінилися технології, обіг інформації, суспільні переконання, культура. А разом із ними – і масові цінності, серед яких патріотизму немає місця. На цьому фоні не дивує, що не працюють популярні серед військових блогерів меседжі, що або ви бороните Україну у лавах ЗСУ зараз, або через рік-два штурмуєте Варшаву, у лавах російської армії. Для більшості сучасних людей, які живуть одним днем із підходом до життя «якось воно складеться», гіпотетичні події майбутнього занадто далекі, щоб за них перейматися зараз.На цьому фоні останні пару місяців спостерігаємо жорстке загострення ситуацій навколо мобілізації, пов’язаних із групами оповіщення ТЦК. Напади на військовослужбовців ТЦК стали вже звичним заголовком у ЗМІ (це в країні, яка веде війну за власне існування). 3 грудня у Львові вбили військового із ТЦК. На цьому тижні на Львівщині вже зафіксовані два напади, з них кричущий випадок стався вчора, коли чоловік вдарив військового сокирою-молотком.Багато в чому це є наслідком бездіяльності влади, яка не бажає загострювати суспільні настрої напередодні потенційних виборів. Тому історія з перевертанням машини ТЦК на Одещині так і залишилася без наслідків, попри розслідування, яке взяло на себе СБУ. Влада притримується звичної тактики – замовчувати та ігнорувати проблеми, в сподіванні, що вони самі зникнуть. Яскравий приклад – вчора офіс генпрокурора у своєму статистичному звіті за листопад не надав дані щодо кількості справ, розпочатих через самовільне залишення військовими своїх частин та дезертирство. Нагадаю, що попередні місяці ЗСУ били всі рекорди щодо СЗЧ, тому очевидно, що влада вирішила прибрати цей негатив з інформаційного поля, чим звільнило простір для маніпуляцій, інсинуацій та чуток. Натомість, якби разом із статистикою по СЗЧ публікували статистику СЗЧ, які повернулися на службу, з відповідними роз’ясненнями, то справи в цьому питанні не виглядали б так кепсько, як видається на перший погляд.В підсумку все залишається як і було – фронт задихається від нестачі солдатів, а українці вперто не бажають служити.