Після того як ВРП ухвалила рішення внести Президентові України подання про призначення на посаду судді, у особи виникли правомірні сподівання на те, що ВРП направить таке подання до глави держави, а той своєю чергою виконає покладені на нього законом дії - видасть указ про призначення судді не пізніше 30 днів з дня отримання такого подання. Ці законодавчі приписи не містять застережень стосовно того, як належить чинити, коли глава держави допускає затримки у призначенні суддів або виникають іншого роду, як пропонує Європейська комісія за демократію через право (Венеціанська комісія), «глухі кути» в таких призначеннях судді. Видається зрозумілим і незаперечним, що після закінчення строку, визначеного законом для видання главою держави указу, у нього (Президента України) не зникає веління права (вимога) щодо видання такого акта. Рівномірно в особи, стосовно якої має бути виданий указ, виникають законні очікування (сподівання), що навіть після закінчення визначеного законом строку суб`єкт видання указу вчинить активні дії та виконає покладний на нього законом припис видати указ на підставі відповідного подання ВРП. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/125948352 від 27.02.2025 у справі № 9901/415/21 погодилась з наявністю підстав для визнання протиправною бездіяльність Президента України, оскільки він не видав указу про призначення позивачки суддею у строки, визначені Законом № 1402-VIII (не пізніше 30 днів), після отримання 04.03.2021 відповідного подання ВРП.
Нормами ч. 4 ст. 18 Закону № 3689-XII та статті 198 Угоди про асоціацію передбачають анулювання реєстрації торговельної марки (дострокове припинення дії свідоцтва) з підстави невведення її у використання протягом п`ятирічного строку на відповідній території (невикористання в Україні). Перебіг цього строку розпочинається з дати публікації відомостей про видачу свідоцтва або про надання правової охорони торговельній марці за міжнародною реєстрацією в Україні. При цьому умов, що перебіг зазначеного строку починається наново зі зміною власника (уповноваженого користувача) торговельної марки, зазначені норми права не містять. Як десятирічний строк охорони торговельної марки, так і п`ятирічний строк її безперервного невикористання починають перебіг відповідно з дати подання заявки та дати публікації відомостей про видачу свідоцтва (про надання правової охорони торговельній марці за міжнародною реєстрацією в Україні) та не залежать від зміни власника (уповноваженого користувача) такої торговельної марки, хоч ця процедура може супроводжуватись видачею нового свідоцтва. З урахуванням цього ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/126153470 від 05.03.2025 у справі № 910/8781/23 відступила від протилежного за своїм змістом висновку КЦС, наведеного в постанові від 09.06.2021 року у справі № 757/34959/18-ц, відповідно до якого перебіг пʼятирічного строку безперервного невикористання торговельної марки як підстави для дострокового припинення майнових прав на неї має починатися від дати отримання особою прав на використання спірного знака для товарів і послуг від попереднього власника. Вирішуючи спір по суті ВПВС виходила з того, апеляційний суд установив обставини невикористання торговельної марки за спірним свідоцтвом протягом останніх п`яти років, що є підставою для дострокового припинення дії свідоцтва на торговельну марку в зазначеній частині за умови відсутності поважних причин для її невикористання.
ВПВС в постановах https://reyestr.court.gov.ua/Review/125933394 від 06.03.2025 у справі № 990/10/25 та https://reyestr.court.gov.ua/Review/126054755 від 20.03.2025 у справі № 990/371/24 вкотре нагадала, що нормами КАС України регламентується порядок розгляду не всіх публічно-правових спорів, а лише тих, які виникають у результаті здійснення суб`єктом владних повноважень управлінських функцій і розгляд яких безпосередньо не віднесено до підсудності інших судів, а тому до підсудності Верховного Суду як суду першої інстанції віднесено лише ті спори щодо оскарження актів (дій чи бездіяльності) ВРУ та Президента України, які виникають у правовідносинах, де ВРУ та Президент України реалізовують свої владні повноваження (крім законодавчої діяльності). У цих справах позовні вимоги були спрямовані на те, аби за судовим присудом спонукати ВРУ до законотворчої діяльності або главу держави, зокрема, використати своє право законодавчої ініціативи. Тобто сфокусовані на ті їхні функції і повноваження, які не є формою вираження владної публічної управлінської діяльності, і через це на них не поширюється юрисдикція загальних судів. На доводи апелянта про обмеження його права на доступ до суду ВПВС зауважила, що ЄСПЛ у своїй практиці неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у ст. 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (п. 33 рішення від 21.12.2010 у справі «Перетяка та Шереметьєв проти України»).
ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/125933384 від 27.02.2025 у справі № 990/99/24 знову зауважила, що рішення про рекомендацію або про відмову в наданні рекомендації про призначення кандидата на посаду судді приймається за внутрішнім переконанням членів ВККС. ВПВС врахувала, що під час співбесіди кандидат не надала належного обґрунтованого пояснення, чому не вказала вартості об`єктів нерухомого майна на дату набуття права чи за останньою грошовою оцінкою, адже вона не могла бути необізнаною про вартість квартири, яку придбала для себе у 2016 році. Також, маючи право власності на три легкові автомобілі, кандидат не зазначила вартості двох автомобілів, оскільки не памʼятає обсяг витрачених коштів. ВККС вважала, що необізнаність стосовно вартості автомобілів, яка є ціною в договорах купівлі-продажу транспортних засобів, викликає обґрунтований сумнів у відповідності кандидата на посаду судді критерію доброчесності. Погоджуючись з цим, ВПВС зазначила, що суттєвим стосовно обставин щодо незазначення у декларації усіх даних є не стільки тлумачення наявності чи відсутності у позивача обов`язку зазначити відповідні відомості, скільки невжиття кандидатом належних заходів для відображення достовірних відомостей. Ненадання позивачкою інформації щодо вартості належного їй майна унеможливлює оцінку Комісією законності його набуття, свідчить про обґрунтованість сумніву у джерелах походження майна. ВПВС визнала правильними також висновки ВККС, що кандидат мала б урегулювати питання щодо несумісності діяльності адвоката та обіймання посади державної служби категорії «В» - секретаря судового засідання та помічника судді. Адже особа, яка володіє свідоцтвом про право на заняття адвокатською діяльністю, до офіційного припинення дії такого свідоцтва є членом НААУ, що є підставою для зазначення такої інформації у відповідному розділі декларації. Однак членства в такій асоціації у декларації не було відображено.
Аналіз змісту Закону № 1644-VIІ стосовно того, до кого можуть бути застосовані санкції, дає підстави стверджувати, що перелік таких осіб є критеріальним, орієнтувальним, поосібним, але не вичерпним. Приписи цього закону не містять правил, за яких до підсанкційних осіб не можна відносити осіб за іншими критеріями (ознаками). Тобто форми захисту наведених цінностей з боку України можуть бути спрямовані не тільки стосовно іноземних та інших суб`єктів, перелічених у ч. 2 ст. 1 Закону № 1644-VIІ, але й стосовно кожного, чия діяльність загрожуватиме об`єктам, які знаходяться під охоронюваною дією цього Закону. Якщо серед таких осіб є резиденти, то й вони можуть бути суб`єктами застосування санкційних обмежень. На переконання ВПВС, висловленого в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/125933383 від 27.02.2025 у справі № 990/41/24, характер діяльності конкретної особи (фізичної чи юридичної), яка може кваліфікуватися як реальний чи потенційний ризик для загальної безпекової ситуації в країні, превалює над ознакою суб`єктності (резидент чи нерезидент) такої особи. ВПВС в постанові від 6.07.2023 у справі № 9901/635/18 вже формулювала висновок про те, що визначальним для застосування санкцій є не перелік суб`єктів, а саме певна їх діяльність. Іншими словами, основним критерієм визначення суб`єкта, до якого можуть бути застосовані санкції, є його діяльність, зазначена у п. 1 ч. 1 ст. 3 Закону № 1644-VII, а не оцінка його належності до резидентів чи нерезидентів. Водночас оцінка факторів ризиків, які становлять загрозу державності, фокусується не на доведенні достеменно будь-чиєї вини, а на існуванні самої можливості / імовірності причетності певної особи до дій, які є підставою для застосування санкцій.
Висловлення ВРУ недовіри посадовій особі, яку вона призначила на посаду, є підставою для її звільнення із займаної посади, тобто формою реалізації установчої функції, а не її складовою через закріплення окремого повноваження, обумовленого основними напрямами діяльності парламенту (саме в цьому полягали доводи позивачки щодо перевищення ВРУ конституційних повноважень при її звільненні). Способи, у які ВРУ здійснює установчу функцію, визначені Конституцією України, зокрема й у спосіб висловлення недовіри посадовій особі (п. 25 ч. 1 ст. 85 - недовіра Генеральному прокуророві, ст. 87 - резолюція недовіри КМУ). Водночас конституційні повноваження ВРУ щодо участі у формуванні органу, який здійснює парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина,визначені як призначення на посаду та звільнення з посади Уповноваженого ВРУ з прав людини. Закон № 389-VIII, так само, як і інші закони, не встановлює, за яких фактів (обставин) ВРУ може звільнити призначену нею особу з посади з підстави висловлення недовіри. Не встановлено законом також критерії, за яких недовіра може бути висловлена. Це дає підстави стверджувати, що визначення підстав для висловлення недовіри призначеній посадовій особі є дискреційним повноваженням ВРУ. Водночас їх реалізація не може бути свавільною. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/125933386 від 27.02.2025 у справі № 990/92/22 дійшла висновку, що мотиви, якими керувалася ВРУ, звільняючи з посади, не дають підстави вважати рішення ВРУ свавільним. Оскільки питання про висловлення недовіри розглядається без урахування процедур, передбачених спеціальними законами, що визначають правовий статус відповідних посадових осіб, ВПВС відхилила довід позивачки про обов`язковість висновку тимчасової спеціальної комісії ВРУ як передумови її можливого звільнення.
Суб`єкт владних повноважень в адміністративному процесі має право на звернення до суду у порядку та у спосіб, які обмежені повноваженнями, визначеними Конституцією і законами України. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/125933395 від 13.03.2025 у справі № 990/17/25 зазначила, що суб`єкт владних повноважень не має прав, у розумінні міри свободи поведінки, а лише наділений законодавцем певними повноваженнями, необхідними для реального виконання завдань та функцій держави, що покладені на нього. Таким чином, законодавство встановлює обмеження щодо можливості звернення до суду суб`єктами владних повноважень. Можливість звернення суб`єкта владних повноважень до суду адміністративної юрисдикції має бути пов`язана з виконанням ним владних управлінських функцій, в межах повноважень та за умови, що право на таке звернення прямо передбачене законом. Оскільки Держаудитслужба як суб`єкт владних повноважень за законом не має права на звернення до суду з позовом про оскарження рішення ВРП, одним з яких є рішення про вжиття заходів для забезпечення незалежності суду, а також відсутність обґрунтування щодо реалізації яких своїх повноважень або на забезпечення яких функцій Держаудитслужба звертається до суду, ВПВС погодилась з тим, що спір знаходиться поза межами розгляду не тільки судами адміністративної юрисдикції, а й не належить до предметної юрисдикції інших судів.
ВПВС неодноразово, зокрема у постанові від 24.11.2022 у справі № 9901/480/19, роз`яснювала, що як протиправну бездіяльність суб`єкта владних повноважень необхідно розуміти зовнішню форму поведінки (діяння) цього органу / його посадової особи, яка полягає (проявляється) в неприйнятті рішення чи в нездійсненні юридично значимих й обов`язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб`єкта владних повноважень, були об`єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені. Для визнання бездіяльності протиправною недостатньо одного лише факту неналежного та/або несвоєчасного виконання обов`язкових дій. Важливими є також конкретні причини, умови та обставини, через які дії, що підлягали обов`язковому виконанню відповідно до закону, фактично не були виконані чи були виконані з порушенням строків. Вагомими є юридичний зміст, значимість, тривалість та межі бездіяльності, фактичні підстави її припинення, а також шкідливість бездіяльності для прав та інтересів заінтересованої особи. За визначених критеріїв ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/125876664 від 13.03.2025 у справі № 990/95/24 дійшла висновку, що поведінка ВККС щодо розгляду звернення не має характеру протиправної бездіяльності.
Філологічний та логічний аналіз поняття «істотне порушення учасником іспиту порядку складення іспиту» дозволяє виснувати, що під таким порушенням слід розуміти умисне (свідоме) грубе нехтування правилами складання іспиту, або зневажливе ставлення до цих правил, яке вплинуло на складання кваліфікаційного іспиту самого учасника, який допустив це порушення, або інших учасників кваліфікаційного іспиту». Позивачка факт використання тексту Рішення КСУ під час виконання практичного завдання не заперечує, не покликається на відкриття цього Рішення з необережності (випадково), а наполягає на тому, що вона свідомо його використала під час виконання практичного завдання для того, щоб обґрунтувати і вмотивувати рішення у модельній справі. Водночас позивачка мала демонструвати належну обачність та обережність при роботі з джерелами інформації під час іспиту, а також враховувати під час виконання практичного завдання вимоги встановлених щодо всіх учасників правил. Поняття академічної доброчесності, визначене у ЗУ № 2145-VІІІ «Про освіту», не розповсюджується на правовідносини, що виникають під час оцінювання кандидатів на посаду судді у межах процедури кваліфікаційного іспиту. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/125673629 від 25.02.2025 у справі № 990/190/23 погодилась з обґрутнованістю рішення ВККС щодо визнання позивачки особою, яка не склала кваліфікаційного іспиту.
За наслідками розгляду справи № 910/18489/20 ВПВС в п. 100 постанови від 06.09.2023 зробила такі висновки: «Спеціальна позовна давність в один рік, передбачена ст. 681 ЦК України для вимог щодо виявлення у господарських відносинах прихованих недоліків товару, на який встановлений гарантійний строк, та передбачена п. 1 ч. 2 ст. 258 ЦК України для вимоги про стягнення штрафу, мала би спливти 1.10.2020. Втім, з 2.04.2020 набрав чинності Закон № 540-ІХ, згідно з яким під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені, зокрема, статтями 258, 681 ЦК України, продовжуються на строк його дії. Тому позовна давність за зазначеними вимогами покупця, заявленими 24.11.2020, не спливла. Навіть якщо врахувати лист-відповідь постачальника покупцеві від 19.07.2019, в якому постачальник визнав недоліки переданого ним товару, то перебіг позовної давності мав б спливти 20.07.2020, якщо б на той час не набрав чинності Закон № 540-ІХ. З огляду на викладене немає підстав для відступу від висновку, який ВС у складі колегії суддів КЦС виклав у постанові від 1.12.2021 у справі № 373/651/20». Відповідно до правового висновку викладеного у цій постанові (від 01.12.2021 у справі № 373/651/20), строки звернення до суду продовжуються з моменту набрання чинності Законом № 540-ІХ, тобто з 02.04.2020, а у період з 12 березня до 02 квітня 2020 року суд може врахувати карантин як поважну причину пропуску такого строку. Оскільки вже було зроблено висновок про те, що початок зупинення строку звернення до суду потрібно пов`язувати саме з моментом набрання чинності 02.04.2020 Законом № 540-ІХ, ВПВС 27.02.2025 постановила ухвалу https://reyestr.court.gov.ua/Review/125736758 про повернення справи на розгляд ВС.
TGLIST.COM.UA
