КнигомАнка

Почала читати документальний репортаж американського журналіста Джона Герсі “Хіросіма”. Він поїхав до Японії в 1946 році, де проінтервʼював 6 людей, які пережили бомбардування. Після чого випустив репортаж в The New Yorker. Тираж розійшовся понад три мільйони.Це важливий репортаж, який описує події під час бомбардування. Свідки детально розповідають, де вони були, що трапилося і що вони робили після.Знищені будівлі, пожежі, люди під завалами, які кричать, обгорілі уцілілі…Насправді це жахливо, але цікаво. У мене мало знань про цю подію, тому ця книга дійсно допомагає цю лакуну заповнити. Вона не тільки описує, що відбулося, а й наслідки, адже автор впродовж 40 років спілкувався з цими 6 людьми.АЛЕя не можу не уявляти росіян в цих описах… І мені від цього ХАРАШО!Можливо, це розчєловєчєньє. Можливо, це все ще стрес після останнього обстрілу, коли знову прилетіло біля мого будинку. А можливо, це те єдине, що приносить мені справжню насолоду…Страшно усвідомлювати це про себе. Але така правда.Отака хуйня, малята.

Літо я почала з доволі літньої книги. Але, як на мене, то це не та книга, яку береш на пляж чи відпочинок. Адже вона сповнена печаллю.І звісно ж, це “Привіт, печале” Франсуази Саґан (1954). Я обожнювала цю авторку в свою ранню молодість. Прочитала купу її книжок, але “Привіт, печале” найбільше запало в серце.Мені було страшно перечитувати цей роман, але насправді даремно. Оскільки я знову проживала цю історію, як вперше…Літо, Французька Рив’єра, вілла, купання, перше кохання, поїздки до Канн, казино, поїздки на кабріолеті, ресторани та бари. Легкість і безтурботність. Ось як проходить відпочинок 17річної Сесіль. Вона разом зі своїм батьком та його коханкою насолоджується кожним днем.Але їхню ідилію порушує Анна - стара подруга матері Сесіль, яка приєднується до їхнього відпочинку. І все змінюється…А перед нами тим часом уже зав'язувалася драма: спокусник, жінка легкої поведінки і розсудлива леді. Для мене ця книга - як купання в океані. Океан холодний, бажаний, ти весь потний, знемагаєш від спеки. Занурюєшся в нього - відчуваєш полегкість та насолоду. Але буквально через кілька хвилин холод пронизує тіло. І ти швидко вибігаєш з води. Зігріваючись під сонечком, ти сидиш, дивишся на цей океан і думаєш…Так і ця книга. Сюжет, мова, психологізм, влучні спостереження одразу захоплюють. Роман читається на одному диханні. Але поступово починає поглинати тривога. Тривога. Недовіра. Та невже? Невже вона наважиться? Фінал же бʼє під дих. А потім ти знову і знову повертаєшся до книги, щоб зрозуміти героїв, їхні дії, їхні життя…Авторці було лише 18 років, коли вона написала цей роман. І він став сенсацією, адже в ті часи така відверта та провокативна книга шокувала. Мене ж шокувало те, що авторка так вміло, так гостро, так відкрито, так вишукано пише в свої 18. Як можна так розбиратися в людях в такому юному віці? Я вражена глибоким психологізмом. Тим, як препарує своїх героїв: їхні думки, їхні почуття, їхні дії… Просто шикарно!🧡“Привіт, печале” про дорослішання та про помилкиале так легко було піддаватися своїм пориванням, а потім шкодувати про них… Про помилки та їхні наслідки. І саме тому остання сторінка шокує, адже ніхто ніяких висновків не зробив.Книга читається швидко і легко. Раджу всім.до чужих недоліків призвичаюєшся, якщо не маєш наміру їх виправляти. Я досі памʼятаю смак тих заспаних наївних поцілунків і гупання Сирілового серця поруч з моїм у ритмі ударів хвиль на піску... Один, два, три удари серця, і мʼякий шурхіт піску, один, два, три... один: він переводив подих, поцілунок ставав упевненішим, наполегливішим, я більше не чула шуму моря, лише відлуння швидкого пульсування своєї крові. ну гарно ж…5⭐️Додаю в улюблене.#Анка_прочитала#Анка_рекомендує

Поки русня закидує нас ракетами, я читаю «В одну річку двічі» фінської письменниці Софі Оксанен. Коли почалася повномасштабна війна, я найбільше боялася окупації і зґвалтувань. І це ще до новин з Бучі та інших окупованих на той час територій. Я навіть читала інструкцію, що робити, якщо тебе ґвалтують… Бо де є російські військові, там точно є ґвалтування. Есей Софі Оксанен «В одну річку двічі. Мізогінія як зброя Росії» — це розповідь про те, як пережите одного разу сексуальне насилля пронизує болем не одне покоління, і як десятки років потому воно може відгукнутися здавленим криком вже в тобі.Шукаючи походження німоти в своєму родові, авторка розповідає, що таке імперська Росія. Країна, яка окуповує території, знищує народи, застосовуючи щоразу одні й ті самі методи, в тому числі зґвалтування. Пише Олеся Біда (журналістка відділу розслідувань воєнних злочинів англомовного медіа The Kyiv Independent, авторка документального фільму-розслідування «Він прийшов знову» про сексуальні злочини російських солдатів в Україні) в передмові до книги. Софі Оксанен розповідає про власну родинну трагедію: її бабусину сестру на початку другої окупації Естонії Радянським Союзом забрали на допити, після чого вона більше не розмовляла.Зґвалтування, замовчування, безкарність - ось що притаманно для російських військових протягом останнього століття:З перспективи Естонії війна в Україні відчувається так, ніби ми знову проживаємо події 1940-х років, і хтось увесь час натискає кнопку повтору, поки Росія користується тим самим посібником, що й за своїх попередніх загарбницьких війн. Все це ми бачили й переживали раніше: терор цивільного населення, депортації, катування, русифікацію, пропаганду, інсценізовані судові процеси, фіктивні вибори, обвинувачення жертв, потоки біженців, знищення культури.Утім, поширене здивування серед західних країн засвідчило те, що російський посібник із імперіалізму вивчено недостатньо добре. Саме цей подив демонструє, чому слід говорити про попередні воєнні злочини, чому їх варто досліджувати, й чому вони мають бути частиною нашої постійної культурної памʼяті. Авторка детально і чітко пояснює, чому зґвалтування - це не випадкові дії військових, а спрямована тактика росіян. Вона використовує різні дані, статистику, інтервʼю, статті та дослідження, підтверджуючи свої тези.Так, тема важка. Але якщо чесно, я здивована, що це так швидко і навіть легко (в емоційному плані) читається. Софі Оксанен з такою повагою пише про людей, які пережили досвід зґвалтування: без емоційних маніпуляцій, без надмірної жалості, але і не холодно. Вона повертає цим людям голос, адже розповісти про це - це вже хоробрість.Це сильно!Отож не будьмо байдужими й не ховаймо очей.

Почну серію своїх постів про Вірджинію Вулф та її “До маяка”(1927). Писати відгук на цю книгу - така безнадійна справа. Адже тут стільки всього, про що хочеться поговорити… Не кажучи вже про цілі дослідження цього роману критиками та літературознавцями.Але що ж…монотонні удари хвиль об берег, які здебільшого вистукували розмірений, суголосний до її думок ритм і так втішно ніби раз у раз повторювали, поки вона сиділа з дітьми, слова старої колискової «Я тебе бороню, я тримаю тебе». Як я вже писала, років 10 тому я прочитала “До маяка”, і книга здалася мені доволі сухою, і навіть нудною. Я взагалі не зрозуміла, про що вона, хоча щось мене і вабило в ній. Тож в підсумку я поставила 3,5 бала.Зараз же я насолоджувалася кожною сторінкою: глибиною, психологізмом, влучністю, емоційністю. Чому я безмежно рада, бо і потроху розвиваюсь (сподіваюсь🤞), і тому, що обожнюю Вірджинію Вулф🧡Тут майже немає сюжету. Що доволі логічно, адже це потік свідомості. Але якщо ви хвилюєтеся, що це суцільний текст, то не бійтеся. Тут купа діалогів, різних ракурсів (адже багато героїв), навіть є якісь незначні події. Герої спілкуються, ходять до моря, грають в теніс, малюють, читають, закохуються. І роздумують. І в центрі цих роздумів місис Рамзі. Місис Рамзі була тою опорою, зʼєднувальною частиною, яка тримала всіх в купі. Її всі (ну майже всі) обожнювали, можливо, навіть боготворили. Місис Рамзі, яка постійно ходила з кошиком, в якому носила допомогу бідним. Місис Рамзі, яка одним словом, рухом, посмішкою давала людині розцвісти від щастя. Місис Рамзі, яка чує інших, бачить їх, підіймає в них найкраще, дає їм віру, що вони здатні на все:Вона мовчала завжди. Бо все знала, навіть нічого не питаючи. Її щирість проникала туди, де розумакам доводилося вдавати розуміння. і прямодушність метко, мов камінь, легко, мов птах, природно сягала істини, яка тішила, підтримувала, допомагала - хоча, можливо, це була лише ілюзія. Але якою була вона? Про що думала? Про що мріяла? Чи втомлювалася вона від чоловіка, якого постійно треба контролювати, бо він, як вулкан, міг в будь-який момент вибухнути? Чи втомлювалася вона від 8 дітей? А від друзів, які відпочивали разом з ними? Вона, як антена, постійно відчуває зміни настроїв інших, намагаючись ці зміни покращити. Але людина, яка постійно “моніторить” та “ублажає” інших (навіть просто емоційно), не може не втомлюватися. Вона обожнювала, коли потребували її допомоги та підтримки, нею захоплювались, алеТак вихваляючись своєю здатністю огортати й захищати, вона вже залишила від себе ледь не саму оболонку, за якою ще могла б себе впізнати; все розлила, роздала. Коли вона помирає, то з нею зникає і ось це відчуття тепла. Наче все те саме, але все інакше.Це місис Рамзі - маяк, до якого всі злітались:У чому сенс життя? Та й по тому — просте питання; з роками його зазвичай закриваєш для себе. Великого одкровення так і не сталося. Велике одкровення, мабуть, ніколи й не приходить. Натомість є щоденні дрібні дива, осяяння, сірники, що ними хтось несподівано чиркає в темряві; і це був один із них. І це, й усе інше; вона, Чарльз Танслі та хвиля, що набігає на берег; місис Рамзі, яка зводить їх разом; місис Рамзі, яка каже: «Тут життя зупиняється»; місис Рамзі, яка робить із миті щось постійне (так само, як в іншій сфері намагалася робити з миті щось постійне Лілі), — така була природа одкровення. Посеред хаосу з'явилася форма; вічні мінливість і плинність (вона дивилася, як пливуть хмари, як тремтить листя) раптом застигли. Життя тут зупиняється, сказала місис Рамзі.— Місис Рамзі! Місис Рамзі! - повторила Лілі. Усім цим вона завдячувала їй.

Хочу сьогодні поговорити про негативні відгуки. Як ви могли помітити, в мене на каналі майже немає відгуків на книги, які мені не сподобалися. І це не значить, що мені такі не трапляються. (Хоча маю визнати, що таких дійсно дуже мало.)Якщо чесно, мені не дуже цікаво писати відгуки на ці книги. Адже все це справа смаку, настрою, розвитку, тригерних особисто для тебе тем. Та й не хотілося б впливати на людей, щоб вони передумали їх купляти. Адже завжди є ймовірність, що саме вам саме ця книга може зайти. Наприклад, з Алісою (Peake-week Papers) та Катею (Едіп, Нарцис, Горгони) у мене співпадає смак на 90%. Але обидві мені розбили серце: бо Алісі не сподобалася “Катананхе”, а Каті - “Уроки грецької”. І якби я їх послухала, то пропустила ці книги, які захопили моє серце, мою душу, мою голову.Ну і звісно, в мене є завжди страх думка, що зараз я захейчу книгу, яку просто не зрозуміла або до якої ще не доросла (привіт, Анка, в 20 років!).Я створила цей канал , щоб ділитися класними книгами, щоб про них дізналися більше людей. А розповідати про книги, які мене не зачепили, не бачу сенсу. Але в той самий час я не хочу, щоб ви думали, що я лише хвалю книги. Ні, просто я про них не розповідаю. От наприклад сьогодні дочитала “The Safekeep” (у нас вона вийшла під назвою “Таємний сховок”)Яель ван дер Вуден, і вона мене не дуже зачепила. Тому і писати на неї відгук не хочу. Бо моя логіка проста: я ще не розповіла про “Маїсових людей”, а витрачати дорогоцінний ресурс та час на написання відгуку на “Сховок” якось дивно і нерозумно . Тому питання: чи хотіли б ви все ж таки знати про ці книги? Чи фіг з ними?))І взагалі, як ставитеся до негативних відгуків? Слухаєте їх? Чи, незважаючи навіть на них, купуєте книги?

Поки я роздумую над Вулф, розповім про першу прочитану книгу з мого оптимістично-нереалістичного списку книг для книжкових клубів. Хоча я її встигла прочитати, але на клуб так і не потрапила, бо у чоловіка був день народження🌚І це “Покійний Маттіа Паскаль” італійського письменника Луїджі Піранделло (1904)Чи хотіли б ви потрапити на власні похорони? Чи цікаво вам було б дізнатися, як на вашу смерть реагують близькі, друзі, знайомі? Чи що про вас напишуть в некролозі?А от головний герой цього роману про все це дізнався (і відповіді не дуже його потішили). Як це сталося, що він став свідком власної смерті, а точніше двох - саме про це ця книга. І ні, це не горор чи жахи. А зовсім навпаки, це іронічно-філософський роман з нотками абсурду, екзистенційної кризи і пошуку відповіді на питання “Хто я?”.Книга починається з цього уривку:Однією з небагатьох речей, а точніше, мабуть, єдиною, яку я знав напевно, було те, що звали мене Матіа Паскаль.Це часто мені допомагало. Щоразу, коли хтось із моїх друзів чи знайомих втрачав здоровий глузд настільки, щоб звернутися до мене за якоюсь порадою чи рекомендацією, я знизував плечима, мружив очі й відповідав: ⁃ Мене звати Маттіа Паскаль. ⁃ Дякую, дорогенький. Це я знаю. ⁃ І тобі здається, що цього замало? І так, для героя мати імʼя, сміливо говорити його - це вже досягнення. (Чому? Читайте книжку))Цей роман про те, що Маттіа Паскаль отримав другий шанс почати все спочатку: обрати будь-яку країну, місто, професію, друзів. Звучить як повна свобода та звільнення від минулого. Але тільки звучить. Адже з минулим ти втрачаєш і себе, і свою ідентичність. Та й коли перед тобою весь світ, ця безмежна свобода лякає. Оскільки треба приймати вибір, обирати з безлічі варіантів.А навіть коли ти проходиш через всі ці вибори, таки оселяєшся в незнайомому місці, то відчуваєш себе чужим. Без звʼязків, без знайомих, без власного я. Лише ти і твоя тінь.То чи можливо стати іншою людиною? Чи втеча від минулого і самого себе - це вихід? Герой думав, що можу стати іншою людиною, жити іншим життям. Іншою людиною, так, але за умови, що нічого не робитиму.Що ж це за людина? Тінь людини! І що це за життя? Поки я задовольнявся тим, що закривався сам у собі й лише дивився на те, як живуть інші, я міг зберегти ілюзію, що живу іншим життям. Мені ця книга сподобалася. Проте для мене вона не зовсім рівна. Її початок наповнений іронією, комічними сценами, навіть абсурдно-кумедними. Середина трохи просідає, адже саме вона сповнена філософськими роздумами та несповнена іронією (а я люблю гумор!). А от фінал знову порадував, автор доводить його до якогось гротеску.Луїджі Піранделло - драматург, що і не дивно. Абсурдність, гротескність, поєднання трагічного з комічним - це все притаманно для драматургії. Саме за внесок в драматургію та сценічне мистецтво автор отримав Нобелівську премію в 1934 році.Коротше, “Покійний Маттіа Паскаль” - це іронічно, це глибоко, це цікаво. Але через ось це просідання в середині, я не змогла повністю насолодитися книгою.4,25⭐️#Анка_прочиталаА ще додаю її в рубрику #ЛітератураБезВізи Італії ще не було)

Я завжди думала, що трагедія в Чорнобилі, як не сумно це визнавати, - це гарна база для трилерів та горорів в серіалах та фільмах. Але чомусь не думала, що трилери та горори можуть бути і в літературі. І ось роман “Залишена” Оксани Ковальчук саме про це. Це істинно дивне місце, яке не осягнути ось так з наскоку, воно ніби поза часом, запечатане у безмежжі, як муха в краплі бурштину. Якщо чесно, то я нічого не знала про цю книгу. Лише чула гарні відгуки від Оксани Павленко (Коли ми говоримо про книжки), на які я і повелася. І зовсім не шкодую, бо книга мені дуже сподобалася, і я не очікувала, що аж так.Історія починається доволі похмуро та жаско, чіпляючи з першого речення:Першими її знайшли мухи. Колисали монотонним дзюрчанням жужалець, облягали тенетами лоскітливих лапок, прикрашали дрібними перлами жовтавих яєць. Мухи робили те, на що призначила їх природа, — помазували її на нове життя. Другими її мали б знайти жуки, а за ними — мурахи, що прийшли б полювати за їхніми личинками, однак сторожкі кроки, приглушені глицею, порушили передбачений природою ритуал. Отже, головна героїня Оля знаходить в лісі тіло мертвої жінки. Випадково. Випадково опинившись в цьому лісі. Випадково опинившись з незнайомою підліткою. Випадково приїхавши в село в Чорнобильській зоні відчуження. Довго роздумуючи і сумніваючись, дівчина таки їде до поліції, розповісти про цю знахідку. Її поїздка, яка мала завершитися за пів дня, перетворюється на довгу і неприємну «пригоду».Цей роман мені сподобався багатьма аспектами. По-перше, це атмосфера. Було відчуття, що як героїня потрапила в пастку, так і я поступово все більше заплутувалася в павучій павутині. Відчуття липкості, тягучості, якоїсь безнадії, огиди, самотності. Знаєте, оце відчуття, коли ти заходиш в покинутий будинок: тривога, холод, мурахи по шкірі, відчуття, що за тобою стежать, сум, коли бачиш покинуті речі. Ось все це про цей роман.Авторка майстерно створює (або ж відтворює) те, що описує. Її описи, деталі, доволі яскраві, легко візуалізуються, ти їх прям відчуваєш: на дотик, на запах, на смак.По-друге, сама мова авторки. Це не примітивна мова (як, на жаль, часто зустрічається в жанрових книгах), а навпаки: наповнена, жива. Окремий плюс діалект. Авторка сама з Житомирщини, а саме з Зони відчуження, тому їй важливо було відтворити діалект, яким все менше людей спілкуються.По-третє, ну звичайно це сама історія. Мені зайшло, як забобони переплітаються з нашою реальністю. Авторка поєднує і історичні факти про княгиню Ольгу, і міфологічність Чорнобильської трагедії, і звичайні людські історії. Я так переживала, що фінал все зіпсує, але ні. Особисто я була дуже задоволена розвʼязкою.По-четверте, це глибина тексту. Так, тут немає на 10 сторінок рефлексій чи філософствувань. Але авторка навіть одним абзацом зачіпає купу важливих тем: причому як особистих, так і колективних.Це і стосунки в сімʼях, і батьки, які при розлученні залишають не лише колишніх дружин, а й дітей, і ці діти, які не розуміють, чому батько більше не хоче їх бачити.Це покинуті люди в покинутих селищах, які нікому не потрібні. Це забуті історії, традиції, фольклор, які просто зникають. Це і про ліс, який став свідком великого горя, і про природу, яка поглинає всі ознаки людського життя. Як каже сама Оксана Ковальчук в інтервʼю “важливий елемент роману — це задавнена, стерта пам’ять, яку береже сама земля, бо люди забувають.”Для мене ж ця книга про байдужість. Байдужість одне до одного. Байдужість до своєї землі. Байдужість влади до свого ж населення. Байдужість до горя інших. Про толерування жорстокості та несправедливості.Коротше, раджу “Залишену” всім!А ще раджу подивитися відео, де Оксана Ковальчук розповідає про місця з книги, як готувалася до написання, про її бачення Зони відчуження. Дивиться на одному диханні.В кожній людині живе якийсь покинутий дім: чи дім її дитинства, чи баби та діда, будинок, який залишили, але з ним повʼязано багато спогадів. Тому для мене покинуті хати - це щось дуже жалке. Це наче залишена жива істота, яка досі чекає. 4.5⭐️#Анка_прочитала#Анка_рекомендує

Облиш цю фантазію, Ґреме. (с)Майже 15 років тому під час медового місяця я читала “Кроки по склу”(1985) шотландського письменника Єна Бенкса. Я нічого не зрозуміла, але мені сподобалося. Памʼятаю, як мене вразив цей твір, а точніше, світ (світи?), який створив автор.Ось я перечитала цю книгу. Зрозуміла вже наааабагато більше, хоча точно не все. І мені все ще подобається, проте трохи свідоміше🤞 І я все ще під враженнями від світу (світів?), який створив автор.Я не буду розповідати сюжет книги, бо до неї треба підходити, на мою думку, з чистою головою, тобто чим менше про неї знаєш, тим краще.Але взагалі ця книга складається з трьох сюжетних ліній. Вони зовсім різні, але не хвилюйтеся: в останньому розділі вони, можна сказати, поєднуються. І плюс, і мінус цієї книги в тому, що інтерпретувати її можна зовсім по-різному. У кожного читача своя реальність, в яку він вірить.Саме про реальність, а точніше, хиткість нашої реальності. Саме про це для мене “Кроки по склу”. Ось це відчуття, що наша реальність може в будь-який момент розсипатися у нас під ногами. Сьогодні ти найщасливіша людина, а завтра виявиться, що ти жив у вигаданому тобою ж світі, у фантазіях і ілюзіях. А коли ти усвідомлюєш, що наш світ нестабільний, непередбачуваний, крихкий, то приходять страх, невпевненість і питання, як жити далі. За що триматися, коли ґрунту під ногами немає (привіт, Домонтович)? Який вихід: суїциднутися, тікати від реальності, жити лише минулим, адаптуватися, змінюватися? Кожен обирає свій Ключ і Вихід.До того ж “Кроки по склу” - критика автора політики того часу, та й суспільства загалом.Постійні натяки на ядерну зброю, боротьба консерваторів на чолі з Тетчер та лібералів, брудний (в усіх значеннях) Лондон з жорстокістю, брехнею та інцестом сексом. …брехню і біль, узаконені вбивства, привілейовані крадіжки, геноциди, ненависть і немислиму людську жорстокість, кволу красу дедалі більшої вбогості й немочі тіл та умів, життєненависне убозтво міст і таборів, задушливий шал вірувань і релігій, геніальні тортури і обережну цивілізованість дикунських технологій болю та економіку жадоби; всі порожні, крикливі, брехливі слова, якими виправдовують і пояснюють невимовну, відчайдушну скорботу нашої жорстокості й тупості. Суспільство наводить лад у своїх справах, готується до кінця, підводить риску. Все це і література про бомбу... Ми перетворюємося на суспільство, засноване на смерті, з любовʼю до минулого; а попереду бачимо лише знищення: ми зачаровані цим знищенням, але безсилі перед ним. Голосуйте за Тетчер! Голосуйте за Рейґа-на! Помрімо всі! Хо-бляха-хо!». Назва книги ідеально описує цей роман. Кроки по склу - це про вибір та зміни. Герої шукають протягом книги відповідь на питання:З: Що станеться, коли неспинна сила зіткнеться з непорушним об’єктом?В: Неспинна сила спиниться, непорушний обʼєкт зрушиться. Ти можеш стояти, не рухатися. Жити в світі Банальності та Закостенілості. Але світ навколо тебе вже змінюється. Тріщини вже йдуть... Непорушний обʼєкт (консерватизм, статичність, минуле) приречений на розпад. Ти можеш стрибнути з цього скла - знову ж обрати суїцид.Або обрати рух та зміни. Жити з Цікавістю до цього світу. Але невідомо, куди тебе це все приведе.І найкращий, як на мене, вихід, не звертати увагу на світ навколо, просто читати книги. Тому мій покемон герой/їня - це Аджаї😍ПРОТЕце моє інтерпретування. Можливо, у вас буде своє🙃“Кроки по склу” - філософсько-соціально-фантастично-реалістичний роман. Автор постійно грається з читачами. Не даремно Бенкс сам каже, що надихався Борхесом та Кафкою. Замок, який побудований повністю з книг, розмита межа між реальністю та ілюзією, абсурдність, сюрреалістичність, параноїдальність.І взагалі тут купа тем, думок, емоцій (від сміху до розчарування від героїв, але не від автора). Це та книга, яку точно треба читати, якщо любите погратися з автором в гру, правил яких ви не знаєте🙈Читали? Яка для вас історія реальна?Мені подобається думка, що світ Стівена реальний, як в “Бугонії”4,5⭐️#Анка_прочитала#Анка_рекомендує

Отже, Книжкова країнаПоказник, що фестиваль пройшов насичено - це я 3 дні взагалі не читаю від втоми🙈А чому? Бо було багато подій, спілкування, дискусій. А ще моїх “приставань” до наших зірок: письменників, письменниць, перекладачок і людей навколо літературної бульбашки. Мені так цікаво з ними спілкуватися, задавати питання, які я ношу в собі. Що в мене вже страх, що вони між собою говорять: “знову ця божевільна приставучка йде, тікаємо!” В цей момент спілкування здається, що мені дається це дуже легко і просто, хоча насправді я дуже нервую, а в голові лише “АААААА! я обговорюю з Ярославою Стріхою біблію!” “АААААА! Я сказала Олексію Жупанському, що я б зробила зараз колесо. якби могла! Що ти несеш?” або ж просто “АААААААА!”Після цих розмов, я як вичавлений лимон, але щасливий вичавлений лимон😀Тож ось пару фоток з цього фестивалю! 1. Неймовірна Ярослава Стріха 2. Неймовірна Ярослава Стріха і її фанклуб 3. Мій краш Олексій Жупанський і його віддана фанатка 4. Смішний, щирий, справжній Павло Белянський ака Паштет і його поціновувачки 5. З дівчатами обговорюємо найсексуальнішого чоловіка з літературної бульбашки (ваші варіанти))) 6. Пристаю до Голубовського: “коли наступна книга? але ми не тиснемо!” 7. Це книги, які я підписала у авторів і авторок 8. Це книги, які я придбала на фестиваліОкремо дякую дівчатам, з якими проводила ці дні - ви найкращі! Люблю вас!🧡🧡🧡Дуже рада була побачитися, пообніматися, познайомитися з усіма вами!😊Все, я пішла відпочивати!

Поки я боюсь виїхати на фестиваль через погоду, то написала список книг, які я раджу купити на Книжковій країніНасправді це мій список або вже куплених книг за передзамовленням цього року, або на які я пускаю слини які я дуууже хочу придбати.Залишу посилання на сайти, де ви можете прочитати детальніше про всі ці книги, клікнувши на прізвище автора/киПочну з улюблених видавництвВавілонська бібліотекаГарячі новинки ✨“Чудова робота” Девід Лодж та✨“Оповідка про Незвіданий Острів” Жузе СарамаґуІ з новинок, але не таких гарячих✨“Часотрус” Курт Воннеґут✨“Яблучко Дік” Курт Воннеґут (вже прочитала і мені сподобалось, дуже сподобалось)✨“Самотні серця” Натанаель ВестТемпора✨“Метамодернізм: між застарілою іронією і новою щирістю” Максим Нестелєєв✨“Хай зоре плуг твій кістки померлих” Ольга Токарчук✨“Папуга Флобера” Джуліан Барнз✨“Еффі Бріст” Теодор ФонтанеЛабораторія ✨“У пошуках утраченого часу” Марсель Пруст (якщо все ще не купили. то бігом! там вже 4 томи)✨“1913” Флоріан Іллієс✨“До безпечних берегів” Воллес Стеґнер (вже прочитала і однозначно йде в улюблене) ✨“Тінь Малої Ведмедиці” Дарія ТеплаЩе одну сторінку✨“З холодним серцем” Трумен Капоте✨“Інциденти в нас удома” Джош Малерман✨“П’ятнадцять лютих зим” Карен Павелл✨“Нільс Люне” Єнс Петер ЯкобсенФабула✨“Гра світла” Данієль Кельман✨“Опівнічні діти” Салман Рушді✨“Доки я тебе не знайду” Джон ІрвінгКниголав✨“Покійний Матіас Паскаль” Луїджі Піранделло✨“Шахрайство” Зеді Сміт✨“Будинок з півнями” Вікторія БелімВіват✨“Боги мого краю дуже люблять кров” Євгенія Кужавська (також прочитала, люблю авторку за вміння створити атмосферу того Києва) ✨“Агент з ведмедиком” Едуард Андрющенко✨“Степові обрії” Людмила Коваленко (вже прочитала, сплдобалось)✨“Будь ласка, не бійся” Павло «Паштет» БелянськийІ решта книг✨“Сірі обійми Міжсезоння” Олексій Жупанський (заради цієї книги я і йду на цей фестиваль!)✨“Бруклін” Колм Тойбін✨“Дама номер 13” Хосе Карлос Сомоса✨“Видіння, від яких Кассандра прифігіла” Ґвен Е. Кірбі✨“Повільні дні, швидка компанія” Ів Бабіц✨“Кайрос” Дженні Ерпенбек✨“Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швейцарію” Майк Йогансен✨“Очима клоуна” Гайнріх Бьолль✨“Дівчина, яка гралася з вогнем” Стіг Ларссон✨“Кити на частоті 52 герци” Соноко Мачіда✨“Завіт води” Абрагам ВерґісІ я можу ще довго продовжувати, але я втомилась))) Гарних покупок!