ВС у складі колегії суддів КЦС вказував на необхідність уточнення (конкретизації) правового висновку ВПВС, викладеного у постанові від 20.11.2019 у справі № 344/8200/14-ц про те, що оскільки після виділу частки зі спільного нерухомого майна в порядку ст. 364 ЦК України право спільної власності припиняється, то при виділі частки зі спільного нерухомого майна власнику, частка якого виділяється, та власнику (власникам), частки яких залишаються, мають бути виділені окремі приміщення, які повинні бути ізольованими від приміщень іншого (інших) співвласників, мати окремий вихід, підведену систему водопостачання, водовідведення, опалення тощо, тобто складати окремий об`єкт нерухомого майна в розумінні ст. 181 ЦК України. Проблема такого висновку полягає у тому, що після виділу частки припиняється право спільної власності тільки для того співвласника, частка якого виділяється, а для інших співвласників (якщо їх двоє чи більше) зберігається режим спільної часткової власності. Тому необхідно вказати, що поняття «поділ» і «виділ» не є тотожними: у разі поділу майна, яке перебуває у спільній частковій власності, поділяється між усіма співвласниками, і правовідносини спільної часткової власності припиняються взагалі; у разі виділу частки чи припинення права на частку в спільному майні правовідносини спільної часткової власності, як правило, зберігаються, а припиняються лише для співвласника, якому виділяють його частку в натурі (тобто для решти співвласників режим спільної часткової власності зберігається). Винятком із цього правила є ситуація, коли майно належить на праві спільної часткової власності двом співвласникам, один із яких заявляє про виділ йому його частки. За такої ситуації застосовуються приписи ст. 367 ЦК України про поділ цього майна між двома співвласниками, а не про виділ на підставі ст. 364 ЦК України. ВПВС, погоджуючись з таким обґрунтуванням, 09.04.2025 постановила ухвалу https://reyestr.court.gov.ua/Review/126539228 про прийняття справи № 357/3145/20 до свого розгляду.
ВККС прийняла рішення про відмову в наданні рекомендації на призначення на посаду судді, зважаючи на невідповідність кандидата вимогам, які визначені у статті 69 Закону № 1402-VIII, а саме критеріям професійної етики та доброчесності. Адже під час співбесіди позивачка повідомила, що володіє виключно одним автомобілем Mercedes Benz, проте відповідно до витягу з Єдиного реєстру довіреностей вона видала дві довіреності, якими уповноважила іншу особу перегнати / транспортувати з-за кордону автомобіль марки Porsche Cayenne, а також представляти її інтереси як власника з усіх без винятку питань, пов`язаних з державною реєстрацією зазначеного автомобіля. Надані кандидаткою пояснення (що вона у 2022 році не володіла транспортним засобом марки Porsche Cayenne) Комісія піддала сумніву ще й з огляду на наявність форвардної експортної угоди, в якому наявне посилання на invoice (рахунок-фактуру), де покупцем автомобіля марки Porsche Cayenne вказано позивачку із зазначенням, що саме вона є особою, відповідальною за фінансове врегулювання, тобто сплату мита, акцизного збору, податку на додану вартість. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/126486066 від 13.03.2025 у справі № 990/225/24 зазначила, що висновок ВККС про наявність обґрунтованого сумніву у відповідності позивачки критерію доброчесності та професійної етики не видається свавільним чи необґрунтованим і не виходить за межі виключної дискреції Комісії оцінювати кандидатів
ВПВС в п. 7.23 постанови https://reyestr.court.gov.ua/Review/126486067 від 20.03.2025 зауважила, що при вирішенні спору із стягнення винагороди за працю (заробітної плати) суд виходить із встановлених у справі обставин щодо розміру винагороди (заробітної плати), на отримання якої працівник має право відповідно до закону та/або умов трудового договору (контракту). Роботодавець із нарахованої працівнику винагороди (заробітної плати), в тому числі стягнутої за рішенням суду, як податковий агент в силу підпункту 168.1.1 пункту 168.1 статті 168 Податкового кодексу України зобов`язаний утримати й перерахувати до відповідного бюджету встановлену законом суму податку (обов`язкового платежу). Правовідносини з нарахування, утримання та перерахування податку (обов`язкового платежу) із належної працівникові відповідно до умов трудового договору (закону) винагороди (заробітної плати) знаходяться у площині податкових, а не трудових відносин, а тому суд при вирішенні спору про стягнення винагороди (заробітної плати) не вирішує питання про належні до сплати податки (обов`язкові платежі).
Лише у загальному позовному провадженні здійснення підготовчих дій до розгляду справи по суті виділено в окрему стадію і містить перелік питань, які має з`ясувати суд, до того як приступить безпосередньо до розгляду цієї справи по суті. Оскільки ч. 3 ст. 195 ГПК України (ч. 3 ст. 210 ЦПК України та ч. 3 ст. 193 КАС України) встановлює обмеження переліку підстав, за яких суд має право, так і зобов`язаний зупинити провадження у справі, і такі обмеження встановлені саме для стадії розгляду справи по суті, слід виснувати, що ця норма підлягає застосуванню лише у разі розгляду справи в порядку загального позовного провадження судом першої інстанції. П. 7 ч. 1 ст. 228 ГПК України передбачено право суду зупинити провадження у справі за заявою учасника справи, а також з власної ініціативи у випадку перегляду судового рішення у подібних правовідносинах (в іншій справі) у касаційному порядку палатою, об`єднаною палатою, ВПВС. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/126486058 від 05.03.2025 у справі № 910/13175/23 звернула увагу на те, що у кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів.
Оскільки внесені Постановою № 103 зміни визнані у судовому порядку нечинними, то з 29.01.2020 діє редакція п. 4 Постанови № 704, в якій передбачено, що для визначення посадового окладу та окладу за військовим званням застосовується прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановлений законом на 1 січня календарного року, а не прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановлений законом на 1 січня 2018 року. Зважаючи на це, ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/126486062 від 13.03.2025 у справі № 400/6254/24 підтвердила, що через зростання прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого законом України про Державний бюджет на певний рік, на 1 січня календарного року в осіб із числа військовослужбовців виникли підстави для перерахунку пенсій, призначених згідно із Законом № 2262-XII. Водночас було констатовано відсутність підстав для виплати позивачу щомісячної доплати в сумі 2000 гривень, передбаченої Постановою № 713, а також індексації в розмірі, передбаченому постановами № 118 та №168, оскільки його пенсія при перерахунку за рішенням суду збільшилася за рахунок зростання прожиткового мінімуму для працездатних осіб на відповідний рік.
Покликаючись на Закон № 540-ІХ, КГС у складі ВС зазначав, що на час дії установленого на території України карантину строки, визначені статтями 257, 258 ЦК України, були продовжені, а в подальшому - зупинені на строк дії воєнного стану, який (загальновідомий факт) діє безперервно до цього часу. Водночас загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Одним з принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою. Тому наявність у кредитора можливості заявляти до боржника вимогу про стягнення надмірних грошових сум як інфляційних втрат та 3 % річних спотворює їх дійсне правове призначення (компенсаційний характер), оскільки із засобу розумного стимулювання боржника виконувати основне грошове зобов`язання інфляційні втрати та 3 % річних перетворюються на несправедливо непомірний тягар для боржника та джерело отримання невиправданих додаткових прибутків кредитором. КГС у складі ВС вважав за доцільне відступити від висновку КЦС у складі ВС, викладеного у постанові від 25.09.2024 у справі № 206/2984/23, щодо можливості нарахування 3 % річних та інфляційних втрат не обмежуючись останніми 3 роками, які передували подачі позову. ВПВС, погоджуючись з обґрунтованістю наведених мотивів, 02.04.2025 постановила ухвалу https://reyestr.court.gov.ua/Review/126395764 про прийняття справи № 903/602/24 до свого розгляду.
Перевіривши матеріали справи № 925/457/23 та правильність розрахунку розміру судових витрат, ВПВС в додатковій постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/126395772 від 02.04.2025 відхилила доводи Ради про неспівмірність витрат за участь Адвоката в судових засіданнях через їх стверджувану незначну тривалість, оскільки ці доводи викладені без урахування усталеної практики ВС про те, що участь адвоката у судовому засіданні становить не суто формальну присутність на ньому, а підготовку до цього засідання, витрачений час на дорогу до суду та у зворотному напрямку, очікування та безпосередню участь у судовому засіданні. Доводи Ради про те, що підготовку та подання касаційної скарги і клопотання про зупинення виконання оскарженої постанови слід рахувати як одну послугу, є необґрунтованими, оскільки Товариство зверталось з таким клопотанням двічі та викладено окремими документами, різнились за змістом і обґрунтуваннями, що не дозволяє ототожнювати відповідні послуги Адвоката. Решту доводів Ради, зокрема, про те, що заявлена сума судових витрат не відповідає попередньому розрахунку, викладеному у позовній заяві; що Товариство не надало доказів необхідності залучення Адвоката до участі у судових засіданнях; що вартість послуг Адвоката явно завищена, оскільки становить 60 000 грн (майже 28 % від ціни позову); а також, що вивчення матеріалів справи та підготовка касаційної скарги є однією послугою, що охоплюється загальною діяльністю Адвоката з підготовки позову, ВПВС відхилила як недоречні. Водночас ВПВС вважала справедливим для цілей розподілу 60 000 грн витрат на професійну правничу допомогу виходити з рівнозначності майнової та немайнової вимог Ради. Оскільки у задоволенні немайнової вимоги відмовлено повністю, то Рада має відшкодувати Товариству 30 000 грн витрат на професійну правничу допомогу, які пов`язані з розглядом цієї вимоги, а друга половина заявлених відповідачем судових витрат покладається на позивача пропорційно до 11 % задоволених майнових вимог про стягнення заборгованості з орендної плати, що становить 26 700 грн. Отже, Рада має відшкодувати Товариству 56 700 грн витрат на професійну правничу допомогу в суді касаційної інстанції.
Відлік десятиденного строку на оскарження, на переконання скаржниці, почався після закінчення нею амбулаторного лікування. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/125933385 від 27.02.2025 у справі № 990SCGC/24/24 такий довід визнала необґрунтованим, оскільки він не відповідає нормі ч. 2 ст. 51 Закону № 1798-VIII, яка чітко встановлює строк для оскарження рішення дисциплінарного органу ВРП та початок його відліку, а ґрунтується виключно на власному тлумаченні цієї норми. Позивачка, враховуючи її професійний статус та досвід, не могла не знати порядок оскарження та не усвідомлювати наслідки його недотримання. Доводи про фундаментальний характер недоліків оскарженого рішення могли б заслуговувати на увагу при вирішенні питання про поновлення строку на оскарження рішення в разі, якщо б його зміст однозначно свідчив про очевидні ознаки свавілля з боку дисциплінарного органу, зокрема якщо в ньому не було б зроблено висновку щодо встановлення складу дисциплінарного проступку. Водночас зміст рішення Дисциплінарної палати не дає підстав виснувати про недоліки та помилки такого характеру (було вказано на кількість, характер та повторюваність допущених суддею порушень, відсутність належного мотивування судових рішень, усунення від судового розгляду осіб, питання про права і обов`язки яких вирішувалися судом, явне порушення правил територіальної підсудності судових справ, розгляд справ у нетипово короткі строки). Згідно з висновком Дисциплінарної палати суддя усвідомлювала значення своїх дій та умисно продовжувала вчиняти їх навіть після відкриття дисциплінарної справи стосовно неї. Отже, ВРП дійшла правильного висновку про відсутність підстав для задоволення клопотання про поновлення строку на оскарження у зв`язку з недоведеністю, що строк був пропущений через поважні причини.
ВРП, визнала, що поведінка судді на місці ДТП, в якому загинув військовослужбовець; надання працівникам правоохоронних органів недостовірних відомостей щодо своєї особи та свого керування автомобілем, яким було вчинено наїзд на потерпілого (приховування обставин ДТП); ігнорування законної вимоги поліцейського на місці ДТП щодо проведення огляду на стан сп`яніння за допомогою приладу «Драгер», - є порушенням суддею норм суддівської етики та стандартів поведінки судді і кваліфікується як істотний дисциплінарний проступок, за вчинення якого він підлягає притягненню до дисциплінарної відповідальності. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/126259391 від 13.03.2025 у справі № 990SCGC/15/24 погодилась з тим, що суддя не докладав зусиль для того, щоб на думку стороннього спостерігача його поведінка була бездоганною і такою, що відповідала стандартам поведінки, які суспільство очікує від судді. При цьому було зауважено, що згідно з практикою ЄСПЛ не є порушенням ст. 6 Конвенції притягнення до дисциплінарної відповідальності на основі відомостей про факти, встановлені у кримінальному провадженні, якщо такі відомості аналізувалися в контексті правил службової етики, навіть якщо особа була у кримінальному провадженні виправданою. Тому були визнані необґрунтованими доводи судді, що ВРП визнала його винним у вчиненні кримінального правопорушення, встановивши в оскаржуваному рішенні факти, які підлягали доведенню в кримінальному провадженні. Відповідно висновок ВРП про застосування до судді дисциплінарного стягнення у виді звільнення з посади судді є правильним.
У рішенні від 03.04.2008 у справі «Пономарьов проти України» ЄСПЛ указав, що вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Однією з таких підстав може бути, наприклад, неповідомлення сторін органами влади про прийняті рішення в їхній справі. Проте навіть тоді можливість поновлення не буде необмеженою, оскільки сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження. Від судів вимагається вказувати підстави. У кожній справі національні суди мають перевіряти, чи підстави для поновлення строків для оскарження виправдовують втручання у принцип res judicata, особливо коли національне законодавство не обмежує дискреційних повноважень судів ні в часі, ні в підставах для поновлення строків. У своїй практиці ЄСПЛ сформував підхід, відповідно до якого встановлення обмежень доступу до суду у зв`язку з пропуском строку звернення повинне застосовуватися з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, воно не застосовується автоматично і не має абсолютного характеру; перевіряючи його виконання, необхідно звертати увагу на обставини справи. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/126153469 від 06.03.2025 у справі № 990/328/24 врахувала факт звернення до адміністративного суду з первинним позовом з дотриманням установленого законом строку звернення, поведінку позивача після отримання ухвали суду про повернення цього позову, нетривалий проміжок часу, упродовж якого була подана повторна позовна заява, обставини, зазначені у заяві про усунення вказаних судом недоліків, в межах спірних правовідносин, що свідчить про поважність причин пропуску строку звернення до суду. При цьому було зауважено, що встановлений ст. 122 КАС України строк для оскарження навіть з урахуванням обставин, пов`язаних із поверненням позивачеві первісного позову та зверненням після цього з повторною позовною заявою, був пропущений лише на два дні.
TGLIST.COM.UA
